Чумацьким шляхом. Частина 2. З косою і рушницею

Пішли наші синочки грошей добувати і слави заживати… Українська народна пісня.

 

 

 

 

Чумацтво було унікальним явищем, що існувало на теренах України протягом щонайменше чотирьохсот років, з XV до ХІХ сторіччя. Цей прибутковий, нині забутий промисел був нелегким і сповненим небезпек. З настанням весни до глибокої осені тяглися на південь валки чумаків. На всі боки лунали безкрайнім степом розлогі пісні:

Пішов чумак мандрувати, Щастя-долю добувати, гей. Де не ступить – все чужина, І все далі Україна, гей, гей...

«Отаманом громада кріпка»

Від’їхавши далеко від села, чумаки виходили на чумацьку раду і обирали атамана. Кожен із них мав право одного голосу, а новачки – півголосу. Кандидатуру атамана висували бувалі чумаки. Це було унікальне неписане право в усіх валках чумаків, скільки їх було по Україні..

«Отаман завжди йшов попереду; його обирали всією артіллю як людину досвідчену, бувалу, яка знала всі шляхи, вміла передбачити всі небезпеки. Він вказував усій валці дорогу, піднімав її у путь, зупиняв валку для відпочинку, визначав нічних і денних сторожів, розбирав сварки між ватажками й турбувався про відвернення несподіваних нападів з боку різних степових харцизів (Д.І. Яворницький).

З інших чумаків отаман виділявся шапкою, верх якої був обшитий червоним трикутником. Отаман їхав верхи на коні або ж у візку, запряженому конем. Вози отамана були попереду валки. На передньому його возі стояв півень – живий годинник на всю довгу дорогу. Усі гроші здавали отаманові, він вів рахунок, карбуючи на палиці. Слово отамана було для всіх законом, без нього навіть вози не мазали. Одягався отаман, як і всі чумаки, у широку полотняну білу сорочку, оздоблену скромною вишивкою, в широкі штани (з восьми аршин полотна) на ремінному очкурі, до якого кріпився ніж-«циганчук», взутий був у постоли або ж чоботи. За халявою тримав ложку, люльку, сопілку, молитовник від пропасниці. У холодну пору носив свиту або кожух, а шапку не скидав і влітку.

Обов’язки отамана визначалися чумацькими звичаями. Отаман не лише керував рухом валки, а, в першу чергу, вміло організовував чумаків на відбиття нападів на валку. Тому він виділявся серед усіх своєю силою, хоробрістю, розумом, кмітливістю, авторитетом. Він вибирав місця для зупинок, щоб було вдосталь корму для волів, чиста вода, умови відпочинку для чумаків, розставляв вартових. На шиї носив перепустку з відповідною печаткою властей на право проїзду територією Кримського ханства на Перекоп; він сплачував мито, домовлявся про місце на ярмарку. Але кожен чумак свої товари реалізував окремо.

Дослідник чумацтва І. Рудченко писав: «Чумаки мають свої освячені віками звичаї майже для кожного свого посуву. Чумак повинен виїздити з дому «по закону», їхати дорогою «по закону», навіть спинятися в дорозі, щоб пасти воли, теж «по закону»… Чумаки суворо доглядають за сповненням своїх законів: артіль завжди буває незадоволена, коли хто-небудь «поломить чумацький звичай». Цей неписаний кодекс складали одвічні народні звичаї, вибрані шляхом буденного історичного досвіду і традицій, які передавалися з роду в рід, з покоління в покоління, від батьків до дітей. Багато в чумацтві важили товариські принципи. Товариші ніколи не зоставляли чумака в нещасті, але зрада товариша вважалася за один з найганебніших злочинів – чумак, котрий зробив це, вже не знаходив собі валки.

На думку І. Мазура, чумаки вирізнялись високою культурою. У загоні (зимова стоянка) вони читали – всі були грамотні, співали, грали у шахи, виготовляючи їх із паличок. Про новини вони дізнавалися в дорозі, бо добре знали мови інших народів. Між собою чумаки всі приятелювали, довіряючи один одному.

Інша дослідниця чумацтва С. Проскурова відзначає, що повсякденне життя чумацької валки, особливо коли чумаки здійснювали подорожі у «нижній світ» (за Дніпрові пороги, до моря), було пронизане цілим рядом ритуалів. Характер чумацького промислу, як ніякого іншого, сприяв колективному спілкуванню. Саме під час неквапних бесід біля нічного багаття відбувалася передача носіями «чумацького звичаю» – отаманами і старшими чумаками – життєвого, виробничого та соціального досвіду й етнокультурної інформації (секретів ремесла, ритуалів, обрядів, звичаїв, фольклору) молодшим. Чумацькі отамани наділялися в усній народній традиції надприродними здібностями – голдовництвом, тобто чаклунством, здатністю розуміти мову тварин, надзвичайною фізичною силою тощо.

