Чумацьким шляхом. Частина. 3. У степах Катеринославщини

Гей, хлопці встали, вози підмазали, Нові ярма понаривали, Гей, нові ярма понаривали, Сірих волів позапрягали. Вози риплять, ярма бряжчать, Сірі воли ремиґають, За ними йдуть молоді чумаки, Батіжками махають. Українська народна пісня

 

 

 

 

 

 

 

Перш, ніж народ залишить свій колишній спосіб життя і засвоїть інший, він неодмінно має перейти середній стан між старим побутом і наступним. Від цього, перш, ніж козак обернувся на селянина, він став чумаком і бурлакою. Облишивши «козакувати», малоросіяни заходилися «чумакувати. Микола Костомаров

 

 

 

 

 

 

Досліджуючи розвиток торгівлі в Південній Україні, науковці Інституту історії України НАН України О.М. Гордуновський, О.І. Гуржій, О.П. Реєнт називають чумацтво «феноменальним національним явищем». Відомо, що в Катеринославській губернії наприкінці XVIII ст. більшу частину чумаків становили державні та поміщицькі посполиті, а також колишні козаки. Торгово-візницьким промислом займалися й міщани.

Історик А.В. Бойко проаналізував історичні джерела, топографічні описи південного краю, статистичні відомості та дійшов висновку, що чумацьким промислом на півдні України було охоплено майже 80% дорослого чоловічого населення. Це населення у різний час обов’язково залучалося до чумацького промислу. Тільки за матеріалами топографічного опису 1821 р. у Катеринославському повіті нараховувалося 95 чумацьких валок; у Новомосковському – 136; Павлоградському – 400; Олександрівському – 1 556. Подібні дані заперечують точку зору, за якою на Катеринославщині чумацтво було слабо розвинуте.

Катеринославський «обоз»

Нікопольщина серед цього чумацького руху посідала чи не найважливіше місце. Недаремно інший дослідник півдня – П.З Рябков, навмисно приїздив сюди для того, щоб зібрати матеріали з історії чумацтва. Окремий його зошит, який сьогодні зберігається у Кіровоградському краєзнавчому музеї, так і називається «Поїздка на Запоріжжя – м. Нікополь. 1910 р.». Про кількість населення, яке займалося чумацтвом на півдні сучасної України етнограф П.З. Рябков писав:

«Після знищення Січі далеко не всі запорожці переселилися до Туреччини. Більша частина їх залишилася в межах сучасної Новоросії та значною мірою зайнялася чумацтвом. Про масштаби розвитку промислу свідчить сформування Потьомкіним в Катеринославі «обозу» для постачання 100-тисячної армії, яка облягала Очаків (1788 р.). Він налічував 2000 волових фур по 70 пудів сухарів у кожній, а всього було до 3000 4-волових фур, 1200 волів та 1500 погоничів. Це були справжні чумацькі вози: при кожному мазниці з дьогтем, запасні колеса, осі та інша чумацька справа. Виходячи з цього, маємо можливість скласти уявлення про кількість чумаків на тодішній Катеринославщині».

Зрозуміло, що таку кількість людей, волів і возів знайти можна було там, де проживало осіле населення, яке займалося хліборобством і скотарством. Таким населенням і були осілі запорожці, які не пішли в Туреччину та не переселилися на Кубань. Це були люди звичні до землі й заможні.

Головною базою Г. Потьомкіна був Єлисаветград з околицями, зайнятими козацькими зимівниками та слободами. Єлисаветград у 1784–1795 роках перебував у складі Катеринославського намісництва. Серед його населення Г. Потьомкін і вербував чумаків, набирав волів і вози, закупляв коней і заготовлював фураж. Ці місця й у подальшому були гніздом чумацтва...

Прехрестя чумацьких шляхів на Катеринославщині

Збереглися набагато раніші свідчення про стародавні торговельні шляхи на території нашого краю. У межах сучасного міста Дніпра, за версією краєзнавців В. Бінкевича, Г. Бінкевич та І. Усіченко, в місцевості коло мису Підкова Ігреньського півострова, там, де зливаються річки Самара і Шиянка, у Новгородському літописі 922 року згадується поселення Пересічень. Його мешканці уличі контролювали пересування по Дніпру, переправи через річки та суходільний шлях. Тут перетиналися найважливіші для населення часів середньовіччя шляхи або їхні відгалуження – Соляний, Залізний і «Гречник».

