Біля витоків бджільництва на Запорожжі

Бджільництво (бджолярство, пасічництво) належить до найдавніших занять народів, на території яких живуть сучасні українці. Ще зі Скіфії вивозилися мед і віск разом із худобою, хлібом, рибою, шкірою. На території Київської Русі бджільництво як промисел прослідковується ще з Х ст. Протягом всього свого існування бджільництво зазнало декілька етапів у своєму розвитку. Один із українських дослідників цього цікавого заняття О.В. Капралюк виділяє три основні з них: це дике бджільництво, або ж початкове, земляне, друге – це бортне, і третє – вуликове. За його дослідженнями, в Україні найбільше славилися бортництвом Чернігівщина, Полтавщина і колишня Катеринославщина. Довгий час це були одні з зон найрозвиненішого бджільництва.

Катеринославське бджільництво кінця ХІХ – початку ХХ ст. досконало вивчав дніпровський історик Юрій Берестень (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Katerynoslavske_tovarystvo_bdzhilnytstva).

Але ж розвивалося катеринославське пасічництво на основі традицій бджолярів козацького краю – земель Вольностей Війська Запорозького, згадки про які ми спробуємо дослідити. Документи Коша Запорозької Січі беззаперечно доводять, що сáме українські козаки освоювали і заселяли степи Південної та Південно-Східної України. Сотні документів розкривають структурні зміни в господарстві Запорожжя та економічну політику Коша.

Вони дають підстави твердити, що теза про те, нібито Запорозька Січ являла собою орден, чиє матеріальне благополуччя основувалося лише на військових трофеях, не відповідає історичній дійсності. В межах Вольностей Війська Запорозького інтенсивно розвивалися ремесла та промисли, рибальство, солеваріння і, звичайно ж, бджільництво.

«І рибу ловили, і бджолу розводили»

Історик Алла Фролова нагадує, що про бджільництво як одне з традиційних ремесел Скіфії писав ще давньогрецький історик Геродот, мандруючи цим степовим краєм. Написав він, серед іншого, і про «густий солодкий напій золотого кольору», який людям приносять бджоли, а люди бджіл доглядають і торгують воском і медом.

Майже дві з половиною тисячі років золотій скіфській пряжці із зображенням бджоли, яку знайшли на землях козацького Запорожжя в могилі скіфського бджоляра. Цей історичний артефакт зберігається в єдиній в Україні музейній експозиції про мед Мелітопольського краєзнавчого музею. Мелітопольщину називають «медовим краєм», мистецтво бджільництва відоме на цих землях від скіфських часів. Назву самого міста Мелітополь створили з давньогрецьких слів «мелітос» – «мед» і «поліс» – «місто». У середні віки з Запорозької Січі на нинішню Мелітопольщину переселялися старі недужі козаки, які займалися вирощуванням фруктів і бджільництвом, яке славилося унікальним золотавим медом.

Набагато пізніше Геродота, у XVI столітті, сучасник запорозьких козаків описує багатство їхньої країни так: «У цій країні, придніпровських степах, трава росте надзвичайно високо і настільки густо, що немає можливості їздити на колесах, бо вона вплутується між спиць і перешкоджає вільному їхньому руху. У лісах і деревах безліч бджіл; у цій країні росте удосталь, сама по собі, особлива рослина на кшталт винних лоз; тубільці вважають її диким виноградом».

У 1736–1740 роках на Запорожжі перебував російський князь, військовий інженер  С.І. Мишецький, автор праці з історії Запорозької Січі «История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся», який писав:

«По берегах Дніпра, на островах його і по всіх згаданих річках, запорозькі козаки мають селища, які називають зимівники або хутори, при яких мають рогату худобу, коней і овець; мають пасіки для розташування бджіл і ведуть економію за властивостями та якістю землі; розводять сади та городи, запасаються сіном для годування худоби, і засівають поля різним хлібом; вправляються ловом всяких у степах і лісах звірів, а в річках риб і отримують прибуток, яким вдовольняються… Одні живуть у зимівниках, серед своїх коней та іншої худоби, а інші живуть для лову риби, звірів та птахів; також мають багато пасічників, і їжу мають усякий від свого промислу. А зимівники їх є на Очаківській стороні при річці Дніпрі, і в інших річках впадаючих, з того степу, в Дніпро, і на островах, від гирла Самари, навіть до гирла ріки Дніпро, яка впадає в Лиман» (пер. з рос. – Т.Г.)

