Волчков Володимир Микитович (Володимир Вільний)
Володимир Вільний: волелюбний степовик

Прозаїк, поет, публіцист, перекладач. Член СПУ з 1956 р. Учасник Другої світової війни. Мав бойові нагороди. За тридцять років літературної діяльності серед п’яти десятків творів українською мовою вийшло  більше двох десятків книг віршів, нарисів, повістей і романів. Його перу належать поетичні збірки «Люблю життя», «Дай руку, товаришу», «Роси на квітах», «Твоє повноліття», «Заповітне», «Ліричний наступ», нариси «Незабутні зустрічі», «Зерна повен колос», «Вересневі зорі» та інші. Широко відомі повісті та романи Володимира Вільного «Здрастуйте, мамо», «Так починалось кохання», «Ти на світі одна», «Не осуди даремно», «Вогняні троянди», «Кому співають жайвори».

Дорогою життя

Люблю життя, за все його люблю –
За гнів і радість, щедроти,
За мужність – вистоять в бою
І хвилю злу перебороти…

Володимир Вільний

На долю Володимира Микитовича Вільного випали фронтові дороги війни, які увірвалися в його творчість і відбились його великою жагою до життя. З роками ця залюбленість змужніла, примножилася життєвим досвідом, урізноманітнилась у майстерності поетичного втілення. Волелюбність – риса, яку мав поет з дитинства, зростаючи серед козацького степу та сповідуючи життєві принципи своїх батьків, свого роду. Пам’ять роду – то для нього завжди було святе і принципове! Активне втручання письменника в життя, вболівання не тільки за фронтовим минулим, а й за сучасними проблемами післявоєнного часу вилилися в його гостропроблемній прозі та публіцистиці. Та найбільш цікавим є його поетичні джерела, які живили його багатогранну творчість. Ці джерела – його життєві дороги.

Володимир Микитович Вільний, український письменник народився 13 лютого 1921 р. у с. Великомихайлівці Дніпропетровської області, згодом сім’я переїжджає в Межову, батько влаштовується мірошником. У школі Володимир відвідує літературний гурток, згодом при редакції районки – районної газети «Зірка».

1946 року закінчив Київський педагогічний інститут, мовно-літературний факультет. Вже в 1938 році на засіданнях літературного гуртка вузу читає свої поезії про рідне село, про близьких і дорогих йому людей. Кращі твори з благословення М. Рильського публікуються у центральній періодиці. Вільний працював у пресі, був співробітником журналу «Україна». Друкуватися почав ще з 1938 року, а 1949 року вийшла перша поетична книжка «Люблю життя». На початку творчого шляху його підтримав В. Сосюра, а потім і А. Малишко.

Володимир Вільний любив мандри. Відвідав Грецію, Італію, Румунію, Туреччину, Францію, що стало підґрунтям для створення поетичних циклів «Санта Лючія» (1957), «У Будапешті» (1977) та інших.

Поет брав участь у Другій світовій війні, нагороджений орденом Червоної Зірки та бойовими медалями. Після війни довго працював у республіканській пресі.

Дочка – Вільна Ярослава Володимирівна – доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури та шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Син – Волчков Олег Володимирович 1950–2010 рр.

В. Вільного не стало 2 жовтня 1981, похований у Києві.

У віршах і поемах В. Вільного відбились дороги війни, пафос перемоги, турботи мирних днів. Критика схвально відгукувалась про нього як про поета-лірика і поета-публіциста, автора цікавих пейзажних замальовок, пісень.

Його поетичне кредо: «Про красу Вітчизни і людини – мої слова, мої пісні»

«Про красу Вітчизни і людини – мої слова, мої пісні»
Творчий доробок

За тридцять років його літературної діяльності українською мовою вийшло більше двох десятків книг віршів, нарисів, повістей і романів. Його творчий доробок – понад п’ять десятків книг.

В. Вільний – автор поетичної збірки «Люблю життя» (1949), «Дай руку, товаришу!» (1957), «Громи над Прутом» (1959), «Ліричний наступ» (1968), «Заповітне» (1974; усі – Київ) та інші, у яких відтворено події та переживання воєного лихоліття, турботи мирного життя, активну громадянську позицію автора.

Т. Шевченку та І. Франку В. Вільний присвятив поеми «Кобзар у Римі» (К.; Л., 1951), «Дорога в Нагуєвичі» (К., 1959). Автор поетичних циклів «Уклін Кобзареві» (Канів; К., 1961), «У Криворівні» (К., 1966), віршів «Сонце на чолі» (1966), «Місто Тараса» (1975); нарисів «По шевченківських місцях України» (К., 1964).

