В’ячеслав Довженко. Він виборов своє місце під софітами

Вибір

Він народився в Дніпропетровську (Дніпрі) у промисловому районі – Чечелівці. Коли хлопчикові виповнилось півтора роки, у родині сталася трагедія – пішла з життя мама В’ячеслава. Батько виховував двох синів сам (у В’ячеслава є, брат старший майже на три роки). Допомагали бабуся з дідусем, які мешкали у селі на Запоріжжі, й де хлопці проводили усі шкільні канікули. Це були щасливі місяці відпочинку, спілкування з друзями, природою, цікаві історії, казки, які розповідала бабуся, книги, з якими знайомив дідусь. Бабуся працювала селищною лікаркою, а дідусь викладав у школі-інтернаті.

У школі у Слави з наукою якось не складалося: за спогадами самого актора «в школі вчився погано, зразкової поведінки не мав». Після дев’ятого класу постало питання куди йти далі, ким бути? Певних планів і уподобань на той час юнак не мав. Батько запропонував спробувати вступити до технікуму і продовжити родинну професію залізничника (батько займав керівні посади на Придніпровській залізниці, у цій галузі працював і старший брат).

Та у долю втрутився несподіваний випадок. Якось до Слави прийшов друг, студент місцевого Театрального училища, і попросив скласти компанію – поїхати до училища, щоб забрати документи. Друг оформлював переведення до київського естрадно-циркового навчального закладу. Побачене в училищі приємно вразило хлопця: в одному кінці коридору співали, в іншому щось декламували, репетирували, в аудиторії зібралась купка його ровесників і щось голосно доводила викладачеві. Скрізь панувала атмосфера свята, демократії, творчості. Рішення склалось само – він хоче навчатися саме тут, хоча не зовсім розумів, що доведеться робити.

Слава забрав документи з технікуму і заніс в училище. Коли батько дізнався про такий самостійний крок – розлютився. Не міг зрозуміти вибору сина. «Що це за професія? Ким ти будеш? Як ти будеш годувати себе і майбутню сім’ю?» Юнак тоді на жодне питання відповіді дати не міг, але при всій повазі до батька рішення свого не змінив.

Навчання

Того року курс набирав Віталій Ковалевський, який ретельно переглядав кожного абітурієнта. В’ячеслава він до себе не взяв. Але ним зацікавилась викладачка лялькового відділення Олександра Самохвалова.

Юнак не одразу зрозумів, куди потрапив. Заняття з акторської майстерності сподобались, цікаво було готувати етюди, а на решту дисциплін просто «забив». Почав пропускати, не готувався, лінувався. Наслідки не забарились. Наприкінці року повстало питання про відрахування Довженка з училища за профнепридатність. Юнак був у розпачі. Як таке могло статися? Він сам обрав навчальний заклад, так хотів тут вчитись, пішов наперекір батькові… Як він тепер подивиться йому в очі? Що робити?

В’ячеслав, згадуючи ті події, розповідає: «Але була в нас викладачка Лугова Лариса Іванівна, така собі «ходяча енциклопедія». Викладала і історію театру, і літературу. Пам’ятаю день, коли вона викликала мене до себе в кабінет і сказала; «Знаєш, я не можу сказати, що ти бездарний, просто ти ледащо. Є пропозиція. Ти маєш приходити до мене на всі пари і сидіти на першій парті. Тоді я до третього курсу не ставлю тобі жодного запитання і ставлю трійку. Якщо дотримаєш слова, будеш вчитися, якщо ні – до побачення. Я не зрозумів тоді, в чому підступ угоди, але погодився».

Він не порушив угоди. Ходив на всі лекції, поступово «втягнувся», стало цікаво, а потім по-справжньому «захворів» акторською професією. Йому навіть вдалося одночасно закінчити і лялькове, і драматичне відділення, що стало унікальним випадком в історії училища.

Сьогодні В’ячеслав Довженко з вдячністю згадує усіх викладачів, які надали йому шанс відбутись у професії. Він не забуває свою Альма матер і при нагоді відвідує. Так сталося і восени 2020 року. Під час зустрічі були тільки позитивні емоції, спогади, теплі слова.

 

Реалії життя

Після закінчення училища (1995 р.) В’ячеслав якийсь час попрацював у Дніпропетровському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка, але був розчарований репертуарним театром. Потім пропозиція надійшла від відомого дніпровського режисера Михайла Овсянникова, який саме відкрив експериментальний ляльковий театр. Робота в цьому колективі подобалась. Тут молодий актор отримав неабиякий досвід: участь у новаторських виставах, спілкування з потужним режисером і педагогом, яким є Михайло Михайлович, випробування на витривалість, бо доводилось багато їздити з виставами по школах. А ще запам’ятались захоплені очі юних глядачів, їхня безпосередність і довіра, шалені оплески.