Зібрати воєдино валку (за різними оцінками, від 40 до 100–300 возів, кожен з яких завантажений на 1–1,5 тони) при раптовому нападі ворога – справа не швидка. Волів потрібно було зберегти за всяку ціну – це транспорт... Крім значних фізичних даних, невибагливості в побуті і їжі, витривалості, стійкості, міцного здоров’я, бойових навичок, чумак, а особливо отаман, мав знати іноземну мову, без чого неможливо торгувати. Як неможливе це заняття без кмітливості і хитрості. Потрібна вправність і практичність, володіння рахунком і обліком. Без обману або розкриття обману не обійтися. І потрібно вміти домовлятися (Тарасенко Є.В.).

«У степах… ні стежки, ні сліду, як в морі»

Яскраву характеристику місцевості та часу на зорі чумацтва надає гадяцький полковник Григорій Грабянка у своєму «Літописі»:

«У тих диких і широких степах немає ні стежки, ні сліду, як в морі. Однак ватаги добре знали шлях і ходили там, як по прокладеній дорозі. Ходили з великим побоюванням, щоб їх не могли виявити татари, кілька місяців не палили вогню і раз в день їли. Їли толокно і потовчені сухарі. Не даючи своїм коням навіть іржати, вони, немов дикий звір, ховалися в очеретах і з великим побоюванням, то з’їжджаючись, то роз’їжджаючи, верстали свій шлях. У тих безмежних і диких степах вони розшукували дорогу днем ​​за сонцем, за високими гірськими кряжами і могилами, а вночі – за зірками, вітрами і ріками».

«Ой у полі криниченька»…

«Без води і трави» чумаки не могли рушати в далеку дорогу. На відпочинок вони розташовувалися в долинах, де можна було дістати воду в «світлій криниці» або озерці серед густого очерету. Цікавий чумацький звичай наводить краєзнавець Іван Гусаров із Дерезуватого. На великих відстанях між природними водопоями чумаки копали в полі три криниці, розташовані трикутником за релігійним принципом – Бог любить Трійцю. Над криницями садили калину, а також вербу, яка очищала воду. Так поступово степові мандрівники обживали степ місцями для водопою і дороговказами.

Після відпочинку чумаки знову пускалися в дорогу. Їх поглинав неозорий безбережний степ, сонний і мовчазний, і «битим шляхом» під південним палючим сонцем повільно тяглися воли, здіймаючи пил. Глухому шелесту полину чумаки відповідали протяжною піснею і скрипом критих возів. За сонцем і могильними курганами вони трималися шляху, який вів їх до удачі або загибелі.

«Хліб і вода – чумацька їда»

Д.І. Яворницький писав в «Історії запорізьких козаків», що найважливішою після отамана людиною серед чумаків був кухар, чи кашовар: він «зберігав усі харчі й кашоварські знадоби», готував страву чумакам до снідання, обіду й вечері.

Подорож стародавніх прасолів добре описав очевидець і дослідник чумацького промислу, український народознавець середини XIX ст. Григорій Данилевський:

«Рано-вранці, години за три до сходу сонця, ватажок будить товаришів, вартові поять і запрягають волів, і валка зорює, тобто йде на зорі до нового привалу. Цей привал роблять уже тоді, коли сонце підбивається над землею в два дуби, тобто близько шостої або сьомої години. При цьому, поки воли відпочивають і пасуться, чумаки снідають. Опівдні другий привал і обід. Увечері, на зорі, вечеря, а за нею – нічліг і справжній випас волів. Взагалі намагаються за день пройти верст тридцять. Їдять дорогою пшоняну кашу з салом, хліб із сіллю, галушки, а з Дону назад – солону і в’ялену рибу. Звичай чумаків – у дорозі утримуватися в їжі. Волам вибирають кращий корм на луках і толоках і кращий водопій. Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що зветься чихир. Від неї у волів з’являється кровотеча. Крім того, волам не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в ніздрі й нерідко їх душать».

У таких умовах додатком до обіду подорожніх ставала дичина, упольована в дорозі – зайці або птахи, про що співається у чумацькій пісні:

Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, Що вивела чаєняток при битій дорозі. Їхали чумаки, весело співали, І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали. А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється, К сирій землі припадає, чумаків благає: «Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі! Верніть моїх чаєняток, вони ще маленькі!» «Ой чаєчко наша, неправдонька ваша: Поварили чаєняток – добра була каша!»

