Білозуб Володимир Леонтійович
Володимир Білозуб – «нормандець» із Покровського

Під час Другої світової війни в боях на радянсько-німецькому фронті уславилась і французька ескадрилья «Нормандія», згодом реорганізована в авіаполк «Нормандія-Німан». 

Наприкінці 1942 року група добровольців у складі 15 льотчиків, 39 механіків і 4 офіцерів штабу прибула до Радянського Союзу і була включена до складу радянської авіації як винищувальна авіаескадрилья «Нормандія». Озброїли її радянськими літаками Як-1. Спочатку літаки обслуговували французькі фахівці, але згодом їх замінили радянськими техніками, більш звичними до обслуговування машин в суворих умовах. Так Володя Білозуб, уродженець села Покровське на Дніпропетровщині, став «нормандцем». 

Біографія Володимира Леонтійовича Білозуба коротка і проста, як життєписи більшості його ровесників, юність яких зачепила своїм чорним крилом війна і які зовсім молодими покинули цей світ. Народився він 1921 року в мальовничому степовому селі Покровське в родині Леонтія Степановича, учасника громадянської війни, та Олени Семенівни. Хата розташовувалась на вулиці Набережній у центрі села, неподалік від школи імені Горького, до якої ходив Володя. Як і всі, був комсомольцем. Займався спортом, у селі його знали як найкращого волейболіста, лижника. А ще хлопець мріяв стати льотчиком, створив саморобну карту з маршрутом Валерія Чкалова через Північний полюс, обіцяв «покатати» батька і матір на літаку. Тому після закінчення школи вступив до льотного училища у Вольську (Саратовська область РФ). Там його і застала війна. 

Володимир  Білозуб на той час був механіком, допомагав освоювати нові винищувачі конструкції Яковлева. Просився на фронт, і навесні 1944 року потрапив до авіаполку «Нормандія-Німан», де став обслуговувати машину льотчика Моріса де Сейна. 

Моріс-Філіп де Сейн народився в Парижі 7 серпня 1914 року в аристократичній родині. 1936 року після навчання в ліцеї вступив до авіаційної військової академії Сен-Сір, яку закінчив у листопаді 1938 року, служив у складі GC 2/6 «Travail», підрозділах GC 2/14 і GC 2/8. 7 січня 1944 року в званні лейтенанта прибув до Тули, де на той час розташовувалась і поповнювалася новими силами «Нормандія». Скоро він отримав звання капітана, брав участь у боях при наступі радянських військ у районі Вітебська, Орші, Борисова та Мінська, за бойові заслуги отримав французькі нагороди – орден Почесного легіону та Воєнний Хрест і радянський орден Вітчизняної війни 2-го ступеню. В полку його називали «відважним Морісом». 

Вони швидко здружилися, незважаючи на семирічну різницю у віці, соціальне походження – один маркіз-парижанин, другий – сільський хлопець із козацького краю, виховання в різних ідеологічних системах і незнання мови один одного. Навіть зовні вони були дуже різними: тендітний веселий чепурун-аристократ і серйозний, виважений українець спортивної статури.

Дружба між льотчиками та технічним персоналом в авіаполку була не рідкістю. Пілоти намагалися всіляко полегшувати життя своїх механіків, як правило, зовсім юних хлопців, у яких і харчування, і помешкання були гіршими, ніж у льотчиків, та й обслуговування техніки, особливо взимку при лютих морозах, ще й в умовах дефіциту запчастин, було не таким уже й легким. Пригощали сигаретами, смаколиками зі своїх офіцерських пайків чи посилок із батьківщини, допомагали поратися біля літаків. Механіки, в свою чергу, платили французам добросовісним доглядом машин і з нетерпінням чекали їх із бойових вильотів. Але дружбу Моріса та Володі командир полку П’єр Пуйяд ставив за приклад іншим.  

У листі додому Володимир писав батькам: «Потоваришував я тут із одним французом. Звуть його Філіп Моріс де Сейн. Славний хлопець, хороший друг. Ми пов’язані з ним дуже міцно. На дозвіллі навчаємо один одного грамоти. Я його – російської, а він мене – французької мови. Якщо зможете, дістаньте російсько-французького словника. Мені згодиться». 