Місцем зосередження солеників і потужним для свого часу центром торгівлі та ремесел було так зване Ігренське місто на перетині торговельних шляхів у давньоруську добу (ІХ–ХІІІ ст.).

Історик В. Старостін теж досліджував, якими шляхами сучасної Дніпропетровщини рухалися орда та чумацькі каравани (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Starostin_Istorik). Наприкінці XVII ст. шляхами через пониззя р. Самари, користувалися «орди», про що збереглася цікава згадка від 14 січня 1695 р. миргородського сотника Т. Антоновича, який повідомляє полковникові І. Новицькому, що «сили великіе бесурменские заране переправилися мимо Самар, едни ж горе к Илченею пошли, другіе нижним шляхом понад Дніпром сим же боком от Кодаку…». Тобто, орди переправились через р. Самару вище і нижче Новобогородицька і рушили одна на верхів’я р. Кільчені (Злодійським шляхом), а інша – Брилевим уздовж Дніпра.

«Після укладення миру головними користувачами шляхів стали купецькі та чумацькі каравани. Розгром Запорожжя царським урядом та швидкоплинна війна 1711 р., значно зменшили торгівельні обороти, але не припинили їх зовсім. 10 лютого 1715 р., у відповідь на прохання гетьмана Скоропадського, вийшов царський указ щоб «торговим же малоросійським людям, які їдуть з «незаповідними» товарами до Криму, та кримцям, що їдуть із своїми товарами до Малої Росії, перепон не ставити ніяких». Але запорожців до України не пускати, а тим, хто їде до Криму, наказати ні в якому разі не заїжджати до запорожців. Проте, записане на папері дуже важко виконати в ділі. Запорожці продовжували володіти Кизикерменським перевозом через Дніпро, розташовуваним на найкоротшому шляху з України на Перекоп. Якщо купці, виконуючи указ, обходили перевіз і рухалися Лівобережжям, то їх перехоплювали при р. Самарі та розграбовували усі товари і добро. З іншого боку, значна частина купців порушувала указ і продовжувала торгівлю із Запорожжям. У цих умовах шляхи через пониззя Самари стали досить небезпечними для купецтва та чумаків. Так, у червні 1714 р. запорожці напали на китайгородських торговців, які поверталися з Криму і переправилися через Самару біля урочища Шість Колодязів».

Працюючи над путівником «Дніпро історичний. Наш старий Ринок», історики В. Старостін та І. Кочергін дослідили історію центральної частини сучасного міста Дніпра, яка у XVIII столітті була торгівельною площею. Її сучасні межі – вулиці Центральна, Липинського, Грушевського, Короленка, Мономаха, Троїцька площа і просп. Д. Яворницького по центру з площею Героїв Майдану. Цей великий квадрат облямовував стару ринкову площу, яка виникла майже 250 років тому на перехресті кількох чумацьких торгових шляхів, серед яких і Кримський тракт. Пізніше ринкова площа біля Троїцької церкви разом із адміністративними установами, навчальними закладами та прибутковими будинками стала осередком формування Катеринослава.

До наших часів на карті правобережного м. Дніпра збереглася назва «Чумацький провулок» у межах ж/м Західний колишньої Чечелівки.

На лівому березі сучасного міста в середині XVII століття розташовувалася слобода Кам’янка. У Кам’янці розміщувалась перевізна команда, яка мала суворий наказ: «Усім мандрівникам полегшувати переїзд через Дніпро». Всі чумацькі та козацькі ватаги, які йшли на Дон по рибу, промисловці й торговці з Курської, Орловської, Воронезької, Харківської губерній, які вирушали в Крим по сіль, – всі переправлялися тут через Дніпро. Це була одна з кращих Дніпровських переправ, котра приносила її власникам величезні прибутки. Використовувалися на ній плоти і довбані човни – дуби.

