З історії дозвілля та культурного життя Верхньодніпровщини на початку ХХ ст.

Культурне життя мешканців нашого краю органічно пов’язане з історією міста Верхньодніпровська, яке на початку ХХ ст. активно розвивалося і було центром не лише суспільного життя, але й головним організатором дозвілля та культурного відпочинку населення повіту. Якість культурного життя відповідала можливостям повітового міста. Докладалися певні зусилля для створення зеленої зони відпочинку з ігровими та танцювальними майданчиками, з’явився кінематограф, розвивався місцевий театральний колектив.

Дозвілля городян у Міському Саду

Довгий час дозвілля городян і гостей міста було вельми примітивним і проводилось у єдиному для цього місці – на території Міського саду. Точна дата заснування саду, вірніше насадження дерев у ньому невідома, але його місцезнаходження співпадає з сучасним Міським парком ім. Семенова по вулиці Дедишка. На листівці 1914 року алеї саду на той час були вже досить зарослі та тінисті. Освітлювалися паркові алеї гасовими ліхтарями. Порядок охороняв поліцейський. Для повітового центру Міський сад на той період був єдиним осередком культури, відпочинку та дозвілля.

Уже у 1909 році у Міському саду знаходився кегельбан з прибудованим до нього пивним павільйоном. Ці заклади належали дружині міщанина Рейзі Ерман. Кегельбан – гра для просто народу, що не вимагає особливих здібностей і якостей, яка стає популярною наприкінці XIX століття. В Російській імперії, до якої у ті часи територіально належала Верхньодніпровщина, опис гри у кеглі з’явився у «Словаре практических сведений» Л. Симонова (Санкт-Петербург, 1884).

Для вуличної версії потрібна була добре розчищена або покрита стійким шаром глини доріжка, куля та кеглі. Пізніше доріжки робилися з дощок сосни або клена. Доріжка для гри була шириною від одного фута (30 см) і довжиною трохи більше 18 метрів. Наприкінці доріжки розташовувалася платформа з кеглями. Зазвичай це було 9 кеглів у формі ромба, а взагалі від 5 до 17 штук. Над доріжкою міг бути встановлений навіс від сонця та дощу.

Зазвичай у Міському саду відбувалися масові народні гуляння, які були не частими. Так, наприклад, 26–27 травня 1912 року тут проводили заходи з нагоди Свята Білої Квітки, запровадженого в Російській імперії Лігою боротьби з туберкульозом для збору коштів на боротьбу з хворобою, що лютувала у той час. Саме у Міському саду відбувалися наймасовіші заходи цього свята. Окрім дозвілля для дорослих, серед якого були той самий кегельбан, оркестр, лотереї та розіграші, танці, також влаштовувалося свято для дітей, з іграми, танцями, розвагами. Звісно ж, відбувалася вулична торгівля різними смаколиками та напоями.

Аналогічний захід проводився 15 травня 1914 року, головне дійство теж відбувалося у Міському саду. Зранку сад наповнювався людьми. Грав оркестр, і його звуки розносилися запиленими вулицями міста, як писав очевидець у «Верхнеднепровском земском листке» за № 20 1914 року. Він констатував також той факт, що у місті не так часто чути музику, щоб не сказати, що тільки й раз на рік, під час такого свята. Найгарніше ставало увечері, коли сад підсвічувався ліхтарями та гірляндами, грала музика, проводилися розіграші та лотереї, відбувалася жвава торгівля. На майданчиках і галявинках проводились танцювальні вечірки. Автор статті вказував, що потрібно робити такі заходи набагато частіше ніж раз на рік, адже «такие дни являються поистине светлыми точками на сером фоне нашей обывательской жизни».

Треба сказати, що я ніде не знайшла інформації про спортивний майданчик у місті. Але його облаштуванням, вірніше проєктом його відкриття, місцеве Земство зайнялося у тому ж 1914 році. Між Міським садом і будівлею Жіночої гімназії, яка стояла по-сусідству, був пустир. Його планувалося освоїти під газон для гімнастики і на розробку проєкту вже виділялися кошти. Але з початком Першої світової війни багато проєктів було призупинено і надалі не втілено. Та вже у 1916 році «ВЗЛ» повідомляє, що на цій пустці місцеві діти влаштовують футбольні баталії, а молодь проводить свої галасливі зустрічі. Тобто стихійно пустир таки освоїли самі жителі, які природньо тягнулися до спорту та розваг.

