Театральний роман довжиною в життя

Народну артистку України Людмилу Вершиніну називали легендою дніпровського театру.

Адже за своє творче життя, яке продовжувалось понад 70 років, вона відіграла близько 200 яскравих різнопланових ролей, переважна більшість яких відбулася на сцені Дніпровського театру драми та комедії (колишнього драматичного театру ім. М. Горького).
«Мені пощастило, я жила у хорошій родині…»

Людмила Іванівна Вершиніна народилася 22 січня 1928 року у Дніпропетровську. У родині цікавились мистецтвом і займалися творчістю. Батько – Іван Іванович Вершинін, був художником-реставратором, умів цінувати старовинні красиві речі і ненав’язливо виховував у доньки смак до прекрасного. Мама – Олександра Євстафіївна мала приємний голос і співала у церковній школі. Батько мріяв, щоб Люся (так її називали у родині) стала вчителькою з іноземних мов. А сама вона мріяла бути ветеринаром. Якось на день народження їй подарували дитячий набір лікаря, і з тих пір її «пацієнтами» стали собаки, що мешкали в будинку. І дарма, що через деякий час хвостаті почали розбігатися, лише загледівши дівчинку. Щодня після школи юна докториця одягала білий халат, шапочку з червоним хрестом, брала бинт, шприц і йшла «лікувати».

Та невдовзі відбулась її перша зустріч з театром. Вона згадувала, що це сталося в Будинку культури «Ілліча», куди вона прийшла на виставу «Євгеній Онєгін». Дійство, яке відбувалось на сцені, зачарувало, зоставило незабутнє враження. Під впливом побаченого і почутого Людмила навіть записалась до музичного гуртка, де згодом навчилася грі на фортепіано.

Брала уроки вокалу. Часто вона відвідувала місцевий театр юного глядача, де її уяву захопила вистава «Ромео і Джульєтта». Можливо, саме тоді забриніла поки що не смілива думка: «А чому б мені не спробувати стати актрисою?». Батько не поділяв бажання доньки, вважаючи професію акторки несерйозною.

А в невдовзі почалася війна, яка зруйнувала щасливе дитинство. До Дніпропетровська увійшли загони загарбників. Батько пішов на фронт, хоча за станом здоров’я не підлягав призову. Та зупинити його ніхто не зміг. Люда з мамою пізнала усі суворі випробування окупації: страх, голод, холод. Потім прийшло справжнє особисте горе – на війні загинув Іван Вершинін. Дівчинці на ту пору виповнилось лише 13 років. Довгі роки сім’я розшукувала його місце поховання, тому що у документах не було зазначено точних даних. Лише у 1955 році Людмила Іванівна, вже відбувшись як актриса, під час гастролей до Білорусі знайшла братню могилу, де покоїться прах улюбленого батька.

Вихованка Кобринського

Ще тривала війна, а Людмила серйозно займалась вокалом. Після звільнення міста успішно склала іспити до музичного училища і була дуже щаслива. Та скоро зіткнулась із труднощами на заняттях з теорії музики, сольфеджіо, що приводило дівчину майже до відчаю. Та саме у цей час на першому поверсі навчального закладу оселився «новий сусід» – у Дніпропетровську почало діяти театральне училище. 1944 року Людмила Вершиніна стала його студенткою, змінивши поверхи й амплуа.

«В нас був чудовий педагог – народний артист України, режисер Ілля Григорович Кобринський. Цю найцікавішу людину я вважаю своїм найкращим вчителем», – згадувала Людмила Іванівна. Ім’я Іллі Кобринського відоме і шановане у театральному середовищі – знаний професіонал, людина енциклопедичних знань, з уродженим почуттям тактовності.

Він передавав своїм учням секрети акторської майстерності, вчив вдумливого ставлення до характеру ролі, любові до слова. Для багатьох своїх вихованців він був взірцем і улюбленим педагогом. Серед його учнів відомі діячі театру і кіно – Жан Мельников, Володимир Саранчук, Станіслав Станкевич та інші.

Ще під час навчання, на третьому курсі Людмилі пощастило зіграти свою першу роль. Це була Любов Шевцова у виставі «Молода гвардія» (за романом радянського письменника О. Фадєєва), постановку якої здійснив режисер Михайло Шейко у театрі ім. Горького. Роль яскрава, динамічна, виграшна. Молода актриса гідно упоралася з нею, і вже тоді стало зрозуміло, що на дівчину чекає успішне майбутнє.

