Вінок. Краса і традиції, сплетені воєдино

Вінок – головний убір із квітів, листя, гілок у вигляді обруча, що мав розмаїтий символізм у багатьох культурах, в тому числі й в українській. Звичай плести вінки для прикраси сягає ще язичницьких часів і спершу вважався символом сонця. Термін «вінок» є збірним поняттям, майже в кожному етнографічному районі він мав іншу назву. Окрім загальнослов’янських – вінок, вянок, перев’язка, чільце з ХІХ – початку ХХ ст. побутували такі назви як: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта (Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я).

Вінок – ознака слави, перемоги, святості, щастя, успіху, могутності, миру, сонця, влади, цнотливості, молодості, дівоцтва. 

Історія вінка починається у глибокій давнині. За стародавнім віруванням предків, через вінок приходили у наш світ безсмертні душі з потойбіччя. Згадка про нього сягає шумерської культури (ХІІ–ІІІ ст. до н.е.). Нащадками шумерів були представники культури шнурової кераміки, які мешкали на території сучасної України в XV–XIV ст. до н.е. і залишили у спадок слов’янам деякі символи. Серед них – знак міфічної шумерської богині Інанни-Іштар, що означає «ясне небо» і складається з круглого вінка зі вплетеною в нього стрічкою, яка створює два кінці, та шестипроменевої зірки в центрі. Він зображений і на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській. Є всі підстави вважати, що український вінок із стрічками – спрощений знак Інанни, яка бажає ясного мирного неба над головою того, хто його носить. Це оберіг від усього поганого і недоброго. У часи античності вінок слугував бенкетним чи застільним атрибутом, який символізував щастя і талант, ним прикрашали священні предмети й об’єкти поклоніння, увінчували переможця чи тріумфатора, оратори одягали його під час промов. Він також був знаком скорботи за померлим чи загиблим. В античній Греції вінками нагороджували переможців музичних і спортивних змагань: на Олімпійських іграх нагородою був вінок із листя оливи, а переможців Піфійських ігор нагороджували вінком з лаврового листя. Вже в V столітті до н.е. вінок став загальноприйнятою ознакою перемоги. У Римській імперії вінки вручалися як нагороди, наприклад, вінок із дубового листя – за порятунок громадянина Риму. Пізніше стали замінювати органічний матеріал на метал, і вінок перетворився на корону.

Пізніше він став загальнонародним символом жіночої цноти: втратити вінок означало позбутися дівування, тому носити вінки могли тільки неодружені дівчата.

В Україні навіть утворився цілий обряд – вінкоплетення. При цьому дівчата співали «заплету віночок, заплету шовковий на щастя, на долю, на милого вроду!»

У повному українському вінку мало бути 12 квіток: деревій, безсмертник, любисток, волошка, ромашка, цвіт вишні та яблуні, ружа, мальва, півонія, хрещатий барвінок. Деревій – символ нескореності, безсмертник – безсмертя людської душі, цвіт вишні та яблуні – символи материнської любові. Носили вінки цілий рік, тому за відсутності живих квітів використовувались штучні. Та все ж, у кожному регіоні вплітали різні квіти і, звісно, вони могли мати інше значення. Мак – квітка мрій, символ родючості, краси та молодості. А в козацькому краї він був ще й символом пам’яті. У вінки його вплітали лише дівчата, у кого батько, брат чи коханий загинув, захищаючи рідну землю. 

Цвіт вишні та яблуні – материнська любов і відданість; ромашка – символ ніжності, вірності й кохання; соняшник – символ відданості та вірності; м’ята – оберіг дитини та її здоров’я; волошки у віночку – символ людяності; ружа, мальва та півонія – символи віри, надії, любові; материнка – материнської любові; калина – краса та дівоча врода; лілея – дівочі чари, чистота, цнота; дев’ятисил – корінь дев’яти сил, який зміцнює та повертає здоров’я; безсмертник – символ здоров’я, загоює виразки і рани; хміль – гнучкість і розум; польовий дзвіночок – символ вдячності.

Щоб посилити захисну силу вінка, поміж квітів вплітали зілля та листя: полин – «траву над травами»; буркун-зілля – символ вірності, що може з’єднувати розлучене подружжя; листя дуба – символ сили. 

