Тищенко (Сірий) Юрій Пилипович
Юрій Тищенко-Сірий: слід на літературній мапі Катеринославщини

Втеча з судової зали

«Немає гірше як в неволі про волю згадувать…»

Юрій Тищенко-Сірий

Цей дивовижний випадок стався 2 липня 1907 року. То було в часи революції 1905–1907 років і розправ царського режиму з «бунтівниками». Розпочиналося виїзне судилище Одеської військової округи над головними учасниками революційного руху. Суд відбувався в сімферопольских казармах. Вони розташовувалися в Катеринославі, а називалися так за назвою Сімферопольського полку, який квартирував у місті на Дніпрі. Казарми виходять на сучасний проспект Гагаріна. Нині це будівлі Дніпровського державного університету внутрішніх справ.

Заарештованих розмістили у три ряди. Герой нашої оповіді Юрій Тищенко випадково сів біля самісінького виходу із судового залу. Під час коротенької перерви, після перевірки підсудних і свідків, як грім надійшла звістка про те, що цар Микола розпустив ІІ Державну Думу, а деяких її депутатів заарештовано (так званий «Виборзький процес»). Реакція остаточно перемогла…

«До зали введено вояків, які оточили наші лави, – згадував Юрій Сірий (Тищенко). – В одного з наших оборонців адвоката Александрова виникла бурхлива сутичка з головою суду генералом Івановим. Оборона була ладна відмовитися від захисту підсудних через брутальне поводження суддівства. І хоча все закінчилося примиренням, сподівань на щось добре зовсім не було…»

27-річному Тищенкові загрожувала довголітня каторга або довічне заслання до Сибіру. Але Юрію Пилиповичу пощастило: на виклик суду прибуло до ста свідків їхньої революційної діяльності. Після колективної присяги свідкам наказали вийти. Свідомо чи мимоволі Юрій Тищенко зсунувся на край лавки, непомітно встав і вийшов разом зі свідками на вулицю. Сталося диво: йому поталанило втекти з лави підсудних!

З числа заборонених імен

Ім’я українського журналіста, видавця і письменника Юрія Тищенка, який виступав під літературним псевдонімом «Сірий», у радянські часи належало до заборонених. Адже він був близький співробітник Володимира Винниченка і Михайла Грушевського, діяч Української Народної Республіки, активіст УСДРП, помер і похований за океаном... Вже цих біографічних «компроматів» видавалося досить, щоб саме ім’я Юрія Тищенка за більшовиків, «під московським караулом» піддати остракізму і забуттю.

Народився Юрій Тищенко 22 квітня 1880 року в селі Салтичія поблизу Бердянська (колись Бердянського повіту Таврійської губернії – тепер Чернігівського району Запорізької області). Село розташованк на березі річки Салтичія, тож місцеві жителі роблять наголос на останньому складі, як у слові «течія».

Батько Юрія – Пилип – селянин, дрібний землевласник. Закінчивши вчительську семінарію, юнак став працювати у залізничній школі на станції Довгинцеве на Криворіжжі. У Катеринославі Юрій Тищенко заробляє приватними уроками у родині письменниці Тетяни Сулими-Бичихиної, чоловіком якої був нотар Сергій Бичихин, з Бердянська родом. Коли 1908 року за сприяння Дмитра Яворницького в Києві окремою книжечкою вийде популярна п’єса Тетяни Сулими «Дячиха» (авторка часто виконувала у виставах головну роль в ній), то передмову до неї напише Юрій Тищенко, який добре знав родину письменниці. Тоді ж таки в Січеславі він знайомиться з українським істориком Василем Бідновим, директором музею Дмитром Яворницьким та іншими свідомими українцями. Знав він і письменника Андріана Кащенка, та напевне запізнався з ним раніше чи згодом, бо 1905-го Кащенко в Катеринославі не жив. Ще від 1902 року Юрій Тищенко був знайомий з Михалиною Карлівною Лозинською – власницею російсько-української книгарні в Катеринославі (містилася в будинку за сучасною адресою – проспект Яворницького, 40. На будинку – меморіальна дошка на честь українського поета і фольклориста Івана Манжури, який був завсідником книгарні в часи, коли нею ще володіли Єгорови).

Того ж 1905 року Юрієві вдалося зав’язати стосунки з членами Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) й відтак включитися в підпільну роботу. То були бурхливі часи першої російської революції. Партію недруги потім обізвуть «петлюрівською» за її прагнення боротися за волю України. Серед чільних діячів партії – Володимир Винниченко.

