Зойки непритомної доби

До 90-річчя Голодомору 1932–33 років

І остання надія упала,
Як зернину останню взяли...
Під вікном дика осінь стояла,
Де троянди уже не цвіли...

Тільки зойки дитячі невпинні,
Тільки сльози і «хлібця нема».
І на очі сумні удовині
Ліг одчай, як холодна зима, –

– напише у вірші «Забирали останню зернину» (1933) криворізький  поет Михайло Пронченко.

Як не крути, а у голод 1932–33 років Україна входила спроквола, крок за кроком. Не був винятком і Дніпропетровськ. Нині вчені говорять і про голод 1928-го…

На початку літа 1928 року, за рік до свого арешту, до міста на Дніпрі з Києва приїхав віце-президент Всеукраїнської Академії наук, академік Сергій Єфремов. Його заарештують за якийсь рік і головним речовим доказом його провини на суді буде його щоденник! Тож до того щоденника давайте і зазирнемо:

«3 червня 1928 р. Тепер Катеринослав, чи Дніпропетровськ, трохи почистився після Махновських та інших руйнацій... Про недавні часи і теперішнє лихоліття нагадують лиш – тюрма на проспекті в будинку семінарії та безконечні черги за хлібом, за м’ясом, за мануфактурою – за всім, без чого не звикла себе уявляти людина в місті. А втім це не так: по хліб до міста приходять вже й селяне й стають смиренно в довгі черги. І це в центрі хліборобського і хлібородного краю! Хлібороб не має права на шматок власного хліба».

Повторюю, це написано в 1928-му. Як розгорталися події далі – відомо. В 1930-му відбувся процес над «Спілкою визволення України». Так розправилися з інтелігенцію. А вже згодом радянська влада взялась за селянство, особливо за те, котре не палало бажанням вступати до колгоспів через свою «відсталу» психологію: «Гуртове то чортове»...

Погортаймо тогочасну «Зорю». «Негайно покласти край зловживанням по хлібних крамницях і рундуках. До права (тобто: до відповідальності – Авт.) тих, що розбазарюють хліб», – закликає газета 11 лютого 1931 року. Тут усе ясно – там, де не довозили в достатній кількості хліб, там і зловживання, там і дефіцити, які усеньке життя супроводжували радянську владу. Одне завезуть, друге зникло...

Ще один заголовок: «Безперебійне постачання гасу забезпечено». Тут теж радянський крутійський спосіб подавати інформацію. А означало це таке. Певну кількість гасу місто з центру таки урвало. Але це не значить, що черги за гасом зникли. Просто з'явився гас, за яким можна, хоч і довго, але з надією стояти в черзі! А ось пояснення з тієї ж газети:

«Останнім часом у зв’язку з сніговими заметами на залізниці частково скоротився завіз гасу до Дніпропетровська. З цього скористалися клясово-чужі елементи, які почали розповсюджувати всілякі нісенітниці про те, що, мовляв, Дніпропетровське зовсім знято з плянового постачання гасом, що в місті вже нібито вичерпані всі гасові запаси і що більше Церобкооп продавати гасу не буде. Ці провокаційні чутки привели до того, що в місті біля нафтових крамниць ЦРК утворилися величезні черги...»

У тридцяті роки країна вступила з браком усього! Все було по картках! Країна-казарма, яка сама загнала своє населення в глухий кут.

«Мило власного виробництва ДЦРК» (ДЦРК – це Дніпропетровський центральний робітничий кооператив) – заголовок з того ж 1931-го. Отже, не чекаючи завезеного мила (не дочекаєтесь!), налагоджують виробництво власного. Яка вже там його якість – говорити зайве. Мило або є, або його немає.

А які були норми на продукти! По крамницях того ж ДЦРК у лютому 1931 року розпочали «отоварювати» картки на маргарин за січень. Пайовикам групи «А» та «Б» видавали по 200 грам (!) маргарину на місяць, а на кожного «утриманця» (яке гидотне радянське слово, якого немає в інших мовах! Доба збагатила мову й іншими перлами типу «лишенец» – той, кого через класове походження позбавляли права участі у виборах) зазначених груп – по 150 грам. Одночасно почали видавати і макарони за січень. Пайовикам груп «А» та «Б» (найбільш привілейованим!) видавали по 1000 грамів макаронів, а їхнім «утриманцям» – по 400 грамів.  Пайовикам групи «В» видавали лише по 400 грамів макаронів на місяць, а їхнім «утриманцям» і пайовикам групи «Г» і «утриманцям» останніх – по 250 грамів! Сезонникам як пайовикам, так і непайовикам, видавали макаронів аж по 800 грамів!

