Зайвий Олександр Федосійович
Поетичні коди Олександра Зайвого
Україна, Дніпропетровська область
- 1 листопада 1935 – 24 січня 1999 |
- Місце народження: с. Могилів, Царичанського району, Дніпропетровської обл. |
- поет, прозаїк, перекладач
Визнання часто знаходить поета лише після смерті, цього поета прогледів час, болями якого він жив, його творчість – код до розуміння цілої епохи.
В космос очі мої пророслиА судьба – в глибину України.Я поет іскросвітний її,Засвітив ці сузір’я, як свічі.По Орільській пливу течіїТак, неначе пливу я у вічність.Олександр Зайвий
Майже завжди посмертна доля поета щасливіша прижиттєвої, не був винятком і Олександр Федосійович Зайвий. Його посмертна книга вибраних творів починає новий відлік життя невизнаного і неординарного поета, який жив болем свого часу, був істиним патріотом рідної землі.
Творчість Зайвого – код до розуміння цілої епохи, рівня її духовності. Він кинув їй виклик, не бажаючи писати на замовлення. Серед бездушшя, сірості, байдужості був неповторним, з оголеними нервами, терновим поетом, гостро та боляче реагуючи на несправедливість. О. Зайвий заслуговує на визнання як геніальний і неповторний поет. Книга Судьби поета ще не написала. Ми лише доторкнемося до його творчого світу, щоб підібрати код до розуміння цілої епохи, яка народила свого поета – поета-лірика, поета-бунтаря.
Штрихи до Книги Долі
Я – Зайвий, – та від того не зазнався,Про що й повідомляю зайвознавцям,Хоч Олександр Зайвий не з еліти, –З’явились зайволюби й зайвоїди.Не маю зла на журналіста ЗубаТакі, як Зуб, їдять мене, бо люблятьОлександр Зайвий
Зайвий Олександр Федосійович з сім’ї колгоспників, народився 1 листопада 1935 року в мальовничому старовинному селі Могилів Царичанського району Дніпропетровської області, яке стало джерелом творчого натхнення «приорільського Єсеніна». Так, саме Єсеніна, бо був схожим на нього і в зовнішністю, і долею, і ранньою лірикою.
Ще з дитинства знав напам'ять всі вірші Єсеніна, Шевченка, поетичні казки, навіть цілі прозові романи зарубіжних класиків, бо таки мав унікальну пам'ять, був гарним декламатором, добре малював, ліпив скульптури, і взагалі, був всебічно обдарованою людиною.
Дитинство Сашка – це дитинство дітей воєнного лихоліття, юність – пора розчарування і тяжких пошуків істини, в роки зрілості був свідком розвалу імперії:
Згадався, Шуро, сорок перший рік нам(в ту пору не було нам ще шести).Фугасним сміхом реготали вікна.Брело вдовине лихо з темноти.Була війна.…………..…………………………………Згасала зірка, і тополя никлаНад постатями схилених жінок.І мертвим сміхом реготали вікна,Мого дитинства вікна без шибок.……..Коло згарищ, серед неба на землі,ми бродили попелюшками в золі.Не співали, не сміялись, не росли.У дитинстві ми дідами вже були.У дитинства мого чорна біда.У дитинства мого біла борода.Не ходок я в нього більше, не ходок.Обікрали нас фашисти до ниток.Та до сонця здійнялися ми з імли,бо в сорочках ми народжені були……
Батько Сашка загинув у 1943 році на війні, мати до глибокої старості працювала на фермі. Були два брати, старший помер у молодому віці і це був тяжкий удар в житті поета.
Закінчив початкову школу, потім семикласну, а середню освіту Сашко здобував в Кам’янському вже дорослим (1954 рік). Вищої освіти не мав. Працював у колгоспі муляром, вантажником, кочегаром, землекопом. Над усе любив книги, витрачав на них усі зароблені гроші. Невибагливим був Олександр у житті, вдовольнявся тим, що мав, жив чесно.
Наприкінці 60-х років перебрався жити до Києва, зійшовся з поетами Іваном Хоменком, Василем Діденком, Миколою Вінграновським. Знайомий був з Павлом Кононенком. Траплялось, кружляв по манівцях. У Києві його не друкували, повернувся до Могилева. Радо вітав незалежність України, долучився до діяльності «Просвіти» в Дніпропетровську.