Д.І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наводить описи, які залишали мандрівники, про родючі, дивовижно багаті козацькі землі: «Самара рясніла рибою, медом, воском, дичиною та стройовим лісом і за своє багатство прозвана святою рікою; околиці Самари запорізькі козаки називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі, а всю землю біля річки – землею «дуже гарною, квітучою та родючою», саме місто Самар – «істинно новим і багатим Єрусалимом».

«Меду?.. Скільки хочеш, стільки й бери…»

У спогадах колишніх козаків теж звучить захоплення багатством землі Вольностей Війська Запорозького.

«Привілля у них таке було, – розповідав 116-річний старий Іван Гнатович Розсолода, – що тепер подібного не знайдеш ні близько, ні далеко… Тоді всякі квіти цвіли, тоді великі трави росли… А що вже до пиріїв, ковили, мурави, горошку, кураїв та бурунчуків, то як увійдеш у них, то тільки небо та землю й видно – у таких травах діти губляться, бувало… Підеш косити, косою трави не відвернеш; поженеш пасти коней за травою і не побачиш їх; заженеш волів у траву, тільки роги мріють ... Як заженеш овець у траву, то вони між нею наче мурахи, – тільки ввечері й побачиш ... Ось які трави були! А бджоли тієї, а меду? Мед і в пасіках, мед і в зимівниках, мед і в бурдюгах – так і стоїть у липових діжках: скільки хочеш, стільки й бери – найбільше від диких бджіл; дика бджола скрізь сидить: і на очереті, і на вербах; де донник – у доннику, де трава – у траві; за нею й проходу не було: вирубують, бувало, дупла, де вона сидить…».

«Бджола їсти не просить, а мед носить»

Спочатку дикі бджоли роїлися природним способом у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу – бортництво.

Поступово бортництво з хаотичного перетворилося на стійлове, на козацьких зимівниках ним займалися вже певні прошарки людей. Бджіл утримували не в природних дуплах, а в штучно виготовлених дуплянках, або колодах. Їх майстрували із кругляків дерев, видовбуючи чи випалюючи спеціальну порожнину для бджіл і отвір для догляду за ними. Пізніше, для надійності та зручності збирання меду почали вирубувати борті та зносити їх в одне місце. Саме так виникли перші пасіки.

Найбільш розповсюдженим типом вуликів в означений час на Півдні України дослідник Н.Г. Швед називає сапеткові. Сапетки були нерозбірні. Вони відповідали місцевим умовам як за конструкцією, так і за використаним матеpiалом. Зустрічались також і вулики-дуплянки, і хоча кількість їх була значно менша, вулики цього типу iснували й після зруйнування Cічі, згадки саме про них зустрічаються в працях В.О. Бабенка, М.Ф. Сумцова та інших дослідників етнографії Катеринославщини.

«Бджола – Божа мушка, а пасічник – угодний Богові чоловік»

На підставі аналізу архівних матеріалів та історичних джерел з історії Нової Січі на Запорожжі (ХVІІ ст.) Н.Г. Швед дійшов висновку, що для розведення бджіл влаштовувалися спеціальні зимівники в місцях, де природні умови були найбільш сприятливі для цього. Так, основним місцем розташування зимівників-пасік, на думку А.О. Скальковського, були «степи від Інгульця до Бугогардівської паланки». Але, якщо врахувати, який відсоток займали мед та інші продукти бджолярства як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі козаків, стає зрозумілим, що в дійсності зимівники-пасіки займали значно більшу площу.

Д.І. Яворницький, розповідаючи про побут запорозької громади, писав, що особливо відомими місцями для бджільництва були урочища по Дніпру, Інгулу та Громоклеї, де запорожці «неабияку кількість меду добували». Заняття бджільництвом, яке на той час вже досягло певного рівня розвитку, у запорозьких козаків особливо шанувалося. «Бджола – Божа мушка, а пасічник – угодний Богові чоловік», – казали старі діди в Україні. Читаючи різні молитви при постановці вуликів на пасіці, вони вказували і на користь від тієї «Божої мушки»: «Віск на свічку, мед у їжу».

«Багато запорозьких козаків під кінець життя часто віддалялися на пасіки, ніби в монастир, віддаючись там молитвам, посту і утриманню від пустих слів; багато там і життя своє кінчали» (Д.І. Яворницький).

«Нині те господарство і всі клопоти домашні доручив дітям, а займаюся під старість лише бджолярством…» – читаємо про останні роки життя на Солонянщині колишнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа.