За участь у революційній діяльності Юрія Тищенка заарештовують і віддають під суд у Катеринославі. Ось тоді 2 липня 1907 року й сталося диво, коли йому поталанило втекти з лави підсудних!

Через Київ і Кам’янець-Подільський він прямує за кордон – до Львова, який тоді перебував під Австро-Угорською імперією. Там він наблизився до Михайла Грушевського, за його ж дорученням виїхав під чужим прізвищем – львівського складальника Павла Лаврова до Києва, щоб там провадити «Літературно-науковий вісник».

А з 1909 року Юрій Тищенко очолив видавництво «Лан», засноване професором Олександром Грушевським, братом Михайла. За ініціативою Тищенка створено дві окремі книжкові серії – дитяча та юнацька. Для них Юрій Пилипович підготував свої твори – «Крим» і «Життя рослин». Він також виступив у ролі перекладача, відтворивши українською мовою «Джунглі» Редьярда Кіплінга та «Родину лисів» Сетона Томпсона. Біографія самого Тищенка настільки насичена подіями, що її вистачило б для пригодницької книжки. Ми ж тут трохи докладніш розповімо про одну з його книжок для молоді.

Перша книжечка про Крим

На початку 1910 року в київських книгарнях з’явилася книжечка, якій судилося стати першим українським виданням про Крим. Повні бібліографічні відомості про книжечку такі: Юр. Сірий. Крим. (Оповідання з подорожи дітей). З малюнками і мапою (картою) Криму. Популярна бібліотека «Лан». Серія для дітей №2. У Київі, 1910. 64 стор. 25 коп.

Напевне авторові згадувалися Шевченківські слова: «Може, й мене ненароком діточки згадають…». Вже одразу по виході книжки на неї відгукнувся в газеті «Рада» Л. Чулий – то був псевдонім 27-річного Леоніда Пахаревського (1883–1938) – українського письменника, актора, режисера й перекладача. Відгук з’явився в третьому числі газети «Рада» за 5 (18) січня 1910 року:

«Безперечно інтересну книжечку видала бібліотека «Лан». В нашій українській літературі нема книжок про таку красу природи, як от Крим, Кавказ та інші країни. І сама форма писання книжки д. Юр. Сірого задумана дотепно. Це щоденник школяра, що подорожує разом з цілим гуртом хлопців, повезених учителем з школи на Вкраїні до Криму. Подорож починається з Катеринославу і кінчається по об’їзді та обході усього визначнішого в Криму, Бахчисараєм. Оповідається про Катеринослав, Сімферополь, Алушту, Алупку, Гурзуф, Масандру, Ялту, Лівадію, Балаклаву, Ай-Петрі, Севастополь, Херсонес і, насамкінець, Бахчисарай. В формі розмови вчителя з школярами пояснюються історичні та й так взагалі визначні – красою та іншим – місцини, міста, селища, музеї, парки, гори, пам’ятники тощо. Пояснення зроблено коротенько і виразно. Даються також пояснення, через що повстали ті, або ті назвища в Криму; пояснюються взагалі чужі слова та явища в природі. І все оповідання виходить жвавим, цікавим. Малюнків чимало. На жаль, зовсім нема малюнків Ялти, Севастополя, Херсонеса. А малюнками слід було ілюструвати всі найкращі місцини Криму.

В самому оповіданні слід було б дати більше матеріалу про Ялту. Варто було б не кілька слів мовити про неї, а більше розповісти.

Але це, звичайно, дріб’язок, од якого книжка Юр. Сірого не перестає бути інтересним і пожиточним придбанням української популярної літератури. Красу Криму автор змальовує, часом, так, як зачарований нею поет. А це в дитячій книжці дуже до речі, бо сухою така книжка бути не повинна», – такими словами закінчив свою міні-рецензію Л. Чулий (Л. Пахаревський).

Маршрути нелегала

Відчувши дихання нишпорок у потилицю, він тікає на Захід і в 1914-му опиняється в США. Потім знов під чужим паспортом свого паризького приятеля болгарського офіцера Атаназія Дюльгерова повертається через Європу в Російську імперію, веде підпільну роботу як член УСДРП.

Неодноразово нелегально буває в Катеринославі. 1914 року він розшукував тут Володимира Винниченка. Але від їхнього спільного знайомого Дмитра Лисиченка дізнається, що Володимир Кирилович, пробувши півроку нелегально з дружиною у Катеринославі, виїхав до Москви. Тож Тищенко розшукав Винниченка там у готелі на Тверській. Зустрівшись, виробили план спільної діяльності на найближчий час.