Поета не стало 24 січня 1999 року. Головними його цінностями були духовність, чесність та висока поезія.
Поетичний лет «Шури-поета»
Ідуть літа.Спокою не шукаю.І серце родить ураган і грім.Я день і ніч на вогнищі палаю,На вогнищі віршованім своїм.О краю мій! Душа моя і мрія.Криниця, степ і зорі в вишині.Я, може, й справді схожий на Сергія…Олександр Зайвий
«Шура-поет» – так називали поміж собою односельчани Олександра Зайвого за дивну любов до поезії, непристосованість до життя, дивакуватість. А він жив поезією і не відчував своєї зайвості. Багатьох це дратувало. Поет гостро реагував на несправедливість, ніколи і нікому її не прощав, вмів постояти за себе. Літературні сановники не любили Зайвого, одні – не видавали його твори, інші – просто задрили. Доля не завжди була милосердною до Олександра Зайвого, він пройшов складний життєвий і творчий шлях від поета-лірика до поета-бунтаря.
Поет згадував:
«першого вірша написав на пеньку в Могилівському лісі. Щиро кажучи, то єдиний пень, якому завдячую в моїй літературній судьбі, бо по дорозі стовбичило стільки всіляких пеньків, що при моїй прямолінійності можна було пробитися в літературу тільки на бульдозері».
Рання поезія Зайвого – наслідування Єсеніну. Та останній мав всесвітнє визнання, а Зайвий був у забутті.
Єсеніну Зайвий присвятив чимало віршів: «Бягряных туч небесная пехота», «Квиток», «Як же я таїтиму тривогу», «Зорячний мандрівник», «Була то втрата, ніби страта» та інші. Майстерно декламував улюбленого поета, навіть відвідував його батьківщину, та й зовнішньо був схожий на великого російського поета:
Біля ставу близько,Де пісок, як мідь,Мов рудий хлопчисько –Соняшник стоїть.Одинокий, босийВийшов за селоВкрили жовті осиЩоки і чоло.І рясніють вухаВ росах і медах.Ціле літо слуха,Як шумить вода.
Відчувається духовний зв'язок поетів, які до нестями люблять свою країну, рідні місця але приречені на самотність, вічну неприкаяність:
І знову ми на самоті,Моя вишнева Україно.Палають квіти золотіЯсними лампами під тинном,Сповила всесвіт тишина,Лиш пісня котиться над полем.
І у Єсеніна:
Я один у окошка,ни гостя, ни друга не жду.***Но люблю тебя, родина кроткая!А за что – разгадать не могу!****О привет тебе, зверь мой любимый!Ты не даром даешься ножу!Как и ты, я – отвсюду гонимый,Средь железных врагов прохожу.
Обоє осмислять служіння поета як пророче, як розтрату своїх душевних сил, і нестимуть свій тяжкий хрест, бо, як скаже О. Зайвий «Поезія – найвищий дух землі», «Поет – це не професія. Поезія – це Судьба»:
Спасибі за все, що нам, Шуро,Дає і дарує життя,Що лампочка під абажуром,Як в татовій шапці дитя.Є в мене іронії трохи,Є хліб та цибуля в росі.І, наче в «сорочці епохи»,В газеті лежать івасі.Нашіптую вірші про себеНечутно, а чути для всіх.Найбільший в Цар-Дзвонів – це шепіт,Що дише з душі на весь світ.Я в цьому житті не нудьгуюсьІ так на всі речі дивлюсь,Мов я не живу, а дивуюсь,Мов я не живу, а сміюсь.Чудна мені доля дісталасьІ видно, на славу вдалась.В лавровім нашийнику слава,Як вірна собака, вляглась.***«Ходімо далі, далі – Правда,А Правда – заповідь моя».
У Єсеніна:
Тот поэт, врагов кто губит,Чья родная правда мать,Кто людей, как братьев, любитИ готов за них страдать.Он все сделает свободно,Что другие не могли.Он поэт, поэт народныйОн поэт родной земли!