Моріс теж писав матері, Терезі де Сейн, в Париж: «Хочу розповісти тобі про Володю. Я називаю його філософом. Додому він мене чекає з таким же нетерпінням, як і ти. Але до нього я повертаюся частіше, ніж до тебе, навіть у мріях про рідний дім. Доки я сплю, бачу тебе і Клод, він же не знає ні сну, ні спочинку. Володимир робить в цей час все, щоб я повернувся. Мамо, який він майстер, який хлопець! Ти побачиш його, мамо…». 

Прізвище Володимира француз вимовляв як «Білий Зуб». «Прізвище у хлопця таке ж красиве, як і душа. Вранці, згадуючи про свого сина, який неодмінно повернеться з перемогою, ти посміхнися, мамо, і поглянь у дзеркало. І ти одразу вгадаєш прізвище охоронця твого сина…»

Обоє мріяли про закінчення війни, про те, як разом піднімуться у небо в одному літаку, як навідаються один до одного в гості, познайомлять друга з ріднею. Та не судилося…

15 липня 1944 року полк перебазовувався з аеродрому с. Дубровка Смоленської області до містечка Мікунтани в Литві. Транспортний літак «Дуглас» узяв на борт частину технічного персоналу, решту ж мали забрати наступного дня. Але того дня вже зранку планувалися бойові вильоти, до яких механіки мусили підготувати машини. Тому, з порушенням інструкції, проте, за згодою керівництва, льотчики взяли механіків у багажні відсіки своїх літаків. Моріс де Сейн теж узяв на борт свого друга. 

Політ відбувався на низькій висоті, щоб не зустрітися з фашистськими винищувачами. Проте ворожі кулі з землі влучили в бензобак, пробили мотор. Льотчик міг врятуватися, вистрибнувши з парашутом із пошкодженого винищувача, але ж у Володі парашута не було. Моріс кілька разів намагався посадити літак, попри те, що командування, і французьке, і радянське, наказувало йому покинути машину. Та рятуватися ціною життя друга льотчик не міг. Випари бензину осліпили його, отруїли, Моріс втратив орієнтири, пошкоджений літак врізався в землю і вибухнув. 

Побратимів поховали разом на військовому кладовищі в Дубровці. Труну Моріса де Сейна, накриту червоним полотнищем, несли радянські військові, французи несли домовину Володимира Білозуба, вкриту французьким триколірним прапором. Згодом прах капітана де Сейна разом із останками інших льотчиків «Нормандії-Німан», загиблих на території СРСР, перепоховали у Москві на Введенському цвинтарі, а 1953 року – на кладовищі в Баньйо (департамент Верхня Сена, Франція). Наш земляк старший сержант Володимир Білозуб так і залишився в землі Смоленщини. 

Після війни Тереза де Сейн і Олена Білозуб листувалися. Маркіза побувала в Покровському. Обидві матері зберігали парні портрети, обидві Моріса і Володю вважали своїми синами. 

1958 року з’явилася пісня «Воспоминание об эскадрилье "Нормандия-Неман"» композитора Марка Фрадкіна на вірші Євгена Долматовського, яку виконував популярний радянський співак Марк Бернес і яка дуже швидко набула популярності. Її переклали французькою й англійською мовами. 1960 року вийшов на екрани франко-радянський історичний фільм режисера Жана Древіля «Нормандія-Німан», в якому Володя Білозуб, молодий хлопець високого зросту й атлетичної статури, яким його запам’ятали односельці, став чомусь немолодим приземкуватим старшиною Іваном Івановим. 

Французи зберігають пам’ять про героя-льотчика. 1980 року на будинку № 2 по вулиці Декам у Парижі, де народився Моріс де Сейн, встановили меморіальну дошку. На честь його у Франції названа школа в місті Даммарі-ле-Лі. На авіабазі НАТО «Капітан де Сейн» у м. Оранж на півдні Франції зведено пам’ятник пілоту та його механіку. 

На батьківщині Володимира Білозуба, в районному музеї смт. Покровське, є експозиція, присвячена землякові та його другові. Край траси Запоріжжя-Донецьк розкинулося поле, назване на честь бойових побратимів. 

Про авіаполк «Нормандія-Німан» видано спогади французькою, англійською, російською мовами. Наші земляки Юрій Хорунжий, Олексій Гáсенко, Ігор Ільїн увічнили образи друзів в поетичних і прозових творах.

