Чубаров Едуард Петрович
Едуард Чубаров. Відданість і талант архітектора

Едуард Петрович Чубаров – відомий представник дніпровської архітектурної школи. Головний архітектор нашого міста у 1991–1998 роках, заслужений архітектор України. Автор і співавтор багатьох громадських будівель, споруд та їх інтер’єрів. Але за скупими рядками біографії криється багаторічне життя цікавої особистості, талановитого митця, сповнене яскравих подій, досягнень і захоплень.

Малювання – захоплення з дитинства

Народився Едуард Чубаров 27 грудня 1936 року у Запорожжі. За розповіддю Едуарда Петровича, серед його предків були представники різних національностей – турки, росіяни, по жіночій лінії він має грецьке коріння. Прабабуся Олена Каріофілі («бабуся-гречанка» – так її згадують у родині) побралася з Андрієм Чубарем. Один з їхніх трьох синів – Костянтин (дід Едуарда) і став родоначальником роду Чубарових.

Його батьки належали до науково-технічної інтелігенції і працювали у проєктному відділі металургійного заводу, тато, Петро Тимофійович, – інженером, мама, Тетяна Костянтинівна – кресляркою. Жили у злагоді, раділи своєму первістку, вибудовували плани на майбутнє. Щасливе життя і безтурботне дитинство хлопчика закінчилося несподівано з жорстоким вторгненням війни. Родину евакуювали спочатку на Кавказ, а згодом на Урал до Магнітогорська. З дитинства запам’ятався той край морозними зимами, горами і могутньою рікою. Едуард ходив до дитячого садочка, грався з однолітками. Іграшки вигадували і майстрували самотужки, а однією з розваг було споглядання й «обстеження» понівечених танків, які привозили на переплавку. А ще йому подобалось малювати. «Я, як загіпнотизований споглядав за хлопчиками, які вміли малювати. Для мене було чаклунством, коли на папері виникали радянські літаки, фашистські танки, палаючі у вогні, – це був розпал війни. А потім спробував сам, і невдовзі вже робив малюнки у 3D-форматі», – згадує Едуард Петрович в одному з інтерв’ю.

1945 року родина повернулась в Україну до Дніпропетровська. Місто зустріло суворими реаліями: багато будинків стояли зруйновані, в домівках не було опалення, не вистачало їжі, одягу, необхідних побутових речей. Продовжувала діяти «карткова система» майже на всі товари. Едуард Петрович пригадує, як у їхній трикімнатній квартирі були вибиті майже всі вікна, і вони їх затуляли калькою, по центру кімнати стояла буржуйка, а у ванній зберігали дрова та вугілля. Але усі побутові негаразди не могли затьмарити відчуття радості від перемоги та спокою, що нарешті закінчилися жахіття війни. Усі мали сподівання на краще майбутнє.

Петро Тимофійович працював на відбудові заводу ім. Петровського, згодом був залучений до діяльності профспілок, мав високі державні нагороди. Мама присвятила себе родині, турботі про дітей (у повоєнні роки в родині народилися ще дві дівчинки) і створенню затишного сімейного побуту.

Едуард навчався у середній школі №85 і продовжував активно малювати. «А в дев’ятому класі мені пощастило з викладачем, який мене з другом Володимиром Решетиловим заманив до художньої школи. Ми, два здорові лоби серед малечі, закінчили її чотирирічний курс навчання за два роки». До слова, Володимир Решетилов у майбутньому став інженером-будівельником, зробив успішну кар’єру, як фахову так і держслужбову, навіть очолював міністерство будівництва СРСР. Дружні стосунки і спілкування товариші підтримували багато років, до самого відходу у засвіти Володимира Івановича.

Після школи Едуард вибрав Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут (нині Придніпровська державна академія будівництва та архітектури), бо, на його думку, в той час, саме архітектору потрібно багато і цікаво малювати. Потім зрозумів, що архітектура – то не тільки красиві картинки, але це лише «посилило бажання стати справжнім архітектором».

