Бінкевич Євген Васильович
Євген Бінкевич: глибока порядність та широка ерудиція

Розповідь про родину Бінкевичів буде неповною, якщо, розповівши про молодшого брата – відомого вченого та краєзнавця Володимира Бінкевича, не згадати про його брата Євгена Васильовича – людину глибоко порядну й широко ерудовану.

27 грудня 1935-го року в хаті пекаря Івана Івановича Пелагейкіна у Веселих Тернах, що на Криворіжжі, почувся дитячий плач – на світ народився малюк Євген. Щасливими батьками стали Василь і Надія Бінкевичі. Про подальшу долю цього новонародженного малюка й піде розповідь у запропонованому широкому загалу біографічному нарисові.

Перші кроки на наукових теренах

У нарисі про Володимира Васильовича Бінкевича ми вже окреслювали роки дитинства та отроцтва двох братів, тож немає потреби переповідати цей фрагмент у біографії старшого із братів. Зазначимо лише, що від природи зосереджений і внутрішньодисциплінований юнак Євген Бінкевич після закінчення криворізької середньої школи № 1 вибрав собі фах спеціаліста в технічній галузі наук, вступивши у 1953 році на фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету (ДДУ), який успішно закінчив 1958 року.

Фізтех ДДУ завжди вважався кузнею висококваліфікованих спеціалістів у галузі ракето- та машинобудування, й не лише України. Чимало фахівців отримували можливість для подальшого працевлаштування в різних державах світу, а диплом випускника фізтеху вважався знаком якості здобутих у стінах Alma Mater знань.

Саме критеріям якості отриманих знань усебічно відповідав молодий спеціаліст Євген Бінкевич, тому наприкінці 1950-х отримав розподіл на роботу інженером у конструкторському бюро «Південне» (КБ «Південне»), яке на той час уже перетворилось на провідного розробника ракетно-космічної техніки в Радянському Союзі.

Безпосередня робота у КБ «Південному» для Євгена Бінкевича на штатній посаді тривала із серпня 1958 року по листопад 1964 року, але контакти з фахівцями цієї установи не переривались до кінця життя. Восени 1958 року інженер Бінкевич успішно склав вступні іспити до очної аспірантури при кафедрі прикладної теорії пружності ДДУ, та згідно з витягом з наказу по університету № 865 від 19 листопада 1964 року йому було призначено стипендію із 16 листопада того ж року в розмірі 100 крб. на місяць. Так розпочалось майже півстолітнє служіння Євгена Васильовича Бінкевича в стінах рідної Alma Mater.

Розквіт наукової діяльності

Кар’єра молодого науковця розвивалась у стінах університету поступово. Після закінчення аспірантури в грудні 1966 року Євгенові Бінкевичу запропонували роботу на посаді асистента кафедри теорії пружності, на якій він працював до квітня 1968 року, отримуючи заробітну платню в розмірі 105 крб. на місяць.

У 1967 році науковець захистив дисертацію й отримав ступінь кандидата фізико-технічних наук на закритому захисті, який відбувся у Спеціалізованій Вченій Раді при КБ «Південному». Матеріали дисертації мають гриф «Таємно» й донині не підлягають оприлюдненню. Тут варто нагадати, що від кінця 1950-х і до початку 1990-х місто Дніпропетровськ вважалося закритим для іноземців, що було зумовлено активним розвитком ракетобудівної галузі промисловості на його підприємствах.

Із квітня 1968 по січень 1969 року Є.В. Бінкевич працював на посаді старшого викладача кафедри теорії пружності, а від січня 1969 до квітня 1971 року був доцентом кафедри. У ті ж таки 1960-ті роки він керує відділом науки університетської багатотиражки «За передову науку» (нині «Дніпровський університет»).

Мав Євген Васильович і досвід адміністративної роботи, адже від квітня 1971 по квітень 1973 року виконував обов’язки завідувача кафедри теорії пружності. До речі, його оклад як доцента, згідно з матеріалами особової справи, у 1972 році становив 270 крб. на місяць. У ті ж таки 1970-ті Є.В. Бінкевич – член Ради музею університету. Також був заступником декана з наукової роботи.