«Доля чумацькая гірка, а щастя щербате»

Ризикуючи життям, тяглися чумацькі вози з запряженими в них волами через дикі степи, з центру країни на крайній південь і назад.

«Промисел чумака був сповнений небезпек і труднощів: 5–6 тижнів шляху в один кінець по диких місцях – в низов’ях Дніпра простягалося Дике поле (сучасні Одеська, Миколаївська, Херсонська області), що кишить «харцизяками» з шаблями, піками і рушницями. Відповідно, погода і побут не доставляли задоволення – спекотне степове сонце, відсутність питної води, пилові бурі, дощі, яри, річки, розтягнута по дорозі валка, відкрита для ворожого нападу…» (Тарасенко Є.В.).

Вирушаючи в цей тернистий путь, чумаки озброювалися рушницями, списами, шаблями, землеробськими ціпами, косами – «в кого віл та коса, в того грошей киса», «косіть, хлопці, лободу, забувайте ту біду». В разі відсутності паші для випасу волів, у крайньому випадку, косили чиюсь пшеницю або жито. Як пишуть дослідники, коса була не тільки сільськогосподарським, але і бойовим озброєнням для чумака. Споконвіку і до кінця XVIII століття будь-який промисел неможливий був без вміння захистити майно і себе від нападу як своїх, так і чужих.

«Для безпеки в дорозі всі чумаки мали рушниці й довгі списи, а свої гроші ховали або в гамани на грудях, або під колісні ободи» (Д.І. Яворницький).

«Гуртом і батька легше бити»

Переправи через річки, ремонт воза, що зламався, хвороба чумака або його худоби – подолати все це було не під силу одній людині. Надзвичайно велика небезпека і численні перешкоди робили неможливим заняття чумацьким промислом поодинці або навіть незначними групами. За «чумацьким звичаєм», який досліджували Сокур Ю.В. та Малишко К.І., єдиним можливим виходом було об’єднання чумаків на час промислу в значні, добре організовані й озброєні групи – валки, що здатні були б дати відсіч у разі раптового нападу в дорозі або під час зупинки. Об’єднання у валки полегшувало також і подолання природних перешкод.

Валки створювали по-різному. В одних випадках, вони виникали ще перед виходом чумаків на промисел, тоді, коли в конкретному селі або в сусідніх селах була достатня кількість чумаків. Якщо чумаків було мало, то валки виникали вже в дорозі, коли зустрічалися і об’єднувалися кілька невеликих чумацьких груп. Головну роль валка відігравала в охороні чумаків. За словами Д.І. Яворницького, у ногайських степах чумаки весь час були насторожі: «У випадку несподіваного нападу з боку харцизів, гайдамаків та різних степових хижаків чумаки відразу влаштовували зі своїх возів табір, і керовані артільним отаманом, відбивалися від злих людей». Валку чумаків супроводжували ще й собаки. Вони полювали дрібних звірів, проганяли зайця, щоб той не перебігав дорогу. При нападі ворогів собаки створювали своєрідний другий фронт в тилу розбійників, нещадно гризли їх за ноги.

Під козацьким захистом

Гей, дотягайте, славні чумаченьки До Великого Лугу! Ой которії та поспішали То ті в Лузі зимували; А которії та й не поспішали, То ті в степу пропадали! Чумацька народна пісня.

Історики й досі не дійшли згоди про те, хто ж кого породив: чумаки козаків чи козаки чумаків? У будь-якому випадку споконвіку і до кінця XVIII століття будь-який промисел неможливий був без вміння захистити майно і себе від нападу як своїх, так і чужих.

Щербина Ф. у книзі «Очерки південно-руських артілей і общинно-артільних форм» (1880) писав, що чумацький валка мала спочатку військовий характер, «хоча для чумаків прямим завданням, на відміну від вільних козаків, була економічна діяльність, для захисту якої потрібна була військова діяльність, продиктована умовами життя (війни, повстання, інтервенції, набіги, розбої). Промисловець повинен бути не тільки трударем, а й воїном, вимушеним сміливо і вміло захищати свої плоди, своє майно. А як обороняти, так і нападати краще разом – зграєю, ватагою, товариством».