 

Вплив чумацтва на розвиток торгівлі краю. «В кожне свято ярмарок»

Чумаки часто зупинялися біля річкових переправ через велику їхню завантаженість. Зупиняючись тут, вони мали можливість розпродати частину свого товару. Там, де зупинялася велика кількість чумацьких возів, влаштовувались ярмарки. Справжній ярмарковий бум відбувався на півдні України в ХІХ ст., коли поширення набув чумацький промисел, і народ почав активно заселяти степові українські землі.

Відбувались ярмарки і на Катеринославщині. У губернському місті щороку проводилися три великі ярмарки «для пожвавлення промисловості та торгівлі». Гончарі, ложкарі, ткалі, вишивальниці, бондарі, столяри, стельмахи, кушніри, лимарі, соленики, дьогтярі, бублейниці і кравці продавали на ярмарках свої вироби. Валками стояли на торжищах чумацькі мажі з сіллю та рибою. Кожний купував те, що не міг зробити сам.

«Чумацтво напряму було пов’язане із заняттями українського населення, особливо з гончарством та рибальством, що були найвизначнішими після чумацтва несільськогосподарськими промислами населення Південної України» (Сергій Телюпа).

Історик О. Репан вважає, що «обласним центром» Дніпро був уже на початку XVІІІ століття, коли Новий Кодак був центром Кодацької паланки, територія якої перевищувала 12 тис. кв. км.

«Головним нервом життя Нового Кодака було не управління, а торгівля. Адже місто виникло на перетині важливих торговельних шляхів, на перевозі через Дніпро. Сюди приїздили купці з Правобережної та Лівобережної України, Польщі, Московії, Дону, Кримського ханства. Могли вони прибувати суходолом, могли Дніпром (Новий Кодак мав зручну гавань). Купцям треба відпочити – і в місті виростають шинки та заїжджі двори, яких на 1773 рік було понад три десятки. Великими торговельними подіями були ярмарки – 15 серпня, 26 вересня та в грудні. Щоденна торгівля відбувалася в крамницях на базарному майдані, яких налічувалося понад 40». https://www.dnipro.libr.dp.ua/Noviy_Kodak

Чудовий опис великої селянської ярмарки на Катеринославщині залишив Д.І. Яворницький. Судячи з цього опису, керамічний горщик на ярмарку коштував 2–3 копійки, цеберко сушених груш 15 копійок (разом із відром), лопата 25 копійок, а за пару червінців можна було вдягнутися з голови до п’ят.

Чумацькі назви на карті Дніпропетровщини

Згадки про прасолів стародавнього промислу залишились у назвах деяких населених пунктів нашого краю. Згадаємо сучасні села Дніпропетровської області, які виникли ще за часів запорозького козацтва та чумакування.

Село Чумаки Томаківського району розташоване біля витоків річки Комишувата Сура, центр сільради. Річка в цьому місці пересихає, на ній зроблено кілька загат. Село виникло у складі Кодацької паланки у першій половині XVIII століття на місці запорозького зимівника.

За місцевим переказом, чумаки, які займалися соляним промислом і ходили у Крим по сіль, заснували поселення у 1740–1741 роках. Проходячи якось цю місцевість, вони побачили, що по балках росли дикі груші й дуже високі трави. Якось поламалися у чумаків вози, і вони викопали тут декілька землянок і зупинилися на деякий час для відпочинку. По дорозі чумаки роздавали людям сіль там, де відбувалося весілля, де бідні жили, а решту – продавали.

Історію с. Чумаки як колишньої рангової дачі військового товариша Олексія Савицького досліджував історик В.М. Заруба. Після скасування Січі у 1775 р. кілька представників родини Савицьких, які брали участь у російсько-турецьких війнах, отримали в Новоросії чималі земельні угіддя.