Ствердження у професії

Після успішного завершення навчання у 1959 році молодий архітектор починає шлях професійного ствердження: архітектор, старший архітектор, керівник групи у проєктних інститутах «Укрмістбудпроєкт», «Укргіпроторг», районний архітектор…

Уже за десять років стає головним архітектором проєкту потужного інституту «Дніпроцивільпроєкт» – посада відповідальна і неспокійна. За фаховою діяльністю і по життю йому доводилось спілкуватися з багатьма керівниками, проєктантами, виробничниками. До цієї пори Едуард Петрович із вдячністю згадує багатьох колег-архітекторів: «патріархів» післявоєнної дніпровської архітектурної школи – Дмитра Щербакова, Володимира Зуєва, своїх талановитих майже однолітків Олега Чмону, Павла Нірінберга, Леоніда Супоніна та інших. Спілкування і співпраця з такими яскравими професіоналами надавали неоціненного досвіду і спонукали до творчого зростання.

Згодом Едуард Чубаров став першим заступником головного архітектора міста аж на дванадцять років (1977–1990), але, не перебуваючи у лавах комуністичної партії, перспективи подальшого зростання не мав. Працював із «головними» – Сергієм Зубарєвим, В’ячеславом Товстіком, В’ячеславом Внуковим.

Невдовзі настали нові часи, і повіяв вітер змін. Едуард Чубаров став головним архітектором (1990–1998) Дніпропетровська у надскладну та переломну епоху – на початку 1990-х… У суспільстві величезні зміни: перебудова, рух за здобуття незалежності та народження самостійної держави, послаблення тоталітарного тиску, злам старих економічних правил і зв’язків, водночас певний «набір» і негативних явищ… Але сьогодні не про них.

Едуарду Петровичу як архітектору ті роки пам’ятні «щирим бажанням багатьох – депутатів, інвесторів, архітекторів – змінити суспільство. Завелися шалені гроші, кожен архітектор, який потрапив у грошову хвилю, міг робити те, що йому подобається і про що він домовиться із замовником». Роботи було багато, цікавої й успішної, народжувались креативні ідеї, з’являлися нові талановиті фахівці. Але такий бурхливий період тривав недовго: економічна криза зруйнувала систему кредитування у будівництві, почали вибудовуватись нові, більш прагматичні, економічні умови, темпи розвитку, тощо. Але зупинки в будівництві і реконструкції споруд міста, на щастя, не відбулося…

У 1997 році за особливі заслуги в розвитку вітчизняної архітектури, значні творчі успіхи в галузі містобудування Едуарду Петровичу Чубарову присвоєно почесне звання «Заслужений архітектор України».

Досягнувши пенсіонного віку, працював заступником голови обласного відділення Національної спілки архітекторів України. А ще спробував себе як виклад і сім років читав лекції для студентів альма-матер. 2010 року, у віці 74 років, Едуард Чубаров повертається до активної проєктної діяльності – його запросили на посаду головного архітектора проєкту ТОВ «ДніпроПроєктІнвест». У 2016 році Архітектор отримав почесну стипендію Президента України.

Проєкти Чубарова

За довгі роки своєї діяльності Едуард Петрович був автором і співавтор проєктів багатьох громадських будівель, споруд та їхніх інтер’єрів. Але спочатку був незвичайний об’єкт У далеких 1960-х роках, проєктантам від міської влади надійшла пропозиція-замовлення з облаштування «рекреаційної зони парку Шевченка з Комсомольським (нині Монастирським) островом» шляхом створення підвісної канатної дороги. Вона була задумана як комплекс: обрано трасу, заплановано верхню та нижню станції, опори й інші споруди.