У народній уяві залишився переважно ідеалізований образ відносин між запорожцями та чумаками, в якому перші виступали як захисники промисловців. Ось як пише про зустріч чумацьких ватаг на Запорожжі Д.І. Яворницький: «У самих кордонів запорозьких вольностей чумаків зустрічала особлива козацька команда і допомагала їм переправлятися через річки, перш за все, Дніпро, якщо чумаки йшли з Украйни, або Бугу, якщо вони рухалися з областей південно-західній Польщі. Переправившись через Буг, вони сплачували певне мито – «мостове», приходили в Гард, брали тут для безпеки в дорозі й орієнтації конвой з військовим пірначем, військовою печаткою, прикріпленою до пірнача, чи взагалі якимось будзиганом [символ влади – Д.Я.] і рухалися далі всередину запорозьких вольностей, причому знову платили «мостове» за переправи поромами і за переїзди гатями й містками. Скрізь, де тільки проїжджали чумаки, їх зустрічали гостинно і козаки-зимівчаки й особливо корчмарі і шинкарі, у яких чумаки завжди могли знайти собі й добрий обід, і добру горілку, а для своїх волів свіжу пашу й холодну воду з криниці чи копанки, викопаної біля будь-якого зимівника. Змінивши кілька разів конвой і щоразу заплативши їм особливий «ралець», чумаки врешті діставалися або до Микитиного або до Кодака; тут вони зовсім відпускали конвой, вносили певну суму за свій проїзд запорозькими землями у військову скарбницю і на деякий час зупинялися».

На оригінальному зображенні козацького поселення в межах дніпрового Низу видніються могили-дороговкази, на яких вартували запорожці. Звідти козацька сторожа слідкувала за ворогом і повідомляла про його наближення.

Проте взаємовідносини між козаками і чумаками, за згадками місцевих жителів Катеринославської губернії, опитаних Я.П. Новицьким, були складніші.

«Колись степи були дикі, шляхів мало, тай то один од другого на 50–100 верст. По великих шляхах в Крим стояла запорожська сторожа, а по балкам шлялась татарва та нагайва. Чумаки тоді ходили валками возів 100–200 і більше, щоб охотніше було. Оце іде валка, аж ось над шляхом стоїть ратище. Тут, значить, клади чумак харчі сторожі. Інчій кладе хліба, сухарів, торбину борошна, пшона; інчій сала, солі, цибулі, тарані. Покладуть і гайда собі. Ідуть вони, коли ось уп’ять ратище і уже серед шляху. Тут уже випрягай чумак і стій, бо на переді залягли турки або нагаяки. Пасуть чумаки волів, коли ось, як вітер, летять верхами запорожці. Запрягають тоді чумаки волів і йдуть, а попереду козаки. Верстов десяток чи більше пройдуть, а там уп’ять козаки. Тоді ці вертають, а ті проводять чумака дальше. Чумаки, було, дають запорожцям і гроші, і могорич, а інчі і вола на махан [м’ясо – Я.Н.]. Скот тоді був ніпочом. Кожний чумак брав про случай пар дві-три зайвих. Були такі чумаки, що не слухали сторожі: скинуть з дороги ратище і дальше поганяють. За те їм і доставалось: або запорожчі плечі нашмагають, або татарва наб’є, а волів займе» (Дід Іван Кардаш, Олександрівськ, 16 грудня 1884 р.).

У народній пам’яті залишились й інші взаємостосунки. Запорожці, сприймаючи охорону чумаків за свою безпосередню роботу, жорстоко карали тих, хто відмовлявся платити за їхні послуги. Збереглися записані Я. Новицьким спомини старого запорожця Дем’яна Гужви, який розповідає про те, як розважався, перевертаючи чумакам вози, що завдавало їм значних збитків: «Не раз я на своєму віку і гайдамачив!... Кінь у мене був як змій! Було як їду шляхом, то всяк дає дорогу. При сідлі у мене аркан і якірець. Арканом, було, ловлю туряків [турків – Я.Н.], а якірцем перевертаю вози… Тоді чумаки добре вшивали вози шкурами, то я, було, смерком, розжену коня, кину верьовку з якірцем на віз, смикну до себе – і пішов віз шкереберть…»

Про Коржеву могилу (засада гайдамаків). Під Верхньодніпровськім єсть Коржева могила, а біля неї йшла колись гряниця Запорожскої області; повз ту могилу лежав Великий шлях. В старину було як ідуть чумаки повз могилу, то гайдамаки виставлять ратище на могилі, а самі заляжуть в тернах і дивляться, чи покладуть чумаки харчів чи ні. Кладуть було чумаки сухарі, сіль, рибу, пшоно, сало. Хто дасть, – іде благополучно дальше, а хто не дасть – тому бувало всього…» (Записано Я. Новицьким зі слів діда Дмитра Биховського, 79 років, м. Нікополь Катеринославської губернії, 12 листопада 1895 року)