Франсуа де Жоффр

 
Нормандия-Неман
(отрывки из воспоминаний)

14 июля поступает приказ о нашем перебазировании. Серая, пасмурная погода. Низкие тучи. Липкий, сырой воздух. Вещи собраны мгновенно. «Дугласы» вылетают с большей частью обслуживающего персонала. Мы должны присоединиться к ним в литовской деревушке Микунтаны, на полпути между Вильно и Лидой.

1-я эскадрилья с Пуйядом во главе взлетает и исчезает на горизонте на небольшой высоте. Затем в воздух поднимается 2-я эскадрилья под командой капитана Мурье. Наступает наш черед. Я запускаю мотор, за которым с такой любовью ухаживает мой верный Лохин. Механики относятся к нам с чувством трогательной дружбы. Надо видеть их лица, их горящие взгляды, их счастливые улыбки, когда мы сообщаем им о наших победах. Они радуются больше, чем мы.
Но когда кто-нибудь из наших не возвращался, нам нередко приходилось наблюдать, как они уединялись, чтобы выплакать свое горе.

Все готово. 3-я эскадрилья сейчас вылетает. Но что это?.. Внезапно на бреющем полете появляется одно из звеньев 2-й эскадрильи. Мы стараемся разглядеть на машинах номера. Это самолеты де Сейна и Лебрá. Матрас делает мне знак убрать газ. Лебрá приземляется совершенно спокойно, но де Сейн беспомощно кружится над аэродромом, словно не видя его. И тут мы замечаем, как белая полоса дыма вьется вдоль фюзеляжа. Нетрудно определить, что это утечка бензина. Майор Дельфино подбегает к микрофону и настойчиво повторяет:

– Де Сейн, прыгайте! Де Сейн, прыгайте! Кто-то подбегает к Дельфино:

– Мой командир... У де Сейна в хвостовом отсеке фюзеляжа находится его механик, сержант Белозуб...

Лицо майора мгновенно хмурится. Он понимает, какая трагедия происходит сейчас в воздухе, и отходит от передатчика. Жизнь де Сейна больше ему не принадлежит. Конечно, де Сейн может еще спастись, выпрыгнув с парашютом, но это означает верную смерть механика. Решение принадлежит русским. Прибегает один из советских офицеров, которого уже поставили в известность о случившемся. Он кричит в микрофон:

– Де Сейн, прыгайте! Я приказываю! Но лейтенант де Сейн продолжает бороться за жизнь сержанта Белозуба. Он старается сделать все возможное, чтобы посадить машину. Но это ему не удается. Самолет свечой взвивается в небо, сваливается на крыло, переворачивается на спину, пикирует, выравнивается и, переваливаясь с боку на бок, устремляется к посадочной полосе, но идет или поперек или под углом, но только не по оси. Де Сейн не видит полосу и прекрасно отдает себе отчет в том, что нормально приземлиться ему не удастся. Он прибавляет газ. «Як» встает на дыбы, задрав нос в небо. Картина ужасная. В последний раз де Сейн пытается посадить самолет вслепую. Самолет, словно взбесившись, делает свечу, опрокидывается на спину, ударяется о землю и исчезает в огромных языках пламени в нескольких сотнях метрах от нас.

Бледные и безмолвные, наблюдали мы за этой страшной трагедией. Поступок де Сейна, отказавшегося выпрыгнуть с парашютом только потому, что это не спасало его механика, – один из самых потрясающих героических подвигов, очевидцами которых мы были во время этой войны. Со сжавшимся от горя сердцем, но полные гордости за то, что француз так высоко поднялся в своей отваге, мы в полном молчании наблюдали за его борьбой. Я потерял близкого друга, с которым все годы учился в лицее Сен-Луи и вместе готовился к поступлению в летную школу. Он должен был вот-вот получить звание капитана. Еще в то утро я завтракал вместе с ним. Де Сейн был чуткой, благородной натурой, скромный и простой.

В приказе по дивизии и в статье, напечатанной во фронтовой газете, особо подчеркивалось величие подвига де Сейна. Его подвиг приводился как самый убедительный пример боевого содружества полка «Нормандия» и Советских Военно-воздушных сил.

Через два часа после этой драмы на аэродроме в Микунтаны полк «Нормандия» в торжественном строю почтил память лейтенанта Филиппа де Сейна и его механика Белозуба минутным молчанием. Так старинная французская семья, находившаяся за несколько тысяч километров отсюда, лишилась своего единственного сына.

Перевод с французского Г.П. Загревского
https://www.e-reading.club/bookreader.
php/21394/de_Zhoffr_-_Normandiya_-_Neman.html