Кібець Юрій Іванович
Юрій Кібець: три глави однієї Книги

Юрій Іванович Кібець є представником покоління шістдесятників, часу, коли, як писав поет: «Ілюзія свободи, можливість самовираження п’янила наші душі». Це було покоління конкретного відчуття Батьківщини. Громадське становлення, його світогляд формувався під впливом дружби з І. Сокульським. Життєдайні сили черпав з рідної Котівки, з батьківської оселі. Він пов’язав свою долю з літературою, журналістикою та мистецтвом. Та все ж таки найбільше був улюбленцем богині Евтерпи, чистий лірик. Як казав він сам: «Поет все життя пише одну книгу», і в його Книзі три глави, три мотиви: кохання до жінки, рідної землі, Приорілля та синівська любов і вірність батьківським заповітам.

«Поет все життя пише одну книгу»

З тих пір я знаю: час – це вічна пісня,
Що не дається без любові й мук.

Юрій Кібець

Юрій Іванович Кібець народився 6 серпня 1946 року в селі Котівка Магдалинівського району у родині вчителів. Батько, Іван Михайлович Кібець, – педагог, народний умілець, поет, краєзнавець, літописець рідного Приорілля. Мати поета – Євдокія Головко, за фахом біолог.

У 1964 році Юрій закінчив Котівську середню школу зі срібною медаллю, одночасно отримав свідоцтво про закінчення музичної школи. Ще тоді його називали «шкільним поетом», писав перші поезії, читав вірші на молодіжних вечорах, у колі друзів. Грав на багатьох музичних інструментах і міркував обрати подальший шлях у напрямку мистецтва чи літератури. І, як бачимо, згодом став улюбленцем богині ліричної поезії Евтерпи, яка тримає в руках подвійну флейту. Поезії автора будуть покладені на музику, а мистецтво і література підуть по життєвій стежці поета. Все життя Юрій Іванович писатиме лише одну свою поетичну Книгу долі.

У 1965 році Ю. Кібець вступив на історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. В студентські роки Юрко потоваришував з Іваном Сокульським, під впливом якого формувався його внутрішній світогляд.

Літературне визнання поетові принесла перша збірка лірики «П’ята пора» (1970), в цьому ж році представлена в Конгресовій бібліотеці США завдяки клопотанню І. Лучківа – заокеанського захисника прав людини. Твори друкувались також у республіканських журналах, альманахах, антологіях, колективних збірниках.

Професійний шлях митець розпочав як учитель, викладав у сусідньому селі українську мову та літературу. Згодом працював журналістом (кореспондентом обласної газети «Прапор юності», 1972–1978 рр.), редактором видавництва «Промінь» («Січ») (1983–1987 рр.), заступником директора Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка (1987–1994 рр.), тривалий час очолював Дніпропетровське обласне літературне об’єднання імені Павла Кононенка. Працював Головним адміністратором Дніпропетровського державного цирку. Член правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ з 1977 року, був заступником голови правління. Заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки театральних діячів України. Почесний голова Центру слов'янської моди. Член Міжнародного товариства прав людини.

Пішов поет з життя після тривалої хвороби 23 січня 2019 року. Кремований. Прах розвіяно 25 січня 2019 року над водою на Монастирському острові у місті Дніпро.

Юрій Кібець – автор збірок «П'ята пора» (1970), «Оріль» (1976), «Іменем закоханих» (1982), «Зорі батькового саду» (1985), написав п'єсу «Зона» (1988, з В. Чередниченком), поетичні збірки «Поцілунок крізь грати» (1999), «Селянський герб», «Легенди про Кобзаря» (2000), «Троянди для Одисея» (2003), «Лірика різних років» (2003), «Провидець» (2005), є автором сатиричної збірки «До булави треба голови» (2001). За книгу «Волошки Волошина» (2001) він удостоєний мистецької премії ім. Народного артиста УРСР Антона Хорошуна, також удостоєний літературної премії імені правозахисника Івана Сокульського.

Підготував і видав ряд буклетів про майстрів народної творчості Придніпров'я (бандуристів, різьбярів та інших), багато зробив для утвердження й розвитку козацьких звичаїв і традицій на Дніпропетровщині. Був заступником голови Ради Старшин Дніпровського реєстрового козацтва. Його ім’я занесене до Книги Пошани «Подвижники Січеславщини».

Переклав українською мовою понад 20 творів світової драматургії. Написав пісні до численних вистав українського театру. На окремі твори поета написали музику композитори О. Яковчук, І. Кириліна та інші.