Спочатку над ідеєю працювали фахівці інституту «Дніпрогіпрошахт», які розробляли канатні сполучення для шахт, але досвіду у створенні пасажирських «канаток» не мали. Роботу «перекинули» інституту «Дніпроцивільпроєкт», де було сформовано групу з трьох чоловік, молодих і талановитих спеціалістів – архітектора Едуарда Чубарова й інженерів-розробників Анатолія та Лариси Бобровникових. Перед архітектором постала задача – оформити оригінальним чином верхню станцію дороги. Типових проєктів і попередніх напрацювань не було, усе потрібно створювати і розраховувати самому, а ще хотілося додати яскравості до архітектурного образу… «Такий образ народився... Велика споруда на пагорбі нагадувала своїми обрисами фантастичну істоту з крилами на злеті. Під одним «крилом» мала розміститися станція керування канатною дорогою, друге було передбачено для розташування закладу громадського харчування», – згадує в одному з інтерв’ю Едуард Петрович.

Працювали швидко, з цікавістю, та й терміни підтискали, як завжди. Проєкт був на особливому контролі у керівництва міста. В будівництві унікального об’єкту брали участь кілька провідних підприємств: – «Південмаш», «ДЗМУ», завод ім. Бабушкіна та інші. Оздоблення приміщень виконало будівельне управління-6, тресту № 17.

За два роки, у травні 1968-го відбулось урочисте відкриття пасажирської підвісної канатної дороги. Довжина шляху складала 717 м і пролягала над житловим сектором, автомобільною трасою, водною протокою Дніпра. Кабінки були розраховані на двох пасажирів і мали яскравий різнокольоровий вигляд.

Однією з головних родзинок підвісної дороги, став оглядовий майданчик, задуманий Едуардом Чубаровим. Місцева преса у ті дні зазначила: «На тих, хто прийде до посадкового майданчика, чекає ще один сюрприз. З нагірної частини міста спостерігачеві відкривається пречудова панорама: набережна, що будується, водні станції, лівобережжя міста, напрочуд гарне місце злиття Самари та Дніпра. Щоб помилуватися містом та заріччям, архітектори запроєктували, а будівельники звели поряд із павільйоном станції 32-метрову (за уточненням архітектора, авторка статті припустилася помилки, насправді висота складає 16 м) стрілу із монолітного залізобетону. Вона нагадує у плані літак. А консольна частина, яка здійнялася над землею на вісім метрів, має оглядовий майданчик. Тут одночасно можуть розташуватися понад 10 чоловік».

Довгі роки «канатка» слугувала людям, вона пов’язувала правий берег Дніпра із зоною відпочинку та пляжами острівної частини міста. Вона значно спростила шлях відпочивальників нагору (дістатися можна було за 10 хвилин), особливо у спекотні дні. Окрім функціонального боку, дорога стала захопливим атракціоном, який особливо полюбили діти. Відвідати її хоча б раз прагнули всі місцеві та гості міста. Зображення оглядового майданчика та кабінок канатної дороги, що плинуть у повітрі над Дніпром, обов’язково розміщували на листівках, у фотоальбомах і путівниках про Дніпропетровськ.

З часом, криза «нульових» торкнулась і канатної дороги: зношувалися матеріали й унікальні механізми, потужності не оновлювались, коштів на утримання не вистачало, зацікавлених інвесторів не знайшли. На жаль, 2007 року канатна дорога зупинилась. Місто втратило один із цікавих своїх символів і, напевно, вже назавжди.

Пам’ятною для архітектора стала і робота над проєктом легендарного ресторанного комплексу «Червоний корал» на Набережній Дніпра (нині Січеславська Набережна). А, якщо точніше, усієї комплексної смуги павільйонів, яка об’єднала вісім дев’ятиповерхових будинків. За планом, тут мали бути розташовані пошта, гастроном, виставкова зала обласного відділення спілки архітекторів (нині виставкова зала обласної спілки художників), кафе. Проєкт забудови здійснили за типовим проєктом 1970-х років, а от «душу» інтер’єру приміщень вдихнули талановиті архітектори Едуард Чубаров і Сергій Зубарєв. Особливо їхня фантазія «сягнула» у стильному оформленні «Червоного коралу», хоча на початку він мав назву – кафе «Айсберг». Комплекс поділявся на дві зали – літню та зимову. Дизайнери хотіли створити яскравий об’ємний «полегшений» простір, але були обмежені у технологічних матеріалах – потрібних, на той час, ще просто не винайшли. Тому багато експериментували зі склом, яке найбільше підходило під задуманий образ.