Ногайці — степові харцизи

Перейшовши Дніпро, якщо шлях вів на південь, чумаки вимащували свій одяг дьогтем, щоб уберегтися «від чуми й від гадини». Потім діставали з воза списи, заряджали рушниці і ховали гроші. У ногайських степах вже не було ні сіл, ні «зимівників», де можна було зупинитися. Від Запорожжя до Перекопу чумаки нікого не зустрічали, крім татарських табунів і отар, які блукали з чабанами диким степом. Ногайські татари в степу нікого не боялися, і напасти на чумаків, перерізати, відняти волів і товар вважалося у них молодецтвом. Бували випадки, коли татари захоплювали чумаків у полон і продавали їх у каторгу. Історичні дані про напади на чумаків відбиваються в чумацьких піснях:

Де не взялася орда, Порубала чумака. Всіх чумаків орда зняла. А котрих старих – вирубала, А молодих в полон взяла. А маленьких витоптала.

Спільне побоювання за своє життя і майно було найголовнішою сполучною ланкою чумацтва. А небезпеки були надзвичайно великі: в околицях порогів, за словами Г. Боплана, відомого французького військового інженера і картографа, який у 1651 р. видав «Опис України…», «подорож навіть із сотнею, навіть із тисячею людей не знижувала ризику, оскільки татари, не маючи постійних жител, раз у раз роз’їжджали загонами».

  

Ось до яких хитрощів, як пише Г. де Боплан в «Описі України», ногайські татари вдавалися, ховаючись у степах, щоб зненацька напасти на якийсь караван, лишаючись непоміченими. Степова місцевість звичайно вкрита високою травою, вершники не можуть переміщатися, не потоптавши трави і не лишивши за собою стежки або сліду, завдяки чому відомо, скільки їх може бути і в який бік вони їдуть. Остерігаючись викриття і переслідування, вони з великих груп утворюють немов чотири промені своїми меншими загонами. Усі ці невеликі загони їдуть кожен у свій бік, а далі ще діляться на менший загін, як видно з малюнку. Слідів вони не залишають зовсім, бо трава, потоптана кількома кіньми, за день-два піднімається. «У якійсь низині, де є вода і добра трава», роблять засідку і чекають слушної нагоди для нападу.

Як тільки виникала загроза нападу, чумаки будували «табір» у вигляді чотирикутника з возів. Такий укріплений табір було важко взяти нападаючим. Якщо ворогів було не так багато, то чумакам вдавалося від них відбитися і навіть захопити полонених.

«Зазнаючи часом різних злигоднів від нападів харцизів, чумаки нерідко терпіли «нечуваних образ» і від самих татар; татари змушували їх сплачувати великі суми за переправи через річки Білозірку, Рогачик і Каїрки – від 5 до 30 копійок мостового, а часом брали плату і в тих місцях, де води взагалі не було і де ріку переїжджали возами як сухий яр; часом у них відганяли з пасовищ волів, вимагаючи потім викупу по півтора карбованці за голову, як буцімто за знайдену в дикому степу худобу; часом взагалі крали волів, відганяючи їх у свої аули. З такими труднощами добиралися козаки до Перекопської вежі; тут кримчаки вже чекали чумаків, радіючи з їхнього приходу, оскільки чумаки приносили немалий прибуток скарбниці кримського хана» (Д.І. Яворницький).

«То люди бувалі»

Мандри до Азова, Чорного моря, постійна небезпека й важка дорога створили тип людей з неповторними рисами характеру, побутом, професійними навичками. Чумаки лишились у народній пам’яті людьми дужими, великими на зріст, самовпевненими й гордими, спритними, працьовитими, веселими й мовчазними. Були дуже справедливими, не скупилися для бідних, не зачіпали чужого – краще своїм поступляться.

«Запитайте чумаків, за що вони тепер не платять? "Все вже на відкупу, крім одного неба!" – дадуть відповідь вам. І дійсно, за водопій беруть, за корм трави беруть, за мости і переправи на поромах беруть. В інших місцях змушують їх при навантаженні товарів перш виконати деякі міські повинності, звезти з міста на своїх волах сміття, привезти каменю або піску. Між собою дорогою вони взагалі дуже старанні. Кожен день по черзі один йде попереду валки, інший спостерігає за загальною тверезістю, сторожить волів по черзі і по черзі готує вечерю і обід, розплачується з утримувачами толок і водопоїв і несе всі обов’язки по обозу… У кого поламався віз, той чинить колесо, підводить нову вісь, скручує мотузкою обід або спицю, приганяє новий шкворень. На ранок на місці ночівлі залишається чимало трісок і стружок, що красномовно говорить про погану конструкцію чумацьких возів. "Худа снасть відпочити не дасть," віз ламається – чумак ума набирається», – говорять прислів’я» (Данилевський Г.П.).