«Олексій Олексійович (молодший) – народився 1752 р. в Луговиках. Навчався в КМА. Служив військовим канцеляристом ГВК (1769–1772), возним Курінської сотні (1772–1779), військовим товаришем (1774–1783). У 1783 р., у зв’язку з ліквідацією лівобережного козацького війська, вийшов у відставку у званні полкового осавула. Згодом продовжив службу в російській армії. У ГВК працював разом із сином власівського сотника Михайлом Майбородою, з яким приятелював, з сестрою Оленою якого одружився. Це був його перший шлюб, котрий перервався через ранню смерть дружини після важких пологів. Другу його дружину звали Анастасія. Олексій Олексійович був багатодітним батьком. Від двох шлюбів мав більше десяти дітей. По жіночій лінії їхніми предками були Майбороди, Бутовичі, Маковські, Лизогуби. О.О. Савицький брав участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. та у війні 1787–1791 р. Засідатель палати Київського намісництва (1784 р.). Секунд-майор (1787). Засідатель повітового суду Катеринославського повіту (1788 р.). Майор (1792 р.).»

Отримавши рангові земельні угіддя, заснував село Чумаки в однойменному урочищі. У 1798 р. тут проживало тільки 36 чоловіків та 24 жінки, церкви не було. Проте згодом саме тут О.О. Савицький таки вибудував церкву, яка стала родинною усипальницею для нього і його нащадків.

Історію села досліджував і письменник-краєзнавець М.П. Чабан. У 1808 році на хутір Чумаки переселено 205 мешканців села Томаківки. Село Чумаки в часи імперії було волосним центром, тут працювали млин, медичний пункт, існували церква, сім шкіл, із них чотири – церковнопарафіяльні. За останнім переписом населення тут мешкало 1203 особи.

О.Ф. Гуменюк, яка близько десяти років очолювала місцевий музей, про історію села розповідала: «Перша церква в Чумаках була дерев’яна і заввишки мала 16 метрів. Збудована без єдиного металевого цвяха на тиблях – дерев’яних цвяхах. Храм був обсаджений гарними деревами й квітами. А в 1891 році він згорів і на його місці збудували новий, теж дерев’яний в ім’я Миколая Чудотворця. Тут служили представники одного священицького роду – Капустянських. Так, з 1903 року другим священиком був Михайло Олександрович Капустянський (1875–1938), який закінчив курс Катеринославської духовної семінарії, і був законовчителем. Просфорнею, яка випікала просфори, при церкві працювала вдова священика Ольга Гнатівна Капустянська. Церковним старостою у 1906 році служив селянин Потап Олексійович Баглай. Шестеро дітей священика Капустянського стали вчителями. Їхня простора садиба знаходилася неподалік церкви. У Чумаках народився і майбутній генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Микола Олександрович Капустянський (1879–1969)».

Серед раритетів місцевого музею – справжня мазниця, тобто посудина для дьогтю, яким чумаки змазували колеса. Багато в музеї старих інструментів, рушників, фотографій, посуду. Школярам показують ціп, яким колись молотили зерно. Про чумаків нагадують ярма для волів із занозами на два боки. Багато тут гребенів, або чесалок.

Село Чумаки Петропавлівського району лежить на лівому березі річки Чаплина, нижче за течією примикає село Кардаші. Річка в цьому місці пересихає, на ній зроблена велика загата. Населення становить 309 осіб. Орган місцевого самоврядування – Дмитрівська сільська рада.

Село Чумаки П’ятихатського району розкинулося на берегах Макортівського водосховища (річка Саксагань), вище за течією примикає село Саксагань. Орган місцевого самоврядування – Саксаганська сільська рада. Населення – 671 мешканець.

Село Чумаки Дніпровського району розташоване в центральній частині Дніпропетровської області. Сусідні населені пункти: селище Зоря на захід, село Степове. Це село Чумаки засноване у 1926 році переселенцями Кам’янської сільради Новомосковського району. Згодом у селі було створено колгосп, який об’єднував жителів сіл Чумаки і Долина. У 1963 році його реорганізовано у радгосп «Петриківський». У 1967 році населення Чумаків становило 294 жителі.

18 квітня 1995 року, за рішенням Дніпропетровської обласної ради села Карла-Лібкнехта, Чумаки і Долина були об’єднані у село Чумаки. 1989 року за переписом у Карла-Лібнехта проживало приблизно 1500 осіб, у Чумаках – 160 осіб і в Долині – 120 осіб.