Після закінчення навчання Людмилу запросив Ілля Кобринський до Дніпропетровського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, де він о тій порі був головним режисером. Починати молодій актрисі довелося з ролей хлопчиків. Запам’ятались і мали успіх у глядачів бешкетник Жиган з вистави «Р.В.С» (за повістю А. Гайдара), Дік Сенд з вистави «П’ятнадцятирічний капітан» (за романом Жуля Верна). Актриса пригадувала, як заради вистав довелось навчитися грі на дерев’яних ложках, співати «блатних» пісень, танцювати чечітку, імітувати незграбні манери. Та якось сам Ілля Григорович зауважив їй: «Не слід тобі більше грати хлоп’ячих ролей, це накладає відбиток на малюнок гри – грай тільки жіночі!..». Невдовзі у репертуарі актриси з’явилися Ксенія («Розлом» Б. Лавреньова), Луїза («Підступність і кохання» Ф. Шиллєра), Б’янка («Отелло» У. Шекспіра), Ніна («Роки мандрівок» А. Арбузова) та інші. Хороші вокальні дані давали можливість розширити репертуар і отримувати ролі у музичних виставах: «Трембіта» Ю. Мілютіна (Анка), «Сорочинський ярмарок» М. Старицького за М. Гоголем (Груня) та інших.

Це був щасливий період і в особистому житті актриси. Ще під час навчання в училищі вона закохалася. Він – її однокурсник Станіслав Станкевич, талановитий, красивий, найкращій! (у майбутньому він стане відомим актором театру і кіно, ведучим радіопередач для дітей, народним артистом України). Після закінчення училища у 1948 році вони побрались. У родині народився син. Обоє молоді амбітні актори, поглинуті у творчість, жили театром. На родину і побут часу майже не вистачало. На жаль, шлюб протримався лише три роки.

Львівські зустрічі

Після розлучення Людмила Іванівна вирішила переїхати до Львова. Її неодноразово запрошували до трупи відомого драматичного театру ім. М. Заньковецької. Роки роботи там актриса завжди згадувала з вдячністю і визнавала своєю театральною академією. О тій порі тут творили відомі режисери – Б. Романицький, Б. Тягно, В. Івченко, щодня на сцену виходили талановиті актори, які невдовзі стали партнерами Людмили Вершиніної – В. Яременко, О. Гай, В. Данченко, В. Любарт, Ф. Гаєнко та інші. У колективі її зустріли доброзичливо – «старики» ненав’язливо підтримували, обережно підказували, «молодь» прийняла до гурту. Василь Сергійович Яременко лагідно називав її «дитинкою», творча молодь запрошувала на своєрідні артистичні посиденьки. Такі зібрання відбувались у Будинку актора, або просто у холі театру. Звучали рояль, гітара, вокал. Молоді режисери, актори, художники обговорювали професійні проблеми, ділилися планами, спілкувались. Іноді саме тут народжувалися цікаві ідеї до театральних вистав, дописи до монологів, добирались музичні фрагменти.

Молода актриса не тільки із захватом спостерігала за майстерною грою видатних акторів, але і навчалася тонкощам професії, постановочній культурі, красі творчих і людських взаємин. Тут вона засвоїла одне з головних правил, якого дотримувалась усе життя – «турбуватись і відчувати партнерів, завжди думати про цілісність ансаблю вистави». На сцені цього старовинного театру вона зіграла кілька цікавих ролей: Мотря («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Туманська («Остання зустріч» О. Левади), Ірина («Весна» М. Зарудного), Ілона («Камінне гніздо» Х. Вуолійокі). Одна з них стала зірковою і яка?!.. Шекспірівська Офелія! Постановку класичної п’єси здійснив видатний український режисер Борис Тягно. Цю роботу високо оцінили глядачі і театральні критики, які назвали виконавську трактовку класичного образу найкращою серед українських актрис.

У театрі імені Заньковецької Людмила Іванівна пропрацювала два роки, насичених творчими подіями, пам’ятними зустрічами. Та рідне місто часто снилося ночами, вона сумувала за родиною, колегами. Додалися проблеми зі здоров’ям – суворий вологий клімат міста Лева зовсім не підходив для тендітної жінки.

