Штангей Володимир Фокович
Володимир Штангей. Дотик до Розстріляного відродження

Від репресій до життя

Ім’я Володимира Фоковича Штангея – українського письменника доби Розстріляного відродження маловідоме, його творчість не досліджена, але варта вивчення сьогодні. Його твори увійшли до шкільної програми. В. Штангейя допитували разом із Миколою Кулішем, Зеровим, Епіком, Поліщуком, Підмогильним... Був арештований, розстріляний разом із згаданими письменниками у Сандармосі.

Був дотичний і до Придніпров’я, жив у м. Катеринослав (1925–1927 рр.), навчався в землемірному училищі, вчителював у школах області; приїздив у складі делегації українських письменників України до Дніпропетровська у 1934 р. (замітка в газеті «Зоря» 1 лютого 1934). Але інформації про час перебування Штангея в нашому регіоні дуже мало, вона майже відсутня. Твори письменника довгий час були під забороною, потрапили до «Зведеного списку осіб, усі твори яких підлягають вилученню з бібліотек і книготорговельної мережі згідно наказів Головліту УРСР за період з 1938 по 1954 рік включно. Таємно пр. №1. Штангей Володимир Фокович /Любисток/. №300» (Український історичний журнал.– 2017.– №2.– С. 158).

У с. Мошурів на Черкащині вшановують пам'ять письменника, музейники та нащадки роду Штангеїв досліджують свій родовід, цікавляться історією прізвища, своїми предками. На сторінках ФБ можна віднайти цікаві фото, факти, коментарі про Штангеїв, саме село славиться вчительськими династіями, письменниками.

Валентина Миколаївна Семеняк-Штангей – письменниця, журналістка, одна з родичів Штангея пише в своїй статті:

«Тут (Будинок «Слово») жив і звідси був репресований мій родич Штангей Володимир Фокович – український письменник, автор восьми книг: «Батрачка», «Злочин у степу», «Образа», «Злотий», «Один день», «На землі», «Том новел», «Межа». Належав до «Плугу», працював заступником редактора (Андрій Панів) однойменного журналу, згодом редагував його сам. Також був редактором журналу «Радянська школа». Цікаві факти про нього розповідають у своїх спогадах відомі українські письменники Василь Минко (1972) та Петро Панч (1969). А Остап Вишня – в гумористичному оповіданні «Плуг і плужани». У мене є копії протоколів допитів. Володимира допитували разом з Кулішем. І розстріляли в один день з ним та іншими. Із книжки «Письменники – жертви сталінських репресій»: «Назвемо їх поіменно за алфавітом. Це Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панів, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валерян Поліщук, Володимир Штангей… Щоправда, трійка УНКВС по Ленінградській області підправила м’якотілих київських колег (10 років позбавлення волі) і наприкінці 1937 року без додаткового слідства винесла смертний вирок Кулішу, Любченку, Вражливому, Епіку, Паніву, Підмогильному, Штангею. Вони були розстріляні разом із своїми побратимами по перу Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем).

 

Настав час братись мені за перо і звести докупи всі цінні матеріали про Володимира Фоковича, які нарешті дочекались свого часу».

Володимир Штангей був не тільки письменником, а й громадським діячем, педагогом, редактром, перекладачем. Дисертація С.В. Ленської «Українська мала проза 1920-1960-х років: ідейно-тематичні домінанти, жанрові моделі і стильові стратегії» торкається творчості В. Штангея, зокрема його новел. Тож дослідження його творчості ще попереду.

Твори В.Штангея: «Батрачка» (збірка оповідань, 1927), «Злочин у степу» (збірка оповідань, 1929), «Образа» (збірка оповідань, 1929), «Золотий» (збірка оповідань, 1930), «Межа» (збірка оповідань, 1930), «Один день» (збірка оповідань, 1931), «Удруге народжені» (збірка оповідань, 1931), «На землі» (збірка оповідань, 1932), «Том новел» (збірка оповідань, 1932), «Один день» (збірка оповідань, 1933). Свої оповідання автор називав новелами.

***
Отак і ви прочитайте!
Щоб не сонним снились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників кого, коли,
За що розпинали.
Тарас Шевченко

Дата народження письменника невідома, тільки рік – 1895 р., с. Мішурів на Уманщині (нині Черкащина, Тальнівський район). Народився в сім’ї селянина-бідняка, мав неповну середню освіту. Скоріше за все, рід був великий, десятеро дітей, нащадки якого і понині живуть в селі.