Відомо, що у кошового отамана Івана Дмитровича Сірка теж була пасіка у знаменитому Чорному лісі, близько 1660 року. Під кінець життя він пішов на власну пасіку в Грушівку, де і закінчив дні свого легендарного життя в 1680 році. На місці, де колись був зимівник Івана Сірка, наші сучасники проводили етнофестиваль обрядів і оберегів «Пасіка Сірка»: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Etnofestival_obryadi_pasika_boyove_mistectvo

За легендою, яку віднайшов краєзнавець Ігор Лисенко, близько 1730 року з Малої Тернівки до Самарської паланки переселився військовий запорозький осавул Дорош. Старий козак був побожний і благочестивий, широко обізнаний для свого часу, з простим серцем і незлобивим духом, що палав любов’ю до Бога і до ближніх. Завів він у лісі, що належав Самарському Пустельно-Миколаївському монастирю, величезне бджільництво. Живучи усамітнено «як пустельник і чернець», він усі прибутки від бджільництва жертвував на бідних і на Самарський монастир.

Коржева пасіка

Колишній запорожець Микита Леонтійович Корж в своїй «Усній оповіді…» теж свідчив: «Всі мої предки перебували до смерті в Нових Кодаках безвідлучно, жили доброчесно й набожно за християнським звичаєм; займалися хліборобством, скотарством, бджолярством та риболовлею, іноді полювали на звіра. Бо тоді, за часів Запорожжя, скрізь понад Дніпром, по обох берегах буяли густі ліси, де водилася безліч різних диких звірів, про що і я добряче пам’ятаю… Деякі [запорозькі козаки] були одружені й займалися у своїх зимівниках хліборобством, скотарством, бджолярством та іншими господарчими промислами».

У поважному віці Микита Корж поїхав у свій зимівник, який лишився йому у спадок від хрещеного батька на р. Сура (нині с. Сурсько-Михайлівка), де він заснував селище Михайлівку. 

У 1827 році в гостях у Коржа побував український письменник і етнограф Олекса Стороженко, який писав про Коржеву пасіку у своїх «Споминках»: «На пасіці було тихо і спокійно, це надихало на спомини і роздуми. Оточували її старі високі дерева, ровесники самої пасіки. Розмножив її Микита з одного роя до 100 колод (вуликів). Захищена була пасіка і опоряджена, як і всі стародавні запорозькі пасіки. Загорожа була окутана очеретом, посередині стояла капличка з образами святих Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави вулики, поміж якими ріденько розкошували плодові дерева – яблуні, груші, черешні… Гарне було місце, дуже мені подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмарним північним небом, прояснились мої думки і заграло українське серце».

Працівники музею-садиби Микити Коржа у с. Сурсько-Михайлівці відтворили за історичними джерелами зимівник легендарного земляка, створивши його макет з місцем, де стояла пасіка колишнього запорожця.

«В минулі часи при вході на пасіку обов’язковою була ікона з зображенням святих Зосими і Саватія, а пасічник не помолившись, не починав свою працю, – розповідає директорка народного Живого музею Микити Коржа Наталія Іванівна Семенова. – Це важливо й сьогодні – на пасіці нічого робити не тільки людині з брудними руками чи в брудному одязі, а і з брудними помислами на душі. За козацьких часів в народі вважалося, що саме святі Зосима і Саватій «приручили» бджіл і навчили людей правильно утримувати свою пасіку».

На кожній пасіці у козацькому зимівнику будувався омшаник, або утеплене приміщення для зимівлі вуликів з бджолами. Споруда зводилася в ямах, викопаних у землі й добре випалених, утеплялася мохом (звідси й назва «омшаник»).

«Медок у роток, а вощу в церкву...»

Від бджільництва запорозькі козаки отримували потрійну вигоду: стільники вживали в їжу, з меду готували напої, а з воску робили свічки як для січової церкви, так і для монастирських і багатьох парафіяльних церков.

«Бджільництво було важливим промислом козацтва, мед і віск були серед головних статей його торгівлі, та й самі вони любили вживати соти в їжу, варити й пити мед і ставити велику кількість свічок перед алтарем Всевишнього у своїх храмах». (А.О. Скальковський)

Історик Олег Репан досліджував господарські заняття мешканців Старої Самарі. Він стверджує, що бджолярство для місцевого населення було вигідним заняттям. І якщо для початкового етапу освоєння Посамар’я характерне бортництво, то у ХVІІІ ст. переважно вже спостерігалися пасіки.