Родзинкою зимової зали стала скляна підлога танцювального майданчика, яка підсвічувалась із середини блакитно-зеленими вогниками і нагадувала казкову крижину. Це було своєрідним «ноу-хау» архітекторів. До них таких танцювальних поверхонь ніхто не створював, і спеціальної технології укладання скла не було. Усе вигадували та продумували на місці, проводили випробування – чи витримає скляне покриття навантаження танцями.

Після відкриття кафе-бару подивитися на його дивовижну підлогу та дізнатися, як її зробити, приїжджали архітектори з різних куточків країни.
За такою ж технологією спорудили і задню стіну залу, де була розташована барна стійка з полицями. Святковості додавала «світломузика», що на той час теж була дивиною. У залі були великі вікна-вітрини, за якими відкривався простір Набережної та річки Дніпро. У вечірній час вікна підсвічувались червоними ліхтарями і розгледіти, що відбувається усередині закладу, було майже неможливо.

У 1980-х кафе-бар став рестораном. Окрім «живої музики», тут можна було подивитися виступи вар’єте-шоу, які згодом поступилися відеокліпам на екранах телевізорів.

Заклад одразу став дуже популярним, особливо серед молоді міста. Але потрапити туди було не так легко, спочатку лише за запрошеннями. До прикладу, такі привілеї поширювались на представників комсомольського активу. Згодом вхід став коштувати десять карбованців, за які відвідувач отримував коктейль, можливість потанцювати та переглянути програму творчого колективу в залі ресторану. Додатково сплачували за страви і напої на замовлення, це, за спогадами студентства тих років, було недорого і смачно.

Літня зала, за задумом архітекторів, являла напіввідкритий павільйон. Дах зробили не суцільним. У ньому навмисно зоставили широкі прорізи, через них проглядалось небо і простягали свої крони дерева, які росли просто в залі. Тут були облаштовані дерев’яні широкі столи і лави, де могла розташуватись група з шести осіб. На кожному столику був встановлений мангал з газовим пальником, і відвідувачі самостійно могли засмажити шашлик. До слова, Чубаров і Зубарєв особисто протестували пристрій-пальник, який був каталітичним, спеціально зроблений так, щоб можна було піддати більше вогню, але при цьому, не спалити м’ясо чи зал ресторану. Замариноване м’ясо, соус і напої пропонував і сам заклад за демократичними цінами. Все це створювало затишну атмосферу й ілюзію перебування відвідувачів на природі.

Ресторанний комплекс пропрацював доволі довго, але у 2007 році припинив свою діяльність. Зараз в його приміщенні розташовані магазини.

Ще один знаковий проєкт, над яким працював Едуард Чубаров – ресторан «Стара вежа». Замовлення на реконструкцію занедбаної старої водонапірної башти надійшло від міської влади за ініціативи фахової рестораторки Галини Павлової. Історія зведення самої башти цікава і давня (початок ХІХ ст.) і гідна окремої оповіді, але повернімося до реконструкції та ресторану.

Архітектор підійшов до проєкту з обережністю – споруда башти оригінальна, але конструкція суто інженерна і для розташування ресторанного «господарства» майже не придатна. Стало зрозумілим – потрібна добудова, але як об’єднати різні епохи та стилі, щоб було гармонійно? Невдовзі народилась ідея будівлі, схожої на старовинну фортецю. До роботи на етапі проєктування інтер’єрів і внутрішнього оформлення приміщень долучився колега і добрий товариш Едуарда Петровича Сергій Зубарєв. Відомо, що участь у проєкті брали також досвідчені архітектори Ю. Лошкарьов і В. Остапенко. Працювали з цікавістю і натхненням усі: від архітектора до виконроба. Будівельні роботи здійснили фахівці тресту «Дніпродержбуд».