У 1913 році навчався в Катеринославському землемірному училищі, яке майбутній письменник так і не закінчив – був мобілізований в армію у 1914 р.

У Першу світову війну 1914–1918 рр. Володимир Штангей служив рядовим 188-го Карського полку. За списом втрат цього полку – пропав без звістки.

Але в дійсності потрапив до німецього полону в м. Вецляр, де пребував три роки. Сотні тисяч полонених українців з російської армії опинилися у Вецлярському, Раштатському та Зальцведельському таборах.

Свої перші оповідання Володимир Фокович почав друкувати у часописі полонених українців «Просвітній листок» (м. Вецляр, Німеччина), який виходив за сприяння Спілки Визволення України (далі СВУ). В подальшому радянська влада звинуватить Штангейя в тому, що він приховав свою літературну діяльність в цей період.

Таборова преса у Німеччині й Австро-Угорщини під час Першої світової війни гідна окремої статті. Зауважимо, що українські таборові часописи мали просвітницький характер,  видавалися силами полонених при координації представників СВУ. Часопис «Розвага» (1915 р.), тижневик «Розсвіт» (1916 р.), газета «Вільне слово». Їхній зміст відбивав зусилля СВУ «за допомогою освіти посилити національну свідомість та патріотизм полонених українців, вселити віру в майбутнє, з невиразної сірої маси виховати українського громадянина».

«Незважаючи на все вищезгадане, просвітницька робота в таборах проходила з великими труднощами, оскільки відчувався страх полонених українців перед Росією. Масу полонених українців умовно поділяли на три групи: 1) свідомі українці; 2) темні і байдужі до національного питання, так звані «малороси»; 3) вороже налаштовані до української національної ідеї. СВУ вирішив працювати з усіма групами».

Володимир Штангей публікував свої твори у «Просвітньому листку» під псевдонімом Л. Любисток: оповідання «Хто ж утішить», «Впертий Дмитро», нарис з табірного життя «Петроградець». Автори часописів навіть отримували платню за публікації.

27 січня 1918 року було укладено Бреський мир і Штангей повернувся в Україну, потрапивши у бурхливий вир подій. В Умані з ініціативи есерів був скликаний селянський з’їзд. Штангея обрали делегатом. У травні 1919 р., в часи Директорії, лівий есер Клименко організував на Уманщині селянське повстання, в якому взяв участь і майбутній письменник. Після встановлення більшовицької влади його обрали народним суддею, а восени 1919 року він вступив до учительської семінарії. Є відомості, що 1921 року Володимир Штангей закінчив Тальнівську вчительську семінарію імені Тараса Шевченка. У зв’язку з реорганізацією цього закладу він почав працювати на ниві освіти, пізніше вчився в Київській медичній академії, однак, незабаром захворів і змушений був знову вчителювати у селах Мошурів і Росошки.

У грудні 1923 року в Уманській окружній газеті «Робітничо-селянська правда» двоє молодих уманськіх письменника Володимир Штангей і Михайло Шульга-Шульженко проголосили створення уманської філії Спілки селянських письменників «Плуг». Був одним із найактивніших «плужан» Уманщини.

Активними членами уманського «Плугу» в 20–30-і роки були Р. Гуцало, Є. Григорук, В. Заєць, А. Катранова, М. Коваленко, П. Лісовий, Т. Фіялко, А. Хуторян, А. Чужий. Плужани регулярно друкували літературні сторінки в газеті «Робітничо-селянська правда», друкувались у журналах «Плуг», «Шлях», у київській та харківській пресі. Твори Р. Гуцала, В. Штангея, М. Шульги-Шульженка, А. Хуторяна виходили окремими книгами.

1924 року Штангей очолив Уманське бюро робсількорів газети «Робітничо-селянська правда». Публікує свої  оповідання в цій газеті: «Було зачитано оповідання т. В. Штангея: «Тавро» і «Як воно сталося». Оповідання написано досить літературно, але завдяки їхньому ідеологічній і розтягнутості міняно до друку непридатним без грунтовної переробки. Зачитано де кілька віршів т. т., треба ще багато працювати в студії, щоб досягти бажаних наслідків» (з газети «Робітничо-селянська правда», 1924, 15 лютого, №21, С.4).

