Шубравська-Олійник Марія Митрофанівна
Марія Шубравська: життя, присвячене Яворницькому

Мабуть, я не зможу з точністю згадати, коли і за яких обставин ми познайомилися з Марією Митрофанівною. Часом мені здавалося, що ми були знайомі вічно. Але це, звісно, було не так.

Вона з'явилася на світ у Кам'янському голодного 1933-го (я думаю, тому й прожила недовго – моя тітка Лідія, її ровесниця, померла приблизно у такому ж віці). Прізвище при народженні мала Олійник. Все свідоме життя вона жила однією єдиною науковою пристрастю – Дмитром Яворницьким. Її книжка «Д.І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність», видана у київському видавництві «Наукова думка» далекого 1972-го, для мене давно стала класичною працею, дітищем недовгої відлиги. Книга встигла проскочити до друку перед самим «маланчуківським» загвинчуванням гайок 1973-го. А для мене, тоді 14-річного, була чи не перша книжка, придбана самостійно. Відтак посіла почесне місце в моїй книгозбірні.

Молодь не знає, хто такий Маланчук. Для неї – коротке пояснення. Валентин Маланчук (1928–1984), син партфункціонера та сам партфункціонер, незважаючи на свій докторський титул, став уособленням «маланчуківщини». Сірий кардинал партії, українська версія Суслова, після усунення з посади першого секретаря Петра Шелеста у жовтні 1972-го вибився нагору – призначений Москвою секретарем ЦК Компартії України з ідеології та перебував на цій посаді майже сім років. Ті роки позначені махровою ідеологічною мертвечиною, посиленням боротьби проти націоналістичної діяльності та пропаганди на території УРСР. Все яскраве, національно самобутнє потрапляло в опалу, знищувалося. Наведу кілька прикладів по нашому краю.

1972 року в Дніпропетровську стала виходити українською мовою газета «Дніпро вечірній» (нині теж 50-річний ювілей, хоч газета приліпила собі «генеалогію» від довоєнної «Звезды» 1933–1941 років). 1973 року перейшла на російську і всі ці роки видавалася російською. Причина русифікації? Колективу пояснили: старі партійці написали листа в ЦК. Ось і прислухалися…

1973-го «невідомі» вивезли з Севастопольського парку у м. Дніпро пам'ятник на могилі українського поета Івана Манжури. Повернули пам'ятник лише через 15 років, у перебудову! Автори монумента шукали правди, але не знайшли. Кажуть, пам'ятник вивезли вночі за дзвінком тодішнього першого секретаря обкому Є. Качаловського.

Другий приклад. 1974 року нібито для ремонту закривається для відвідувачів меморіальний музей-садиба історика Дмитра Яворницького. Простояв закритим для відвідувачів цілих 14 років! Відкрився музей у перебудову, теж 1988-го... Ці та інші факти (а ім'я їм легіон! Можна додати русифікацію освіти) й були, мабуть, заходами, спрямованими на «посилення боротьби проти націоналістичної діяльності та пропаганди».

…А починалося все для Марії Шубравської далекого 1960-го. Молода аспірантка тоді працювала над дисертацією, присвяченою Яворницькому як фольклористові й етнографу. Дмитро Іванович начебто і не був відкрито заборонений при комуністах, але й статей про нього ніяких (а надто книжок) доти не могло з'явитися. Не виконувалася і постанова Ради народних комісарів УРСР 1940 року про відкриття меморіального музею історика козаччини. І раптом в обласній газеті «Зоря» 10 серпня 1960 року виходить її чудова епохальна стаття про запорозького батька «Ім'я, що заслуговує на пошану». Для багатьох це ім'я виявилося відкриттям. Адже з часу смерті історика 1940-го виросло ціле покоління «без нього». Наша землячка почала подвижницький шлях наукового вивчення життя та наукової діяльності вченого. Причому обмовлюся: вона взялася лише за його діяльність фольклориста й етнографа. Досліджувати ж його спадщину як історика, археолога залишала іншим. Але завдяки відомій «маланчуківщині» нікому аналізувати його історичну спадщину не дозволили. Її монографія залишалася мерехтливим світильником в океані заборон і табу, якими партія рясно всіяла ідеологічне поле. До речі, відповідальним редактором книжки став ще один ювіляр цього року, один із учнів і аспірантів академіка Дмитра Яворницького, відомий український історик член-кореспондент АН УРСР Кость Гуслистий (1902–1973). Він і благословив це видання незадовго перед своєю смертю. Перша монографія про Яворницького відзначалася новаторством і новизною, містила безліч нових фактів, невідомих фото, Марія Митрофанівна упорядкувала бібліографію виявлених нею праць академіка. До речі, над списком праць вченого працювала до самої смерті, виявляючи все, що стосувалося вченого, кожну найдрібнішу згадку про нього! Дуже шкодувала, що не могла особисто ознайомитися з публікаціями Яворницького в середньоазійських газетах періоду його заслання на Схід імперії. Праця Шубравської й через півстоліття після появи є незамінним довідником з біографії вченого.

Дбайливо зберігаю її дорогу для мене книжку з автографом. Як зараз пам'ятаю, під час одного зі своїх приїздів до Києва (тоді досить частих) я вирушив до Інституту, який зараз перейменований на «Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського Національної академії наук України». Тут і працювала все життя Марія Митрофанівна. Її чоловіком став фронтовик професор, шевченкознавець Василь Шубравський (1920–1992).

Вона завжди зацікавлено розпитувала мене про новини на батьківщині – Дніпропетровщині та в її рідному Кам'янському, де я працював у 1980–1983 роках.