Також у творчому доробку Вільного – вірші для дітей та юнацтва (кн. «Червоний кінь», 1971); повісті («Так починалось кохання», 1969; «Не осуди даремно», 1970; «День нескінченний», 1974) та романи («Ти на світі одна», 1963; «Коли співають жайвори», 1976; «Острів у степу», 1980; усі – Київ); нариси, публіцистичні та літературно-критичні праці про героїв праці – його сучасників, памфлети, у яких таврував фашизм, клерикалізм.

Переклав окремі твори П. Ангелова, Н. Зидарова, І. Радаєва, П. Бровки, М. Джаліля, Е. Межелайтіса, О. Сафронова, В. Лубенса, Х. Єгалієва, К. Наумова, Р. Нехая та інших. Деякі твори В. Вільного перекладено білоруською, естонською, казахською, російською та іншими мовами. Вийшли друком його поетичні збірки: «Світи, наше сонце» (1952), «Дай руку, товаришу!» (1957), «Твоє повноліття» (1962), «Сонячна соната» (1965), «Ліричний наступ» (1968), «Заповітне» (1974), збірка нарисів про Голопристанський район «І лани широкополі…» (1974), «Неопалима совість» (1979), «Років багряний листопад» (1981), нариси, романи та повісті: «День нескінченний» (1974), «Вогняні троянди» (1976), «Кому співають жайвори» (1976), «Висока проба» (1978).

Поетичний степовик

Серед степу славного, широкого
Бачу і тепер, мов наяву,
Юнака – Володю синьоокого –
Із села іде на Межову.

Іван Гончаренко

Вільнолюбство поета – степовика, який зростав серед запорізького та межівського просторів, відчувається в його віршах, прозі, у життєвій поведінці. Саме степами виколихувався талант поета, це вони надихали його на створення циклу віршів «У запорозькому степу», «У степу», «Балада про степового орла», «Орлина криниця». Іван Гончаренко присвятив В. Вільному вірш:

Заіскрились вранці стерні
росами,
ліг туман в заплавній низині
і на луках.
де ногами босими
протоптав він пастушині дні.
Скільки, земле, ніжного і
доброго
ти влила у серце юнака!

Найбільше віршів В. Вільний присвятив хліборобам своєї рідної сторони. Ось як він малює степ:

Він бачив – лисіють кургани.
Колишеться сивий полин,
Пливла ковила, як тумани,
Де куряви сизої плин.
І вітер, неначе погонич,
Жене навпростець кураї,
Орел із-під хмари на здобич
Націлює кігті свої…

***

І знов мене степи зовуть
Чаїним голосом в мандрівку.
Лягає безкінечна путь
В моє село, в мою Дібрівку.

Де вкрив спориш давно стежки,
Моє дитинство. Тільки й нині
Вітри гривасті навпрошки
Летять стрільчасто в далі сині….

Тому не раз іще у степ
Моя дорога, знаю, ляже.
Де сонце зійде золоте
Й на мить зупиниться над кряжем.

І зацвіте ураз вінком
Заквітчане, неначе німбом,
Село, що пахне молоком,
Медами, зорями і хлібом.

Любов до рідної землі, глибока пошана до людей праці – визначальна тема його поезій. Про рідний край – Межову він пише:

Поїзди ідуть на Межову –
Станцію далеку, степову…
Думи йдуть мої на Межову,
Станцію далеку, степову…

***

Знов згадалось далеке мені –
Сонце ллється в пахучий чебрець.
Терикони димлять вдалині,
Де, як шабля, синіє Донець.

***

Краю мій дніпровий, краю гомінливий,
Бачу наді мною молоду весну.

Чую – йде степами, лугом, берегами,
Встеленим барвінком, травнем молодим,
І мені доносить теплими вітрами
Запахи черешні, труб вогненних дим.

І найсокровенніше:

Пізнав хатину на горбі,
Стоїть, мов кругла сирота.
– День добрий! – вимовив тобі,
І заніміли враз вуста.
…Упала стріха до землі, –
Мов зламане крило в борні.
І вікна косі і малі
У душу дивляться мені.
Отут я радість першу мав
І ніжність рідного тепла,
І найтрудніший шлях здолав
Один від печі до стола.

***

Не знати радощів мені б,
Якби забув ті дні дитячі,
Якби забув, як пахне хліб,
Духмяний хліб, солодкий хліб,
Гарячий!

Любов і відданість домівці на батьківській землі звучить як присяга:

Якби забув віконце хати.
В якій родився і зростав,
Перед тобою земле-мати,
Я б на коліна мовчки став. 