Хто такі сезонники? Словник тлумачить лаконічно: «Сезонник – сезонний робітник». Постривайте, які сезонники у січні-лютому? А це знов радянський винахід – метод за назвою ховати суть явища. Тому моє пояснення слова «сезонник» буде довше за словникове. Викинуті більшовиками з села, з родинного гнізда молоді селяни, розкуркулені, гнані нестатками, мусили тікати до міста в пошуках роботи і харчів. Вони були згодні на будь-яку роботу, якої городянин міг уникати. Це щось схоже на сучасних недавніх  українців-гастарбайтерів у Росії, згодних на будь-яку роботу, безправних і незахищених. Сезонники працювали найтяжче, жили найгірше, а пайку від радвлади мали не найбільшу...

«Сьогодні урочистий вечір преміювання найкращих закритих розподільників міста», історія міста – писала 26 лютого 1931 року «Зоря». Закриті розподільники існували для партноменклатури. Ось хто мав вдосталь мила, гасу, маргарину і макаронів! Не життя, а маргариновий рай. Про вершкове масло як продукт у газетах вже не згадується. Далі розподільників воно не з'являлося.

Тим часом у березні в краю табірного соціалізму почалася перевірка хлібних книжок. Вона тривала з 15 до 20 березня. Безпосередньо після їхньої перевірки у Дніпропетровську починався суцільний перепис населення, завдання якого «виявити точно контингент осіб, що мають право на державне плянове харчопостачання», – читаємо в «Зорі» від 13 березня 1931 року. А 25 березня газета сповіщає про початок перепису населення: «Уся трудяща громадськість повинна допомогти правильно й по-ударному переписати людність міста». Що стояло за словом «по-ударному» – ясно: позбавляння хлібних книжок означало певну голодну смерть.

У тому ж номері – безпорадна замітка «Знищити черги біля хлібних крамниць». Окозамилювання чистої води. Та у найближчі роки ніхто їх знищити так і не подужав! У замітці писалося: «Ще на сьогодні ми спостерігаємо великі черги біля хлібних крамниць (таж академік Сергій Єфремов спостерігав їх і за три роки перед тим! – Авт.) Одна із причин –  це наявність двохгатункового хліба. Часто-густо до хлібної крамниці привозять хліб лише одного гатунку, через брак двохгатункового на заводі». Це – жалюгідна спроба щось пояснити на рівні заводу, а не країни...

Ви ж уявіть, як треба було притиснути житницю Європи, щоб довести крамниці до одного гатунку хліба, та й той можна було купити лише після стояння в довжелезних чергах. А Катеринослав ще добре пам’ятав ситні часи без комуністів.

«Я приїхав до Катеринослава в добу гетьманського режиму, – згадував 1918 рік Г. Ігренєв. – Життя в Катеринославі било ключем. Німецька окупація, важка й жорстока в селах, у місті відчувалася мало. Після радянської голодівки вражала нечувана дешевизна цін на харчі і сила-силенна їх на ринках. Катеринослав було завалено білими булками, молочними продуктами, ковбасами, фруктами і вважався в продовольчому відношенні найблагодатнішим пунктом України. Моєї викладацької платні в університеті, 450 карбованців на місяць, з лишком вистачало на життя».

Ось так жилося в Катеринославі навіть при німецьких окупантах, які не соромилися вивозити харчі з окупованої України у свій виснажений війною фатерлянд.

У 1933 році все змінилося до навпаки! Скрізь було добре, тільки не в Україні. «Чогось подібного по своїй безбожницькій жорстокості не перетерпіла ні одна країна чи народ у цілому світі за весь час людської історії», – згадував очевидець голоду Микола Костюк. Юнакові довелося наприкінці 1930-х бути особистим секретарем академіка Дмитра Яворницького. У 1933-му він мав лише 18 років. Ось що зберегла пам'ять свідка про голодомор 1932–32 років:

«Все те зловороже і безглузде лихо затіяне та до найменшої деталі по-військовому вираховане, а потім по-злодійськи несподівано запроваджено і виконувано цілковито, як проти ворожої країни, а не як супроти мирного сусіднього народу. Вони робили все так, аби докорінно все перевернути догори ногами і зруйнувати, від сивої давнини досягнуте, надбання нашого народу: мовне, культурне, релігійне, традиційне, економічне, людяне і все інше.

