Ловчинська Яна
Життєве кредо Яни Ловчинської

Моє життєве кредо: залишитися чесною перед собою, 
не забувати про людяність, милосердя, доброту

– Доброго дня, пані Яно! Розкажіть трохи про себе: про своє дитинство, батьків, освіту.

– Доброго дня! Я зростала найзвичайнісінькою дитиною, нічим не відрізнялася від своїх однолітків. І родина моя була такою ж, як і багато інших у 80-х роках. Мама з татом мали вищу освіту і працювали п’ять днів на тиждень. Вихідні ми завжди проводили разом із родиною та бабусями і дідусями. Родиною виїздили на природу або до річки. Згодом батько покинув родину, і мама сама піднімала мене і мою сестру на ноги. Бабуся з дідусем завжди були поряд і не давали нам почуватися самотніми. За професією я медик, працюю у лікарні.  

– Ви завжди мріяли стати письменницею? Коли почали писати?

– Я ніколи не мріяла бути письменницею, мріяла бути юристом, а точніше – адвокатом. І друга моя освіта – юридична, та, на жаль, мені не вдалося закінчити університет, бо це була інша держава. А писати я почала досить недавно, з 2014 року. Як то кажуть, перші спроби.

– Який найяскравіший спогад залишилося у вас із дитинства?

– У мене багато таких спогадів. Моя родина любила подорожувати, і якось бабуся з дідусем вирішили подивиться захід України. Сіли у машину і поїхали на зустріч пригодам, мені на той момент було п’ять років. Наша подорож зайняла майже три тижні. Я пригадую, як ми зупинилися на ніч біля угорського кордону, крім нас там було ще декілька автомобілів, кожна родина вечеряла коло свого авто, а розмовляли люди на зовсім незнайомій мені мові, дідусь жестами знайшов спільну мову з водіями, тоді ми вперше побачили кемпери-будинки на колесах, а мені подарували солодку гумку, яка в ті часи не продавалася у нашому регіоні.

– Розкажіть про свої улюблені книжки, авторів.

– Не можу сказати, що в мене є улюблена книжка, багато мені подобається і я довго пам’ятаю зміст прочитаних мною книжок. А улюблений письменник для мене – Пауло Коельо.

– Ви пам'ятаєте як написали своє перше оповідання?

– Так, я пам’ятаю своє перше оповідання. Воно мало назву «Випадкова зустріч», я знайшла літературний конкурс і написала історію своєї молодшої сестри, та так і не наважилася відіслати роботу.

– Як близькі сприйняли ваше рішення займатися письменницькою працею?

– Мама сприймає мою працю досить серйозно, всі інші ставляться до цього зверхньо, як до хобі.

– Як ви зрозуміли, що письменництво – це ваше?

– Зрозуміти, що я маю хист до письменництва мені допомогла Марія Дружко і взагалі «VivArt». Коли я спілкувалася з Марією після того, як вона прочитала моє оповідання, я її запитала: « Скажи мені будь ласка тільки правду, якщо це графоманство, я ніколи більше не буду писати». На що Маша відповіла: «Не кажи дурниць, якщо для тебе це важливо і ти маєш, що сказати світу приходь до нас». Ця розмова відбулася у 2016 році, і з тих пір я частина артпроєкту «VivArt».

– Яку роль у вашому становленні як письменниці зіграла Марія Дружко?

– Марію Дружко я вважаю для себе вчителькою, кураторкою та подругою, бо коли спілкуєшся з людиною по декілька годин декілька разів на тиждень, рано чи пізно творче спілкування набуває іншого формату, у нашому випадку – дружнього.

– Письменник – це важка праця чи хобі?

– Письменництво – це праця, я гадаю, так само вам відповість кожен письменник, і не важливо скільки книжок за його спиною. Письменництво особисто для мене – це частина життя, не хобі.

– Як ви вважаєте, які риси відрізняють письменника від інших людей?

– Я гадаю, письменник відрізняється від інших лише тим, що бачить світ під своїм особистим багатогранним кутом.  

– Що значить – розвиватися в професії письменника? Що для цього потрібно?

– Це постійна праця над словом, читання  книжок інших авторів, спілкування з авторами, які вже багато років займаються цією справою, їхні поради, різноманітні курси, одним словом, рухатись вперед.