Чумак був готовий разом із товаришами йти на найтяжчу працю, але при нагоді виявляв і свою підприємливість. На промисловий дух чумацтва звертає увагу І. Мазур. Невпинне зростання цін на сіль і митних зборів, що бралися при в’їзді та виїзді з Криму на перекопській «башті», змушувало чумаків вдаватись до хитрощів спільними діями. Частина валки вирушала по сіль, а частина залишалась в степу під Перекопом. Купуючи сіль, чумаки вантажили її на вози стільки, скільки вони могли витримати і скільки могли потягти воли. Виїхавши за Перекоп, чумаки частину солі перевантажували на порожні вози, що чекали під Перекопом.

Довга й важка дорога гартувала чумаків морально й фізично. Недарма ж про них говорили: «То люди бувалі, сходили світами, багато бачили, багато знають». Більшу частину життя чумаки проводили в дорозі, тож і помирати нерідко доводилось на чужині.

«Поховали чумаченька в степу при дорозі»

Коли в дорозі хтось з чумаків помирав від хвороби чи ран, це була найбільша трагедія для всієї валки. Письменник-краєзнавець із Дерезуватого І.І. Гусаров так описує чумацький похорон: «У степу, при дорозі, копали яму. Покійника на той світ проводжали в новому одязі. Клали до ями головою в напрямку рідного дому. Кожен чумак зі своєї мажі приносив жменю солі – нею обсипали покійника. Шапками носили землю і насипали високу могилу. Ставали навколо неї, читали молитви, бажали небіжчику царства небесного. Потім бралися за заупокійну трапезу, і коли валка заходила за обрій, і могила поволі пропадала з виду, оберталися назад до поховання, осіняли себе хрестом, одягали шапки і рухалися далі. Роги волам покійного чумаки фарбували в чорний колір (намазували дьогтем і посипали попелом). Коли ж чумак загинув, проливши кров у боротьбі з ворогами, між рогами вісімкою прикріпляли стрічку червоного кольору. Коли проїжджали селами, то люди ставали поміж волів покійного на коліна і молилися Богу за упокій його душі – так віддавали шану небіжчику».

Побратими детально розповідали вдові померлого про трагічні пригоди, передавали мажі, волів і все зароблене її чоловіком. Сходилося все село, в церкві відправляли панахиду. Вдова влаштовувала трапезу для всіх чумаків. Другої весни чумаки привозили високий дубовий хрест і вкопували його на могилі. Вишитий вдовою рушник прикріпляли серединою до вершини хреста, кінці приколювали на перехрестях.

Поховали чумаченька в степу при дорозі – Запалала вогнем свічка у вола на розі. Насипали на цім місці високу могилу – Якщо йтиме поруч валка, ще земельки кине…. Отака чумацька доля – хто її вгадає? Тільки ненька-Україна сина пам’ятає. А могила все росте, а поряд – тополя. Спить чумак вічним сном – така його доля. Іван Гусаров

Чумацькі пригоди. «Щоб чумаком стать, треба много знать»

Пригоди в чумаків, крім грабіжницьких нападів, були неабиякі; їх чекали степові пожежі, нальоти сарани, різні хвороби.

Татари не вміли косити трави, сушити й заготовляти її на сіно. Помірно-спекотний клімат давав їм можливість випасати худобу на підсніжному кормі цілу зиму. Степові трави самі висихали або татари їх підпалювали. Вогонь котився на 100–120 верст уперед, всюди лунав страшенний тріск, повітря ставало задушливим і гарячим. Все живе стрімголів утікає від вогню, падає і гине в полум’ї, диму. Після такої пожежі на сотні верст увесь степ перетворюєгься на чорне море смерті, де надовго зникає життя. Тому, потрапивши в зону степових пожеж, валка чумаків зазнавала значних втрат у волах і людях. На волах від пожежі далеко не втечеш.

Про інше степове лихо писав Г. Боплан ще в середині XVII ст.:

«Цю нечисть жене східний або південно-східний вітер, він несе її у тутешні краї, де вона усе спустошує, поїдаючи посіви і траву навіть ще недозрілими. Таким чином, де лиш вона пролетить і сяде, – винищує усе швидше, як за дві години, через що потім виникає велика дорожнеча на харчі… Сарана сідає на землю, щоб попастися, і усі поля вкриваються нею; при цьому чутно якесь шарудіння, яке зднімається, коли вона жере. Менш як за годину-дві, сарана пожирає усе до  ґрунту, потім знімається і її несе туди, куди дме вітер. Коли вона летить, то у найясніший день сонце видно не краще, ніж якби небо було б затягнуте величезними хмарами».