Чумаки на території Широківського району

Важко знайти на Дніпропетровщині район настільки цікавий, наскільки і недооцінений туристами як Широківщина. Саме тут відбувається поєднання первинної природної краси та славної історії загадкової доби козацтва. Тут відчутний теплий подих українських степів і збереглася неповторна флора та фауна цього краю. Краєм козацької слави називають Широківщину дослідники. Цікава історія місцевості району, якою пролягав давній поштовий тракт і частина Чумацького шляху.

У Широківському районі є село Шестірня. Краєзнавець Лідія Сасіна висуває авторську версію заснування спочатку докозацького чумацького поселення біля злиття двох річок – Синюхи та Інгульця. Пізніше воно стало слободою. Згідно з переказами, записаними в ХІХ ст. від старожилів, поселення засноване на початку ХVІІ ст. або раніше козаком-запорожцем Шестернею, який дістав прізвисько за те, що на одній з рук мав шість пальців. Згодом у рік падіння Січі козаки Шестерня, Нарепа, Пихно, Бурсак та інші перейшли в Туреччину. Після царського указу про привілеї та права поселенців вони повернулися назад. У 1780-х на поселення прийшли і вихідці з Білорусі та Гетьманщини. Колишні запорожці жили окремою громадою і, згідно зі сповідальними відомостями 1793 року, писались, як «черноморские козаки военніе и ихь домашние». Деякі колишні козацькі старшини ще в ХVІІІ ст. отримали дворянські титули і декілька тисяч десятин землі – Сидір Білий, Січован та інші.

За переказом, який повідала дослідниця історії краю Таїсія Старицька, з чумаками пов’язана історія виникнення села Сіромашне (Миколаївка). Іван Сіромаха – старшина Васюринського куреня – у 1750 році супроводжував чумацьку валку і при нападі татар отримав поранення. У 1760–1765 роках оселився на березі р. Інгулець на території села Миколаївка. Заснував зимівник, де вів господарство. Після скасування Запорозької Січі, як і більшість старшини, перейшов на російську службу та оженився на фрейліні Катерини ІІ (італійки за походженням). Імператриця йому пожалувала 10 десятин землі за вірність і відданість, а також як придане за нареченою. Тож спочатку зимівник, а згодом село Сіромашне (Миколаївка) виникло на цих землях. У Сіромахи було двоє синів і донька, між якими і був поділений спадок. Дочка вийшла заміж за майора Козельського. І саме завдяки йому та Сіромасі почали вивчення дивного червоного каменю. Івана Сіромаху поховали неподалік від його садиби у західній частині села. На могилі встановили кам’яний хрест, згодом замінений надгробком із залізним кованим хрестом, який зберігався до 30-х років ХХ ст. Перепоховано І. Сіромаху на південній околиці Широкого. Місце над дорогою, що веде до Великої могили з кам’яним хрестом обрано не випадково. Ця дорога – давній поштовий тракт, що пролягає до села Шестірня, з його козацьким кладовищем.

Любов Варивода, завідувачка відділу історії запорозького козацтва Нікопольського краєзнавчого музею, називає чумацтво найважливішим промислом запорозьких козаків. «На території сучасного Нікопольського району проходили чумацькі шляхи, які сполучалися з основними – Чорним і Муравським. Через Нікополь проходив Микитинський чумацький шлях, що починався від Микитиного Рогу, йшов на Коржеві Могили, Базавлук, Солону, Чортомлик, Микитине, через Дніпро, а далі звався Кримським. До речі, нинішня вулиця Шевченка у Нікополі колись називалася Кримською через те, що по ній чумаки їздили в Крим. В цілому ж на Катеринославщині у 60-ті роки ХІХ століття були відомі такі чумацькі осередки як Нікополь, Чернишівка (нині Червоногригорівка), Новопавлівка, Рогачик та Бабине».

«Споконвічна» переправа біля Микитиного Рогу-Нікополя

Економічне життя деяких міст, що лежали на чумацьких шляхах, в значній мірі залежало від чумаків. Яскравим прикладом такого міста може бути Микитин Ріг-Нікополь. Розташування у найвужчій ділянці Дніпрових плавнів, сповнених мереживом дрібних річок і озер, дозволяло облаштувати на Микитиному Розі зручну переправу, що віддавна сполучала суходольні шляхи. Будучи однією зі «споконвічних» переправ на Великому Лузі, перевіз на Микитиному Розі з’єднував лісостепову смугу правобережжя Дніпра з Кримом найкоротшим
шляхом, який пролягав річковими вододілами.

