Зруйноване гніздо

У степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду, й од волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по степових могилах й по тих могилах розпізнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити ні в яр, ні в скелювату балку, ні в сторчовий байрак.

— Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самарь? — спитав Демко, коли віз заїхав уже від зимовника за гору. — Адже по сей бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках?

— Не знаю я, сину, — відповів старий козак, — яка та церква в Нових Кайдаках і який там панотець. Може, чужинець який-небудь або такий, що й бороди ще не одростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще за тих часів, коли тут погана татарва, як сарана, шугала, ченці там спасалися й монастир будували... А ченці ті всі були з нашого товариства — запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького, Пилип Хведорів. До того ж мені давно хотілося побачитися з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти Монастирського острова... Так-от заразом і до нього заїдемо. Він нас і на той бік Дніпра перевезе. Дві години віз витягався на гору й нарешті виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, закликаючи подорожніх зійти на могилу й полюбз^ати на краєвид. Вони так і зробили й, пустивши волів пастися, самі пішли на одну з могил. З шпилю могили був чарівний краєвид. Ліворуч з-за високої гори виглядав, укритий лісом. Монастирський острів, а повз нього широкою срібною пеленою вибігав рухливий Дніпро й, добігши до плескуватих кучугур Огріні, круто повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі Кодацького порога, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди виблискувала своїми білими водами річка Самарь. Старий Балан не один раз уже на свойому віку бував на сих могилах; був раз тут під час походу й Рогоза. Галя ж не була тут ніколи й стояла тепер, мов зачарована, слухаючи те, що розповідав їй батько про сі дивні місця.

— Через що ж, тату, — спитала вона згодом, — той зелений острів зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самар'ю?

— Через те, дитино моя, що сі місця жили ще задовго до наших часів. Люде помирають, а земля все живе. На тому острові була, бач, церква, ще скоро після народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, просто в землянці, а може, що й у печері поміж скелями, а тільки наші діди гомоніли, що чули од своїх батьків, ніби святий апостол Андрій, як їхав Дніпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському острові й хрест на ньому великий поставив. Після нього на острові й з'явився монастир і ченці. І не малий час вони тут пробували — аж поки набігла сюди бусурманська погань. Тоді ченці, рятуючись од нехристів, перейшли в ліс за Самарь та й збудували там новий монастир.

— А ці могили чому Близнюками звуться?

— А це теж не за наших часів так їх прозвали. Тут у дуже давні часи, ще як не тільки що запорожців тут не було, а й татарва ще й не приходила, так царював у Кодаці якийсь цар, а в царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє та й породить близнюків. А коли воно справді так і сталося, так цар той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на оцій горі живцем закопати та й насипати над їх домовинами оці височенні могили. От через те й могили люде Близнюками звуть. Кілька хвилин старий козак мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову звернувся до Галі:

— Тут, серце, всяка могила на степу, всякий острівець на Дніпрі й навіть всяка скеля на березі говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів біля Огріні — Кінським він зветься, — так на ньому наш кошовий Сірко вигубив цілу татарську орду, а кільки десятків тисяч невольників, що орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розі — Кодак: так там-то вже крові нашої козацької пролилося!.. І до Хмельниччини було й після Хмельниччини... Там і зараз запорозька паланка стоїть...

— Кажіть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза. Цей натяк на скасування Запорозької Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика.

— Боже мій. Боже мій! — сказав він, ковтаючи сльози. — Що ж тепер з тобою буде, мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе від бусурманів, не шкодіючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на поталу?

Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далі, а слідом за ним ішли й Галя з Демком.

В обідню пору подорожні почали з'їздити з великої гори до Дніпра. Оббігаючи ту гору, велика річка розлягалася перед очима мандрівників широким та блискучим, мов загартована криця, півколом. У ліву руку понад Дніпром простяглася широка зелена долина, перерізана вузенькою вихилястою річкою, понад котрою жовтіли стріхи запорозьких зимовників. Та річечка звалась Половицею, як і ті кільканадцять хаток, що тулилися до неї. По долині вільно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечині понад Дніпром визначалися озера й очерети.Балан не звертав до Половиці, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тім розі над скелями й сидів зимовником його приятель Глоба.

Запорожець Глоба був курінним товаришем Дмитра Балана. Як і Балан, він козакував за часів гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордієнка; коли ж запорожці мусіли перейти кошем до Алешок, Глоба не схотів жити на бусурманській землі та, повернувшись до порогів, наглядів собі захисний куточок над скелями Дніпра проти Монастирського острова й збудував там собі спершу курінь, а далі й хату.