Непростою була доля поета і в Єсеніна:
Быть поэтом – это значит то же,Если правды жизни не нарушить,Рубцевать себя по нежной коже,Кровью чувств ласкать чужие души.
Можливо, поезія «Заздрість» у поетичній спадщині Зайвого не випадкова, бо таланту обох поетів заздрили:
Я з себе чемно вдавав простака,Що б там не корчили з себе нікчеми.Я посміхавсь, коли друзі в лапкахПотайки яму копали для мене.Заздрісні типи не так-то страшні,Просто вони найпідліші з нещасних.Хоч відчував я, що заздрять мені,Я співчував їм, та я їм не заздрив.…………Заздрість нездар до петлі довелаДушу Єсеніна десь в «Англетері».Моцарту келих отрути далаЗаздрість підступна рукою Сальєрі.…….Кожному щедро належне віддам,В кого з підлоти душа попеляста.Всіх непомітно витягую з ям.Хай вони мучаться, хай вони заздрять.
Доля творчих і життєвих поневірянь дісталась воістину народним поетам.
Про О. Зайвого скажуть:
«Схожий на Єсеніна, він водночас видавався за Байду, повішаного турками на гаку, чи якогось сліпого месника-бандуриста. Народна культура пронизувала його, він сіяв образами, наче градом з неба і вони якось боляче лупотіли по серцю». В.Селіванов
«Цензорський намордник ліриці і прозі»
«Всесвіт лежить вітряком перевернутим…»Олександр Зайвий
Першу збірку «Молодик» Зайвий видав у 1962 році, вона сповнена тонкою лірикою Єсеніна, романсовістю Сосюри, народоепічністю та метафоричністю. Його читали, але вабила не стільки книжка, скільки сам Сашко – своєю «неотесанною» простотою та вмінням бачити серцем. У подальших творах звучать більш ораторські, відверті інтонації. У його поезії (вірші про кохання, край, природу, громадянська лірика) домінують фольклорні мотиви, антивоєнна й екологічна теми, романтичні волелюбні настрої, соціальний гумор, часто близький до сарказму. Його поезія та проза ще чекають досліджень.
Творча спадщина О. Зайвого – це десяток поетичних збірок, оповідання, нариси, переклади: «Молодик» (1962), «Вогонь» (1967), «Орільські горлиці» (1972), «Комуніст» (1975), «Сніги» (1977), «Горизонти» (1980), «Світлінь» (1984), «Падіння в небо» (1989), «Бюрократіада» (1989), «Чорний час»: Роздуми про трагедію 1933 року (1991), «Трибуна для німих» (1991), «Я начудив в своїй судьбі чимало» (1997), «Орільський дуб» (2000), «Пилип Щировишній (2000) «Гострий момент» (2000), «Стенька Разін» (2000), «Свище вітер в багряній діброві» (2000, посмертно). Всі видані видані в Дніпропетровську.
О. Зайвий постійно боровся за видання своїх творів. Перші вірші були опубліковані в царичанській районній газеті, потім тільки в Дніпропетровську у видавництві «Промінь» (з 1990 р. – «Січ»). У 80-х роках обласна газета «Зоря» видрукувала кілька поем О. Зайвого. Через байдужість і заздрощі до таланту поета стосунки з книговидавцями у нього не склалися.
Поет згадував:
«Я колись підрахував, що з моменту написання першого вірша, за девять років ходіння в царичанську районну газету, подолав пішки дванадцять тисяч кілометрів, поки мене вперше надрукували! Це, мабуть, своєрідний рекорд Гіннесса, до якого ніхто ще й не наблизився».
Так О. Зайвий розпочав торувати шлях в Поезію під політичним контролем номенклатурної епохи:
Каторжник Слова, ношусь я із Правдою, –ноша свята і смертельно важка.
Коди Олександра Зайвого
«Я родом iз мicта, в якому кожен поет зайвий»Олександр Зайвий
Невизнаний поет своєї епохи знав про неї все, жив її болем, не писав на її замовлення. Поетичні коди О. Зайвого відкривають шлях до розуміння цілої епохи:
на перехресті двох століть,матюками обклавши ближнього,хам з мораллю хамською стоїть,як неандерталець із булижником.