Повернення додому

Врешті-решт вона прийняла рішення повернутись. Її прийняли до трупи Дніпропетровського театру ім. Горького, яка стане родиною для неї на 70 років. Тут вона зіграє свої найкращі ролі і… зустріне чоловіка свого життя – режисера театру Віталія Ковалевського, з котрим вони разом пройдуть творчий і подружній шлях майже у п’ятдесят років.

Видатна актриса блискуче виконувала і комедійні, і трагедійні ролі, щоразу прагнучі до того, щоб чергова роль була не схожа на попередню. Першою її роллю у театрі після повернення стала Людмила Кряжева («Кряжеві» В. Лаврентьєва), яка відкрила галерею жіночих образів, створених актрисою за творами сучасних драматургів.

Репертуар шістдесятих років ХХ ст. не балував художніми відкриттями, хоча п’єс було багато і за жанрами, і за тематикою. Але зачасто головну роль в них відігравала ідеологічна спрямованість і політична складова, тому вистави за такими творами нагадували плакатні агітки. «Можна тільки дивуватись винахідливості Л. Вершиніної, яка знаходила свої особисті кольори для зовсім однопланових, маловиразних молодих героїнь…». Та були три образи, над якими цікаво було працювати самій актрисі, які запам’ятались і сподобались як глядачам, так і критикам. Це – Ольга Зотова («Справа Зотової» А. Толстого), Павліна («Стряпуха» А. Сафронова), Вірінея («Вірінея» Л. Сейфулліної). П’єси різні за жанрами і спрямованістю, різнились образи і героїнь, але актрисі вдалося зосередити увагу глядачів, перш за все, на їхній складній жіночій долі, розкрити загальні людяні риси характеру, домогтися співпереживання та співчуття залу. «Вершиніна створила хвилюючий образ Вірінеї. Виконавиця розкрила перед нами щедре багатство своєї героїні», – писала уславлена Наталія Ужвій після перегляду вистави, яку дніпропетровці привезли до Києва під час гастролей.

У сімдесяті роки професійна майстерність Людмили Іванівни ствердилась і розквітла. Щороку її репертуарна скарбничка поповнювалась новими ролями, серед яких: Клеопатра («Антоній і Клеопатра» У. Шекспіра), Ержі («Прокинься і співай» М. Д’ярфаша), Калугіна («Службовий роман» Е. Брагинського та Е. Рязанова), Ємілія Марті («Засіб Макропулоса» К. Чапека). До особливих творчих успіхів актриси, за твердженнями критиків, належать Анастасія Дороніна з драми Ю. Черняка «Її тревожна осінь» та Аббі Патнем з трагедії Ю. О’Ніла «Кохання під в’язами». Справді вражало, яку кількість виразних засобів віднайшла актриса для відтворення образів своїх героїнь. У залі дійсно відчували потужну енергетику, пристрасть, темперамент, яка линула зі сцени від виконавиці.

1977 рік – ювілейний для Дніпропетровського театру ім. Горького – святкували 50-річний ювілей від дня заснування. У ці святкові дні Людмилі Вершиніній було присвоєно звання народної артистки України. Висока відзнака лише підтвердила любов та визнання глядачів і шанувальників.

Вісімдесяті роки подарували актрисі роботу над образами Ганни Андріївни у «Ревізорі» М. Гоголя, Муравецької у п’єсі А. Островського «Вовки та вівці», Марьї «Іван і мадонна» А. Кудрявцева та інші. Особливою сторінкою творчості актриси стало втілення образу Матінки Кураж у виставі «Матінка Кураж та її діти». До цього вона ніколи не грала за творами Брехта. Драматургія цього автора особлива, філософська, емоційна, інтелектуальна, із жорсткою логікою, нещадним аналізом у поєднанні з умовним ігровим началом. Людмила Іванівна згадувала, що працювати було складно, доводилось безпосередньо під час роботи над роллю осягати принципи «епічного театру». Але труднощі її ніколи не лякали, якщо вже взялась за справу, то все потрібно зробити якнайкраще. І роль народилась! «Я повинна була показати, яке страшне лихо – війна, показати на що вона перетворює людину... Мені хотілося, щоб люди в театрі хвилювалися, сміялися і плакали, очищалися. І я повинна була змусити їх очиститися сльозами чи сміхом». Вистава звучала актуально, до деякої міри, навіть протестом – у ті роки йшла війна в Афганістані, де багато наших українських хлопців виконували ефемерний «інтернаціональний долг».