Ще один відомий нам приїзд нелегала-Тищенка до Катеринослава мав місце восени 1915 року. Він завітав для участі у нелегальній конференції УСДРП, котра відбувалася в приватному помешканні Лисиченків на околиці міста, десь на вулиці Польовій (нині проспект Поля). Юрій Тищенко був делегований від харківської групи і заступав Володимира Винниченка, котрий не зміг тоді приїхати з Москви. На помешканні Лисиченків були вже всі – самі господарі будинку, М. Авдієнко, Бохонко, Дубовий та інші члени партії. Серед них опинився і «Васька-Золоті Зуби», що мав у місті маленьку слюсарню.

«Він прийшов на конференцію прямо зі своєї майстерні, – писатиме у спогадах Юрій Сірий, – й не встиг навіть умитися: обличчя було вимащене сажею, а як сміявся, то в нього виблискували золоті зуби; мав дуже чисті й навіть випещені руки, що не дуже пасували до його брудного вигляду. Весь час він сидів коло порогу й уважно вислуховував кожного промовця. В обговоренні не виступав. Коли до нього зверталися в тій чи іншій справі, то він обмежувався одним словом «Гаразд!»

Конференція пройшла добре, й тієї ж ночі Тищенко повернувся до Харкова, та почав готуватися до поїздки до Москви, де мав прозвітувати В. Винниченку про конференцію. Але на другий чи третій тиждень по тому до нього з’явився залізничник, який  був на засіданнях, і повідомив, що катеринославська група має певні докази, що «Васька-Золоті Зуби» – безсумнівний провокатор, що його слюсарня – просто вигадка, а найголовніше те, що сам він безслідно зник. Тоді ж вони дізналися: за кожним з них на конференції стежили детективи.

Приїхавши знов до Катеринослава в листопаді 1915-го, Юрій Тищенко побачив біля української книгарні «Слово» на Поліцейській поліціянта (а де ж бути поліцаєві, як не на Поліцейській!). Книгарня, утримувана Дмитром Лисиченком, виявилася замкнена. Від власниці іншої приватної книгарні Михалини Лозинської (між книгарнями було два-три квартали) він дізнався – вночі жандарми вчинили обшуки в місті, особливо в помешканнях робітників-українців. Багатьох заарештовано, серед них – і Дмитра Лисиченка.

Затримуватися в Катеринославі не було потреби. Тищенко по обіді вирушає до Харкова з думкою негайно сповістити про те, що сталося, Володимира Винниченка. Пересідаючи в Синельниковому, Юрій Пилипович надсилає Винниченкові телеграму такого змісту: «В живых не застал. Имущество опечатано».

Українська книгарня «Слово» по Поліцейській, 59, правда, після того ще поновить свою діяльність, але коли там побував Тищенко, вона справді була опечатана.

На початку 1916 року професійного революціонера Юрія  Тищенка, зрештою, царські нишпорки вистежили й заарештували знов. Суд його виправдав, але його направляють на фронт. Після революційних подій 1917 року Тищенко-Сірий відновив діяльність свого видавництва «Дзвін», видає шкільні підручники. У червні 1918-го виїхав до Австрії, де у Відні не припиняє видавничої діяльності. 1920-го видає у Відні свою збірку «Новелі». Продовжив видавничу діяльність в Празі, а потім і в Ужгороді. 1939 року, після поразки Карпатської України повертається до Праги. І знов налагоджує видання українських книжок, зокрема, творів Тараса Шевченка.

Наприкінці війни з Праги Юрій Тищенко-Сірий перебирається до Німеччини, а від 1950 року живе у США. Спершу – в Нью-Арку, а потім в Нью-Йорку. Був постійним співробітником найстарішої української газети «Свобода», редагував «Літературно-науковий збірник». За наукові та видавничі досягнення його пошановано почесним титулом члена-кореспондента Української Вільної Академії Наук. У США разом з Антоном Білоусом вони перевидали 12 томів творів Лесі Українки, Юрій Тищенко мріяв здійснити видання Української дитячої енциклопедії. Та його плани перервала смерть: Юрія Пилиповича не стало 5 грудня 1953 року в Нью-Йорку.

