Юрченко Марина
Марина Юрченко: Театр — це дзеркало нашого життя

— Скажіть, пані Марино, у Вас у родині хтось пов’язаний із творчою діяльністю чи Ви першопроходець?

— Можливо, у далекому минулому й були артисти, але мені про це невідомо. Мій тато був водієм автобуса, мама — вчителем російської мови та літератури. Вона була великою активісткою, організатором у школі і «Дворовому клубі». Тоді ми жили в Казахстані, у маленькому містечку Макінськ, і цей клуб був єдиним місцем розваги для дітей і, навіть, дорослих. Мама організовувала всю роботу, а тато був відповідальним за спортивну частину.

— Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

— У дитинстві я була старанною дитиною і мріяла стати лікарем-хірургом, а потім у 7 класі потрапила в театральний гурток…

— Як і коли Ви прийняли рішення стати актрисою?

— Це дійсно було рішення! Після школи в мене, навіть, у думках не було, що моє улюблене хобі може стати професією. Я вступила до технічного університету і продовжувала вечорами ходити в театр-студію «Десятий квартал». І тільки через чотири роки стало абсолютно ясно, що театр — не просто захоплення, а справа всього життя. Саме тоді, в 19 років, я прийняла усвідомлене рішення — назавжди пов’язати своє життя з театром.

— Пам’ятаєте свій перший вихід на сцену? Які були відчуття?

— Важко сказати, коли саме був перший вихід. Мені дуже пощастило, що я пройшла школу «Десятого кварталу». Там глядач сидить на відстані витягнутої руки й ніяк не можна збрехати, потрібно бути чесною і відвертою, щоби тобі повірили. Ще, звичайно, має значення вибір матеріалу. П’єси, які вибирали керівники — Костенко Людмила Андріївна й Сушко Юрій Олексійович — відрізнялися глибоким змістом і водночас простотою і якоюсь особливою людяністю. Найбільш за все мені запам’яталися спектаклі «Російськими буквами» за п’єсою Ксенії Драгунської і «Сказання про Анну й Людвіга» А. Мішаріна. Доречі, це були мої перша й остання роботи в улюбленому театрі. Ми називали «Десятий квартал» «Островом Любові»…

— Коли близькі люди вперше побачили Вас на сцені, що сказали?

— Ну, мені здається, що вони нарешті зрозуміли, що це серйозно… Звичайно, потім, уже через багато років, після прем’єр я бачила в очах моїх рідних радість і гордість.

— Що, на Вашу думку, потрібно артистові, щоби він відбувся?

— Впевнена, що все вирішує бажання й цілеспрямованість. Тобто не просто лежати на дивані й хотіти, а активно діяти — читати книги, дивитися гарні вистави, працювати над ролями й над собою.

— Чи є які-небудь літературні твори або автори, які сформували Ваш смак і вплинули як на артиста?

— Ще в школі прочитала книгу про Сару Бернар — вона справила на мене велике враження. Потім мені подарували книгу про Алісу Коонен і Таїрова, читала про Марію Заньковецьку й корифеїв українського театру, дуже вразило життя Айседори Дункан. Коли вчилася, настільними книгами були праці Станіславського, Михайла Чехова, Вахтангова, Захави й багатьох інших. Велике щастя, що наш головний режисер і мій вчитель Сергій Анатолійович Чулков дуже любить класику. Смак актора формують не тільки книги, які він читає, а і твори й ролі, з якими він стикається безпосередньо на сцені. Саме завдяки Сергію Анатолійовичу, мені пощастило познайомитися з такими авторами, як Лопе де Вега, Леся Українка, Антон Чехов, Михайло Старицький, Островський, Квітка-Основ’яненко, Шмітт, Мольєр, Шекспір, Маріус фон Майенбург, Іван Франко, Джеймс Голдмен, Ліна Костенко… Завдяки нашому фестивалю «Класика сьогодні», ми маємо можливість побачити вистави провідних українських театрів, а також наших друзів із ближнього й дальнього зарубіжжя.

— Яка з зіграних ролей запам’яталася найбільше й чому?