Але чи не найсильнішим оберегом вважають барвінок – символ життя та безсмертя душі людської, оберіг від злих сил, зілля кохання та дівочої краси, чистого шлюбу. Казали, що варто лише дівчині та юнакові з’їсти по половинці листочка барвінку, як між ними спалахне кохання. Кожна пелюстка має певне значення: перша – краса, друга – ніжність, третя – незабутність, четверта – злагода, п’ята – вірність.

Є у нашому краї така легенда про барвінок. Жили колись давно чоловік із дружиною, був у них синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком, багато дівчат за ним бігало. Сохло серце за Баром і в однієї дівчини, у котрої  мати була відьмою. Та посватався він до іншої, яку звали Вінка. І ось, у день весілля, щасливі молодята чекали батьківського благословення, та прибігли ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила прокляття і не стало молодих. Відьма з дочкою обернулися галками і полетіли. Впала Барова мати на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом, який назвали барвінком. З того часу дівчата вплітають його у свій весільний вінок.

До речі, в Україні існували вікові, магічні, ритуальні, звичаєві вінки. Усього їх понад 77 видів!

Український віночок для дівчинки на три рочки плела мати з чорнобривців, незабудок, ромашок і барвінку. Кожна з квіток мала лікувальні властивості для діток: чорнобривці захищали від головного болю, барвінок і незабудки розвивали хороший зір, а ромашка заспокоювала серце. Віночок для дівчинки на 4–5 років плели з незабудок, ромашок, чорнобривців і барвінку, вплітаючи поміж них безсмертник, листя багна звичайного та яблуні. Для дівчинки на 6 років вже можна було доплітати мак, який забезпечував хороший здоровий сон і зберігав розум, та волошки. Для семирічної дівчинки вінок сплітали з семи різних квіток: незабудок, волошок, ромашок, чорнобривців, маку, безсмертника та барвінку, додаючи цвіт яблуні, а дівчатка з восьми років уже самі плели собі віночки з волошок і ромашок, і вже можна було вплітати будь-які квіти додатково.

Вінки для дівчаток із 13 років і старших уже мали свої назви та значення. Вінок кохання: в основі такого вінка є квітки ромашки, що символізують доброту, ніжність і юність. Серед ромашок вплітають квіти яблуні або вишні, а над чолом кріплять квітуче ґроно червоної калини. Між квітами також вплітають вусики хмелю (символ гнучкості та розуму), щоб усі бачили, що дівчина і красива, і розумна. Ясна річ, що для дівчат такий український вінок був найголовнішим.

Вінок надії: дівчина плела його в тому випадку, якщо її хлопець все ніяк не наважувався з нею одружитись і не засилав сватів. Такий віночок складався з волошок і квітів польового маку, і його потрібно було власноруч одягнути на голову своєму милому обранцеві. У давні часи вважалося, що вінок відразу ж позбавить хлопця сумнівів.

Вінок відданості: його дівчата плели з волошок, а поміж них заплітали квітучий любисток. 

Вінок розлуки: дарували хлопцям і чоловікам, які йдуть на заробітки або на війну. Ще вінок дівчина вручала хлопцеві, який її розлюбив і почав зустрічається з іншою. Основою таких вінків були квіти первоцвіту, що символізували недовговічність, і верес, який символізує безнадійність і самотність.

Весільний вінок: коли дівчина давала згоду вийти заміж за хлопця, що до неї сватався, вона за традицією одягала йому барвінковий вінок.

Існують і обрядові вінки, що одягали на свята. Перед Трійцею, в народі це свято ще називають Семик, або Русалчин Великдень, дівчата ходили до лісу звивати-плести вінки вербі, тобто вербові віти заплітали в коси та скріплювали їх травою й лишали, а в день свята йшли перевірити свої вінки, якщо вінок лишався свіжим, то дівчина буде щаслива, а якщо зів’яв, то це віщувало лихо. В деяких місцевостях на Трійцю дівчата кидали вінки на воду і віщували долю. В цей день спочатку плели вінки, а ввечері пускали на воду, інколи прикріпивши до вінка свічку. І в залежності від того, як пливе вінок, трактували, чи скоро дівчина вийде заміж, з якого боку буде наречений, де житиме дівчина після одруження. На Дніпропетровщині теж була така традиція. В нинішній час її відновлюють.

Ще один особливий обрядовий вінок – обжинковий. Він виступав передвісником майбутнього урожаю, який чекали в наступному році. Жінки та дівчата що працювали в жнива на полі, плели вінок із колосся та, прикрасивши ним голову найкрасивішої дівчини, йшли в село до господаря ниви. Віддавали йому вінок із обрядовими побажаннями і піснями. Господар приймав дарунок, бажав дівчині щасливої долі та «щоб на неї в церкві вложили вінок» і запрошував усіх на так званий «могорич». 