Кінець дев’яностих став для актриси дійсно зірковим. Виставу «Дерева помирають стоячи» (А. Касона) режисер народний артист України Володимир Саранчук поставив саме під Людмилу Іванівну до її 50-тої творчої річниці. Роль Бабусі стала однією з кращих у її доробку. Як тільки героїня Вершиніної з’являлась на сцені – вона просто заворожувала глядачів своїм виконанням. Це була чарівна, шляхетна, весела, мужня і найкраща Бабуся у світі. А звичайна родинна історія мелодраматичного характеру перетворювалась на «зворушливу розповідь про доброту великого людського серця, яке вмістило у собі море любові і силу духу». За цю роботу у регіональному театральному фестивалі-конкурсі «Січеславна-98» актриса отримала дві нагороди: за кращу жіночу роль та Гран-прі форуму. Згодом були ще неймовірні удачі.

Спочатку місіс Севідж («Дивна місіс Севідж» Д. Патріка, 2003 р.). Ця героїня за характером була близькою самій акторці. Їй імпонувало, що місіс Севідж живе, щоб творити добро, допомагати людям (такою була і Людмила Іванівна, за спогадами колег). Вона позбавлена почуття жадібності, заздрощів, її називають дивною, не розуміють рідні, а вона з гідністю відстоює свої переконання. У цій п’єсі є слова, які актриса сама вписала до ролі: «Я мрію, щоб люди у всьому світі, і особливо діти, ніколи не знали, що таке війна. Це голод, холод та смерть».

Режисер Віталій Ковалевський довго мріяв створити постановку сімейної комедії «Афінські вечори» (П. Гладілін) і подарувати головну роль Людмилі Іванівні, улюбленій актрисі та дружині. Але 2005 року, на жаль, він пішов з життя. Його мрію здійснив у 2006 р. режисер-постановник Григорій Богомаз-Бабій, де Ганну Ростопчіну неперевершено зіграла Вершиніна. Ця роль стала її улюбленою, з нею вона виходила на зустріч із глядачами до останніх днів.

До слова, коли Людмила Вершиніна отримала від Президента України президентську стипендію, то зробила її основою благодійного фонду пам’яті В. Ковалевського – для підтримки акторів-ветеранів сцени.

Ще була вистава «Мир дому твоєму» (нова редакція за повістю «Листи Тев’є-молочника» Шолом-Алейхема, 2009 р.), її Голда, яскравий дует із народним артистом України Жаном Мельниковим. Вистава полюбилась глядачам одразу своїм гумором, народною мудрістю, загально людяною філософією і, безумовно, чудовою акторською майстерністю. До слова, є проєкт спорудження у Дніпрі скульптурної композиції (автор – український скульптор Гарнік Хачатрян) – сценки з цієї вистави, де зображені Л. Вершиніна у ролі Голди і Ж. Мельников у ролі Тев’є. Цю скульптуру планували встановити у травні 2022 року, але завадила війна.

За таке багате творче життя актрисі неодноразово надходили пропозиції від провідних театрів України і близького зарубіжжя. Але Вершиніна відмовлялася, залишаючись відданою своєму рідному театру. Були пропозиції від кінематографістів, але вона вважала себе театральною актрисою і була переконана, що жоден фільм не замінить одкровення діалогу з глядачами зі сцени.

Її обожнювали глядачі і шанувальники, по кілька разів відвідуючи вистави за її участі. Проводжали стоячи, вигукуючи «браво», зі сльозами на очах. Дякували за свято, за майстерність, за харизму, за емоції, за «духовне очищення».

Колеги згадують, як із нею завжди було комфортно працювати: вона чудово знаходила контакт як із молодими так і з досвідченими акторами, була відкрита до спілкування, готова допомогти, підказати, була дуже толерантна і делікатна у судженнях. «Головне – підтримати кожного актора».

А ще запам’яталась усім доброзичливою веселою і навіть трішечки бешкетною, «повною оптимізму та якогось надзвичайного душевного світла, тепла та доброти». Пам’ятаємо!