— У мене хороша пам’ять і я пам’ятаю всі ролі. А якщо серйозно, то не можна виділити якусь одну роботу. Крім усього іншого, театр — це ще й зустрічі з творчими людьми. Дуже запам’яталася робота з режисером Дмитром Лазорко — він ставив у нас спектакль «Овечка» за п’єсою Н. Пушкиної. Це був якийсь глибинний театр, що виходить звідкись із надр. І персонажі — Яків, Рахіль, Лія. У своїй роботі він використовував натуральні матеріали — дерево, воду, плівку, мішки зі справжньою пшеницею. Пам’ятаю, у нас не виходив фінал — начебто все правильно, але чогось не вистачає. Тоді Діма запропонував мені в антракті обмазуватися глиною — повністю: волосся, руки, ноги. Моя героїня приходила у весільній сукні. Глина починала підсихати і спочатку було відчуття, що Рахіль приходить уся в страшних виразках, а до кінця акту глина висихала й ця зовнішня білизна в поєднанні з внутрішнім змістом давала відчуття якоїсь неземної чистоти, майже святості… відмивати, правда, доводилося довго…

— Чи доводилося Вам грати ті ролі, які взагалі не подобалися?

— Авжеж доводилося. Актори взагалі народ примхливий і їм важко догодити. Але в будь-якому випадку ти шукаєш, за що можна полюбити свого персонажа й майже завжди виступаєш його адвокатом.

— Що цікавіше грати позитивного або негативного героя?

— Ну, я не знаю…, наприклад, Елінор у «Леві взимку» — вона позитивна чи негативна героїня? Або Анна в «Украденому щасті»? Як правило, немає чіткої межі. Цікаво грати багатогранного персонажа, а це вже багато в чому залежить і від самого актора й режисера — якими якостями вони наділять героя. У нас є правило — якщо герой відверто хороший, шукай де він поганий, і, відповідно, навпаки.

— А на які ролі Ви б не погодилися?

— У театрі артисти ролі не вибирають. Більше того, актор не має права відмовлятися від призначених ролей. Можна подати творчу заявку, якщо дуже хочеться зіграти якогось героя, а ось відмовитися не можна!

— У Вас є заповітна мрія, пов’язана з роллю?

— Одна з героїнь оперети «Летюча миша», Адель, каже: «Я готова грати найбільші ролі за найменшу платню!». У мене було таке ж бажання. І тут мені пощастило тому, що грати доводилося багато. Та й зараз мій репертуар включає в себе багато прекрасних ролей. Хоча залишилося дві невтілені мрії. Мені дуже подобаються Чехов і Достоєвський. Коли прочитала «Чайку», просто закохалася в цю п’єсу. Мені подобалися всі персонажі, їхні репліки, сама суть… Ну і, звичайно ж, більше всіх Ніна Зарічна. Мріяла, щоб у театрі поставили цю п’єсу, але не склалося. Хоча, фінальну сцену Ніни і Треплєва ми грали на іспиті, коли вчилися в театральному коледжі. А друга нездійснена мрія — це Настасія Пилипівна з «Ідіота» — іншого мого улюбленого твору.

— Чого Ви боїтеся найбільше на сцені?

— Напевно, багато хто може подумати, що актори бояться забути текст, але це не так. Ти ж усе одно орієнтуєшся в ситуації на сцені й можеш сказати іншими словами по суті того, що відбувається. Врешті-решт є партнери, і, якщо вже зовсім погано, можуть і вони сказати за тебе текст. Бувало, що й реквізит забуваєш узяти й доводиться терміново бігти за куліси, якось виправдовуючи це. Так ось для мене найскладніше в таких випадках бути серйозною й не випадати з образу.

— У Вас є талісман, який допомагає під час вистав?

— Під час вистави найголовніше — присутність, і зараз. Ти впливаєш на партнера, він на тебе. Виникає атмосфера, яка йде в зал для глядачів. Там вона наповнюється своїм змістом і повертається назад. У результаті народжується спектакль. Тут ніякий талісман не допоможе. Необхідна твоя зібраність і готовність діяти.

— У 2016 році в центральному парку США повністю оголені актриси поставили спектакль «Буря» за мотивами п’єси Шекспіра. Чи змогли б Ви піти на такий сміливий крок?

— Важко сказати… Усе залежить від того, заради чого це робиться. Кажуть, мета виправдовує засоби. Театр насамперед впливає на почуття й емоції. Але, мені здається, для цього не обов’язково роздягатися.

— Як Ви сприймаєте критику?

— Дуже позитивно. Критика може відкрити для тебе нові грані в образі, про які ти не думав, щось уточнити, щось удосконалити.