Культурне життя міста було не дуже насиченим, украй примітивним. Про це у «ВЗЛ» у №4 від 1914 року писав дехто В. Кожурін у свої замітці «Горе обывателя». Автор піддавав нещадній критиці так звану «сонную одурь», яка охопила місто у зв’язку з відсутністю «кое-какого театришка или библиотеки-читальни». Справа в тому, що у місті за декілька років була закрита громадська бібліотека, а бібліотека Повітового Земства, яка існувала, не могла задовольнити зростаючі потреби читацького населення міста та усього повіту. Картина вимальовувалася не дуже радісна.

Біоскоп, ілюзіон, кінематограф

Пожвавішало життя повітового центру з появою у місті кінематографа, або, як його називали ще, – ілюзіона. У 1914 році у Верхньодніпровську згадується про існування єдиного кінематографа. Насправді це був апарат, який безпосередньо передував кіноапарату братів Люм’єрів, і називався він електро-біоскоп.

 

Найвідомішим у Катеринославі на той час був «Електро-біоскоп Зайлера». Де розташовувалося приміщення з біоскопом у Верхньодніпровську наразі невідомо. Але відомо, що воно належало підприємцеві В.К. Браіловському. Браіловські – давній купецький рід, який оселився на Верхньодніпровщині досить давно. Будинок Браіловського знаходився навпроти Земської Управи і мав просторе приміщення для театру. Можливо, саме там підприємець і встановив свій «біоскоп», або, як його ще називали, – «сінематограф», або «ілюзіон». Зображення, яке виводилося на великий екран, нагадувало скоріше «живу» фотографію. Це було на той час захопливим, чудернацьким видовищем і неймовірною розвагою для публіки провінційного міста.

Біоскоп на перших порах не мав на меті втілення великої просвітницької ідеї, а, в першу чергу, це було комерційне підприємство, метою якого було отримати прибутки від продажу квитків на кіносеанси. Тому репертуар заслуговував бути кращим, до маленького Верхньодніпровська доходило не дуже якісне кіно, бо попит глядача не був занадто вибагливим. У «ВЗЛ» у №27 за 1914 рік виходить замітка під назвою «Не водите детей в иллюзион». У ній невідомий дописувач під псевдонімом Н-ка піддає критиці репертуар тогочасного верхньодніпровського кінематографа. Він вказує на низькопробність фільмів, які показують глядачеві. Автор пише, що на сеанси приходили матусі з дітьми, а фільми усі були наповнені насиллям і сценами, які впливали на формування дитячого сприйняття досить негативно: «Я недолюбливаю иллюзион в Верхнеднепровске особенно. Что там показывают? В большинстве случаев уголовщину… На каждом шагу показывают преступника, который убивает направо и налево… Рисуют его смелым героем… И мне становится тяжело, когда я смотрю на детишек, с искрящемися глазами следящими за героем, которому место в тюрьме, с бубновым тузом на спине… А ведь иллюзион мог бы сыграть и обратную роль – потрудись только предприниматель давать другие картины, служащие целям воспитательным», – завершує свою думку автор статті.

І все ж рухливі картинки на білому екрані привернули неабияку увагу городян і збирали повні зали, незважаючи на низькопробність і неякісність сюжетів.

«У нас в Верхнеднепровске жалуются на скуку, а в театр не идут. Зато ярко горят огоньки у биоскопа, весело стучат шары на биллиарде, дружною семьею теснятся за зеленым столом (Е. Германовський).

На жаль, довгий час головними різновидами дозвілля городян були гра у більярд, карти та походи на сеанси біоскопу. Та це зовсім не означало, що у місті не було людей, які потребували б якіснішого мистецтва.

Театральне життя повітового міста

Частина суспільства натомість потребувала більш якісного та високодуховного продукту. Протягом багатьох століть основною і вагомою розрадою для таких людей були музика і театр.