– Чим доводиться жертвувати?

– Жертви, це в першу чергу час, його завжди не вистачає. В моєму випадку іноді страждає і родина, син, неможливо знаходитися водночас в декілька місцях, тому завжди потрібно робити вибір, інколи це творчість, інколи – родина.

– Є міф про письменницьке натхнення, музу. Як ви до цього ставитеся? 

– Так, дійсно письменники мають музу, в кожного вона, звісно, різна, та без натхнення не народжується твір – чи то вірш, чи то роман.  

– Розкажіть про вашу першу книжку.

– Свою першу книжку я називаю живою, бо кожне оповідання має прототипів, які живуть поряд із нами, і це їхні історії, які я вдало одягла в слова і додала художнього опису.

– Як перенести безліч думок із голови на сотні сторінок паперу? Як заповнити сюжетні прогалини?

– Текст на сторінки лягає повільно, бо спочатку народжується у голові тема, потім герой, сюжет. І весь цей час ти живеш у вирі подій свого твору. Потім починаєш писати, в період написання багато чого змінюється. Змінюються погляди, дії, герої. Ти знову сідаєш і починаєш виправляти, переробляти. В цьому полягає складність прози, ти не в змозі відразу написати весь твір, тому пишеш повільно, подія за подією, інколи на це йдуть роки. Ти, як актор, вживаєшся в роль, але, якщо актора бачать на екрані, то тут все у твоїй голові,  до тих пір, доки твір не виллється на папір.

– Що важливіше, перипетії сюжету або «смачний» кінець?

– Я вважаю, що не можна виділити щось окремо, сюжет чи кінець. Важливо все. При слабкому сюжеті не всі дочитають до кінця, при тривіальному закінченні залишається неприємний післясмак, і є ризик, що твою книжку не запропонують іншим чи не забажають придбати іншу.

– Для кого ви пишете – для жінок, для чоловіків?

– Я намагаюся писати так, що було цікаво і жінкам і чоловікам, але, я гадаю, що збірка «Скелети у шафі» вийшла більш жіночою.

– Для вас на першому місці сім'я або «справа», або щось інше? Розставте життєві пріоритети.

– Звичайно, на першому місці для мене дитина, родина, але письменництво є надзвичайно важливим для мене. 

– Як ви собі уявляєте ідеальний роман?

– Мені здається, що не існує ідеального роману. Бо, коли ти написав, як тобі здається, найкращій свій твір, то згодом, повертаючись до нього, ти розумієш, що треба було написати по-іншому, чи вже щось нове написано тобою краще, тому, що життя не стоїть на місці.

– Як ви вважаєте, в сучасному світі письменникові краще видаватися в електронному вигляді чи паперовому?

– Я гадаю, що письменник повинен йти в ногу з часом, але, як на мене, без паперових книжок не можуть існувати електронні. Бо коли ти береш паперову книгу до рук, ти відчуваєш душу, яку письменник вдихнув у неї. Жодна новітня технологія не може подарувати це відчуття.

– Де ви черпаєте натхнення?

– Для мене натхнення – це подорожі, знайомства та спілкування з цікавими людьми, колегами по перу.

– Змінити світ за допомогою творчості. Зробити його кращим, добрішим, красивішим... Як ви вважаєте, чи можливо це?

– Змінити світ, звичайно, книжкам не під силу. Але, я вважаю, що кращим він може стати. 

– У багатьох письменників, і не тільки у них, бували гасла або слогани, якими вони користувалися і яких дотримувалися. Яке життєве кредо у вас?

– Моє життєве кредо полягає в тому, щоб залишитися чесною насамперед із собою, не забувати про людяність, милосердя, доброту. На жаль, у наш час ці слова набувають міфічного сенсу.

– Розкажіть про свої плани. Ви вже почали писати нову книжку? Якщо так, то в якому жанрі пишеться твір?

– Так, я працюю над новою книжкою, сподіваюся, що вона буде більш фантазійна.

– Що ви хотіли би побажати нашим читачам?

– Хотілося б побажати читачам берегти свої душі, залишатися людьми за будь-яких ситуацій і читати живі паперові книжки.

– Дякую за інтерв'ю.