Гвоздь Микола Петрович
Микола Гвоздь: з музикою в серці

Микола Петрович Гвоздь – відомий український бандурист, народний артист УРСР, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня та ордена «Ярослава Мудрого» III ступеня. Протягом 33 років він був незмінним художнім керівником і головним дириґентом унікального колективу, який не має аналогів у світовій музичній культурі – Національної заслуженої капели бандуристів України.

Микола Петрович народився 9 червня 1937 року у робітничому районі Дніпропетровська (нині Дніпро). Через чотири роки на землю України прийшла Друга світова війна, і родина вимушена була виїхати в евакуацію. Після звільнення територій від нацистських загарбників, повернулись до рідного міста. Малому Миколі, як майже всім дітям тієї пори, довелося відчути весь «смак» дитинства у повоєнні роки: мізерне харчування за продовольчими картками, нестача одягу, обуванки, підручників. На вулицях міста – руїни, багато будівель знищено, «розквіт» злочинності. На диво, у ці складні часи почали працювати художні гуртки для дітей. В один із таких колективів і потрапив 11-річний Микола – хлоп’ячий ансамбль бандуристів палацу культури Дніпропетровського заводу ім. Г. Петровського під керівництвом Василя Сидоренка.

Бандура – інструмент складний, потребує сумлінності, концентрації уваги, тонкого слуху. Інструмент заворожував хлопця. Протягом восьми років він наполегливо і з цікавістю опановував складнощі бандурної техніки, швидше за інших вивчав партії, намагався підбирати «на слух» мелодії. Саме тут були зроблені перші кроки у світ музики, прийшло розуміння української пісні, проявились його талановиті здібності, народилося велике почуття, яке він понесе через усе життя – любов до звучання бандури.

Ще зовсім юним рік працював на заводі. І нарешті впевнився, що своє майбутнє хоче пов’язати з музикою, з бандурним мистецтвом, із творчістю. 1956 року Микола вступає до Дніпропетровського музичного училища на відділення народних інструментів до класу бандури, де його головним педагогом стала Лідія Степанівна Воріна

Молода, вродлива, талановита і… завзята, яка нещодавно приїхала після закінчення Київської консерваторії. Розпочавши роботу в музичному училищі, вона всіляко намагалася підвищити рівень навчання у класі бандури, поставити його на професійну основу, привносила у навчальний процес нові форми роботи, але й вимагала від студентів бездоганної технічної підготовки (виконання традиційних гам, вправ і етюдів). Микола Петрович, згадуючи Лідію Степанівну, писав: «Володіючи красивим лірико-колоратурним сопрано, вона багато виступала, постійно брала участь у шефських концертах. Своїми співом і грою молода вчителька вміла зацікавити слухачів і заохотити учнів… Вона передавала нам всі свої знання, набуті в консерваторії».

Лідія Степанівна одразу звернула увагу на талановитого юнака, який «знання хапав на льоту», був працелюбним і наполегливим. Майже увесь свій час він присвячував навчанню: окрім профільного класу, залюбки відвідував музично-теоретичні дисципліни, заняття у класах фортепіано, дириґування, а також репетиції хору. Отримані знання стали у нагоді в подальшому професійному житті бандуриста.

Цікавим і показовим є уривок зі спогадів Миколи Петровича про його перебування в музичному училищі: «У той час гостро відчувалась проблема репертуару. Вирішували її по-різному. Нові твори, привезені Лідією Степанівною, я намагався всі переграти, переписував їх власноруч. Крім того, слухав по радіо трансляції виступів бандуристів А. Бобиря, А. Омельченка, В. Кухти і підбирав почуте на слух. В опануванні класичної музики мені дуже допомагали поради концертмейстера Алли Батюк. Я самостійно перекладав для бандури твори Й. Баха, П. Чайковського, М. Глінки. Лідія Степанівна підказувала, підправляла мої переклади, а часом я й сперечався з нею».

По закінченню другого курсу училища Микола вирішив поїхати на прослуховування до Київської консерваторії. Лідія Степанівна не заперечувала. Микола підготував досить серйозну програму з класичних творів і українських пісень у супроводі бандури. Завідувач кафедри народних інструментів консерваторії Марк Мусійович Геліс, прослухавши програму абітурієнта, рекомендував юнакові подавати документи до приймальної комісії того ж року. Успішно склавши влітку вступні іспити, Микола Гвоздь став студентом консерваторії.