Історію переправи на Микитиному Розі досліджував історик В. Грибовський. Наприкінці ХVІІІ ст., «сам перевіз із боку Микитиного мав вельми скромний вигляд: тут була лише одна землянка, «а болше ни одного шалаша не находится», як ішлося у свідченні 1754 р. У цій землянці перебував запорозький шафар, який збирав оплату за користування перевозом. Канцелярія микитинського писаря, вочевидь, розташовувалася в Микитиному, як і команда козаків, які підтримували порядок на перевозі. Переправу здійснювали «войсковые запорозские пороны», тобто плоти, що рухалися по простягнутому на інший берег Дніпра канату. Цим прилаштуванням переправляли худобу кримських татар і ногайців, яку гнали з Перекопського степу на українські ярмарки, громіздкі чумацькі вози, наповнені сіллю, купецький крам тощо. Решту засобів переправи складали дуби і човни. Зазвичай, переправа відбувалася таким чином: «перевозят в полую воду сперва на остров, а переехав ево, опять водою, на берег, а летом с того самого острова к Никитину вброд дорога бывает». Узимку, здебільшого, через Дніпро переходили по кризі; коли ж лід був крихким, його прорубували, щоби «прополонить Днепр и зделать дорогу, ездить в лотке». Навесні розливи Дніпра поблизу Микитиного досягали 3 км, що унеможливлювало переправу на «поронах». Єдиними плавзасобами у цей час були дуби та човни»
(https://www.dnipro.libr.dp.ua/istoriya_mista_Mikitin_rig_Nikopol).

«В Нікополі було досить багато чумаків»

Степовим трактом із переправою у Нікополі з ранньої весни і до пізньої осені безперервно вдень і вночі тяглися чумацькі валки. Як одне з «чумацьких гніз» на півдні України Нікополь відвідав у 1910 році відомий дослідник чумацтва П.З. Рябков.

«В Нікополі було досить багато чумаків, між ними потраплялися з 15–20 возами. Один з чумаків розбагатів, Коваленко, здається: «він тепер мільйонер». Ходили по сіль в Крим, по рибу на Дон, а то возили фуру в Харків та інші міста» (П. Рябков).

У своїх записах П. Рябков пише про куплені речі «у чумака на Лапінці»: «Салотовка – коряк* з одного бруска дерева; великий коряк з діркою у дні; чотирикутний коряк на ніжках; жбан; стільчик з кореня на 3-х ніжках; ложка з ручкою; чарка з дерева; граблі з цільного дерева; інструмент для виготовлення коряків. Відіслані в Петербург, в Музей Олександра ІІІ».

Стародавній чумацький віз, знайдений у 30-ті роки XX ст. на подвір’ї селянина в селі Лапинка, мазниця, ложки для вимірювання солі та багато інших предметів, якими користувалися чумаки, сьогодні зберігаються серед експонатів Нікопольського краєзнавчого музею.

 

 

Спогади старожилів про чумакування

Старовинні села Катеринославщини, де згадуються чумаки, описав Яків Новицький у своїх подорожній нотатках і дослідженнях «З берегів Дніпра». Ось розповідь 87-річного старця Василя Івановича Нагірного (Москаленка), батько і дід якого були живими свідками заснування Олександрівська – першими його поселенцями. «Дід мій, – розповідає Нагірний, – жив на Орелі і часто чумакував. Коли пройшов слух, що на Московці будуть будувати місто і що для поселення запрошують охоче людей, – дід зібрав, що мав на хазяйстві і переїхав з родиною на Московку. Чумакам це веселе, багате лісом, звіром і рибою місце, давно було відоме».