У творчому доробку Тищенка була й книжка «До моря! До гір!» А в своєму спогаді про поета Олександра Олеся Юрій Тищенко пригадав історію, що сталася з ними якось побіля берегів Тавриди:

«Пригадую один випадок у Криму, на Чорному морі. Ми запливли далеко від берега й опинились серед хвиль. Грек-весляр, втративши надію на порятунок, хотів нас просто потопити, щоб самому легше дістатись берега. Олеся охопив нервовий напад, але, вирвавши весла із рук човняра, він змусив його лягти на дно і, веслуючи разом зі мною, щасливо доплив до берега. До речі, згадуючи про Чорне море, не можна минути того, як ставився поет до природи. Хто читав його поезії, той, певне, відчував якою любов’ю перейняті вони до природи та як поетично змальована вона в поета. Природа в його віршах наче оживає. З вами розмовляють і зорі, й гори, й рослини. У тих віршах ви бачите прекрасні образи, повні кольорів і звуків. Це захоплення зеленим світом лишилось у нього до останніх днів. Особливо любив він у природі на чужині все те, що нагадувало йому рідний край».

До своїх кримських вражень звернеться у новелістиці і сам автор спогаду.

«На крилах бажання поспішав я до неї»

Юрій Сірий (Тищенко) – небезталанний, але призабутий український новеліст. 1920 року на чужині видавниче товариство «Дзвін» (Київ–Відень) випустило збірку Юрія Сірого «Новелі». У вихідних даних зазначено «Книжка І». Чи вийшла друга книжка – невідомо. Скоріш за все – ні.

У збірці «Новелі» вісім тематичних розділів, 23 новели. Окремі твори написані в стилі модного тоді імпресіонізму. Серед них – «Лілеї». Про цей кримський твір варто згадати окремо. Тут наявні усі характерні імпресіонізмові ознаки – раптова мінливість настроїв, легка вразливість, швидке реагування на враження, імпульсивна здібність вибухнути. Отже, літературний імпресіонізм, за словами Павла Богацького, «силкується змалювати дійсність не в її стійких формах, а на основі випадкових особистих вражень». Сюжетові та змістові твору відводиться другорядне, підрядне місце. Усі ці риси має новела «Лілеї».

Герой її на два дні приїздить на морську дачу (до речі, всі герої – без імен). Там живуть лише якась пані та її служниця. Герой залишив дружину в місті з другом, щоб побути на дачі на самоті, у повному спокої. Йому запропоновано гарну кімнату. У картинах довколишньої природи – типовий Крим: «Чорні кипариси стояли довгими стрункими рядами і несли молитву в небі». Дача «слухає спів моря». «Море гралося з вітром, кликало до себе і з усміхом питало…»

Герой оповідання опиняється «в згуках ночі, що викликають чарівні форми». Коло моря він зустрічає Її: «На білому камені, що схилився над водою, вся в білому убранні – казкова постать». Зачарований нею, молодий чоловік порівнює пані з Лілеєю.

Оповідач втрачає спокій замість здобути його. З самотньої дачі (а довкола неї жодного будиночка!) він прагне «в обійми ночі». «Як і вчора, море нашіптувало казку, як і вчора, проміння місяшне розчісувало кучері хвиль, як і вчора, сиділа вона на білому камені вся в білому і розстилала навкруги нічні чари. На крилах бажання поспішав я до неї». Все закінчується гімном коханню. «І море заздрило мені…»

Коли герой новели все таки наважується їхати до дружини, з подивом дізнається, що Лілея – то хазяйка дачі. Вона не може з ним попрощатися. «Пані не може вийти, – повідомляє служниця. – Вони пішли на прохід з чоловіком, що вернувся увечері з міста». Від пані він має лише записку: «Лілею одняли. Казки ночі забути не зможеш і після втоми поезією. Не жди».

Новела – про почуття, які спалахують на морському узбережжі в молодому серці, серед п’янкої південної природи.

А ось і фінал твору Юрія Сірого:

«На другий день я був вже в місті коло великого готелю в надії найти приятеля та дружину.

Стомленим голосом питав я у швейцара, чи не спинились тут двоє.

– Так, мій пане, спинялись, але після першої ж ночі виїхали, – одповів він лагідно.

Я не питав куди».

Фінал новели дає відповідь на питання: чому вона має назву «Лілеї». Першу лілею герой знайшов на морській дачі, друга – напевно його дружина…

«Лічу в неволі дні і ночі…»

Шостий розділ збірки «Новелі» склав цикл «Без волі». Ми схильні вважати, що всі ці шкіци написані під враженням від катеринославського арешту десь 1906–1907 років. Отже, вони автобіографічні.

У циклі – п’ять мініатюр «За гратами», «Осіннім ранком», «Етапня», «Під Новий рік», «Під Свято». Ось щкіц (авторське визначення «нарис») «За гратами».

«Сумно.

Я вліз на ліжко і дивлюся у вікно, перевите густими залізними гратами.

Видно клаптик неба, вкритого сірими, ніби арештанським сукном, хмарами, що своєю вагою, мов свинцем, давлять на землю і пригнічують всяке життя».