Чумаки уважно вивчали природні умови, тому наперед знали і про появу сарани. У цьому випадку припиняли свій рух, діставали з возів торби, натягували їх собі на голови, на голови волів, щільно закривали їм рота, ніздрі, вуха, очі. Коли сарана сідала на волів, чумаки скидали її додолу і топтали чобітьми. Утворювалась велика жовта пляма, як роздавлене куряче яйце. Від нестерпного сморіду боліла голова, воли ставали кволими, всіх хилило на сон. Коли сарана, об’ївши все навколо, відлітала, чумаки звільнялись від мішків, оглядали тварин, вичісували їх дерев’яними гребенями, шукали річки, аби там обмити волів і реманент від огидної рідини.

Якщо в дорозі потрібно було лікуватися, то використовували горілку, настоянку з трав, трави. З цією ж метою обкурювалися тютюном, ладаном. Методи лікування від різних недуг чумаки перейняли від тих, із ким спілкувалися. Вони знали про лікувальні властивості внутрішнього жиру свиней, собак, борсуків, ведмедів, гусячого, їжакового, кротового, гадючого, черепашого. Їх використовували для лікування внутрішніх хвороб. Рани та нариви зцілювали маззю, виготовленою з м’яса річкової черепахи. Це м’ясо довго варили в борсучому жирові, розтирали в макітрі, накладали на полотнину і прикладали до гнійної рани. Бронхіт і зараз лікуємо чумацькими засобами: редькою з медом, напарюванням ніг.

У чумаків було багато власних звичаїв і повір’їв. Зустрівшись у дорозі з чужими чумаками, зупинялися, запалювали люльки, розпитували один одного про життя-буття, про новини. Між собою чумаки були дружні, допомагали один одному в біді. Зустріч на дорозі з жінкою віщувала недобре. Тому жінки, побачивши здалека чумаків, ішли геть з дороги й ховалися.

Велика залежність успіху чумака від здоров’я волів як тяглової сили прищеплювала особливу любов до цих тварин. Втрата ж під час подорожі навіть одного вола вважалась великим лихом:

Ой я, чумак нещасливий, Іду з корчми ледве живий, Воли мої поздихали, Воли ярмо поламали. Ой я таки піддержуся, Хоть під хуру, да наймуся. Чужі воли буду гнати, Та все-таки чумакувати!

«…Ой в Царграді на риночку там п’є чумак горілочку»

Від початку XIX ст., коли дорога стала безпечнішою, суворих звичаїв дотримувалися менше. Валка йшла через свої й чужі землі, керована власними законами; впійманих розбійників судила сама й власними силами виконувала навіть присуд смерті.

Данилевский Г.П. у своєму нарисі «Чумаки. З подорожніх заміток 1856 року про вдачу і звичаї українських чумаків» писав:

«Ось сіль окуплена, вози навантажені, чумаки йдуть в зворотний шлях. Одні везуть сіль прямо додому, в тисячі сіл і містечок своєї батьківщини. Інші везуть її в складські місця на Дніпрі, звідки сіль водою, вище порогів, піднімається в західні губернії і в Царство Польське. Одне з головних складських місць солі на Дніпрі – Крюків Посад, в передмісті Кременчука. Тут у червні-липні справжнє царство чумаків. Тут вони складають сіль, виручають чистоганом бариш і нерідко тут же його пропивають до копійки. Тоді чумак в останньому похміллі сідає на площі, заламує на вухо високу шапку і слізно співає знамениту чумацьку пісню:

Ой, запив чумак, запив, Сидячи на риночку; Та й пропив чумак, пропив Усю худобочку...

Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримувалися сухого закону, а після доброго торгу бучно гуляли. Чумацькі пісні відображають потяг чумаків до шинків, який доводив їх до обміну чи продажу волів, що, в свою чергу, призводило до розорення господарств чумаків, які не мали додаткових можливостей заробітку.

Що в Одесі та в Херсоні За три роки заробив, Те в Полтаві, зробив славу, За два ярмарки пропив.

Чумацькі пісні, спогади старожилів, зібрані та опубліковані етнографом Я.П. Новицьким на Катеринославщині, є цінними джерелами при дослідженні звичаїв, своєрідного побуту, характеру чумаків на півдні України.