Перші згадки про театральні вистави у місті зустрічаються у 1907 році, коли «ВЗЛ» у № 11 розмістив замітку про благодійну виставу в «Общественном клубе» міста. Кошти, зібрані від продажу квитків на виставу спрямовували до батьківського комітету гімназії на допомогу малозабезпеченим ученицям цього жіночого навчального закладу. 18 лютого 1907 року така вистава зібрала 263 рублі 60 копійок.

Далі у 1908 році в тій же місцевій газеті згадується «теплый театр купца Браиловского» у його власному будинку навпроти Земської Управи. Скоріш за все, вистави у пана Браіловського, мали характер любительського, або самодіяльного театру і проводилися задля «развеивания скуки провинциальной жизни» під час вечірніх посиденьок родин заможних городян.

Повноцінно про більш професійну організацію, а саме музично-драматичний гурток і його учасників, заговорили у 1914 році. То також був благодійний спектакль у Жіночій гімназії, який зібрав велику кількість публіки.

У цьому приміщенні показувалися три постановки у стилі водевілю. Цікавим є те, що найбільший захват викликала постановка українською, або як тоді писали «на малороссійскомь языке» і називалася вона «На першій ґулі». Ось як писала місцева газета: «Особенно понравился публике малороссийский водевиль, отличавшийся комизмом сюжета и включавший, хоть небольшие, но приятные номера пения. Роль «парубка» и «дивчины» прекрасно сыграли Л.М. и А.И. Ершевские, удачно провели свои роли также г-жа Смоличева и г. Гарбуз».

Тепер ми знаємо прізвища наших місцевих «зірок» того часу. Це були заможні та не дуже городяни, які мали гарну освіту і певні здібності до музики та акторства. Хто ж ці люди? Про них небагато відомо, але їхні прізвища у місті та повіті були на слуху. Наприклад, Антоніна Іванівна та Лідія Михайлівна Єршевські – члени родини заступника Голови Повітової Земської Управи Івана Карповича Єршевського (на службі у Земстві з 1900 року, на посаді заступника – з 1907 року). Пані Марія Смолічева, ймовірно, дружина або дочка начальника Верхньодніпровської тюрми Павла Семеновича Смолічева (роки служби з 1902 по 1911).

У замітці, а також у інших спогадах, серед акторів згадується дружина міського лікаря Андрія Казанського – Ольга Михайлівна – жінка, яка неодноразово брала дієву участь у культурному житті міста, крім того опікувалася благодійництвом і меценатством. Це з її ініціативи відбулася благодійницька ялинка для бідних дітей у 1908 році у Залі Земського Дому. Харків’янка за народженням, вона познайомилася з майбутнім чоловіком, коли він навчався у Харківському університеті. Після закінчення вишу лікаря Казанського було направлено до Верхньодніпровська, куди він прибув разом із дружиною. Сім’я була досить відома серед городян і брала дієву участь у житті міста. Ольга Михайлівна була домогосподаркою і виховувала дітей, але у вільний час її душа летіла на сцену, маленьку, провінційну сцену, і, треба сказати, що, за відгуками, вона була досить успішною актрисою.

Музично-драматичний гурток у тому ж 1914 році у травні давав ще одну виставу. Наразі це був літній театр у місті. Вистава у стилі драми за п’єсою Немировича-Данченка «Соколи і ворони» відбулася з великим успіхом і була оцінена глядачами. У № 20 «ВЗЛ» вийшла так звана рецензія якогось О.А. Залізняка. В ній автор відзначає: «Местные любители ставили драму «Соколы и вороны», Немировича-Данченко. Обыкновенно слова «любители» и «драма» у многих вызывают скорее улыбку, чем серьезное чувство. Драмы мы привыкли видеть в постановке образцовых трупп, а любители по распространенному мнению, способны разве на пустые водевили. Но постановка «Соколы и вороны» показала, что это далеко не так».