На зустрічі зі студентами Дніпропетровького національного університету в 2015 році Юрій Кібець сказав: «Поет все життя пише одну книгу. При цьому важливо, щоб була віддача від читача, повагу до якого в мені виховали ще класики 20-х років. Павло Тичина говорив, що перед читачем потрібно знімати капелюха. І досі для мене залишається невирішеним запитання, що ж таке творчість: самостеження і відтворення себе у власних творах чи вивчення інших і виклад своїх спостережень?». Тож звернемося до поезії Юрія Кібця.

«Іду, як на вічну сповідь»

Поезій – не пишу,
Я їх записую –
Від вітру, від кохання, від весни.

Юрій Кібець

В 1967 році в київському альманасі «Вітрила» серед імен молодих поетів з’явилося ім’я Юрія Кібця, який був тоді ще студентом університету.

У виданні були надруковані вірші Ю. Кібця «Мозаїка роздумів» разом з публікаціями поезій І. Сокульського і М. Романушка. Вже тоді був  помітний поетичний талант початківця, сповнений ліричності, спостережливості та філософського світосприймання:

Схлипують липи оголені –
вп’явся мороз голками.
…Блима гора незряча
чорними вітряками…
Зорі вгорі заклякли,
градом висять неопалим
ніч закричала злякано,
ранок ніби проспала.
…цієї ночі в осінньому храмі
прем’єра зими білоперої…
…
Дорого, чого так дорого
Цінуються папірці?
Хіба не повір ранку,
що він – композитор чудовий?
….
Ви чули?!
Украли втретє
З музею Монну Лізу…
А час пливе монотонно,
приховано,
ніби гріх…
Мистецтво за гроші посвітять,
наче пограбть в лото.
Вдивляються люди в Монну
задумливо й просто так,
хтось бачить в ній чардаш Монті,
а хтось – гіганський п’ятак.
Вдивляються мільярдери,
вдивляються жебраки.
Хтось думає про мадеру,
настояну, як віки…
Хтось збірку мудрує похапцем,
про Монну строчить сонети…
…
А скільки горя усякого
зустрінеться на путі,
а щастя кругом однакове –
Будь вірним своїй меті.

Під час навчання у 1970 році вийшла перша збірка Ю. Кібця поезії «П’ята пора», яка була представлена в бібліотеці конгресу США. Це була честь, якої був удостоєний автор завдяки клопотанню І. Лучківа – заокеанського захисника прав людини. Тільки завдячуючи поетові Ю. Сердюку та прозаїку Г. Тютюннику, збірка взагалі побачила світ, бо автор зазнав утисків за свою громадську позицію. Її Ю. Кібець висловив під час подій навколо роману Олеся Гончара «Собор», а також під час виступу Юрія на засіданні літературної студії проти виключення І. Сокульського з університету. Як наслідок – гальмування публікацій творів поета. В тому ж році Юрій Кібець став членом Спілки письменників України.

Літературне визнання поетові-початківцю принесуть книги «Оріль», «Іменем закоханих», «Зорі батькового саду», сповнені високої любовної лірики, синівської вдячності та глибокого громадянського патріотичного сумління.

В. Савченко згадує в книзі «Бог не під силу хреста не дає»: «[він] був частим гостем у видавництві “Промінь”, де працювали вже відомі на той час поети В. Корж та С. Бурлаков. Власне, там  і огранювався  його поетичний талант. Там же він познайомився і з М. Чханом. Отож у Ю. Кібцеві  є потроху від кожного з них, – не в поезії, а в свідомості. Часом він – чистий лірик, часом його хвилюють драматичні події нашої глибокої історії (“Красна смерть”), часто в його поезіях з’являється тема синівської любові до матері й батька – Івана Кібця…».

Історичне минуле вабить поета:

Стріли з Половеччини свистять,
Горлиці від остраху німіють.
На дубах
        сліди живих розп’ять
Заясніють кров’ю, задубіють...
Знову й знов палають
                стріл огні,
Закипа отрута в кожнім вістрі.
З них одна – дістанеться мені,
По мені промчить
            чужинське військо!

Призначення поета Ю. Кібець вважає в тому, щоб вистраждати свою поезію, бо вона є життя:

І скільки б вірші не вражали
нас інтелектом чи говіркою, –
якщо життя не виражали,
якщо не вистраждані гірко.

Поет освідчується в своїй любові до Поезії:

Спочатку я тебе проніс
Крізь хащі всіх невзгод,
Солоних не стидався сліз,
Коли страждав народ.
А коли вибився із сил –
Мене ти підняла,
І повернула двоє крил,
І небо віддала.