Поет вболівав за Україну:
В Україні, пограбованій до нитки……Статус є у сала, а у Слова статусу нема…
У його літературних дзеркалах можна побачити тоталітарний режим «реального соціалізму», який боявся зростання політичної свідомості українського народу, ідеологічну заангажованість, бездуховність і сірість, номенклатуру та голий ентузіазм, «алкоголіт», залежність і підконтрольність від видавців у царині літературі. Тож відвертість аж вирувала у Зайвого, гнів, обурення, наповнювали його громадянську поезію:
Шлях Чумацький – то над намине річок молочних край,а чиїмись черепамитраса вимощена в рай.Глянь на землю,– сльози бризнутьв землю злу до чорноти.Всі шляхи до комунізмувкрили наші черепи.
Кількома штрихами поет описує епоху:
Тридцять треті рік – без каші,тридцять сьомий – весь в крові,сорок перший – прийде в касці,з павуком на рукаві.***Переживши тридцять третій,мусиш гірше пережить.Тридцять сьомий не в кареті –в «чорнім вороні» спішить.
У його поезії домінують фольклорні мотиви, антивоєнна й екологічна теми, романтичні волелюбні настрої, соціальний гумор, часто близький до сарказму.
Тернистим був і шлях самого поета, шлях від лірика до бунтаря.
Код 1: Співець Приорілля
той не поет, хто серцем не освітить,хоча б шматочок рідної земліОлександр Зайвий
Понад усе О. Зайвий любив своє Приорілля, і де б не бував поет, чи в Києві, чи в Дніпропетровську, він повертався до Могилева і писав про нього:
Ніжність в бузковім просторіВічних озер і полів.Хлюпають золотом зоріПрямо на наш Могилів.Наче міністр освітиРанок іде по землі.Квапляться в школу діти,Топчуть сухі ковилі..Ранок. Мої трактористиСтеп розтривожують знов.Юне повітря і чисте.Чисте, як перша любов...
Зайвий-лірик зростав на фоні чарівної природи: степ, ліс, річна, скіфські могили, і став неперевершеним майстром природної метафорики, поєднавши живі картини природи з космічним світовідчуттям, з мотивами кохання:
Спочатку пінились тумани,Тоді з’явився жбан Землі....І утворились океани....І полетіли журавлі.А потім вечором зеленим,Між древніх скель і юних трав,Таємно ти пришла до менеТуди, де я тебе чекав.Втирала губи зірка рання,Туман гойдався, мов рушник.Над світом, наче знак питання.Стояв ліричний молодик.
Через образи-символи, порівняння, метафори звучить непідробна любов до рідної землі, а окремі мініатюри здатні дати всю повноту естетичної насолоди: «Під осінньою скиртою місяць, мов солом’яний ходить бичок», «Щербатий місяць смалить на баштані зникаючої темряви тютюн», «Місяць, наче глечик гончара з Опішні» та інші.
***Пахнет поле розами и маслом,А над крышами знакомых хатПаровоз луны небесной трассойТихо едет к станции «Закат»***...Зоря стояла білаНа стомленій горі.І осінь руки грілаНа вогнищі зорі.І над ставками синімиЗ небес моїй земліКрильми, немов хустинами,Махали журавлі.***У кімнаті тиша, я та кішка.Я не сплю,і Мурці сон не в сон.За вікном небес лірична книжка.Місяць ллє в вікно одеколон.....І туману сива борода....
Тільки справжній письменник, закоханий у свій край, його природу змалює: найтрудолюбивішу пташину дятла, яка «все життя ковалює в своїй лісовій кузні», а поряд «погойдується витрішкувата сова, очі – як у теляти». Соковите сільське забарвлення, порівняння «житня перепічка – чорна і важка, яка спортивне ядро», «підкова – залізне взуття коня», «грушеві пеньки – мужицькі трони», оводи як слива, «ніч видалась довжиною в період, за який можна виростити два картопляні врожаї» та інше.
Поет мав космічне світовідчуття, буйну фантазію, то й змальовував людські образи на тлі космічних буранів, кудлатих хмар, посвисту вітру.
Ліричні роздуми, краса рідного краю, його невтомних трудівників, благородні почуття дружби і кохання – це те коло тем, яким захоплювався молодий поет в своїх перших збірках.