Жниварський вінок мав різну форму. Найчастіше це – звичайний круглий вінок за розміром голови. У західних слов'ян відомі вінки у вигляді корони, вівтаря, костелу, орла (у поляків), вази (у словаків), у вигляді букету, перев'язаного стрічкою з бантом (у словаків), у вигляді великої в'язанки колосся, прикріпленого до трьох сплетених з соломи ніжок (східні Мазури, Сувалки, Підляшшя), у формі маленького снопа вівса, прикрашеного квітами та яблуками (Підгір'я Ряшівського воєводства). Іноді жниварські вінки робили дуже великими (Буковина) і важкими, вагою до 2 центнерів (Сандомир), вони призначалися для господарів багатих садиб; селянські вінки завжди були меншими і скромнішими. Українці робили кілька вінків, за числом засіяних культур, у тому числі з гороху, гречки та ріпаку.

Останнім часом в Україні, зокрема і в нашому краї, з’явилася традиція, перейнята з католицьких звичаїв, плести Різдвяний вінок. Це – типова прикраса на дверях будинку чи в кімнаті в передріздвяний час у формі вінка з ялинових гілок із чотирма свічками, які закріплюють вертикально або встановлюють на стіл. У символіці різдвяного вінка виділяється кілька значень. Спочатку додавання світла у вінку символізувало зростаюче очікування народження Христа, «світла миру». До цього додалися додаткові значення, обумовлені круглою формою, символікою вінка, зеленню ялини, кольором свічок і декоративних стрічок. Коло символізує вічне життя, яке дарує Воскресіння, зелень – колір життя, а свічки – світло, яке освітить світ у Різдво.

Дуже шанували київські вінки – зі штучних і воскових квітів, які плели, переважно, черниці православних монастирів і продавали на київських базарах, від чого і пішла їхня назва. Їх купували перед шлюбом як весільні. Штучні квіти у вінку перевивали зеленим барвінком. Подекуди побутував звичай вплітати пташине пір’я: павичеве, куряче та з хвоста селезня. Він був невисоким і охайно прилягав до голови. Цей витвір мистецтва був книгою душі дівчини: мовою квітів вона висловлювала свої почуття, стан душі, події, які відбувалися в житті.

І безліч ще видів існує. Та надзвичайно цікавими є відбір, поєднання кольорів і розташування стрічок у віночку. Заквітчану голову молодої дівчини могли прикрашати стрічки 12-ти кольорів. Кожен із них служив красуні оберегом, захищав волосся від злих очей. На правобережній Україні стрічки у великій кількості прив'язували до вінка і спускали по плечах, на Чернігівщині стрічок було менше, їх прив'язували в ряд до поперечної стрічки і вони спадали від шиї по спині. Інколи для зручності робили з товстого паперу обруч (відомий як чілка, чулко, лубок) за шириною стрічки. У святкові дні такий обруч обтягували найкращою стрічкою і до нього причіпляли всі стрічки та надівали на голову так, як вінок. Не в святкові дні цей обруч носили також, але без стрічок. Літом за такий обруч закладали кожен день живі квіти. На Полтавщині та Харківщині дівчата вплітали стрічки в косу, і пускали їх по спині. На Лівобережжі стрічки були одноколірні, на Правобережжі – різнобарвні, часто з квітковими чи геометричними орнаментами.

Стрічки вимірювали по довжині волосся, розрізали нижче коси, щоб її сховати. Найпершою по центру в’язали світло-коричневу – символ землі-годувальниці, пообіч якої жовті – символ сонця; за ними – світло-зелені й темно-зелені – краса та молодість; голубі й сині – небо і вода, що надають силу й здоров’я. Далі йшли жовтогаряча – символ хліба, фіолетова – мудрість, малинова – душевність і щирість, рожева – достаток. Білу вплітали лише тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом (на лівому – сонце, на правому – місяць). Не вишита стрічка не пов’язувалася, це був символ пам’яті про померлих. Дівчата, що вплітали у віночок мак, підв’язували до нього червону стрічку – символ печалі та магічності.

Сирота вплітала в косу та у вінок блакитні стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчину подарунками, хлібом, грошима, бажали їй стати щасливою й багатою. Дівчина ж на вдячність дарувала тим людям стрічку з вінка.

