«Восьма нота» Юрія Бєдніка

«Восьма нота» Юрія Бєдніка

Диригентів я бачила і слухала різних. Іноді сама їхня постать є самостійним музичним твором. Наприклад, як у Володимира Співакова. Іноді вони бувають настільки емоційними та рухливими, що ніби грають своїм тілом і мімікою кожну інструментальну партію. Наприклад, як Бернстайн або Котаро Кімура.

Коли ж я слухаю естрадно-симфонічний оркестр Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка під управлінням Юрія Бєдніка, диригента я не бачу. Ні, він, безумовно, перебуває за пультом, але я його не помічаю. А присутність визначається гармонією звучання оркестру в цілому і кожного інструмента окремо. Саме вони  і вбирають та максимально повно візуалізують музичні смисли, близькі молодому капельмейстерові.  

«Флейта – це раз і назавжди»

Музикою він почав займатися з шести років. Дома був акордеон, що й стало імпульсом для подальшого навчання дитини. Про це потурбувалися бабуся з дідусем. Вони виховували Юру з дитинства і за таку участь у своїй долі він їм безмежно вдячний. 

По закінченню музичної школи у нього виникли проблеми зі спиною, а оскільки освоєний інструмент був улюбленим і пізнаним досконало, але дуже важким, довелося замінити його на варіант полегшений. До народного ансамблю, куди його запросили як акордеоніста, знадобився сопілкар, а невдовзі виникла потреба й у виконавці-флейтисті. 

Інструмент цей, за словами Юрія, полонив його душу глибоко, раз і назавжди. Невдовзі він опанував і пан-флейту і до музичного училища вступив цілеспрямовано як флейтист. За цим же фахом закінчив Дніпропетровську консерваторію. 

Із великою вдячністю згадує Ю. Бєднік Федора Андрійовича Денисенка, який навчав його майстерності техніки в училищі та Сергія Дмитровича П’ятова, котрий вже у консерваторії  передав початківцю основи образного музичного мислення. 

«Можливо в мені як в диригенті недостатньо жорсткості...»

З 2002 року  лауреат національних конкурсів Юрій Бєднік працює у Дніпропетровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. Прийшов він сюди як інструменталіст, а коли захворів тодішній диригент – заслужений діяч мистецтв Юрій Васильович Кутєпов, встав до диригентського пульту, оскільки у консерваторії також набув і цих навичок. Спочатку йому казали, що заміна тимчасова, на період лікування старшого наставника, але, як відомо, не існує нічого більш постійного ніж тимчасове. У 2010 році оркестр театру одноголосно підтримав його кандидатуру. Відіграло роль і те, що до того часу в трупі він був уже «своїм», а кликати когось зі сторони – для мікроклімату в оркестрі та професійного результату на концерті – справа не продуктивна. «Мабуть, боялися, щоб не надіслали дилетанта або тирана» – говорить сьогодні Юрій. А на питання, яким диригентом він є, відповідає так: «Я м’який, але строгий. Можливо в мені іноді не достатньо жорсткості, але в цьому оркестрі я сформований, мене люблять, поважають та цінують. Своїми музикантами я задоволений і приймаю до колективу тільки тих людей, в яких я впевнений». 

Наскільки складно створювати з різнорідного оркестрового товариства із різними настроями «організм», спроможний звучати, як єдине ціле? 

«Коли музикант сідає до оркестру, він повинен забувати про свій характер, ставлення до когось чи амбіції. Він повинен чітко виконати свою партію. Мені здається, що в нас це виходить». 

«Коли я виступаю як інструменталіст, то відчуваю себе більш комфортно»

Чесно кажучи, коли я виступаю як інструменталіст, я відчуваю себе більш комфортно. Можливо тому в мене виникає потреба у створенні інших колективів, окрім театру. Мова йде про струно-духовий квартет «Fusion» і кавер-групи A.L.O. і Fun Drive. Гармонія мелодій, голосів, тембрів, змішення почуттів та емоцій – це важливо для мене.  

Я опанував синтезатор, часто виступаю, як клавішник. У цьому форматі я більш залежний від самого себе і презентую глядачу мої власні музичні можливості та фантазії. І публіка, у свою чергу, може розкрити мене і зрозуміти глибше та краще. 