Код 2: Людина я!
Усі ці твори об’єднує те, що в них відсутня фальш, –я їх писав так, як підказувала мені совість.Олександр Зайвий
Поезіям О. Зайвого притаманне не тільки філософське осмислення дійсності, в них порушуються актуальні питання як історичного минулого, так і сучасного для поета життя українського суспільства. Антивоєнна тематика, пошук Людини звучать у словах:
– Людина я! – це споконвікулунало з від усіх усюд.Ніхто всерйоз іще не крикнув:Я звіролюд! Я звіролюд!»
Призначення Людини вбачає в мирній праці, несінні відповідальність за свої вчинки:
О, Небо, я – Людина!Живу й життя творю,Клади мені на спинуСнопом свою зорю.
Поет проголошує в майбутнє:
Колись відкриють вікна повністю,і вивітриться духота.Ми ще в Бараці бездуховностіживем, як в череві кита.
Ранній Зайвий ладен був пригорнути весь світ: «Я б хотів народитись рікою» – писав поет, і «ще хлопчиськом у рідному селі поклявся могилам, степам і дорогам, що буду співати про мир на землі».
Поет возвеличує людину-трударя: працю вантажників, доярки, косаря, сільського трудівника:
На зеленім тирлі, в надвечір’ї м’ятнім,Дівчина доїла корови брунатні.Повнились бідони з молоком.….Йшло дівча з роботи степом розімлілим,Сміялось, а в нього пальчики боліли…..Прославлю я звичайні вила,ковадло, молот і граблі,І тих, кого благословилаїх щедра доля на землі.
Поет виголошує:
«Окрім добра – усе на світі прах; «Я хочу, щоб господь над краєм розіп’яв собачу будку на зірках,на тих зірках, куди я піднімаю вмираючу собаку на руках».
Код 3: Час згубних перетворень
Жив без метафор і рим,бо осідлати Пегасане дозволив мій режим.Олександр Зайвий
З часом поезія Зайвого стає більш бунтарською, ораторською, без метафор, навіть саркастичною, гнівною:
На ліру я напнув свою жилуЗамість струни,Щоби співать від серця.
Сповнена тривогою за майбутнє країни, набатом звучит в його душі предосторога нащадкам про прийдешню небезпеку: вирубка лісів, Чорнобиль, небезпека атому, хімізація, генної інженерії, втручання людини в природу, загибель села, бездуховність:
Зникає птах і звір зника,Ріка зникає з поля зору.На бідні фауну та флоруНе гляну зором різника.….Не вбий, Людино, світ оцей –сама себе уб’єш, Людино.Природа плаче кровоплиномварфоломіївських ночей.
Поетові болить спустошення сіл:
Обезлюдніло наше село,а чого – я і сам не скажу.І потопу в селі не було,і пожеж, не було, й куражу.….По-мужицьки я вірю в народ,в його мудрість і думи незлі.Дай, народе, Вакулі завод,а Мікулу залиш на землі.
Проблема Чорнобиля, голого ентузіазму:
Ми передні по виплавці сталіта прокату моральних калік.Вікову подолали відсталістьі відстали, можливо, навік.З ким це боремось ми? Що ми робим,самогробством заборені в кров?..Вбивця плоті живої – Чорнобиль –Іванця-киванця поборов.
Гранична щирість, відкритість і буря почуттів, бунтарський дух, гостре відчуття катастроф в країні, трагізм - все це притаманне його поезії зрілих літ.
Поле наше росяне,ци це чи не ти?..Все захлорофосене –води і грунти.…І стає хімчисткоюнаш пречистий світ.
Поет поринає в жорстокий світ, який схожий на перевернутий вітряк, і гнівно вигукує:
«довело бездухов’я до скону всю природу навколишню. Стоп!»
А ми жили в умовах виключних,і ліс рубали, як рабня,на хлібі сталінської випічки,важкім і чорнім, як броня.***Хай буде хоч Поезія тверезоюВ оцю добу, в оцей алкоголіт.***Важкі часи, Михайле, божевільні,П’ємо в перезапоєну добу!