Це були 90-ті роки, які ще у народі згадують як «лихі»: роки великих перетворень, зламу устоїв, розгулу беззаконня, але і часи великих можливостей, нових ідей, створення приватних підприємств. В’ячеслав теж вирішив спробувати себе у «бізнесі» – робили і продавали пельмені. Але скоро зрозумів, що це не його справа. Знову повстало питання – що робити далі? До невизначеності «місця під сонцем» додались душевні переживання – розрив з коханою дівчиною. В’ячеслав вирішує поїхати з Дніпропетровська. Більше його ніщо не тримало у рідному місті. Потрібні були зміни. Багато його колег подалися випробовувати долю до Москви. Для себе він обрав тільки Київ, там його місце. Підтримала його наміри і викладачка Олександра Іванівна Самохвалова: «Що ти тут робиш? Їдь. Треба продовжувати навчання і шукати свій театр».

Пошуки і знахідки

Прихисток у столиці йому надали студенти театрального вишу, серед яких було багато земляків, товаришів по училищу. Поселився до них у гуртожиток. А далі почалися митарства, пошуки роботи, театру, себе. За спогадами актора, «понатикався»: і на естраді співав, і на будівництві працював. Потім якось зустрів свого друга Артура Артеменьєва, який теж закінчив Дніпропетровське училище і відкрив у столиці в 1997 році «Вільний театр».

Артур запросив молодого актора до свого колективу. В’ячеслав прийшов, хоча і не одразу, все ще перебував у стані пошуків і вагань. У репертуарі театру була чудова вистава «Чайка на ім’я Джонaтан» за Ріхардом Бахом, у якій Довженко грав ролі Вожака і Чанга. Вистава йшла з аншлагом у Києві, з нею колектив за кілька років об’їздив багато міст країни, де показав її 300 разів. Ще була цікава роль і потужна робота у виставі «Діалог самців», у якій його партнером на сценічному майданчику був Михайло Жонін. Кілька років вони складали гарний акторський тандем. Вистава мала хороші відгуки, нагороди, гран-прі фестивалів.

В’ячеслав за свою роль здобув призи міжнародних фестивалів «Добрий театр» (м. Енергодар, 2004), «Підмосковні вечори» (м. Москва Росія, 2006) та у м. Враца (Болгарія, 2007).

А потім випала перша роль у кіно. 2000-й рік, йому 24 роки, запрошення отримав на картину «Молитва за гетьмана Мазепу» знакового режисера і оператора Юрія Іллєнка. В’ячеслав грав царя Петра І. За задумом режисера, молодий актор мав відобразити цей образ у фантасмагоричній карикатурній формі.

Фільм вийшов незвичайним, складним, важким до сприйняття. Дійство на екрані провокувало, торкалося болючих питань з минулого українського буття не через історичну хронологію подій, а на рівні «болючих рефлексій над драматичними екзистенційними дилемами». Прем’єра відбулася 2002 року на Берлінському міжнародному кінофестивалі у позаконкурсній програмі. Критика була нищівною. У Росії фільм був не рекомендований до прокату. В Україні його поклали на полицю. Не було жодного показу на національних телеканалах, не випущено на відео. Канал ICTV показав стрічку з обмеженням +16.

Дісталося і В’ячеславові Довженку, особливо від московських критиків – «недоактор», «бездар» і таке інше. Безумовно, актор тяжко переживав, постійно аналізував свою гру, «гриз себе із середини». Не зламався, вистояв, його врятував театр, де все складалося успішно. Але В’ячеслав впевнений, що участь у фільмі про Мазепу на початку кінокар’єри з такими Майстрами як Богдан Ступка, Юрій Іллєнко, Віктор Демерташ, Людмила Єфименко та іншими відомими постатями, надала йому неоцінимого досвіду. За спілкування з досвідченними колегами, за їхню підтримку, поради, навчання актор зостається вдячним дотепер.

Продовження кар’єри

Далі В’ячеслав вирішив вступити до університету ім. І. Карпенка-Карого на курс Костянтина Дубініна, якого знав як людину і викладача. На запитання, навіщо йому режисура, він відповів, що хоче бути кращим актором. «…в кожного актора настає такий період, коли він задумується над питаннями: чи правильною дорогою він іде? Зникають якісь «милиці», які підтримували і додавали віри в себе… От такий період тоді був в мене». У 2009 році Довженко отримав диплом за спеціальністю «режисер драматичного театру». І того ж року його запросив Віталій Малахов до Театру на Подолі. Не все склалося одразу. Був складний шлях пошуків, непорозумінь, сварок. Тричі звільнявся з театру, тричі його повертали. Таку ситуацію актор пояснює тим, що в той час колектив дотримувався напрямку класичного побутового театру, і проявити себе у пропонованому репертуарі не міг. Його завжди цікавив неоднозначний, насичений психологічно матеріал, інтригуючі, непередбачені сюжети. «Для мене професія актора – як сповідь і, якщо мені немає що сповідувати в певному матеріалі, то мінус цього матеріалу. Саме за цим і йде глядач у театр: йому цікаво, коли актор внутрішньо оголюється, торкаючи певні струни душі публіки».