А коли я диригую, то від мене залежить весь концерт або спектакль і виступ вокалістів, а це – велика відповідальність. Я не боюся відповідальності, але це зовсім інша специфіка. З іншого боку, мій досвід інструменталіста і афіша дозволяють привносити до оркестрового репертуару багато улюбленого та особистого. 

«Я відчуваю адресність музики»

Періодично до Дніпра приїздять різні симфонічні оркестри з програмами, що складаються з саундтреків до кінофільмів. Відвідавши декілька таких концертів, я подумав, а чому наше місто не має таких програм, адже зараз це жанр затребуваний. До того ж за рахунок балетних і вокальних номерів концерт може отримати деяку театральність. І я запропонував твори, які мені подобаються, які я полюбляю, і як з'ясувалося, публіка їх також полюбляє і вони є популярними. У нашій програмі «Світові кінохіти» звучать найвідоміші саундтреки до бестселлерів «Пірати Карибського моря», «Володар перснів» «Індіана Джонс», «Кабаре», «Аромат жінки», «Джеймс Бонд», «Амелі», «Красуня», «Шербурнзькі парасольки » і багато інших. 

Мені здається, я можу відчути, що саме сьогодні хоче слухати та чи інша аудиторія, я відчуваю адресність музики, і одне з наших театрально-музичних завдань – повернути до залів молоде покоління. Це важливо.
Декілька місяців у нашому театрі новий директор, сповнений новими ідеями – заслужена артистка України Оксана Петровська. Вона хоче наповнити театральне дійство міксовим змістом. З планів, які безумовно радують, постановки нових п’єс, мюзиклів, різнопланових театралізованих концертів. Тим більше, що у наступному році наш театр святкує своє 100-річчя, тому на глядачів чекають цікаві проекти.  

Колір флейти

 Про що може розповісти флейта, що непідвладне іншому інструменту? 

«У моєму розумінні флейта більш холодний і відсторонений інструмент. Скрипка має енергію пристрасті та любові, аутентична моїм відчуттям червоного кольору, а флейта – це притлумлений блакитний або бірюзовий колір з максимумом матових відтінків. Більше тепла, за моїми відчуттями, у пан-флейти, виготовленої з бамбуку. Хоча, безумовно, флейта може показати і пристрасть і любов. 

Якщо говорити про сьогоднішні кольори життя, то вони, безперечно, ані чорні, ані білі. Скоріш за все, мова йде про жовто-зелені відтінки. Всі творчі пошуки, подолання, перемоги, гастролі так чи інакше пов’язані з фінансами. І на сьогодні подібні реалізації даються набагато складніше. І це засмучує». 

«Справжній дует – це вища ступінь взаєморозуміння»

З 2011 року я працюю у дуеті з органісткою Надією Юрійчук, солісткою Дніпропетровського Будинку органної та камерної музики. Вперше наші шляхи перетнулися за її ініціативою, коли вона готувала фестивальну програму до поїздки у Францію і їй був потрібен партнер. Я гадав, що це трапиться лише одного разу, але доля і наше бажання співпрацювати розпорядились інакше. Поміж нами, як поміж музикантами, неймовірне порозуміння. Безперечно, у дуеті завжди є соліст і акомпаніатор, і у деяких «дуетників»  виникають бенефісні бажання. У нашому випадку це – найвища ступінь злагодженості, ми дивимося в один бік, налаштовані на одну тональність. 

До речі, Надія відкрила для мені всю чарівність барочної музики. Не можу сказати, що і зараз я сприймаю цей стиль беззастережно, але я зрозумів, як цю музику можливо виконувати та подавати. Особливо, коли ми виступали разом на міжнародному фестивалі барочної музики у Сумах.
Партнерство – це взаємне навчання та обмін досвідом. Сьогодні ти вчитель, я – учень, завтра навпаки. 

«Восьма нота»

Флейта Юрія Бєдніка завжди точно відчуває стиль музики та автора твору, мова і про класику і про сучасний репертуар: європейський або національний. Разом із тим, його соло максимально авторське і дуже чуттєве. Це нотний стан його емоцій і кольорів. І коли він солірує, таке враження що з’являється додаткова восьма нота. Його, Юрія Бєдніка, імені. Ця нота дарує партитурам музикантів звучання, яке сповнює слухачів і увесь простір вищім смислом життя. Коханням. 

Фото з архіву Юрія Бєдніка