В кого віл та коса, в того грошей киса

Історики Слабєєв І., Рябков П. свідчать, що наприкінці ХVIII століття в руках чумаків було зосереджено більшу частину торгівлі сіллю та рибою. На початку XIX ст. вони щорічно продавали в Україні по 4 млн. пудів солі і 600–900 тис. пудів риби. А за сезон (квітень- жовтень) транспортували по 60–80 млн. пудів вантажів, в тому числі 25–40 млн. пудів хліба на експорт, який транспортували за кордон через Одесу.

Чумаки перевозили найрізноманітніші речі. Так, відомо, що з настанням весни, вони брали з найближчого міста Слов’янська топлене сало, а з інших навколишніх місцевостей – пшеницю, льон, борошно і відвозили все це на продаж у Таганрог, Бердянськ, Маріуполь. З Таранрога або Ростова брали рибу, ікру, вино. А ще так звану дерев’яну олію – нижчий сорт оливкової олії, що використовувалась у примітивних світильниках. На радість господиням везли родзинки і ріжок – так звані «цареградські боби» – плоди середземноморських дерев, з яких тоді виготовляли сурогат какао, освіжаючі напої, а також ласощі та приправу до випічки. На возах чумаків знаходилося місце для величезної кількості інших товарів, які везли на Курський, Коренський ярмарок або в Білгород. Деякі товари відправляли навіть у Москву, Нижній Новгород й інші міста Російської імперії. Чумакам доводилося бувати в Астраханській губернії, в Криму, Бессарабії, Білорусі та Польщі.

Чумаків на селі шанували всі. Особливо тішилися селяни тоді, коли вони поверталися з Криму з повними возами. Односельчанам продавали сіль значно дешевше, зубожілим давали безкоштовно. Чоловіків пригощали тютюном, жінок – прянощами (перець, лаврове листя, кориця), кольоровим горошком, яким прикрашати паски на Великдень, порошком для фарбування яєць. Дідусям дарували люльки, бабусям – парчеві очіпки, парубкам, які збиралися одружуватися, – зелені пояси, дівчатам – стрічки. А вже дітям – гостинці: ріжки, цукерки, горіхи, сушені фрукти і багато іншого. Церкві – ладан, бо священник завжди молився в храмі за щасливе повернення чумаків додому.

У свої садиби чумаки заїжджали з поля, «щоб не наробити шкоди». Сіль зберігали в засіках комор у кайдубах, сипанках, а міряли її діжками та мірками.

Про чумацький звичай влаштування обіду для односельчан згадує один селянин Юрченко: «Пізньої осені, десь на Покрову, чумаки поверталися з далекої дороги, їх чекали з радістю. Багатші з чумаків влаштовували багаті чумацькі обіди. Вершники їздили по селах і оголошували: – В Орлах, у Грицька Момота буде обід! Гей, громадяни! Сходьтеся старі й малі, багаті й бідні, мающі й немающі, видющі й невидющі! Всіх просить дядько й тітка, потурбуйтеся взяти ложки і приходьте! Гей! Приходьте!
Люди сходилися і віталися з господарями. Столи стояли в хатах, возовнях, в садку під яблунями і грушами, люди сідали за віковими ознаками: старі жінки – в хаті, молоді – у возівнях, дівчата – в садку, під креслатою яблунею, хлопці – під грушею, бувалі чумаки – недалеко пасіки, дітям на траві простирали довгі скатерті і подавали страви. На столи ставили миски з їжею і клали ламані свіжоспечені шматки пшеничного хліба. Його не різали ножем, тому що і в дорозі чумаки не користувалися металевим знаряддям. Отож різати ножем хліб – великий гріх!» За столами точилися жваві розмови, особливо там, де сиділи бувалі чумаки. Їхні спогади, сповнені романтики, привертали увагу молодих.

«Прийшла Покрова, сиди, чумак, вдома!»

З наставанням холодів чумакування закінчувалось. Бувало, що волів залишали на зимівлю на півдні в хазяїна, де їх легше прогодувати. Робили загін – викопували землянку, будували піч, обгороджували всю місцину возами. Після першої ночі в загоні отаман вертався додому, а для догляду за волами лишалися наймити. Щоб наймит добре доглядав худобу, хазяїн-чумак давав йому паровицю волів на виплату. Через п’ять років служби наймит ставав чумаком.

(Далі буде)

Чумацьким шляхом. Частина 1. З Богом в путь!

Чумацьким шляхом. Частина 3.В степах Катеринославщини

Чумацьким шляхом. Частина 4. Легенди Придніпров’я