Про свого батька В. Вільний розказує своєму синові:

Ходімо, сину, у зелений сад,
Що посадив колись мій любий тато…
Він був мірошником, зерно молов,
І труд його лишився в білім хлібі.
І от за це він мав людську любов
І щиро сказане людське «спасибі»…

***

В небі сонце, неначе розтоплений віск.
Капле промінь. І вітер із бою зустрічний.
Я і досі шукаю в степах обеліск,
Де вкарбоване прізвище тата навічно.

***

Зашуми, осокір сизокрилий,
Хай росинки дзвінкі опадуть.
Я додому вернусь вже не скоро,
Я до тебе, Вкраїно, прийду!

Зашуми, осокір, коло хати,
Кинь весняну теплінь у вікно.
Хай радіє засмучена мати,
Ждучи сина зі сходу давно.

Ностальгічно-філософські рядки за рідною домівкою поета:

За добро потисну руку,
Зло прийму без вороття.
Бо воно мені – наука
На усе моє життя.

***

Там глину боги вже не місять,
Одні лиш зірки, наче брості.
Людина зійшла вже на Місяць –
І стали ми вищими в зрості.
І як застереження отому «зросту»:
Лети, людино, у світи,
Не забувай лиш, звідки ти!

Працю поета В. Вільний порівнює з працею старателів. В статті «Де лежать поетичні скарби» поет пише: «Як старателі перетворюють тонни піску, щоб вимити з нього краплини чистого золота, так і митець з хаосу життя, безлічі речей мусить відібрати оті розсипи,  що цінніші від злота червоного і каменю коштовного, індивідуалізувати їх в конкретній особі, від імені якої говорить автор і яка зберігає всі ознаки живого людського характеру».

Призначення митця за автором – це пошук джерел натхнення у житті, він утверджує громадянську, гуманістичну мету поетичної творчості. За кредо бере слова «Про красу Вітчизни і людини – мої слова, мої пісні». Його герої – хлібороби, шахтарі, сталевари, бійці:

Зерно до зернини – це колос.
А колос до колоса – сніп.
Ще стільки не бачив ніколи
У полі широкому кіп.

Пройди, подивися, ланами
Дзвенять колоски молоді,
Усе це простими руками
Здобуте у чеснім труді.

І віриш – безсмертна тим слава,
Хто оре, і сіє і жне.

***

…В Межовій прославивсь Сулима,
Що в світанки зоряні і чисті
Молодих виводить трактористів.

Друзі в полі водять трактори,
Стелють ковдрою пухкі пари.
Сіють зерна, як дзвінке намисто,
Щоб була пшениця колосиста.

В П’ятихатках прожива тепер
Всім відомий селекціонер –
Світлоока, невеличка ростом,
Таня – називали її просто.

Про призначення людини:

Якби зерно не вміло прорости
І води всі скувала холодина,
Хотів би бачити – якою ти
Була б тоді, всезнаюча людино?

Без квітів й сонця, що життя зове.
Без трав земних не варта ти нічого.
Цінуй, людино, всюди все живе,
Бо ти жива лише серед живого.

У доробку Володимира Вільного є інтимна лірика, вірші-роздуми, з яких маємо уявлення про авторське світобачення, світовідчуття і світорозуміння. У вірші «Уклін Кобзареві» він розмірковує про поета, «який збудив словами світ» і закликає:

Я правду вимовлю і з нею
Піду у суджені літа.
Якщо злигаюся з брехнею –
Навчи заціпити вуста.

Володимир Вільний зробив певний внесок в художню шевченкіану та франкіану, це його вірші «Канів», «У Кирилівці», «Сонце на чолі», «На Жаб’євському перевалі», цикли «У Криворівні», «Уклін Кобзареві», поеми «Дорога у Нагуєвичі», «Кобзар у Римі».

У його віршах звучить тема війни і миру. За жанрами пише балади, сонети, пісні, оди, октави тощо. Ряд його віршів близькі до народної пісні («Духмяні випари акацій», «Не ревную її»). Майстер В. Вільний і в інтимній ліриці, вірш «Вишенька»:

Ти мені нагадала вишеньку,
Що запнула хустину в полі.
Ой моє ти щемливе лишенько,
Залишилось у серці болем.

Де ти, пісня-весна, весняночка,
Загубилась за перевалами?
Де поділася в білому панночка,
Котру в снах молодих цілували ми?

Відлунала давно вже хурделиця –
Солов’їне пахуче цвітіння.
Тільки згадка стежинкою стелеться
І ляга на осонні тінню.

Та ще й досі дзвенить передзвонами
Пелюсткове прозоре світання.
Ягідками застигло червоними
Невмируще тривожне кохання.

Творча спадщина Володимира Вільного, як і його біографія, ще не мало досліджені. Це стане ще однією сторінкою в історії Межівського (Покровського) краю.