У 1925 році вступив до КП(б)У й переїхав до Катеринослава на роботу в райпарткомі. Перебував у Катеринославі з 1925 по 1927 рік, друкувався в місячнику «Зоря».

Потім знову газета «Робітничо-селянська правда» і переїзд до Харкова. 1927 рік – був літератором, заввідділом масової та політичної роботи клубу ім. Блакитного в Харкові. Роки перебування там були плідними у творчості та скрутними в матеріальному плані.

1927 р. став знаменним для письменника – з’явилася перша книжка його оповідань «Батрачка». Потім побачили світ «Злочин у степу» та «Образа» (1929), «Золотий», «Межа» (1930), «Удруге народжені» (1932), «На землі», «Том новел» (1932), «Один день» (1933). З 1927-го по 1933 рік написані новели, оповідання та повісті, з-під пера його вийшло шість книг. В. Штангей працював заступником редактора журналу «Плуг», редагував журнал «Радянська школа», але, скоріш за все видавництва «Радянська школа» (дані різняться). Новели автора публікувалися в журналі «Червоний шлях» (Харків).

Наприкінці 1933 року в Харкові почалися масові арешти. Ці події та ще голод, що упродовж двох років лютував в Україні, нікому не додавали настрою. Сім’я письменника теж голодувала. Безпідставно запідозрений у якихось «злочинах», В. Штангей став безробітним. Виключення з партії – Штангея звинувачували в контрреволюційних переконаннях – механічно вилучило письменника з літературного процесу. Гонорару від останньої книжки «Один день» вистачило ненадовго. Довелося йти на ринок і торгувати речами. Доведений до відчаю письменник почав думати про самогубство.

Письменник жив у Харкові вул. Червоного письменства будинок «Слово», кв. 60,  мав сім’ю:

Жінка – Анастасія Яківна Штангей, син – Карл (1928 р.н.), донька – Валентина (1923 р.н.), в подальшому Штангей-Москвина, яка листувалася з музеєм с. Мошурів, передала цікаві копії деяких фото і 2 книги. Мати письменника – Пелагея Григорівна Штангей.

У книзі Василя Минка «Червоний парнас» є такі спогади про Володимира Штангея: Любий, славний Володя! З'явився він у Харкові з Умані, де кілька років працював у редакції окружної газети. Учився в комуністичному університеті імені Артема, писав оповідання, маленькі й великі, і всі називав новелами. Був закоханий у все нове, свого синка назвав Карлом, пишався цим, бо звучало здорово: Карло Штангей. Ставши робочим редактором «Плуга», він з усієї шкури ліз, щоб зробити його «найбойовитішим» і «найкращим» серед тодішніх журналів. Але його прагнення розбивалися, як хвилі об морські скелі. Плужанська сім'я дуже поріділа, наймолодші несли свої твори у «Трактор», а «дикі» приносили такі «перли», що блищали тільки для них.

«Плуг» і його друкований орган скрипіли дужче й дужче. Їх били, хто тільки хотів, били і також плакати не давали».

6 грудня 1934 року В. Штангейя арештували у справі «боротьбистської контрреволюційної організації».

Допитували Штангея часто. За два місяці він вісім разів давав показання. Заарештований «визнав» свою «вину»: участь в есерівському повстанні та присутність на есерівському з’їзді, що кваліфікувалося як контрреволюційна діяльність. До цього харківські співробітники НКВС додали міфічну підготовку до терористичного акту. Письменника у січні 1935 р. перевезли до Києва і невдовзі, після суду, відправили на Соловки. Виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у м. Києві 27–28 березня 1935 р. засуджений за ст. 54-8-11 КК УСРР на 10 років позбавлення волі. На жаль, наявні архівні матеріали не надто щедро висвітлюють подальший період мученицького життя літератора.

У книзі «Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937–1938 роках» зазначається: «Все склалось так, як йому [Зерову] хотілось: його призначили прибиральником у будинок, де містились господарські служби Соловецьких таборів. Прибравши вранці кілька кімнат, він зачинявся в комірці сторожа й сідав за свої рукописи. Я щодня бачився з ним, бо моє робоче місце було постінь з тією коміркою, в конторі «Бази постачання». Разом зі мною працював там харківський письменник Штангей, частенько навідувалися туди Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Григорій Епік, що редагував тоді соловецьку газету і мав вільний вихід з монастиря», – згадував Мисик, який жив у першій колонії.