— Що Ви відчуваєте після завершення вистави, коли глядачі аплодують?

— Думаю, що тут наші почуття з глядачем дуже схожі. Під час вистави багато моментів єднання глядача з акторами, але цей фінальний, найяскравіший і сильний. Відчуваєш великий емоційний підйом і радість від улюбленої роботи.

— Який подарунок від шанувальників найбільше запам’ятався?

— На дитячих казках дітки часто дарують шоколадки, якісь вироби, малюнки, але зворушливо, коли дитина виходить просто, щоби тебе обійняти.

— Кожна людина в якийсь період свого життя замислюється, для чого вона прийшла в цей світ. У чому Ви бачите сенс свого життя?

— Це дуже філософське питання. Написано багато книг, трактатів… Я вважаю, потрібно просто жити, дарувати радість і любов тим, хто є поруч. Якщо можеш, хоч щось змінити на краще, то чудово. Якщо ні, то хоча б не роби зло. У виставі «Готель двох світів» подібне питання ставлять моїй героїні Доктору С, на що вона відповідає: «Вам зробили подарунок. Його треба отримати. Потім піклуватися про нього, нарешті, передати його — цей дар. Дати життя — дітям, діям, творам, любові…».

— У кожного свій шлях до віри і простим він не буває. Розкажіть, будь ласка, про свій досвід.

— Дуже вдало сформульоване питання. Тому що, насправді віра це і є досвід. Здається, неможливо розповісти, як саме це відбувається. У якийсь момент віра дається й життя перетворюється, стає світліше. Усе, що ґрунтується на вірі — міцніше й довговічніше. Десь у цій області і є відповідь на попереднє запитання.

— Артистові не просто побудувати сімейне життя — це спектаклі, постійні репетиції, гастролі. Для сім’ї залишається мало часу. А Ви мама чотирьох дітей. Як Ви все встигаєте?

— Складно було б, якби доводилося розділяти сім’ю й роботу. Але в моєму випадку цього робити не доводиться. З чоловіком ми познайомилися в театральній студії й ось уже 20 років благополучно граємо на одній сцені. Він завжди підтримує мене у всіх починаннях, допомагає в створенні образів, є першим критиком. Крім того, Діма — прекрасний батько. Іноді буває, що мені потрібно виїхати на гастролі і він сам залишається вдома з дітьми. Я можу не хвилюватися, точно знаю, що все буде в порядку. Доречі, діти теж дуже люблять театр. Часто ходять на вистави й у деяких, навіть, беруть участь. Уже троє з них ходять у нашу театральну студію «Гармонія». Тож, якщо не вистачає часу для спілкування вдома, можемо поспілкуватися на роботі…

— Яким словом Ви б охарактеризували театр?

— Театр — це відображення дійсності, нашого життя. Іноді, психологічно точне, іноді образне, іноді смішне, іноді сумне. Мені здається, коли глядач впізнає себе на сцені, його це завжди хвилює. Я б сказала, що театр — це дзеркало.

— Яким повинен бути режисер — деспот чи демократ?

— Демократичний деспот. Режисер повинен давати актору творчу свободу, але, водночас, є моменти, у яких йому необхідно проявити характер.

— Розкажіть про свої творчі плани.

— Наш театр веде активну гастрольну діяльність — днями ми їдемо до Грузії, потім у Кропивницький, далі планується Одеса та інші міста. Збираюся удосконалювати свої вже наявні ролі і придумувати нові образи. На даний момент ми з Віктором Поповим працюємо над п’єсою «Вечеря дурнів». У мене там епізодична, але дуже яскрава і смішна роль. Ще мені дуже подобається працювати з дітьми в театральній студії. Зараз ми активно готуємо виставу для дітей «Хроніки Нарнії» й попереду ще багато творчих проектів.

— Якщо заглянути у Ваше життя через десять років, ким Ви себе бачите? Чи будете продовжувати театральну діяльність?

— Я людина не забобонна, але так далеко забігати не хотілося б. Театр — усе моє життя, я не уявляю себе без нього.

— Чому люди йдуть у театр? Чи є основний посил часу від театру глядачеві сьогодні?

— Напевно, кожен йде в театр за своїм — хтось хоче відпочити, розважитися, хтось подумати. Театр — завжди живе спілкування. У століття цифрових технологій та інтернету це актуально як ніколи.