Вони, немов ті біблійні худі корови, де тільки пройшли, то все поїли і дальше залишалися тощими. Все те, що я тут згадаю про ті лихоліття, є правдиво мною пережите і бачене та, як і належить, передумане. Після того, як мого тата (священника) засудили, вони казали як “ворога народу” і все наше майно забрали, то незадовго після того я опинився у Дніпропетровську і жив сам»...

Микола Костюк у 1931 році був челядником і мав платню 42 карбованці на місяць. Юнак дуже дошкульно відчував нестачу харчових продуктів у крамницях. Тому, що він ще не був повнолітнім, то працював по 6 годин щодня – від 9-ої ранку до 3-ої по обіді. Після праці, коли вертався додому, вже тяжко було купити щось їсти, бо полиці були порожні. І так щодня. Треба було раненько зайняти чергу коло крамниці і вистояти аж поки відкриється о 8-й , а деякі аж о 9-й. Поки купиш (в обмеженій кількості), поки доїдеш до роботи, то вже на 9-ту годину ранку не міг встигнути, хоч би як старався. Начальство кричало на нього за спізнення. Треба було викручуватись, вигадувати якусь поважну причину... Коли нестача харчів сягнула свого вершка, наш земляк Микола Костюк вирішив прорватися крізь голодову облогу України і їхати до Москви.

«Поїхав я знову голодний, в кишках бурчало, бо я роздратував свою уяву думками про їжу, згадував він. – Пробував вискакувати, щоб таки чогось дістати поїсти, та дарма. Аж як переїхали кордон, тобто уже їхали по території Російської Республіки, то на одній станції мені пощастило купити пляшку малясу (маляс, маляса – бурякова патока – М. Ч.). Я радів. Але як я роздивився на ту пляшку зблизька перед тим як пити, то побачив усередині брудні дерев’яні стружки, якесь волосся. Апетит мій був зіпсований. Але голод переміг, і я пив з пляшки маляс. Пив, але насилу, примушував себе, бо вже я був геть охляв. Пригадалося мені, як я ще був малим і купував мамі маляс до печива, то тоді ми їли прямо ложками і з пляшки пив. А цей брудний, якийсь нудний, такий, що я мало що не вернув.

Дочекався ранку і побачив, що селянки виносили на продаж до потяга картопляники, молоко, сметану і якісь коржики, дома печені. Накинувся я на те все, щоб їсти, та якась українська жінка порадила мені не їсти багато, бо, каже, ти хлопче, видно, дуже виголоджений, то бережись.

Я подякував їй, а сам заховав до кишені два коржики, та так помаленьку і поїв їх, щоб ніхто не бачив. Від того дня я вже мав що їсти.

А як я приїхав до міста Лівни, по дорозі кимось порадженого міста, то там я побачив зовсім інше життя. Люди не були захарчовані. У крамницях на полицях було повно всяких харчів та інших товарів. Треба буле почекати до базарного дня, так, що я мав досить часу, щоб придивитися і порівняти їхнє життя і наше. Оглянув церкву і кладовище. У них все було на місці, на гробах хрести з металевими та з живих квітів вінками, а в нас все погромлено. У них церкви існують і не заборонені, священник служить, а в Україні священників поарештовували, позасилали на Сибір чи зовсім постріляли.

У базарний день, як я пішов купувати харчові продукти та подивився на те видовище і побачив, що їхні селяни не на плечах поприносили, а возами попривозили на продаж, пшоно в мішках, картоплю, коней. Видно було, що ненависть у них до нас була безмірна. Вони, нагодовані, визначали високі ціни, а ми, голодні, поругані, не мали права навіть торгуватися, як годиться на базарах у нормальних умовах та між добрими людьми. Наші швидко купували хто що міг, зв’язували свої клунки докупи, щоб на плечах донести до станції на потяг. Тяжкі понав’язували ноші. Всі готові іти до залізниці.

Якраз тоді почув візника, що стояв на возі і їхав до нас: “Кого підвезти, кого підвезти?” Наші люди, вимучені голодом і далекою подорожжю, безсилі, обступили того воза і питали візника, скільки ж він хоче грошей за послугу? Я ж у той саме час був далеченько від того візника та бідкався, що сам не здужаю підняти, а піддати нікому, бо кожне зайняте своїм ділом.