Дуже припало Глобі до серця це місце, і почав він порядкувати тут сад і пасіку, а далі збудував під скелями, на Дніпровій протоці, млин і молов сусідам борошно. Працюючи у свойому куточку, Глоба нікуди не їздив, жіноцтва не бачив і через те, мабуть, і не оженився замолоду; коли ж почали люде осідати хатами понад Половицею й з'явилися тут і дівчата, й удовиці, Глоба був уже старий, женитись не схотів і довіку лишився бурлакою. Тільки років за десять до зруйнування Січі стало старому сумно самому жити в хаті, й він прийняв до себе жонатого січового товариша Каплуна й передав усе хатнє господарство до рук його жінки.

Коли наші подорожні наблизилися до зимовника Глоби, старі товариші Дмитра саме лагодилися обідати й дуже зраділи гостям. Каплуниха заметушилася по хаті, і за мить на столі почали з'являтися всякі наїдки, а далі запарував і смачний борщ;

Глоба ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював з ягід та овочів власного саду. За чаркою горілки старі приятелі розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго, і хоч почалася весело, та скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів—пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької.

— Все минулося!.. — сказав наприкінці обіду Глоба. — Минулося й не вернеться ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... Благословить Бог, так і онуки будуть... все ж хтось пом'яне, я ж як був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають, і не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходімо ліпше я покажу тобі мій садок.

Усі, вставши з-за столу, пішли з хати й зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир дніпрового берега, що високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева: цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.

Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб усе те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї праці й радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:

— Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на цьому світі! Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті.

Далі Глоба показав Баданові все своє господарство й повів у берег Дніпра, де, притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до коріння осокорів, великі й малі човни.

— Забагатів я! — сказав Глоба Баланові, коли всі верталися вже до хати. — Бач: у мене млин, всяка худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник, і другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте? Мені вже час про спасення душі подбати. Віддам, мабуть, усе добро на Самарський Миколаївський монастир та й сам піду туди віку доживати.

Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя, і тільки пізно після вечері полягали спати. За річкою віз потягся лісом, поринаючи колесами в піску й підкидаючись на коріннях віковічних дубів. Темрява ночі оповила землю, а за рясними віттями дубів до землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя, й тепер, не вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.

Тут біля хреста Божого дому Балан почував себе в безпеці від москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові стукати в ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати про свою справу, але виявилося, шо вінчати в той день не годилося, й ігумен наказав діждати завтрашнього.

Ввесь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку й поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив тут лісового птаства, і воно щебетало, стрекотіло й виспівувало по кучерявих дубах так, що, здавалося, все повітря повне згуків; людського ж голосу тут нігде не чуть було і здавалося, що за паркан монастиря не доходять ніякі вісті з світу. Здавалося, що тут дбають тільки про Бога, а до іншого

всім було байдуже; проте справді воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душі, і з його тихих келій з смутком у серці прислухалися до того, що діялося на Запорожжі.

Навідався Рогоза й до шпиталю, де лежали покалічені під час останньої війни запорожці. Там теж була непорушна тиша й спокій. Тільки ченці ходили поміж ліжками калік, перев'язуючи їхні рани. І подобалося Демкові це святе місце так, що тепер він зрозумів, через що тесть повіз його по шлюб сюди, а не до іншого міста.

Смутний ходив по шпиталю Балан.

"За що ж і за кого пролили ви свою кров?" — встало в його серці питання, коли він дивився на покалічених січовиків.

І гірка сльозина полилася з ока старого запорожця. Після обіду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келії скарбника, колишнього кошового Запорозької Січі, Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатніших діячів і лицарів Нової Січі Запорозької. Козакувати він почав ще з юнацьких літ і за часів кошового Костя Гордієнка брав участь разом із побратимом Баданом в обороні Старої Січі. Врятувався він тоді тільки через свій незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман і майже все товариство полягло по окопах, побите й покалічене, а вороги затопили Січ своїм військом, Пилип кинувсь у Дніпро й переплив його впоперек. Після того він з'явився в Алешківській Запорозькій Січі, уславився походами звідтіля на поляків, що мордували Правобережну Україну, далі ж допомагав Малашевичу під час переходу запорожців з Алешківської Січі на їхні стародавні землі та упорядкував Нову Січ на Підпільній. У Новій Січі він уславився походами на татарські городи та турецькі землі й нарешті в 1764 році був обраний за кошового отамана.

Кошовим отаманом Пилип був невеликий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі заможна козацька старшина й що вона сама схиляється до знищення стародавніх запорозьких звичаїв і рівноправного товариства, він через рік сам зрікся кошевства й пішов спасатись у Миколаївську пустинь.