«При реконструкції, до первісного обсягу було добудовано прямокутний за планом корпус з фасадом, що імітує конструкції фортечної стіни та перехід між двома спорудами. Під час ремонту резервуару було оштукатурено перший ярус із створенням декоративних перемичок над існуючими отворами у стилістиці модерну. Водночас було спрощено профілі кронштейнів та демонтовано частину декоративних елементів.

 

Резервуар башти теж було задіяно – тут розташували невеликий басейн із фонтаном. Уздовж стін наверх підіймалися сходи. У ресторані було три зали: на першому поверсі облаштували коктейль-бар на 28 місць, на другому – головне приміщення на 100 місць, на третьому – кафе на 48 місць. За спогадами, приміщення були невеликі, але затишні. А у залі верхнього ярусу, що містився у самій башті, була неймовірна акустика.

Після закінчення робіт місто отримало новий оригінальний заклад, який одразу сподобався дніпрянам. Інтер’єри приміщень вирізнялись оригінальними ідеями і дивними арт-об’єктами. Відвідувачі тих часів із захопленням розповідають про неймовірну люстру з кованого прорізного металу, про дивні решітки й огорожі, про краплі води, які зі звуком падали зверху до басейну, про стіни, прикрашені шкірами тварин за традиціями феодальних замків, про печеню у горщечках за два карбованці, тощо.

 

В оформленні залів брали участь майстри Художнього фонду під керівництвом відомого митця Станіслава Юшкова.

За радянських часів «Стара вежа» входила до числа найкращих ресторанів Дніпропетровська та стала однією з візитівок міста. На жаль, у 1990-х роках заклад припинив діяльність. Будівля опинилась у приватних власників, які не змогли її утримувати за призначенням. Намагалися вигідно продати, але безуспішно, і на багато років зоставили стояти зачиненою, недоглянутою. Тому зараз будівля перебуває у жахливому стані, хоч і отримала нещодавно статус «пам’ятки архітектури».

Серед робіт архітектора, минулих років, також значаться: облаштування магазинів «Лотос» і «Океан», салону молодят «Юність» (співавтор), кафе «Пінгвін», ресторану «Зустріч», забудова Театрального бульвару (премія «Срібна волюта», 2003), проєкт будівлі міському та міськвиконкому у м. Дніпродзержинськ (нині Кам’янське), культурно-ділового центру у м. Донецьку та інші.

На жаль, у наш час майже всі об’єкти, створені та реконструйовані за проєктами Чубарова, використовуються не за призначенням чи взагалі перебувають у занепаді. На запитання про таку долю його дітищ архітектор відповідає філософськи: «Змінюється час, запити суспільства, інтереси людей. Все прозаїчне…».

Едуард Петрович із тих небагатьох митців, талант і уміння яких затребувані протягом усього життя. Вже у поважному віці його запросили одразу до чотирьох сучасних складних проєктів (2015–2016 рр.): реконструкція хірургічного та педіатричного корпусів лікарні Руднєва, опікового центру на території об’єднання швидкої допомоги та центру профілактики СНІДу на території лікарні у селищі Ігрень.

А сам Едуард Петрович так говорить про свою професію: «Насправді всі архітектори прагнуть створити комфортне для людей середовище. Але обожнювати таке прагнення не варто. Зодчество – це професія, яка задовольняє громадське замовлення, створює продукт для суспільства. Якщо винести за дужки окремих геніїв архітектури, нічого піднесеного, пафосного у нашій професії немає. Я більшу частину життя пропрацював бюрократом, той же, до прикладу, «Червоний корал», створював у неробочий час».