«Моє життя, – писав поет, – і наповнене, і наснажене легендами про Кобзаря «як поле м'ятою напоєне, як луки росами зорять».

Поетичне осмислення поняття Україна-народ звучить у поезії Юрія Кібця:

У якім ще народі, скажіть, у яких ще краях,
Біля рідних ікон – можна бачити образ Поета,
І Христос, і Тарас – в оберігах, святих рушниках,
І не може цього пояснити ще жоден генетик.
***
Україно, моя довгождана державо,
Повертаю ім’я тобі – Київська Русь.
Тут, на схилах Дніпра златоглавих,
Невідомий назвав тебе так златоуст.
… Геть зневіру, пророчити я не боюсь:
Ще і Рось, і Росава
Вкраїні послужать,
Й знову в скіфських степах
скресне Київська Русь.
***
Україно, степова Елладо,
Я твій син по лінії прямій.
Мене знають скіфські зорепади,
Пам’ятає кожен буревій.
***
Добре, що є Україна, —
З вічним стремлінням до вічного,
З відразою жить на колінах.

Поетичне кредо Кібця – Кохання! Любов до рідної землі, України, з її минулим, до Приорілля, жінки, синівська любов до батьків, не байдужість до майбутнього країни:

Серед сліпих на серце і глухих
Хоча навколо повно трав цілющих), 
Живу, немов спокутую гріхи 
За них, за себе, за усіх живущих.
…А хто ж підніме краю цілину,
Європи центр країну Україну?
Засіяли діди озимину,
Вона не сходить досі на руїні.
Руками грунт столітній розгорну
Ростіть, зернята! 
Предків дух підносьте!
Закоханий я у старовину 
Так, як поет, а не святий апостол.
Серед сліпих на серце і глухих 
Я помиляюсь, мучусь і страждаю, 
Спокутую чужі й свої гріхи, 
Але щодня в любові воскресаю!

«Щодня в любові воскресаю»

Є у землі свята пора –
Пора добра й любові.

Юрій Кібець

Про кохання, яке є для поета натхненням, поштовхом до творчості, він скаже:

Серцю найпотрібніше – кохання:
Тихе чи тривожне, наче птах.
Тільки щоб до самого світання,
Тільки щоб на весь життєвий шлях.
***
У кохання є простий закон –
не розвішуй в спогадах ікон.

***
Вечір крила розповив,
наче казку розповів…
Чом же слів не вистачає,
адже в світі – море слів?
…Задивлюся в глиб очей –
в них Оріль моя тече…
А вже місяць, наче голуб,
на твоє сіда плече.
***
..і до мене прийшла
П' ята пора — моя кохана.
На тендітних руках принесла
 Космос – такий молодий, незнаний.
І я, невагомість відчувши свою,
Понісся кудись у глибоку далеч
Брати в Опітера інтерв'ю,
Венери слухать мелодії давні.
Щоб рідним оселям, на рідний край
На тихі озера, на луки сині
Упала музика зоряних зграй,
Заграла музика вдячного сина.

Кохання – це щоденна праця. Мотиви любов до людини праці звучать через сприймання  природи:

Зачарований я вранішніми росами,
Де пшениця стелиться покосами,
Де колосся сонцем наливається,
Трудівниче щастя окриляється.
Зачарований високими хлібинами,
Виноградними і лозами і винами,
Й виноробами з руками роботящими,
Й хліборобами у світі щонайкращими.
Зачарований і долею звеличений,
Й щастя маю власне, не позичене,
І не куплене, а працею означене,
Совістю народною освячене.

Орфей Приорілля

….в дивосвіті ріки
хлопчаки чують сурму землі срібнозвуку,
бо ріка протіка
крізь самісінку душу – не десь…

Юрій Кібець

Справжній Орфей Приорілля, так можна сказати про поетичну збірку Ю. Кібця «Оріль», яка виходить у 1976 році. В його душу і серце назавжди ввійде любов до рідного дому, до загадкової річки Орелі, до бурхливої історії краю Приорілля:

Перший був Ор. Потім тихо Оріль зайнялася
Синьою барвою у веселковім гаю.
Перший був бій. Потім довго ще крівця лилася
В річку невинну, в нинішню пам’ять мою.
Так і ходив по орільській землиці оратай –
З плугом найпершим, із оріянським мечем.
Звідси злітало лірників плем’я крилате
З цвітом купальним і поминальним плачем.
Небо від поглядів предків – досі ще синіє,
Як же молитися яро Сварогу могли 
Пращури ті, кому з вдячністю вірного сина
Світ накриває і досі весільні столи!
Свято Обжинків здолало тисячі років, 
Щедрі Обжинки – дійшли після чесних трудів.
...Перший був Ор. Не було ще ясирів, оброків, 
Лиш Борисфен жовтосинім світанням радів.
***
Летіла лелека, зронила пірїну –
Й тополя звелася на всю Україну…
Орел відпочити присів після бою –
І стали кровинки Оріллю-рікою.
***
Від Океану
До Океану
Десь із-за обрію
У Світ
Тече Оріль моя кохана
У море кольористих літ.
А з-під стовічних косогорів
Дзвенять джерела у ріку.
Й ніхто не бачив
В ній покори
На перемученім віку.
Тече Оріль поміж дубами,
Блаватні хвилі хлюпотять.
Ніхто не бачив їх рабами, -
Ні всі живі,
Ні ті,
Що сплять.
….
І вічно хвилями покрита
Моя незборена Оріль.
І кожна хвиля,
Вітром бита, –
То чийсь неспокій,
Чийсь то біль.
А може то –
Чиєсь кохання
Клекоче гейзером із дна,
А може то –
Чиєсь чекання
Бурунить воду в поті дня…
Тече Оріль.

Він покладе на папір рядким добра і краси, високої любовної лірики. Юрій Кібець – співець краси природи:

Незалежна, золотопежна
Осінь бенкетує по садах, –
То підпалить грушу обережно,
То опалий лист поверне в прах.
Ось туман старезну люльку палить,
Крекче, наче дід у курені.
Осінь – тут як тут:
На гострі палі
Глечики розвісить наливні.
Сушаться у сонячній сушарні
Яблука, гриби та гарбузи.
Приворотне зілля у кошарі
Зріє для дівочої сльози
П’є чаклунка – осінь пізні роси,
Б’є косою в перший льодостав:
Лиш мороз до сну її припросить
Щоби не ловила більше ґав.
***
Мов чаклунська пірога,
невідома й німа,
припливла до порогу
чорно-біла зима.
***
Природа і любов для мене – сестри,
Мов дві утаємничені ріки,
На берегах яких лісів оркестри
Вдягають світ у звуки, як в шовки.
Мелодія весняна поцілунку,
Мелодія воскреслих з льоду хвиль…
Усяка радість має власну струнку,
Як всяка хвиля – музику вітрил.
Тож бережімо почуттів природність
Не менш, ніж флори й фауни світи.
Любов – це сонця вічна первородність,
У серці їй калиною цвісти.

Ще з дитинства батьки прищепили Юркові любов до праці, до свого села, до рідного краю. Тому поет присвячує річці свого дитинства цілу збірку поетичних творів:

…Когось владно манить
Ореол «Ореанди»,
Мені ж найдорожчий
Орільський ліс –
Скільки отут
Зарито загадок,
Виборів Круппа
Солоних сліз...
Оріль – найчистіша
Річка Європи,
Як свідчить статечно
Довідник ООН.
...Лелека стоїть
За рікою навпроти,
Синіє за нею
Орільський льон.
Скільки тут вкрали
Полотна  і  мальовок!
Мальви – на скринях,
На полотні...
Крали дівчат
Їх сни кольорові
Срібло шукали
В козацькій труні.
Гумус вантажили
Фашисти в вагони, -
Кращий чорнозем
Де віднайти?
За гонами – гони,
За гонами – гони.
Земле орільська,
Я – це ти!
Це мене
Хотіли украсти,
Душу хотіли
Мою розтоптати.
Я вижив. Стою
Кажу: “Річко, здрастуй!
Нас не пригнобити,
Не роз’єднать.”
«Закутки старої Оріллі».

«Зорі батькового саду»

...Має пам’ять своє біополе,
Я всотав усіх пращурів біль..

Юрій Кібець

Летіть, мої вірші, летіть!
Летіть, мої вірні орлята.
Як дід мій виходив орати,
так вийшов я з вами у світ.
Летіть мої вірші летіть!

Юрій Кібець

Поетичні збірки Ю. Кібця «Іменем закону» та «Зорі батькового саду», які вийшли в 80-ті, – це тема вірності батьківським заповітам. Взагалі поезія цього часу – 80-ті роки – це поезія самозахисту, потреба відроджувати національну ментальність, яка виявлялась у темі батьків, освідченні рідній землі, у зверненні до символів: калина, козак, зозуля, тополя тощо. Батьківська генетика далася взнаки:

...Має пам’ять своє біополе,
Я всотав усіх пращурів біль,
На ті рани везуть із роздолля
Чумаки нерозтрачену сіль.
Доле, дай мені солі на рани,
Щоб не зрадив я предка свого!