Мистецтво плести вінок, як бачите, ціла наука, яку сьогодні майже забули. А раніше вона передавалася з покоління в покоління. Важливо було знати, як і коли збирати квіти, як вплітати і зберегти, яке зілля з яким поєднувати, як замочувати квіти у рослинних соках щоб вони довше були свіжими, оскільки свіжий вінок – на добро, а зів’ялий – недобрий знак; якщо вінок розвився чи розірвався – чекай біди. Обряд вінкоплетення обов’язково супроводжувався піснями та приказками. Малечі вінки плели старші сестри та матері. Вінки підкладали під подушку, щоб побачити віщий сон. Магічною силою наділялася прикраса, сплетена вагітною жінкою, даючи плодючість полям і худобі. Вінок, виготовлений дівчиною, означав чистоту посіву. 

Вінкоплетини оспівували у творах відомі українські поети, зокрема Леся Українка у поезії «Забуті слова»:

Й до наших часів збереглися ці обряди. Нині ми одягаємо вінки на державні свята, урочистості, малі дівчатка вчаться плести вінки, а з 60-рр ХХ ст. побутує звичка одягати вінок на зап’ястя поєднаних рук молодих, як символ нерозривності їхнього союзу. І це бере свій початок саме з нашого краю – Дніпропетровщини. Раз згадали ми свій край, то поговорімо про легенди, оповіді, що збереглися про вінок на наших землях.

Почнемо з легенд. На Дніпропетровщині можна почути від літніх людей історію про дівчину, яка йшла на ставок за селом. Зустріла парубка, який попросив її зняти вінок, і тоді він з нею одружиться. Та матінка не веліла знімати. Сумнівалася дівчина, та парубок був такий вродливий, настирливий і так улещав, що піддалася вона його чарам. Зняла вінок, а парубок перетворився на страшного чорта і забрав її до себе. Тому кажуть, що вінок оберігає від нечистої сили. 

За іншою легендою, яку чула від своєї бабусі одна дніпрянка, якій та не дозволила зірвати ромашку для віночка, жили колись парубок і дівчина, дуже вони кохали один одного, та незлюбила мати того хлопця його суджену і все намагалася йому інших дівок засватати. Не послухався він матері й оженився з коханою. Та тут настав йому час до війська збиратися, і залишилися молода невістка та свекруха вдвох в одній хаті. Все було не так, гірко їй жилося. Не витримала молодиця та й пішла світ за очі. Гірко плакала. Так, що навіть розтанула. І на тому місті за селом з'явилися ромашки, що символізують невісток, які чекають своїх чоловіків. Тому й не можна їх зривати.

У нас на Січеславщині можна почути багато приказок і прислів'їв про вінок.

• Хто вміє віночок вити – той вміє життя любити. 
• Тримай хатиночку, як у віночку. 
• Вийся віночку легенько – стелися, доле, щасливенько. 
• Тепер уже пропав її віночок, коли ходила у садочок.
• Один цвіт не робить вінка.
• Гола й боса, а голова у вінку.

Звісно, не оминають митці Дніпропетровщини образ вінка. Скільки картин, віршів, казок написано, створено скульптур!

Олександр Тараненко евписав вірш «Обжинкові вінки»:

«Пливуть вінки» Петра Паська:

Не оминули вінок й інші діячі мистецтва. В місті Дніпро на набережній можна побачити скульптуру «Юність Дніпра», створену нашим земляком Петром Куценком у 1982 році. Головним задумом автора було показати романтичні постаті українських дівчат. Особливим натхненням для скульптора було народне свята Івана Купала, коли дівчата, за традицією, пускають на воду вінки. Ось чому у його роботі вони зображені у човні, в українських сорочках та з вінками. 

У смт Межова є мозаїчні панно на будинку культури із зображенням дівчат у вінках. 

А такі зображення можна побачити на муралах по всій області.

Звісно, не можемо оминути наших художників, таких як Наталія Рибак, Ірина Рудь-Вольга, Олександра Сопєлкіна, Людмила Кравець, Вікторія Монякова та багатьох інших, які створювали картини з образами дівчат у віночках, кожен у своєму стилі.

Як бачимо, з давніх давен в нашій культурі цінується цей оберіг – вінок. І яким би не був привід його створення – завжди робили це з особливим трепетом, адже в основі українського вінка – любов до природи, наша шана до рідної землі.

Титульне фото І. Голуб