Автор відзначає гру дружини міського лікаря Ольги Михайлівни Казанської, яка втілила з майстерністю театральної школи роль тихої, доброї жінки. Напрочуд правдиво зобразила жінку з протилежним, демонським характером, інша учасниця дійства, вже відома нам за попередніми виставами – Лідія Михайлівна Єршевська. Особливо автор публікації відзначає гармонійну подачу образу останньої від характеру до костюму, що свідчить «как об актерских способностях, так и о серьезном отношении Л.М. к делу».

Серед інших акторів згадується Катерина Миколаївна Ставровська – дружина верхньодніпровського дворянина Костянтина Сергійовича Ставровського (іменитий дворянський рід Катеринославщини, який мав маєтності та проживав на Верхньодніпровщині), актор-аматор Володимир Іванович Пономарьов, який уперше зіграв глибоко драматичну роль, тоді як до цього брав участь виключно у комедійних водевілях. Також серед акторів постановки відзначається «близко стоящий к театру» Г. Днєпров і якийсь пан Нікольський.

Далі автор рецензії, завершуючи свій огляд, пише: «С удовольствием приветствую драматический кружок, который наконец решил ставить серьезную вещь, а не сбор копеечных водевилей, так надоевших всем нам».

У 1916 році згадується вже про діяльність у місті двох музично-драматичних гуртків. Режисером одного був пан Іванов, іншоно – пан Любарський. При чому, як констатує «ВЗЛ» у № 44 за 1916 рік, «соперничая друг с другом, кружки стараются завоевать симпатию у публики, как своею игрою, так и выбором пьес».

Жовтень 1916 року став по-справжньому театральним для городян. Обидва гуртки кожного тижня давали вистави у залі Жіночої гімназії та у літньому театрі пана Браіловського. Показували наступні вистави: українські комедії «Пані Штукарка» та «Мартин Боруля», водевілі «Пропечатали» та «На перші ґулі», драму «Батраки». Усі вистави, окрім розважальної, давалися також із благодійницькою метою.

Автор замітки про театральне життя жовтня 1916 року зауважує, що публіка добре сприймає комедію й водевіль, і дуже поки що важко реагує на драматичні твори. Тому автор радить все-таки давати більше розважального контенту.

Балет у Жіночій гімназії

У 1917 році театральне життя Верхньодніпровська пішло на експерименти. У Жіночій гімназії давали балет. Це була перша балетна вистава, поставлена за участі учениць гімназії під керівництвом загадкової мадмуазель Г. і зі справжніми декораціями пана Б. Публіка була дуже вражена і прийняла з шаленим захватом і розчуленням момент відкриття завіси та появи на сцені дівчаток у костюмах квітів і комах, які почали гарно, продумано рухатись у своєму танку під звуки чудової музики. Дивовижне дійство очевидці назвали «сказка-феерия», а публіка довго аплодувала після того, як закрилася завіса. Вказане дійство було показано 11 лютого і символічно приурочено очікуванню весни, що вже стояла на порозі сірого, непримітного провінційного містечка.

Вечір також мав благодійний характер, і зібрані від продажу квитків гроші були направлені на закупівлю великодніх подарунків воїнам, які перебували у полях Першої світової.

До речі, балет так припав до смаку публіці міста, що його повторювали ще декілька разів. І, незважаючи на коментарі скептиків, які вважали балет несерйозним мистецтвом, верхньодніпровська балетна казка викликала тільки позитивні та піднесені емоції.

Музичні вечори у Верхньодніпровську

Музика – це ще один вид мистецтва, який несе посил гармонії, піднесених почуттів і краси. Дуже популярною на початку ХХ століття у всьому світі залишалася опера. У провінційному Верхньодніпровську, звісно, не було своїх оперних вистав, але гастролі оперних співаків відбувалися, хоч і не так часто, але неодноразово ставали справжньою подією у культурному житті повітового центру. Це зараз ми називаємо такі приїзди гастролями, а тоді це було справжнє музичне свято. На один із таких музичних вечорів до нашого міста 4 вересня 1916 року завітали оперні артисти. Серед них був артист Народного театру з Москви, вихованець катеринославського музичного училища Петро Россіхін, який ще мав псевдонім Россінін. Бас артиста зачарував публіку, яка зібралася у великій залі Земського будинку. Про нього сучасник писав: «Этот эффектный молодой артист, обладающий незаурядным и пластическим голосом, богатым диапазоном, позой, говорящей о совершенстве игры, далеко не всегда присущим и лучшим певцам,… богато одаренный певец покорил нашу публику с первого же появления и до конца вечера, вызывал бури апплодисментов...».