Багатогранна особистість

У розмові з журналістами Едуард Петрович зізнавався, що окрім роботи має багато захоплень для душі: «Я ніколи не жив тільки заради роботи, хоча їй віддавався чесно і цілком». Любив ходити у походи (пішки обійшов багато куточків в Криму і на Кавказі), займався вітрильним спортом, віндсерфінгом, підводним плаванням, конструюванням і виготовленням яхт (першу з яких збирав у звичайній квартирі на дев’ятому поверсі), фото і відеозйомкою. «Але при цьому захопленням віддавався дозовано – не заради рекордів та звань, а для насолоди».

Справжнім улюбленим хобі протягом життя для нього стали живопис і графіка. Особливо творче натхнення приходило під час відпусток, на відпочинку серед природи, у подорожах. Можливо тому переважна більшість робіт – чудові, емоційні пейзажі, де головною темою є природа Криму і його морські простори, а також Придніпров’я. У творчому доробку Едуарда Петровича понад 300 робіт, які зберігаються у родинній і приватних колекціях.

Окрему сторінку творчості Чубарова складають ілюстрації до літературних творів М. Булгакова, О. Бахтіної, Ю. Коваля, де він, на думку відомої дніпровської мистецтвознавиці Людмили Тверської, «виступає як графік, що цілком відбувся, який майстерно володіє технікою малюнку тушшю і пером». А ще він створює цікаві шаржі на друзів і колег, які вирізняються «делікатним гумором, де проглядається здатність автора "схопити" найяскравіші рисочки характеру та зовнішності своїх героїв».

Едуард Петрович брав участь у багатьох вернісажах, які відбувались в Україні, Польщі, Туреччині, Грузії. Його роботи постійно експонуються під час виставок живопису об’єднання Дніпровських архітекторів «Богдан». На його рахунку дві великі персональні виставки у рідному місті (2001, 2011 рр.), які «продемонстрували усю багату палітру творчої діяльності художника». Він брав участь у дев’яти міжнародних пленерах і виставках, які відбувались у різних містах за кордоном.

2018 року з друку вийшов перший персональний альбом робіт художника «Живопись и графика архитектора Э. Чубарова», який вмістив репродукції за період 1981–2017 роки. А у 2024 році здійснено перевидання альбому, який доповнено творчими роботами за 2018–2023 рр.

З цікавістю по життю

Якось у дружній бесіді з давніми знайомими на питання: чи вважає він себе щасливою людиною, Едуард Петрович відповів: «Звичайно! Адже жити цікаво!».

Ось так із цікавістю він і йде вже багато років по життю. Займався роботою, яка надихала і давала задоволення, дозволяла вкласти розум і талант, побачити втіленими свої творіння. Пізнав міцну чоловічу дружбу – поряд завжди були цікаві та добрі друзі, які підтримували, поділяли думки і захоплення. Серед них скульптор Едуард Курильов, архітектори Олександр Мірошниченко, Олег Чмона, Сергій Зубарєв, Леонід Супонін.

Він облаштував свій невеликий будинок як затишну функціональну садибу, де є місце для проживання, відпочинку та творчості (крихітна майстерня розташована у мансарді під самим дахом). Подвір’я потопає у зелені та квітах. В усьому відчувається рука Майстра.

Має люблячу дружину Людмилу, яку вважає своєю Музою з усіх починань. «Вона не лише сама дуже творча людина, поетеса, а й уміє надихати, підтримувати», – зізнається Едуард Петрович. У них дружня велика родина – виростили чотирьох дітей, діждались онуків і правнуків.

Про що ще мріє Едуард Чубаров? – «Мрію про найпростіше і найскладніше одночасно. Жити в злагоді й щасті, щоб в Україну повернувся мир та спокій, і ми нарешті збудували державу, в якій жити всім буде добре».

Титульне фото: Е. Чубаров // Альбом «Живопись и графика архитектора Э. Чубарова»