Все змінилося, коли театр отримав нове приміщення на Андріївському узвозі (2017 р.): змінилась репертуарна політика, тепер є вистави на різний смак, почали запрошувати різних режисерів для нових постановок. В’ячеслав успішно співпрацював із Іваном Уривським, Стасом Жирковим, Давидом Петросяном, Сергієм Павлюком, в результаті чого з’явилися такі вистави як «Камінний господар» (за Лесею Українкою), «Що я бачив уві сні» (Л. Толстой), «Замовляю любов» (Т. Іващенко), «Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня» (В. Домонтович, П. Ар’є).

Нині В’ячеслав працює в театрі на півставки, бо має багато контрактів у кіно. Віталій Малахов надав акторові сприятливі умови стосовно графіку участі у виставах та роботі над прем’єрами.

Кіноролі

Активно зніматись Довженко почав з 2010 року. Особливо часто його запрошують до телевізійних серіалів. До слова, 2016 року він брав участь аж у семи проєктах. Серед них: «Майор і магія», «На лінії життя», «Центральна лікарня», «Не зарікайся» та інші. В’ячеслав не поділяє думки, що це другорядний і низькопробний продукт. Так, конвеєрна система, мінімальні терміни, прості сюжети. Але навіть у такому конвеєрі деколи народжується щось цікаве, «смачне». Тому він намагається і тут знайти місце для натхнення, не поділяти роботу на категорії – творчість і заробіток. Але зізнається, що робота у серіалах дає основний заробіток, адже він повинен утримувати родину.

Щодо конкретних стрічок, то однією з найкращих для себе В’ячеслав вважає «Кіборги. Герої не вмирають». Стрічка про оборону Донецького аеропорту під час війни на Донбасі. Режисеру Ахтему Сеїтаблаєву вдалося підібрати потужну знімальну команду: сценаристка Наталія Ворожбит, оператор Юрій Король, у ролях – Андрій Ісаєнко, Віктор Жданов, Роман Ясиновський, Макар Тихомиров, Олександр Піскунов та інші. В’ячеслав Довженко зіграв роль командира групи захисників на псевдо «Серпень».

За збігом, прототипом персонажу Довженка став Андрій Шараськін, актор, у минулому однокурсник і добрий товариш В’ячеслава. Андрій працював у Тернопільському театрі та, коли почалася війна, пішов добровольцем на фронт, брав участь у боях за Донецький аеропорт, став «кіборгом» на позивний «Богема». Під час зйомок Довженко надав ідею, щоб його «Серпень» виконав «Гуцулку Ксеню», яку у студентські роки вони з Андрієм часто співали під гітару. І це українське танго гармонійно вписалось у сюжет, стало лейтмотивом персонажу й усього фільму.

В’ячеслав згадує, що це була неймовірно приємна робота, весь знімальний колектив швидко об’єднався, було відчуття спорідненості душ, усі полюбили запропонований матеріал, своїх персонажів. Усі розуміли історичне значення цієї стрічки, міру відповідальності перед військовим, які пройшли війну, які захищали аеропорт, тому намагались зробити свою роботу правильно, чесно і якомога якісніше.

Першими глядачами фільму 26 листопада 2017 р. стали військові Маріуполя. Наступні прем’єрні покази відбулися у 9-ти містах України, і скрізь сеанси супроводжувались ажіотажним попитом. До слова, у Дніпрі до прем’єри фільм захотіла побачити така кількість відвідувачів, що довелось організувати показ у шести залах. В українському широкому прокаті стрічка з лютого 2017 року. Мають нагоду познайомитись з нашим фільмом жителі Німеччини, Північної Кореї, Японії, США на DVD та платформі VOD.