Автор пише: «не знав Володимира Штангея, що писав якийсь роман і трохи стояв осторонь від українців».

Особливою трійкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої кари. Розстріляний: 3 листопада 1937 р. у Карелії (Сандармох). В один день були розстріляні Микола Куліш, Микола Любченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Андрій Панів, Валер'ян Підмогильний, Микола Зеров, Марко Вороний, Павло Филипович, Володимир Штангей. Є архівні документи – протокол допиту Куліша, де «свідчення» дає Штангей....

Реабілітований 4 серпня 1956 року.

…І книги мають свою долю

... найвищим благом, заради якого
 варто жити і боротися,
завжди залишається свобода.

Альбер Камю

Володимир Штангей писав у жанрі малої прози: новели, оповідання, нариси, зробивши важливий внесок у розвиток вітчизняної новелістики поряд із такими авторами як  І. Андрієнко, М. Лебединець, М. Мінько, К. Поліщук, С. Пилипенко, Г. Шкурупій та інші. Письменники прагнули не просто копіювати дійсність, а заглибитися в сутність складних і суперечливих суспільних та індивідуально-психологічних процесів, розширивши виразні можливості малих епічних форм.

Штангей належав до представників «новел акції» (М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Ґ. Шкурупій, В. Штангей), так звані «сюжетники».  Вони втілювали принципи белетризації літератури, надавали сюжетові стрімкості. Протилежною тенденцією були неоромантики, які більше заглиблювались у внутрішній світ особистості, створювали психологічні новели.

Тематика новел Штангея: національно-визвольні змагання, боротьба вояків УНР проти більшовиків наприклад у творі «В огонь і хугу». Побутова, соціально-психологічна проблематика в його творах – «Наймичка» (1926), «Образа» (1929), «Злочин у степу» (1927), «На варті» (1930), «Один день» (1933), «На грані» (1933). У них розкривається повсякденне життя селянства, що не позбавилося навіть через десять років по революції проблем наймитства, злиднів, низького рівня культури, відсутності життєвих перспектив у молоді.

Книги Штангея виходили в серіях «Бібліотека малописьменного», «Масова художня бібліотека», орієнтовані на масовість, максимально прості та доступні для широких мас. Члени «Плуга», до яких належав Штангей, висвітлювали життя українського села, доповнюючи однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію, допомагаючи знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.

«Хоч у збірниках були й реальні малюнки життя українського села, художня якість творів знецінювалася від змалювання ілюзорних «успіхів» колективізації, «процвітання» артілей та комун і замовчування справжнього стану  – фактичного знищення українського хлібороба». (Вікіпедія).

Побутові проблеми відображені в оповіданні В. Штангея «Наймичка» (1926). На той час йому дорікали за «балакучість», докладну розповідь про  думки, міркування своїх героїв. Наприклад, у виданні «Плужанин» №10 за 1929 рік вміщена стаття  Ю. Саченка про збірку оповідань В. Штангея «Образа»: «…оповідання, зібрані в цій збірці, є вже перейдений етап так для їх автора, як і для теперішньої української літератури. Писані в р.р. 1924–27 рр. й уже друковані свого часу по журналах, ці оповідання, видані тепер окремою збіркою, лише підсумовують певний етап творчости автора… тематику всіх їх взято ще з того періоду в житті радянського села, коли ще шумували відгуки громадянської боротьби, коли ще не визначився остаточно свідомий потяг до посиленої перебудови способу господарювання на нові соціялістичні форми. Боротьба з крадіжками хліба з поля, боротьба індивідуальна, самосудна („Злочин у степу"), жахлива хвороба дрібного виробника, що ще так залежить од сил природи, що ще не зовсім вірить у засоби допомоги з боку своєї держави на випадок стихійного лиха («Хворість») такі перші мотиви цієї збірки, мотиви, що доводять висловлену тезу. Відтак друга група мотивів знову таки накреслює лише первісні зародки пробудження жінки-селянки, накреслює приміром, не розгортаючи до кінця, перші зародки протесту проти чоловікового свавілля й знущань, і то оцінюючи й відчуваючи їх лише як особисту доки що образу („Образа").. І нарешті третя група невеличкі малюнки іншого наймитського шляху: безпритульність, дитбудинок („До великого міста"), чи просто спогади з громадянської війни, з часів бандитизму („Відчай", почасти „Лицарі"), чи спогади, з психологічним настановленням, з днів голоду („Сорочка"). Безперечно, все це вже перейдений етап, але розглядаючи ці оповідання в часі їх появи, розглядаючи їх з погляду можливостей авторових, мусімо визнати за ними й певну цінність.
Автор уміє спостерігати, вміє накреслити вірно основні моменти в житті тодішнього села… автор, при наявності його близького знання сільського життя, зуміє дати речі й ширші й актуальніші на сьогоднішній день. Неоднакова вправність цих дебютних оповідань. За найбільшу їх ваду слід уважати надзвичайну балакучість авторову… іноді в нього, повторюємо, чулого до тонкощів знавця сільського колороту, вихоплюються й не погані рядки „Зверху стиха, обережно, неначи пробуючи, як мала дитина рублем об лавку загуркотів грім? (ст. 161), „їсть ранкова роса порепані ноги" (ст. 160)…. а Штангеєві порадимо просто позбавитися деяких технічних засобів. Ширший діапазон, більше сучасности і безперечно наука (думаємо останнє цілком ясно для автора й без нас)».