Громадянська лірика поета болюча:
Спить Україна безтурботно.Сон летаргійний не в добро.Мервтотним дихає болотомстократ отруєний Дніпро.Убите Слово, Дух убитий, аУкраїна мертво спитьЇї ще можна розбудить,та навіть страшно розбудить.
Код 4: Літописець народного життя
Літописцем народного життя, натхненним співцем людської краси був Олександр Зайвий і в прозі. Головна тематика по-справжньому народних оповідань О. Завого – українське село, основний образ – український селянин, якого так майстерно, з великою любовю, тонким гумором, наділивши народною мудрістю, змалював автор. Природа і людина, покликання та сутність людини, роль праці в житті людини, добро – далеко не повний перелік питань, порушених автором у творах.
Яскравими, порівняльними штрихами змальовує автор сільських людей – героїв оповідань, і хоч інколи вони не такі вже й позитивні, та Зайвий вбачає в них людину, трохи гумору, теплоти, уваги – і духовна суть її перед читачами.
Колоритні образи справжніх трударів села, яким «і вгору нема коли глянути» виписані з теплотою і любовю, з іронією і гумором, з використанням неперевершених порівнянь, гіпербол і метофор. Майстер дерев’яних робіт дід Кузьма в брезентовій парусянці з добрячим гумором розповідає про своє кінотування, і, маючи вразливе серце, преживає смерть тварини: «довоєнний кінь Блискун, від якого мабуть би, й Дон Кіхот відмовився», загинув «у трудовій борні». Мовчазний їздовий дядько Олексій, кравець Гаврило Коляда – майстри своєї справи (оповідання «Орільський дуб»). Роботящий Ілько з жовтогарячою чуприною, який захопившись важкою атлетикою, буде працювати за ідею (оповідання «Пилип Щировишній»), трудяга Іван Іванович Тур, мешканець села Тиха Долина маючи відлюдкувату вдачу опинився в центрі двох пригод («Гострий момент»). Мужики Антон Безверхий гарний хазяїн, якого облагороджує праця, кремезний, твердо стоїть на землі, щирий душею, і Василь Рева, який живе поза часом, не любить роботи і вміє умовити будь-кого позичити грошей на горілку, негативний тільки на 40% , колоритний. За правдивість і поважає його Антон (оповідання «Мужики»). Хитрий фантазер Пилип Щировишній, «з нахилом до гіпербол», доброзичливий та добрий – «літня людина, а як дитя» – кількома словами автор дає влучну характеристику («Пилип Щировишній»).
Народний погляд на життя, народна мудрість, пошана до людини-трударя, любов до природи і свого краю, любов до Людини, тонкий гумор, милосердя все це притаманне прозі Зайвого, якому не потрібно було шукати ключ до душі народу – він сам був одним з її носіїв.
***
Публіцистика О. Зайвого сповнена високого напруження. Роздуми автора про трагедію 33 року лягли в основу його нарису «Чорний час», опублікованого 1990 року в журналі «Прапор». Автор висловлює думку про причини Голодомору 1933 року в Україні та дає гнівну відсіч критику Журману, іншим захисникам політики сталінського режиму з приводу теми Голодомору в своєму вірші «Голод». Вірш був написаний ще в 1963 році, а опублікований лише в 1988 році в «Прапорі юності», в 1989 р. – в журналі «Прапор», також в збірці «Падіння в небо». Таким чином 25 років рукопис твору пролежав в архіві. Минуло ще 58 років і в 1991 році зявилася публікація О. Зайвого «Чорний час»: роздуми про трагедію 1933 року». Тема Голодомору піднімалася ще в публіцистиці шістдесятників, та віднайти її на шпальтах радянської преси практично неможливо: «молоді інтелектуали, заробляючи на життя чорною роботою («кочегари з вищою освітою»), друкувались нерідко власним коштом та зусиллями – собі на ризик! – у самвидаві».
З болем і гнівом О. Зайвий пише про неокріпосництво селян, коли колективізація довела до обезлюдненя сіл, безправ’я селянина, коли «грабограрна політика убила в людях любов до землі ще в перші роки колгоспного руху», а країна «розселянювалась», у людей убили віру в добро та справедливість. «Очурбанювання всіх верств населення іменем вождя було покладено в основу державної політики», відбувалося приниження в національному відношенні – такі причини Голодомору зазначає автор публікації і гнівно засуджує критику Журмана, наводячи розповіді живих свідків голодомору 33-го р., статистику жерт справжнього геноциду українського народу.