З тої пори життя Миколи Петровича буде пов’язано з Києвом, але він завжди з теплотою згадував малу батьківщину, молоді літа, музичне училище, яке за його переконанням було «одним із найкращих в Союзі», педагогів, у яких вважав за честь навчатися. У консерваторії Миколі пощастило: він потрапив до класу видатного бандуриста-віртуоза, співака, дириґента і педагога Андрія Бобиря.

Андрій Матвійович був великим шанувальником і патріотом кобзарського мистецтва. Мав чудовий голос – рідкісної краси лірико-драматичний тенор. Його навіть запрошували до оперного театру, але він зостався вірним своїй бандурі. Інструмент знав досконало, мав хист до імпровізації, любив грати і брати участь у різноманітних концертах. Зробив понад 500 обробок пісень, танців і п'єс для бандури.

Усі ці навички, майстерність вбирав у себе, як губка, здібний студент Микола Гвоздь. Педагог одразу примітив обдарованого та працьовитого учня і намагався віддати йому якомога більше уваги та порад.

Микола і в консерваторії продовжував опановувати фах дириґента. Тут його вчителями були Михайло Канерштейн і Генадій Слупський. Їхня наука дуже допомогла молодому студентові, бо паралельно з навчанням він почав працювати. Спочатку керував самодіяльною капелою бандуристів при київському Палаці культури заводу «Більшовик», потім – капелою Київського політехнічного інституту. З останнім колективом він не розлучався майже 25 років. Це була нелегка праця – «любителів» потрібно було навчити грі на складному інструменті, згуртувати в ансамбль. Але то була хороша практика, спільнота однодумців, реалізація перших творчих задумів.

Після закінчення вишу в 1962 році доля привела його до Державної заслуженої капели бандуристів. Спочатку до творчої студії, започаткованої при капелі, де Микола Гвоздь обіймав посаду завуча, а потім – директора. Згодом, до 1975 року, працював у капелі дириґентом. Майже два роки потому довелось спробувати себе на адміністративній ниві – був інспектором відділу музики Міністерства культури УРСР. Але то був не його шлях…

1977 року Миколу Петровича призначено художнім керівником, головним дириґентом, а з часом і Генеральним директором нині Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди. У цьому призначенні вирішальну роль зіграла позиція та думка Олександра Мінківського, який очолював уславлений колектив майже 28 років, знав і довіряв творчим здібностям і організаційним навичкам Миколи Петровича.

Йому лише 40 років, усе життя попереду, під його орудою унікальний колектив, який він знає зсередини, любить і мріє удосконалити. Він не став кардинально змінювати концепцію О. Мінківського, але склав свої плани розвитку капели «як оркестру особливого складу». За його переконанням, це мав бути професійний чоловічий хор у супроводі так само професійного оркестру бандуристів. Однією з головних цілей стала розбудова саме оркестрової складової, де бандура виконує не другорядну роль акомпанементу, а є повноправним учасником капели. Мріяв показати бандуру в усій красі та силі звучання, що наблизило б її до українських національних першоджерел, підняти інструмент на гідну сценічну висоту.

І він домігся свого! Скільки на те пішло здоров’я, нервів, кропіткої праці – знав, напевне, тільки сам Микола Петрович. На його рахунку й інші зміни та досягнення. Усіляко сприяючи розвитку бандурного мистецтва й освіти в країні, він переконав міністерство культури ввести зміни до навчальних планів. Це відкрило багатьом бандуристам шлях до вищої школи.

Продовжуючи практику Олександра Мінківського, завзятий керівник особисто їздив по країні і добирав талановиту молодь для навчання. Так сформувалося власне бачення на фах музиканта-бандуриста, своєрідний «кодекс». Ось деякі вислови Миколи Петровича: «Бандурист має бути сучасним інтелігентом. Вродливим, гарно одягненим, підготовленим професійно на рівні піаніста або скрипаля». «Самому собі акомпанувати і співати дуже непросто. Коли людина має гарний голос, то у неї виникає велика спокуса співати без бандури, бо це набагато простіше, та й грошей, буває, можна заробити більше. А в нас, у капелі, сидять зранку до вечора й скубуть за ті струни. Не всі витримують... Треба фанатично любити цю професію, щоб присвятити їй усе життя». «…професійні колективи створені для того, щоб виступати. Національний колектив повинен працювати для нації».