Рід поета мав поважні культурні, просвітницькі та педагогічні традиції, неабиякий авторитет серед односельців-котівчан. Дід Михайло протягом трьох скликань (дев’ять років) був гласним Новомосковського повітового земського зібрання. Батько – Іван Михайлович був учителем, поетом, краєзнавцем, малював і майстрував декоративні предмети домашнього вжитку. Займався збиранням народних скарбів: пісень, повір’їв рідного Приорілля.

Юрій Кібець напише про свого діда Михайла:

Він був скарбник секунд, володар часу.
Городник, майстер – дід Золоторіг.
Ловив ще рибу, полював бекаса,
…Лягло на плечі діду сто талантів,
Ось – тесля він, а ось – годинникар.
Консультував заїжджих аспірантів,
А ще Золоторіг був квітникар.
Його дружину звали дивно – Марта,
Вона мене ще вчила в дитсадку
…Були вони із батьком добрі друзі,
Давно сердець їх змовкнув перегук…
Два вчителі, випускники педвузів,
Два доктори народницьких наук.
Уточнював мій батько добровісно:
Він не Золоторіг – Золоторук!
З тих пір я знаю: час – це вічна пісня,
Що не дається без любові й мук.

А батькові Юрій Кібець присвятить дві поетичні збірки. «Іменем закоханих» (1982 р.) автор творив шість років і складається вона з двох циклів: «Наказ батьків» і «Непролита чаша». Основна ідея – вірність батьківським ідеалам, цінність щирого почуття

…Отак стара людина – вже сивіє,
але збирає мудрості слова,
їх вітер, як полову, не розвіє,
якщо у слові досвід ожива.
***
Я їх [слова] не соромлюсь повторяти
в надвечірній цій височині,
бо слова: земля, кохана, мати –
разом в серце входили мені…

І ось така лірична картина спогадів з дитинства:

Батько пише вінок сонетів,
Мати в’яже вінок цибулі...
На прозорій летить кареті
…Пишна осінь на перші гулі.
Що удосвіта впали в трави.
А батьки натомлені встигли
Вересневі довершити справи –
Батько склав свій вінок сонетів,
Мати склала вінки цибулі...
Осінь пишна в сяйній кареті
Полетіла на треті гулі. 
***
Батьку рідний, а ти не спиш,
Скрізь твоя воскресає мука.
Що ж, відмучився, відлюбив,
І зоставив мені на згадку
Сиротливі оці гриби
Та вітрець, що зробив зарядку.
Ну, а поруч ще – дідів хрест,
Пантеон степового роду...
Ще... зоря, що з нічних небес
Задивляється вглиб народу.

У поезії Юрія Кібця виписані вічні цінності буття, це і філософська і пейзажна лірика, фольклорні мотиви, мініатюри і традиційний сонет.

Листя падає під колеса,
Як жертовний дарунок серпня.
Листя пада на сині плеса,
Синій терен у згадках терпне…

За книгу прози «Волошки М. Волошина» (2001) удостоєний мистецької премії ім. А. Хорошуна. У колі сатириків і гумористів Ю. Кібець знаний як автор книги «До булави треба голови».

Доля нагородила Юрія Івановича добротою і вмінням бачити красу, нести її людям:

Її пісня [осені] – звичайна людськадоброта,
Вона вища буває любові.
Це із неї закоханість вироста,
А од неї – і сонце у слові.
***
Бо стільки всюди світла,
Аж ніжна усмішка для нас
На всі літа розквітла.
Світи мені, вогонь Дніпра,
Сіяй, весняна повінь.
Є у землі свята пора –
Пора добра й любові.

Ім’я Юрія Кібця занесено до Книги Пошани «Подвижники Січеславщини». Багато звідав доріг Юрій Кібець, та в його віршах завжди горітиме любов до Поезії:

Спачатку я тебе проніс
Крізь хащі всіх невзгод..
А коли вибився із сил –
Мене ти підняла,
І повернула двоє крил,
І небо віддала.
***
Всього на два удара пульсу
Воно від Cмepmi вiдcmaє.
Густиме сніг по перехрестю,
Чи серпень пастиме гусей,
Одначе з гідністю та честю
Зустрінем названих гостей.
Ти, Серце, підеш у відпустку,
А я зостанусь тайкома.
Якби ще два удари пульсу
Було в запасі... так нема.