За відгуками глядачів, роль у цьому фільмі В’ячеславові Довженку вдалася. На екрані його герой мужній, сильний, мудрий і …зворушливий. Монолог: «Якщо ми тут…» неможливо слухати без хвилювання і «клубка в горлі». Згодні з глядацькою аудиторією і кінокритики, називаючи його роботу в фільмі найкращою. У 2018 році за роль Серпня актор отримав престижні премії з кінематографії – «Золота дзиґа» та «Кіноколо» у номінації «Найкраща чоловіча роль». В’ячеслав Довженко різноплановий актор, звик змінювати амплуа. Йому підкорюються як драматичні так і характерні ролі. До прикладу, персонаж Андрія у комедії «Свінгери», після показу якого, шанувальники і друзі жартома назвали його «секс-кіборгом».

З кіноробіт недавнього періоду, актор виокремлює дві стрічки: «Інший Франко» (режисери І. Висневський, В. Малахов), де він грає третього сина Івана Франка – Петра, особистість цікаву, непересічну, але маловідому широкому загалу, та фільм «Будинок «Слово» (режисер Т. Томенко), де з’являється у ролі Миколи Хвильового, теж потужної особистості.
Чекатимемо широкого прокату, щоб дізнатись, чи вдалося творчим групам реалізувати омріяні ідеї?

Про професію

Краще, ніж сам актор – ніхто про це не скаже: «Ніколи не можна підходити до роботи з холодним носом. Тобто не можна вискочити з метро і зіграти виставу. Треба ретельно готуватись і серйозно підходити до роботи. Легкість, яку актору вдається показати на сцені, – це дуже тяжка праця. У цьому і полягає майстерність, яка досягається роками роботи. Я маю відточувати свою майстерність до того рівня, щоб глядач не бачив на сцені, що мені тяжко чи я дуже стараюся….

До цієї професії треба ставитися дуже серйозно, з неабиякою наполегливістю, викладатися на скільки можеш і працювати максимально чесно. Переконаний, що актор має віддаватися в будь-якій ролі на повну. Я це роблю тому, що я так ставлюся до професії….

Золота формула акторства: ніколи не треба здаватися… Найважливіший критерій цієї професії: треба бути готовим до того, що все життя тобі будуть казати, що ти нездара, що це не твоя професія, що тобі треба звільнити місце іншому. Поки ти не усвідомиш, що це складова цієї професії, то немає сенсу іти в неї. Це своєрідна боротьба за місце під софітами. Такий собі забіг на дуже довгу дистанцію, і мало хто може її витримати. Віталій Ковалевський (педагог) казав, що хороший актор – це як хороший коньяк. З роками я зрозумів, що він мав на увазі. Тобто певна витримка напою підкреслює його якість. В актора також: спочатку він красивий, як молоде вино, а з роками проявляється, проходить перевірку на якість» (фрагменти інтерв’ю журналу «КіноТеатр»).

У березні 2019 року в творчому житті актора сталася значна подія – за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, значні творчі здобутки та високу професійну майстерність Олександрові Валерійовичу Довженку присвоєно звання Заслуженого артиста України.

Сам актор по філософськи ставиться до таких відзнак, особливо до адміністративно-системної «кухні» їх призначення. Має свій погляд і пропозиції стосовно реформування театральної та кінематографічної галузей, захисту інтелектуальної власності творчих продуктів та інше. Його люблять журналісти, бо під час спілкування він «уважний до запитань, щирий у відповідях, компанійський у поведінці. Схильний до жартів і самоіронії». У мережах представлено багато інтерв’ю з В’ячеславом Довженком, які дають можливість дізнатись більше про популярного актора.

Родина

У Києві В’ячеслав зустрів справжнє кохання і дружину. Їх називали променистою парою. Обоє красиві, творчі, успішні. Вона – актриса театру ім. І. Франка Ксенія Баша. У шлюбі народились два сини. Але через 17 років шлюб розпався. На жаль, так у житті буває. В’ячеслав як сильний чоловік мужньо витримав удар і намагається не показувати почуттів, що вирують у душі, на публіку. Його знову врятувала робота, якої у нього вистачає і в театрі, і в кіно. Розрадою серцю є сини, появу яких актор вважає найважливішою подією свого життя. Для них він завжди знаходить час у щільному графіку. Спілкуються, подорожують чоловічою компанією, створюють маленькі свята. Старшому сину Івану вже 17 і він мріє стати актором, як його батьки та дідусь (Василь Баша, народний артист України). Молодший Василь поки що не розповідає про свої наміри на майбутнє.

«Діти, спілкування з рідними людьми завжди піднімають мені настрій, знімають стрес, надихають на творчість, дарують радість. Переконаний, що найкраще місце на землі – вдома, де рідні люди».

 

PS
За інформацію і фото до статті дякую Катерині Мазур та Олександрі Самохваловій (Театральне відділення Дніпропетровського театрально-художнього коледжу культури).

 

Титульне фото // https://officiel-online.com/lichnosti/
intervju/vyacheslav-dovzhenko/