І насамкінець
Не приймав ти підлості ні трохи,Прогримів, немов весняний грім.І стоїть засмучена епохаНад безсмертним іменем твоїм.Андрій Малишко
Життя поета сповнене драматизму з трагічним фіналом і це не дивно, зневага сучасників і зла воля влади, а звідси емоційне виснаження, та О. Зайвий завжди залишався свідомий тієї місії, що її було покладено на нього Вищою Силою, і незнищеності свого художнього слова:
Ну, проте не будемо жорстокі,на добро не будемо скупі.з розсипів моїх через сто років,може, прозріватимуть сліпі.
Книги Олександра Зайвого:
Бюрократіада: Поема. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989
Вогонь: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1967.– 58 с.
Горизонти: Лірика. – Дніпропетровськ: Промінь, 1980.– 94 с.
Комуніст: Поема. – Дніпропетровськ: Промінь, 1975.– 22 с.
Молодик: Поезії. – Дніпропетровськ: Дніпропетров. кн. вид-во, 1962.– 40 с.
Орільські горлиці: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1972.– 63 с.
Падіння в небо: Вірші та поеми. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989.– 103 с.
Світлінь: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1984.– 70 с.
«Свище вітер в багряній діброві...»: Вибрані твори. – Дніпропетровськ: Січ, 2000.– 461 с.
Трибуна для німих: Поезії. – Дніпропетровськ: Січ,1991. – 135с.
«Я начудив в своїй судьбі чимало...».– Дніпропетровськ: Січ, 1997.– 71 с.
Світлана Сухіна
Бібліографія:
Сирота В. Олександр Зайвий: Що записано в книгу життя? // Зайвий О. Свище вітер в багряній діброві…: Вибрані твори.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– 461 с.
Дробишевська Є.К. Спогади про Олександра Зайвого // Приоріл. правда.– 2001.– 24 січ.
Дуб К. С. Метафора у збірці О. Зайвого «Свище вітер в багряній діброві...» // Український смисл.– 2007.– № 1/2.– С. 40–48.
Калинова Д. П’ять пострілів в лице поета // Зоря.– 2004.– 24 січ.
Карапиш Б. Орільський соловейко // Крила.– 2001.– № 1.– С. 47–48
Кулик І. Він жив і творив одержимо // Зоря.– 2005.– 1 листоп.– С. 4.
Литвиненко В. Волошкова колиска пам’ятає свого сина... // Січеслав.– 2005.– № 6.– С. 110–112; Зоря.– 2005.– 19 листоп.– С. 4.
Нікуліна Н. Молодик над орільським плесом // Кур’єр Кривбасу.– 1996.– № 53–54.– С. 58–60.
Олександр Зайвий: [Коротка біографія] // Січеслав.– 2004.– №1 (січень-серпень) .– С. 17: портр.
Старченко В. Символ волі Олександра Зайвого: [Спогади] // Січеслав.– 2006.– № 10.– С. 142–144.
Титарева Л. І знову у віршах оживе душа великого поета // Приоріл. правда.– 2007.– № 81.– 31 жовт.– С. 3.
Чабан М. У селі його вважали диваком, а він був геніальним поетом, так говорить про Олександра Зайвого його землячка, голова обласної письменницької організації, поетеса Леся Степовичка // Зоря.– 2010.– 13 листоп.
«Я начудив в своїй судьбі чимало»: Світлій пам'яті Олександра Зайвого // Днепров. правда.– 1999.– 4 марта.
Додаткові ресурси:
Зайвий Олександр Федосійович
Селіванов В. Гарячі фрески незнищенної памяті
Старченко В. Символ волі Олександра Зайвого
Степовичка Л. Сонях одинокий (фрагменти)
Олександр Зайвий
Юрик П. Бувальщина. Хто сміється, тому не минеться
Створено: 29.11.2017
Редакція від 02.10.2020
Редакція від 02.10.2020
