Кінотеатр «Гігант»

Він був першим капітальним кінотеатром, збудованим на Проспекті (ред.: Катерининському проспекті). Не пристосованим залом, не нашвидкоруч побудованим біоскопом, а саме – кінотеатром. Або, точніше, – кінопалацом.

Кінотеатр «Гігант» відкрито 1912 року на розі Фабричної та Проспекту, навпроти рекламованого як «вогнебезпечний» і згорілого саме цього року дерев’яного біоскопу Зайлера. Його власник П. Гезе, будучи одним із найбагатших промисловців міста та людиною, яка чуйно ставиться до віянь часу, на декорування та технічне оснащення будинку грошей не пожалкував. Він розумів, що кіно, яке спочатку вважали лише новою балаганною розвагою для простолюду, швидко прогресує, захоплюючи все ширші і вищі верстви населення. Тож потребуватиме воно не лише балаганів із протягами, але й розкішно опоряджених комфортних споруд.

Двоповерховий кінотеатр у стилі «модерн» з фронтоном над плавним заокругленням кутової частини став справжньою окрасою Проспекту. Це вдень, а ввечері біля його, яскраво освітлених входів збиралася «чиста», у більшості своїй, публіка, щоб насолоджуватись дивом «великого німого» кіно, демонстрованого на найкращому німецькому обладнанні. До її послуг були останні кіноновини від «Пате», жахливі драми та сльозливі мелодрами, екскурсійні фільми і фільми жахів, веселі комедії та перші спроби еротичного кіно, випущені найкращими кіностудіями Європи, Америки та Росії. В антрактах і перед сеансами в просторих фойє з м’якими меблями і квітами грала музика. З невеликої естради лунали модні пісеньки. Кружляли в танці пари. Любителі проглядали свіжі газети та журнали, залицялись до жінок, або відсиджували своє у багатому буфеті.

З лютого 1917 року публіка стала менш «чистою», буфет не таким багатим, а кінострічки вже не дуже новими. Якщо становище з кінострічками не змінилося, бо нових фільмів майже не надходило, то стан публіки та буфету за наступні роки мінявся неодноразово. Аж до того моменту, коли остаточно вийшло з ладу латане-перелатане імпортне кіноустаткування.

Життя повернулося до кінотеатру лише у 1924 році, коли до його промерзлого та розгромленого фойє бригада вантажників зі стогоном та лайкою впівголосу затягла п’ятсотпудову брилу граніту. З цієї каменюки скульптори Теннер і Бейзерман виготовили до першої річниці з дня смерті Леніна його великий бюст. Встановлений на дерев’яному постаменті (на планований гранітний у міськради не вистачило грошей) посеред майбутньої площі імені Горького цей бюст став першим у нашому місті пам’ятником «великому вождю».

Невдовзі після того, як з фойє прибрали сліди творчої роботи скульпторів, у колишньому «Гіганті» відкрився театр. Проіснував він недовго. Вже в 1926-му було налагоджено нове кіноустаткування, і в будинку відкрилося кіно «Червоний смолоскип», з 1931-го перейменоване на «Рот-фронт». 

У 1941 році, коли червоноармійців на екрані та в залі змінили браві «зольдатен» вермахту, він став «Атріумом». І лише 1943-го, коли вже менш бравий вермахт залишив Дніпропетровськ, відійшовши на «завчасно підготовані позиції», кінотеатр нарешті отримав добре нам знайоме ім’я – «Вітчизна». Щоправда, всередині та ззовні це був ще старий «Гігант», хоча й добре потертий життям, який втратив чималу частину своєї колишньої привабливості.

Спочатку його хотіли знести, спорудиши тут великий цирк на кшталт римського колізею. Але якось воно все минулося. Аж у 1963 році «Вітчизну» поставили на реконструкцію. Збивши ліплення, кінотеатр облицювали керамічною плиткою. У кутовій частині, де ще донедавна на карнизі сиділи пухкенькі амурчики, було створено величезне панно. Перед здивованим містом постала дебела дівчина в непевного зразка національному вбранні зі снопом хліба в одній руці та «мирним атомом» у іншій на фоні домен, сталеварів та іншого співзвучного добі антуражу.

На щастя, цей шедевр монументального мистецтва спотворював Проспект не дуже довго. Мабуть, усі театри на розі вулиці Столярова приречені хоч раз у житті згоріти. На Водохреще 1896 року згорів Зимовий театр Копилова. У 1912 – біоскоп Зайлера. А у 1972 році надійшла черга й «Вітчизні». Перед владою знову постало питання: «Чи зберегти старий кінотеатр? Чи ліквідувати?»