Довгий час ктитором і будівельником другої за часом Покровської церкви (1788 р.) був козак Андрій Драган, який славився своєю заможністю. Він утримував цілу валку чумаків і в молодості чумакував сам. Із записаного Яковом Новицьким про аульського чумака Шкіля:

«Про Шкіля як вам розсказать, так це був багатий із багатіх запорожців. Своєму хазяйству він не знав счьоту, а грошей була несчіслима сума. Гроші позичав чумакам корячком. Було питають: «Коли ж вам, діду, віддать?» – «Як вернешся, стнку, с Криму та вторгуєш» (дід Гаврило Карпович Карпенко (Рогаченко), 84 роки, с. Аули Катеринославського повіту, 2 липня 1889 року).

«Чугунка зробила чумака зайвим»

Весь економічний лад народного життя України сприяв створенню чумацтва і підтримував його, але лише до того часу, допоки з півночі на південь не пролягла головна магістраль залізниці.

«Чугунка зробила чумака зайвим, вона стала могутнім конкурентом, якому чумацтво намагається протистояти, але марно. Чумак не міг конкурувати з дешевшим і швидшим залізничним транспортуванням. Але ще задовго до влаштування залізниць воловий віз поступається кінному. Найбільш цінні товари, що вимагали швидкої доставки, перевозилися кіньми. Швидка зміна навичок у житті сільського люду, яку викликали реформи епохи 60-х років, застала чумака абсолютно не готовим до боротьби за існування. Чумак навіть не спробував перейти від волів і тяжкого воза до коней і легкої підводи. За нього це зробили інші, більш спритні і заправські; чумак же якось зник одразу, вимер, як вимер колись мамонт… Чумацтво мало не безслідно щезає, залишивши в народній пам’яті лише слабкий спомин» ( П.З. Рябков).

Сучасні економісти О. Гордуновський, О. Гуржій, О. Реєнт стверджують, що колишні заможні чумаки не «тужили» за чумацтвом і казали про себе: «Землі більше візьмемо, хліб дорожчає, сіяти його стає прибутково». В результаті їхнього «відходу» від візництва зникла й потреба в наймитах. Не маючи землі й худоби, вони не полишили своєї праці, але перейшли в інші сфери діяльності, до нових господарів, наприклад, поміщиків і куркулів. Або ж подалися в промислове виробництво чи на транспорт, де постійно зростала потреба у вільних робочих руках.

Найдовше трималися за свою професію фурщики, бо практично завжди існувала необхідність у перевезеннях вантажів на невеликі відстані. Проте й вони вже не відповідали тому «традиційному» образу, який мали колись чумаки. Найзаможніші з них могли дозволити собі утримувати не більше 3–4 паровиць. Поступово зникала сама назва «чумак», найчастіше вживалося слово «фурщик». Останні мали невеликі наділи землі, а тому не могли забезпечити собі життя тільки сільським господарством. Вони вимушено продовжували займатися візництвом – як єдиним джерелом додаткового заробітку.

У період поступового зникнення чумацтва змінилися товари, які вони перевозили. Типові вантажі – хліб, сіль, риба, горілка, борошно, вугілля, будівельні матеріали та деякі інші – перебрали на себе залізниці та судноплавство. До Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній усе частіше возили на волах, головним чином, ремісничі вироби. Частина візників із Лівобережжя, Правобережжя та Слобожанщини у пошуках роботи переселялась на нові місця, зокрема, Приазов’я, де утримання худоби коштувало дешевше.

Таким чином, у другій половині ХІХ століття починається будівництво залізниць, з’явився водний транспорт і старі торговельні шляхи втратили своє значення. Збільшилися податки на сіль. «Соляні шляхи» почали заорювати. Чумакування стає невигідною професією і у 70–80 роках чумацтво припиняє своє існування. Разом із ним зник і цілий пласт своєрідної української культури, згадки про яку дійшли до нас як народні легенди та перекази.

Примітка
*Коряк, корячок – ківш для набирання зерна, борошна або черпак для зачерпування води.

Титульне фото. Чумаки. З фондів Нікопольського краєзнавчого музею //
https://www.facebook.com/110800550293698/videos/226284905120147

 

(Далі буде)

Чумацьким шляхом. Частина 1. З Богом в путь! 

Чумацьким шляхом. Частина 2. З косою і рушницею 

Чумацьким шляхом. Частина 4. Легенди Придніпров’я