Про вулики в Богородичному маємо документальні згадки в 1692 р., влітку 1751 р. бджолярством займався старосамарський городовий отаман Н. Четверник, а в 1752 р. неподалік Старої Самарі згадується «Зозова пасіка». З-поміж претензій старосамарців до запорожців за 1744–1753 роках неодноразово згадуються забрані вулики. Зокрема, постраждали Н. Четверик і сотник М. Зуб, причому в одному випадку у сотника січовики розбили 30 порожніх вуликів. Як предмет купівлі-продажу богородицьких мешканців пасіка, яка розташовувалася на Протовчі, згадується у 1700 р.

На тлі існуючих соціально-економічних відносин острівці вільного життя – козацькі зимівники, однак потерпали від різних утисків і «шкоди».

«На Січі запорожців пробувало повсякчас небагато, більшість же перемешкувала понад Бугом, Самарою та по Великому Лугу. Через згоду з татарами тепер безпечно було жити скрізь по землях Запорожжя і завдяки тому вони почали рясно вкриватись зимівниками та пасіками запорозьких дідів. Року 1689 російське військо з наказу Голіцина зчинило погром Самарського монастиря і порозганяло геть усіх ченців і ще того ж року збудувало біля річки Самар другу фортецю, Новосергіївську, де тепер село Вільне. По тих фортецях були посаджені московські залоги, а околиці їх залюднені всякими поселениями, котрі разом зі стрільцями рубали на будову запорозькі ліси, забирали собі понад Самарою їхні пасіки і чинили всякі інші шкоди». (Адріан Кащенко «Кость Гордієнко – останній лицар Запорожжя»).

«Як мед, так і ложкою»

На початку ХХ століття бджільництво хоч і залишається улюбленим заняттям українців на Катеринославщині, та «збереглось у досить незначних розмірах», як стверджує етнограф В.О. Бабенко в праці «Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края» (1905). Пасіки з кількох десятків вуликів-дуплянок, розташованих в невеликих садочках селянських садиб, йому доводилося зустрічати лише зрідка в Слов’яносербському та Олександрівському повітах. Іноді на таких пасіках облаштовувався курінь для пасічника, який зберігав своїх бджіл «від поганих впливів погоди».

Знавці кажуть, що в давнину мед був терпкіший, духмяніший і насиченіший, ніж із сучасного вулика, адже був настояний на дикорослих квітах лісів і лугів, яких не торкнулася цивілізація. У гущі лісу або в неораному степу бджоли збирали мед від перших цвітінь до пізніх квітів. В дикий мед потрапляє велика кількість корисних побічних продуктів бджільництва: маточне молочко, речовини, притаманні рослинам, з яких збирався пилок, корисні елементи з воску та прополісу, нектар.

Не знаючи цукру, з бортного меду наші пращури-козаки варили міцні меди до свят і медовий квас, ситу (водний розчин меду) для повсякденного вжитку.
https://www.dnipro.libr.dp.ua/ukrainska_kuhnya_recepti_tradicii

Продукти бортництва і пасічництва (мед, прополіс) широко використовували у народній медицині. Козакам був відомий чудодійний протизастудний лікарський засіб із чорної редьки, яку подрібнювали та змішували з медом, або ж видовбували середину та мед наливали в той «кухлик»‎, щоб через добу мед змішався з соком та виходили добрячі ліки. Липовим медом лікували анемію, знесилення й отримані рани. Настоянку звіробою заїдали квітковим медом, коли лікували болі в попереку після виснажливої їзди верхи, та гостре запалення («застуду») нирок… Деякі з цих рецептів козацького довголіття застосовуються в народній медицині й досі.

До війни Україна була одним із світових лідерів виробництва меду. Одна бджолина сім’я виробляла до 18–20 кг меду за літо.

Як буде далі? Хоч війна і порушила плани бджолярів, та вони кажуть, що українська польова бджола працює, а значить і мед буде. Колись відродиться українська земля, залікує рани козацький край, дбайливі господарі відбудують пасіки, і під мирним небом над квітучими ланами загудуть лише маленькі невтомні трудівниці-бджоли.

Титульне фото На пасіці. Кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Худ. І. Їжакевич. З кн.: Україна – козацька держава:
ілюстрована історія українського козацтва / авт.-упоряд. В. Недяк.– Київ: ЕММА, 2004.– С. 694.