Щоб припинити антирадянську пропаганду, що, мовляв, «Перемогу» вже забули, «Вітчизна» згоріла, а «Правда» (ред.: йдеться про кінотеатри Дніпропетровська) – на іншому боці, а також через інші причини кінотеатр вирішили відновити. Старий будинок став лише частиною нового кінотеатру, побудованого за проєктом Павла Нірінберга. «Вітчизна» знову змінила своє обличчя. І ні на що не зважаючи, зберегла славу найбільшого, найпершого, найфешенебельнішого кіно міста… 

Вона пережила багатьох не менш славних, у минулому, конкурентів. Як ровесників – «Модерн», «Колізей», «Солей», «Палас»; так і нащадків – «Україну», «Жовтень», «Правду». Час зробив її найстарішим кінотеатром міста. Час докорінно змінив її – ім’я, вигляд, репертуар. Але одного час зробити не спромігся. Як «Гігант» 1912 року, так і «Вітчизна» 2004 року лишилась одним із найгарніших будинків міста. (ред.: Кінотеатр «Вітчизна» було закрито 2014 року). 

Валентин Старостін

Зал «Кінохроніки» кінотеатру «Вітчизна»

У 1963 році кінотеатр «Вітчизна» зазнав капітальної реконструкції за проєктом архітекторів Сергія Зубарєва та Марка Шнеєрсона. Під час робіт головний вхід було перенесено з проспекту К. Маркса (нині пр. Д. Явоницького) на вулицю Столярова, здійснено перепланування вестибулю, приміщення кас, оновлено фойє, створено нову основну глядацьку залу на 775 місць і зал кінохроніки для 260-ти відвідувачів. У місцевій пресі було розміщено об’яву:

«22 декабря 1963 г. Открытие кинотеатра «Родина».
После капитальной реконструкции снова открывает свои двери кинотеатр «Родина». Помещение кинотеатра оборудовано по последнему слову кинотехники, оформлено в современном стиле. В кинотеатре – два зала: БОЛЬШОЙ ЗАЛ И ЗАЛ КИНОХРОНИКИ
Приглашаем вас, уважаемые кинозрители, прийти на открытие кинотеатра.
В большом зале вы посмотрите новую киноповесть «Трое суток после бессмертия»
В зале хроники вы увидите новые хроникально-документальные фильмы:«Большая сила дружбы и братства», «Вдоль границы идет дозор», «О чём ты думаешь, солдат?»
Вход в зал непрерывный.
Кассы большого зала работают в помещении касс панорамного кинотеатра с 9 часов. Касса предварительной продажи билетов – с 13 до 20 часов. Дирекция кинотеатра».

На мій погляд, зал «Кінохроніки» став справжньою родзинкою кінотеатру. Пригадую, що у 70–80 роках часто відвідувала його сеанси. І не тільки я, зал завжди був майже заповнений глядачами. Демонстрація фільмів відбувалась безперервно до пізнього вечора, глядачі змінювались через певний проміжок часу. Одні заходили туди, щоб дочекатися сеансу фільму в головному залі, інші – після прогулянки в парку, чи «невдахи», яким не дістались квитки на кінопрем’єру. Приємно було під час негоди зайти до теплого приміщення погрітись та ще й подивитись цікавеньке. Полюбляло кінохроніку і «бідне» студентство, бо квиток коштував лише 10 копійок. Були й справжні шанувальники документального кіно. У часи «розквіту радянського реалізму», безумовно, було багато заполітизованих агіток, але траплялись і чудові якісні роботи. Мені подобались стрічки про дослідників природи, історичні події минулого, талановитих митців, народних умільців.

Саме там я побачила «Справжній фашизм» Михайла Рома, відкрила для себе українських митців-документалістів: Фелікса Соболєва, Володимира Шевченка, Юрія Макарова та інших. Згодом «Кінохроніку» закрили. Мені було сумно від цього: просвітницька форма та мистецька ідея були хороші. Де тепер можна переглянути роботи документалістів? Тільки в «ютюбі».

На початку нульових зал документального кіно вирішили переобладнати на сучасний кінопрокатний: кардинальних змін зазнав інтер’єр, встановили новий екран, проєкційну апаратуру, об’ємний звук технологій Dolby. Приємно здивували зручні м’які світлого кольору меблі, розташовані на підлозі з ухилом, приглушене спокійне освітлення в приміщенні.

Запам’ятала як у 2004 році в оновленому залі дивилась стрічку Мела Гібсона «Страсті Христові». Сильна і талановита картина, психологічно тяжка та зворушлива. З усіма новітніми технологічними пристосуваннями було враження особистої присутності в подіях, що розгортались на екрані. Особливе напруження відчула від сповільненого кадру, де сльоза-краплина падає з неба до землі. Цей звук, ніби постріл, пройняв душу і запам’ятався на роки. Велика сила мистецтва і… технологій!

2014 року закрили усі приміщення кінотеатру «Вітчизна» як не рентабельні. Зараз там розташований ресторан пива з міні-пивоварнею. 

Титульне фото: Кінотеатр «Вітчизна», кінець 40-х років