Зусиллями і клопотаннями керівника капели Чернігівська фабрика музичних інструментів почала серійний випуск бандур і поставила на виробництво концертні зразки інструменту. Микола Петрович постійно піклувався про якість і оновлення репертуару національного колективу, який налічував понад 500 (!) творів. Це історичні та козацькі, чумацькі та бурлацькі пісні, старовинні народні думи, запальні жартівливі композиції, вітчизняна і західна класика, твори сучасних українських авторів. Однак, характерною ознакою капели часів М. Гвоздя є тяжіння до великих хорових полотен, таких як епічний хор К. Стеценка, «Молітесь, братія», кантата «У неділеньку святую», і хор «Гайдамаки» з однойменної опери О. Білаша. Окремою сторінкою в репертуарі стали твори духовної музики Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, М. Леонтовича, О. Кошиця, О. Архангельського, які капеляни гідно презентували на концертах.

Завдяки його авторитету і комунікабельності було налагоджено плідну творчу співпрацю з українськими композиторами Олександром Білашем, Віталієм Кирейком, Анатолієм Коломійцем, Миколою Дремлюгою, Г. Гемберою, Костянтином Мясковим. Особливо дружні стосунки склалися із Георгієм Майбородою, який зробив понад 100 обробок народних пісень для капели.

Микола Гвоздь і сам був талановитим композитором, автором численних обробок, аранжувань українських народних пісень. Він упорядкував і видав 6 збірок педагогічного репертуару для бандуристів музичних шкіл, аматорських капел і ансамблів бандуристів, на яких зростало не одне покоління бандуристів.

Запрошував до творчої співпраці з капелою видатних співаків України, серед яких Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Марія Стеф’юк, Микола Огренич та інших. З ними було здійснено багато фондових відео та звукозаписів, які увійшли до національної музичної скарбниці.

За його каденції при капелі було створено популярну оркестрову групу «Козаки» (тривалий час, понад 20 років її очолював народний артист України Дмитро Попічук). До неї увійшли цимбали, контрабас, сопілки, баян, ударні інструменти.

Керований Миколою Петровичем уславлений колектив отримав званням лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (1983). Капелі бандуристів присвоєне ім’я видатного українського композитора Георгія Майбороди (1995), надано статус Національного колективу. Відтоді він іменується Національною заслуженою капелою бандуристів України імені Г.І. Майбороди (1997).

Микола Гвоздь поважав і тонко відчував глядацьку аудиторію, завжди ретельно добирав твори до концертних програм. Виступи капели мали шалений успіх як на батьківщині, так і за межами України. Колектив Національної капели бандуристів під його керівництвом неодноразово гастролював за кордоном: у Канаді, Аргентині, Франції, Великій Британії, Німеччині та інших країнах.

Микола Петрович тісно співпрацював із музичними колективами української діаспори. Очолював капелу бандуристів «Вишиванка» у Франції, співпрацював з капелою «Дніпро» у Великій Британії. Це сприяло популяризації української пісенної творчості та поширенню українських духовних цінностей.

Протягом багатьох років дириґент підтримував різні капели і ансамблі бандуристів по усій країні, брав участь у фестивалях і конкурсах бандурного мистецтва. До прикладу, неодноразово був у складі журі фестивалю «Дзвени, бандуро!», започаткованого у Дніпропетровську Лідією Воріною.

Виховав сина Юрія, який пішов батьківською стежиною, став музикантом-інструменталістом (грає на сопілці, волинці, цимбалах) у Національній заслуженій капелі бандуристів України ім. Г. Майбороди. Заслужений артист України.

Київський Будинок творчих колективів (бульвар Т. Шевченка, 50–52), де сьогодні працює капела, і декілька інших знаних творчих колективів, то теж його омріяне дитя. У 80-ті роки особисто ходив по кабінетах, їздив до Москви «вибивати» земельну ділянку, домовлятись про проєкт.

Життя Миколи Гвоздя – це приклад жертовного служіння своїй справі. Доля пов’язала його з Національною капелою бандуристів, і він жив нею, віддавав їй сили, знання, любов, піклувався про неї. Оцінюючи час його керівництва капелою бандуристів, фахівці визначають її «як епоху, сповнену активного творчого пошуку і впевненого професіонального зростання її до рівня титульного мистецького колективу української нації, який гідно репрезентує національну музично-хорову культуру в Україні і світі» (Л. Черкаський).
Останні роки життя Микола Петрович тяжко хворів, але поки міг, приїздив на репетиції, виходив на сцену хоча б на кілька хвилин, дириґував…

27 червня 2010 року видатний бандурист відійшов у інші світи.

Титульне фото: Микола Гвоздь // https://www.facebook.com/watch/?v=273724383858943