Стаття О. Лавріненко «Книга зросту. Про новели Володимира Штангея» у «Літературній газеті» за 1933 р. у №23 описує великий стрибок зростання Штангея як письменника, відзначаючи, що творів небагато, «ця скупість, що походить від художньої чесності письменника. Його твори насамперед дають приємне почуття того, що цей письменник пише тільки про те, що не тільки знає, а що пережив, що стало часткою його власного життя. Штангей пише виключно про село. Його особистий життєвий шлях пов'язаний з шляхом села від революції 1905 року до наших днів. І збірка новел є тематично стрункий цикл оповідань про селянський революційниі рухи й 905 р. («Вчорашнє»), про шлях наймита в місті («До великого міста»), про перші кроки жінки-наймички («Наймичка», «Образа»)… новела «Злотий» – невеличкий шкіц з дитячих літ Тараса Шевченка, подаючи картину життя кріпацької дитини… оповідання, позначених здебільшого сумлінним визначенням і знанням матеріалу, нефальшивим емоційним піднесенням і добросовісною роботою над мовою.

Штангей любовно описує сільсько-господарську працю. Він знає її гіркощі, її солоний піт і її радощі. …перпеплітає картини праці малюнками природи».

Ось ще замітка про новели Штангея того часу: «Штангей, замість показу дійсних героїв, вперто і ретельно копається у психології одноосібника, ідеалізуючи його», – з журналу  «Червоний шлях», 1932.– №4.

Володимир Штангей перекладав з російської на українську мову, наприклад оповідання «Муму» Тургенєва в газеті «Література і мистецтво» за 1934 рік.

Виходили окремі книги В. Штангея, також він публікувався в журналах і газетах:  «Просвітній листок», «Червоний шлях», «Робітночо-селянська правда», «Плужанин», «Зоря», «Література і мистецтво».

Валентина Семеняк пише: «В Остапа Вишні є оповідання "Плуг і плужани". Він пише, як прийшов до них один чоловік. Його питають, мовляв, а що вмієш писати? Той і каже – листи. Ось написав батькові на село, щоб прислав трохи грошей. Це був Володимир Штангей».

Тож будем пам’ятати розстріляне покоління, вивчати якого ми роду, вивчати і знати нашу історію.

Сплять невідомі,
сплять замучені,
Сплять в лісах серед мохів,
Тужать сосни соловецькі
Над могилами рабів...
Не заплаче над могилами
Ні одна душа жива –
Тільки грає Біле море,
Тужить чайка, як сестра.
Навіть вітер з України
Шлях страшний той
не знайде,
Запах зілля, шелест степу
До могил не принесе...
Г. Садовський

***

...Довбаєм кайлами,
б'ємо ми ломами,
І шлем прокляття –
усім катам...
І вірим – змучені,
на смерть засуджені,
Що прийде помсти час
і кари вам.

Г. Садовський

Як сказав в одному своєму вірші спалений більшевиками поет Вол. Свідзинський:

А на гробі твоїм,
Над чорториями мороку,
Над кучугурами тіні –
Сад, посіває чебрик
Щедрик Творящого літа!
На гробі твоїм –
Високе полум’я дня!..