В особовій справі Є.В. Бінкевича є декілька цікавих документів. Перш за все – це автобіографія, написана ним власноручно і яка засвідчує глибоку повагу науковця до членів родини, зокрема батьків.

Принагідно зазначимо, що, як випливає із тексту наведеної вище автобіографії Євгена Васильовича, батьків братів Бінкевичів не стало у 1980-х: батько Володимир Андрійович помер у 1986 році, а мами Надії Іванівни не стало роком пізніше – у 1987 році.

В особовій справі також зберігається декілька цікавих документів, які дозволяють нам нині уявити атмосферу тієї епохи, зокрема в науковому середовищі в ДДУ.

Наприклад, в особовому листі з обліку кадрів, заповненому в середині 1970-х років, науковець зазначає, що є автором десятків наукових праць, ним підготовлено до захисту і під його керівництвом успішно захищено з десяток кандидатських дисертацій (серед яких і дисертаційна робота однієї з доньок тодішнього ректора ДДУ), написано колективні монографії тощо. Причому оклад доцента Бінкевича на 1 січня 1977 року вже становив 320 крб. Тобто подвижницька праця науковця досить пристойно матеріально винагороджувалася.

Але документ, датований 1977 роком, засвідчує факт винесення догани доцентові Є.В. Бінкевичу, оскільки він невчасно подав до редакційно-видавничого відділу методичні вказівки, включені до плану випуску навчально-методичної літератури. І навіть прохання декана факультету про відкликання підпису ректора під цим документом з огляду на надзвичайну завантаженість доцента Є.В. Бінкевича науковою роботою не змінило рішення В.В. Мосаковського про покарання одного з провідних науковців ДДУ.

Та все ж таки «Зевс» змінив гнів на милість, і вже наступного 1978 року доцента Є.В. Бінкевича було двічі нагороджено грамотами за успіхи в соціалістичному змаганні та за роботу в колгоспі зі студентами.

1980-ті роки були наповнені роботою зі студентами та молодими науковцями, захистами дисертацій, останніми лекціями в студентських аудиторіях, походами та участю в різноманітних громадських заходах.

Ще одна цікава риса характеру Євгена Васильовича, яка потребує окремого зауваження, – широка ерудиція науковця. У документах особової справи він сам зазначає, що може читати і розмовляти англійською, французькою, німецькою, іспанською та білоруською, і це окрім чудового володіння українською та російською мовами.

За словами брата Володимира Васильовича, Євген Васильович особливо цікавився перекладами англо-, франко-, німецько- та іспаномовних наукових текстів авторів ХVIII–XIX ст. Особливе захоплення викликав момент віднайдення дещо нової інтерпретації вже відомого тексту завдяки широкій ерудиції та заглибленню в предмет дослідження.

Складні 1990-ті

Після розпаду СРСР на початку 1990-х років перед Україною постала низка нових завдань і викликів. Реформи торкнулися й університетської спільноти. Причому, іноді вони мали вельми непривабливий вигляд.

Загальне зубожіння населення України середини 1990-х призвело до початку розквіту різноманітних корупційних схем. Будучи глибоко порядною людиною, Є.В. Бінкевич неодноразово повідомляв тодішнього ректора ДДУ В.Ф. Пріснякова про факти хабарництва в стінах Alma Mater, про що засвідчує службова записка, яка є в особовій справі науковця.

Втомившись від боротьби з вітряками, професор Є.В. Бінкевич (на цій посаді він перебував із 25 січня 1995 року) від 1 вересня 1996 року перейшов на роботу до науково-дослідної частини університету, обійнявши посаду провідного наукового співробітника.

Саме коли Євген Васильович перебував на цій посаді, відбулося моє особисте з ним знайомство. Він одразу справив враження непересічної особистості з широкою ерудицією.

Та хвилювання за долю науки в університеті не минулися просто так. Наука була сенсом його життя, адже власної родини у науковця не було. Тож і хвилювання за те, що відбуваються вкрай негативні процеси у вищій школі, сприймалися Євгеном Васильовичем украй загострено.

Євген Васильович Бінкевич відійшов у вічність 18 вересня 2000 року.