Петро Россіхін – випускник катеринославського музичного училища, вихованець великого педагога Зінаїди Малютіної. Після закінчення музичного училища вступив і закінчив Московську консерваторію, після чого почав служити у столичних театрах. Але не забував Катеринославщину і радо відгукувався на запрошення взяти участь у музичних вечорах нашого краю.

Окрім молодого співака в концерті брали участь теж випускниці катеринославської вокальної школи – співачки Н.А. Горбачова (контральто), А.А. Вельгій (сопрано). А ось на роялі гостям професійної оперної сцени акомпанував наш місцевий музикант, початківець і, в той час, уже досить талановитий піаніст К.А. Корчмарьов.

Климентій Аркадійович Корчмарьов народився у Верхньодніпровську у 1899 році. Де отримав музичну освіту невідомо, але, як пише автор публікації про музичний концерт, молодий піаніст «в совершестве поддержал ансамбль прекрасного концерта мастерской игрой на рояле, вызывавшей бесконечные аплодисменты».

У майбутньому Климентій Корчмарьов закінчить Одеську консерваторію, переїде до Москви і стане автором багатьох музичних творів: кількох опер, балетів, оперет, вокальних симфоній, пісень, фортепіанної музики і навіть музики до кінофільмів. Буде удостоєний звання діяча мистецтв і стане лауреатом радянської, музичної премії. А поки у Верхньодніпровську в 1916 році молодий Климентій талановито акомпанує іменитим оперним співакам, чим викликає захват публіки.

Треба відзначити, що організаторами цього музичного свята виступила дружина голови Верхньодніпровської Земської Управи Михайла Михайловича Савенка – Лідія. Окремо серед організаторів згадується брат артиста Петра Россіхіна – Тихін, який працював на той час у Верхньодніпровському повіті. Окрім того, важливою деталлю, є те, що цей музичний захід мав ще й благодійний характер. Кошти від продажу квитків були направлені на підтримку дитячих притулків. Окрім культурної складової, це ще один штрих в історії благодійництва на Верхньодніпровщині.

З невеличкою перервою згодом, а саме 22 листопада, відбувся ще один концерт Петра Россіхіна, який також зібрав повний аншлаг у великій залі Земської Управи.

Крім басиста Московської опери, в концерті брали участь катеринославські співаки Н.А. Горбачова (мецо-сопрано), А.Я. Трахтенберг (лірично-колоратурне сопрано) та піаніст Долгов. І знову зала переповнена. І знову довгі та гучні аплодисменти. І знову захват і радісні очі глядача, який доторкнувся до великого професійного мистецтва.

Дорогий мій читачу, звертаю вашу увагу на певні контрасти, які існували в історії культурного життя Верхньодніпровська, а мабуть і будь-якого на той час провінційного міста Катеринославщини. Від низькопробного ілюзіону та пивних павільйонів до виступів місцевих «зірок» і артистів оперної сцени. Тож ви, мабуть, бачите, які різні смаки і вподобання були у наших земляків майже сто років тому. Масовий продукт і наразі залишається не дуже якісним, хоч активно рекламується і пропонується до перегляду, прослуховування, споглядання. Наче й не було тих ста років. Кажуть, сенс мистецтва у простоті та відсутності напруження на мізки. Не завжди, скажу я вам. Сенс будь-якого виду мистецтва у тих реакціях, думках, почуттях, які воно викликає у публіки. Тому хочете бути духовно багатими, вимагайте якості. Якості від усього того, що вам пропонує мистецтво у всіх його проявах.

А питання якісного дозвілля і через сто років залишається болючим, вельми актуальним і потребує постійного вдосконалення. І тут історія приходить на допомогу. Саме в ній ми черпаємо той корисний досвід, який можна залишити, і той, який не варто повторювати…

 

Титульне фото м. Верхньодніпровськ.
Олександрівський проспект //https://www.vdn.dp.ua/photo-4/5