Герой нарису почувається, як у домовині, він поривається до вікна, притуляється до холодного заліза, перед ним – заяложене, роками не витиране шкло. І раптом на вершечку одного дерева бачить пташину. Вперше, відколи його вкинули до тюрми, спостерігає живе створіння. «Боже, яким би щасливим я почував себе, коли б мав зараз таку волю, як та пташина».

Отже, твори ці мають вигляд автобіографічних. Головного героя нерідко ототожнюємо з самим автором: «Я не вільний піти до рідного батька, що там десь далеко зараз умирає. Не вільний почути його останнього слова, закрити йому очі й розважити стару неньку».

І все через те, що влада уважає його бунтарем.

Гранична безпорадність, смуток – рефлексії в’язня передані Ю. Сірим художньо переконливо. Недарма для англійського філософа Єремії Бентама моделлю тюрми був звіринець, збудований архітектором Луї Лево у Версалі…

А ось новела «Під Новий рік». Вона про тих, хто мусив зустрічати Новий рік в острозі. Мертва тиша, занурення кожного в свої невеселі думки. Серед політичних у камері опинився і селянин Овсій Жила, зачислений до політичних за якусь «пустяшну», за його словами, історію. З усіх присутніх його найбільше давила в’язниця.

Друзі по нещастю аби бавити час, починають розповідали різні історії. Лише Овсій ставиться до цього нервово, не розуміє, що психіці треба давати відпруження. Зрештою, він не витримує і емоційно починає розповідати про свої болі: заарештовано його за образу попа.

«Сім’я он гине без мене, а його, жаль, бач, за ким бере… З осени сидю, четвертий місяць вже минув. Жито не сіяне, худоба гине; поцінували вже корову за подушне… В хаті плач, холод і голод… Жінка в гарячці третій тиждень лежить. А ті що? Старшому четвертий рік. Поміч з його?.. Все гине, все чисто. За що? Ну, скажіть мені, за що?..»

Зрештою, Овсій не витримує і починає гатити у двері зо всієї сили. «В мент прокинулася вся тюрма. Зо всіх боків стукали в стіни і питали, що сталося. Двері всіх камер тріщали і весь будинок гримів, як домовина від грудок, що падають на неї».

Овсій після високого напруження стомлений вже лежав на нарах. Голова горіла, конвульсійні зітхання і сльози душили його. Приходять вартові й збираються вести Овсія до карцеру. Раптом той скочив і його очі запалали вогнем: «Що? В карцер? Геть від мене! ироди трекляті», – кричав він.

З неймовірною силою Овсій вирвав з нар шматок дошки і почав вимахувати на всі боки. Почувся перший постріл…

«Галас заповнив камеру. З його вирвався дикий голос Овсія.

Тюрма гула і стогнала до ранку.

І перші проміння новорічного світила крізь клаптик  незамурованого скла впали на нари, де лежав до приїзду слідчого мертвий Овсій.

В тюрмі було тихо, як в домовині».

Гадаю, цікаво було б видати й збірку творів різних авторів про катеринославську тюрму, знищену року 1918-го Нестором Махном, ще одним відомим її острожником.

«Огнепінний щастя келих»

Є в збірці Юрія Сірого «Новелі» й зразок поетичної творчості. В осінній пісні «Я не прийду до тебе рано» ліричний герой  зізнається коханій:

Мій вечір зрісся вже зо мною…
А ти вся ранок, сяйво світле,
І щоб побути ще з тобою,
В тобі почуть себе колишнім,
Переспівать свої пісні…
Я не прийду до тебе рано…

Як поет він змушує читача чутливо прислухатися до кожного слова в музичному рядку його осінньої поезії. В них відчувається дихання часу, прикмети поезії сторічної давнини:

Хай буде зустріч та отруйно туманить голову мою,
Квіток троянди, як гадюки, обійми рук твоїх лоскотних,
Пробудять десь в мені надію на огнепінний щастя келих…

Вислів «Огнепінний щастя келих» виглядає не як запозичений образ, а як такий, що належить нашому авторові.

Юрій Сірий, до речі, спробував сили і як літературознавець. 1940 року в Празі видавництво «Колос» видало його брошуру «Леся Українка. Характеристика творів». Автор поставив перед собою скромне завдання – торкнутися ідейної сторони Лесиної творчості. Він наголошує: Лесині твори перейняті прометеїзмом і «це робить їх близькими всім тим, хто з переконання і вірою йде в тих лавах борців, які працюють для піднесення свого народу».

До лав тих борців ми упевнено зараховуємо й самого Юрія Тищенка-Сірого.