Раптом десь узялася міліція, з криком оточила наших людей, що вже поскладали свої покупки на воза. Міліція кричала: “спекулянти, спекулянти”, “ви всі арештовані”. А потім командир міліції гукнув візникові, щоб оті всі харчі віз прямо до міліції. Зчинилася паніка поміж нашими людьми, та видно було по всьому, що і візник працював для міліції, так скоренько поїхав, а тих наших людей мені було так шкода. Що трапилося потім, я і досьогодні не знаю. Чи хтось з них вирвався з такої немилосердної засідки? Отак “братній народ” “помагав нам у нашому тяжкому горі...

Після всього того, що я бачив, десь узялася у мене сила, схопив свої клунки і тікав подальше від базару. Пощастило мені, бо доніс якось аж до тієї ями, що лишилася після викорчуваного дерева і вітрами нанесене листя ту яму виповнило. Так ото я укинув свою ношу в ту яму, пригорнув листям. А як настав вечір, стемніло, тоді я узяв половину ноші і відніс на станцію та здав до комори схову, а потім приніс і другу половину.

Та то ще не були всі мої митарства. Найтяжче було знову купити квиток, щоб вернутися додому. По довгих перипетіях роздобув квиток аж додому, до мого дорогого, хоч і нещасного, бо обложеного Дніпропетровська...».

Такі спогади лишив нам Микола Костюк.

А ось що я записав в іншого земляка – Семена Корнійовича Кузьменка (1924–2010). Його дружина була рідною сестрою Миколи Костюка.

«Я переживав голод 1933 року в Апостоловому (районний центр нашої області). Мав тоді дев’ять років. У мого батька Корнія Лазаровича Кузьменка були одна конячина, корова. Скільки у нього там вже землі було – не знаю. Вони спрягалися з сусідом, у батька коняка і в сусіда коняка, тож вони спільно обробляли землю. Все ж пара коней, а не один. А потім перевозили зерно йому і нам, гарманували (тобто молотили, тягаючи кіньми або волами коток чи колодку). Тік був – настилають і гарманують було. Сонце сідає – два чи три настили робили. А потім віяли віялкою до дванадцяти. І я одгортав зерно з-під віялки. Ото так і жили.

А як почалася колективізація, конячину забрали, корову теж. Все забрали. Де яке зерно було – забрали.

– А скільки дітей у батька було?

– Троє. А днів через десять знов приходять: “О, а чим же ви живете?” Дивувалися, що ми ще живі. А виживали ми так. Батько, мабуть, і до цього знав, що таке буде. Сусід наш працював на транспорті – то цих не чіпали. А хто лише сільським господарством займався, – у тих все позабирали. Корову ж чимось годувати треба – то батько заховав там якийсь мішок того зерна. Так я думаю. А тоді набере днів на три-чотири, у ступі натовчуть, соломахи наварять, оте поїмо, а потім у піч – а там груба. А останнє зерно там усередині печі підвісять. У активістів “реле” не спрацювало, що й там, у печі зерно може бути. Оте, підвішене в печі зерно на другий-третій день, пригадую, сажею вже одгонить. Ото так і жили.

Ну, й десь же, мабуть, у батька ще було закопано й до цього. Питають його:

– Чим же ви живете?

Я найстарший з дітей був і на печі було прислухаюся.

– Ну, як чим живемо? – одказує батько. – То в того, то в того попросили...

Одним словом десь там батько закопав зерно, на межі з сусідом. Може, хто бачив чи як – коротше знайшли те зерно.

– А де в тебе заховано зерно ? – питають в батька.

– У мене немає захованого.

– А ну ходім. А оце ж що? – показують на схованку.

– Та що ж, ви хіба не бачите – зерно.

Забрали і це все. І батька забрали. Він там три чи чотири місяці пробув під арештом, поки його не випустили.

– А хто у вас помер з голоду?

– Сестричка померла наче не з голоду, а ось чого. В городі у нас було посіяне жито. Коли воно достигало, батько скосив його і помолотив ціпом. Й наварили каші чи чого там з цього. Сестричка багато поїла і від цього померла.

1933 року з голоду померла і моя мама Ксенія Сергіївна. Їй і сорока не було»,

– завершив свої спогади Семен Кузьменко, який по війні жив і помер на проспекті Свободи в Дніпропетровську.

Згадуючи сьогодні жертви лиховісного 1933 року, поставімо свічки у пам’ять про їхні безневинні душі.