Про те, як вона була занурена у свої теми, відчужена від кон'юнктури, може свідчити такий кумедний приклад. Спілкувалися ми в інститутському коридорі, щоб не заважати співробітникам тісненького відділу. За вікном через дорогу, ліворуч від входу в нинішній стадіон імені Валерія Лобановського стояв пам'ятник одному з партійних функціонерів.

– Маріє Митрофанівно! Кому цей пам'ятник?

– Не знаю, – простодушно відповіла вона.

І це було навпроти місця її роботи! Там височів демонтований 2009-го Григорій Петровський. Але я цілком вірю, що він її анітрохи не цікавив.

З яким натхненням наша землячка працювала як фольклорист над виданням «Українські народні пісні, записані Д.І. Яворницьким». Пісні та думи з архіву вченого» (Складання, передмова, примітки та коментарі М.М. Олійник-Шубравської). Солідне видання побачило світ 1990-го у київському видавництві «Наукова думка». І супроводжувалося її ґрунтовною передмовою «Українські народні пісні у виконанні академіка Д.І. Яворницького та з його архіву». З цього видання читач отримував відомості про особистість академіка та причини, що спонукали його зацікавитись народною творчістю Степової України: «Фольклор цікавив Яворницького насамперед як джерело для вивчення історії Запорозької Січі». Упорядниця видання зазначала, що Дмитро Іванович (він сам це наголошував) записував пісні не зі слів, а з голосу. Марія Митрофанівна наводила аргументи Яворницького на користь такого запису – і досить переконливі, сучасні.

Видавництво «Веселка» (Київ) 1995-го перевидало з її передмовою важливий двотомник Дмитра Яворницького «Запоріжжя у залишках старовини та переказах народу». За твердженням Марії Шубравської, у незалежній Україні ці книги Яворницького повертаються «з попелу столітнього забуття».

А ще вона стала свого часу автором першого літературного портрета Яворницького. У своїх виступах на наукових конференціях розповідала про взаємини нашого славного земляка та Михайла Коцюбинського, опублікувала листування Яворницького з тим самим Коцюбинським, а також з фольклористом Яковом Новицьким, писала про історика як про популяризатора творчості Тараса Шевченка. 1967-го друкує неопубліковані листи Яворницького до Іллі Рєпіна.

Понад тридцять років тому вона виступила упорядницею солідного, майже на 500 сторінок видання «Весільні пісні», яке вийшло у видавництві «Дніпро». І тим самим зробила свій внесок у відродження народних звичаїв і обрядів. Один з її колег зазначав: «Не погрішу проти істини, якщо скажу, що у цій благородній справі відродження національного чимала заслуга і Марії Митрофанівни Шубравської – упорядниці такої потрібної нам сьогодні книги».

Марія Митрофанівна активно співпрацювала з Меморіальним музеєм Дм. Яворницького в Січеславі на етапі його відродження 1988-го і потім, до кінця свого життя.

Кілька років тому основна праця її життя, монографія про Яворницького музейниками, нарешті, викладена в електронному вигляді до Інтернету. Ось думка істориків: «Цінна праця Марії Шубравської, перша та найкраща монографія про Яворницького, досі залишається головним джерелом для вивчення життя та творчості нашого видатного вченого. Книга написана живою мовою, тому цікава для широкого кола. Сподіваємося, відтепер це коло читачів стане значно більшим завдяки цифровій копії».

В останні роки життя Марія Митрофанівна часто й багато хворіла. А жила однією ідеєю – як би видати 20-томник наукових праць улюбленого Дмитра Івановича. Вона опублікувала свої міркування про текстологічні засади видання творів нашого земляка у 20-ти томах. І якби була жива, обов'язково домоглася б реалізації цього проєкту. А так видали завдяки наполегливості запорізького професора Анатолія Бойка лише три томи – та після його смерті проєкт виявився занедбаним.

Пам'ятаю, як високо відгукувався про неї її колега, теж наш земляк родом із села Базавлук на Апостолівщині фольклорист, професор, учасник руху шістдесятників Василь Микитович Скрипка (1930–1997), котрий у роки застою був змушений переїхати зі столичного «княжого» Києва до Кривого Рогу. На жаль, вони майже одночасно пішли від нас. Добре згадує Марію Шубравську й січеславський професор, її ровесник Анатолій Михайлович Поповський, котрий і понині в строю!

Родина небіжчиці передала все, що стосувалося Яворницького, з її архіву до Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Та коли ще знайдеться дослідник, який розбиратиме ці скарби…

В Інтернеті немає її фото! Є маса фотографій людей випадкових, малоцінних та жодного – Марії Митрофанівни! Несправедливо, прикро. Перед її смертю в Україну з Канади, де жив після війни, прилетів секретар Яворницького Микола Костюк. Він насамперед розшукав Марію Митрофанівну у київській лікарні. Вони мали так багато спільного для обговорення! Їхнім кумиром був і залишався Яворницький. Марія Митрофанівна дуже схудла і не хотіла фотографуватись. І все ж таки вони увічнилися на одній фотографії. Одній з останніх у її житті. Ми надрукували це скромне фото в книзі спогадів Миколи Костюка (1915–1997) «Поруч з Яворницьким. Спогади писаря козацького батька» (Дніпро, ІМА-прес, 2008).

Поки ми пам'ятаємо про неї, Марія Шубравська-Олійник лишається з нами. Ювілей її книги дав привід згадати цю світлу людину.

Додаток: книга у форматі PDF

Фото надані автором

титульне фото: М. Олійник-Шубравська, студентка філфаку ДДУ, 1954. 
З фонду ДНІМ ім. Дмитра Яворницького