Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо п’яте. Кодак – твердиня на Дніпрі

Поганий настрій і француз Боплан

Погода зіпсувалась остаточно. Щодня лили дощі. Дарма, що були вони по-літньому короткі, проте падали по кілька разів на день і такі сильні, що навіть асфальт не встигав просихати. Неможливо було досхочу погуляти на вулиці –– капосні зливи тут же заганяли додому.

Андрій і Ліда майже не виходили з квартири. Непосидюча дівчинка без кінця вишукувала собі заняття, але всі вони їй швидко набридали. Ляльку Дарину, якій вона заходилася шити вбрання принцеси, покинула; вишивання запхала до шафи й більше про нього не згадувала; охолола і до малювання. Дощі її дратували, наводили нудьгу і лінощі. Поникавши по квартирі, вона, врешті, знову ввімкнула телевізор. Андрій був більш урівноважений ніж сестра. Він зарився в книги, читав мало не все підряд.

Повернулася з роботи мама. Віднісши до кухні пакета з продуктами і поставивши парасольку сохнути, вона зайшла до кімнати. Андрій перебирав батькову бібліотеку, на підлозі лежали стоси книг і журналів. Ліда вткнулася в телевізор.
–– А я вже у відпустці, –– весело мовила мама. –– Тепер ви не будете самі цілими днями.
–– Угу, –– буркнув син, донька лише мовчки глянула на матір і знову одвернулася до телевізора.
–– Що таке? –– розгубилась Галина Олександрівна. –– Не бачу бурхливої радості…
–– А чому радіти? –– меланхолійно відповів син. –– Будеш сидіти в квартирі, як і ми.
–– Але ж не весь час литимуть ці дощі, –– заперечила мати. –– Настане ж, зрештою, гарна погода…
–– Руслана Писанка сьогодні казала, що така погода протримається ще тижнів зо два. А може й довше, –– нудним одноманітним голосом промовила Ліда. –– І взагалі: тепер періщать дощі, потім почнеться спека… Ну хіба це канікули?
Мама сіла у крісло і уважно подивилася на дітей.
–– Щось мені не подобається ваш настрій. Ви розкисли від дощу гірше, ніж ота клумба за вікном. Ну хіба так можна?
–– Мамусю, не треба нас виховувати, –– обізвався син. –– Ти ж у відпустці. Відпочинь від своїх професійних обов’язків.
–– Для виховання власних дітей відпусток не буває, дорогий мій, –– заперечила Галина Олександрівна. –– Добре, –– примирливо сказала вона, –– щось придумаємо. А ти, синку, не забудь поставити татові книжки на місце. Так, як вони стояли. Він скоро буде вдома.
–– Угу, –– знову обізвався хлопчик.
Татові теж не сподобався кислий вигляд на обличчях дітей. Він почав казати, що людина мусить бути володарем своїх емоцій, сама створювати собі настрій.
–– Та як же ти його створиш, коли сонце не встигне вийти на небо, як знову ховається за хмари? –– роздратовано спитав Андрій.
–– Сонце має бути у людині в душі, –– заперечив Володимир Андрійович.
–– Ти говориш, наче з книги мудрих думок, –– з іронією кинув син. –– Я, мабуть, запишу цей вислів.
–– Запиши, –– спокійно сказав батько, зробивши вигляд, що не помітив синової іронії. –– Тільки спочатку поверни на місце мої книги, не люблю, коли вони у безладі.
–– Добре, –– згодився Андрій і почав розставляти книжки. –– А це що за коробка? –– зацікавився він, –– Я спочатку й не побачив.
–– Це не коробка, а суперобкладинка, –– пояснив тато.
Андрій вийняв книги. 
–– Та їх тут зразу дві. І не по нашому написано. Не прочитаєш…
–– Це –– французькою мовою. А ти поглянь на другу.
–– Опис України, –– прочитав хлопчик, –– Боплан.
Він відкрив книгу і почав гортати сторінки. Володимир Андрійович вийшов. З кухні почулися приглушені голоси батьків. Скоро вони обоє повернулися до кімнати.
–– Доню, тобі телевізор ще не набрид? –– спитала мама.
–– Набрид, –– щиро зізналася Ліда. –– А що робити?
–– Книжку б узяла, Андрій он читає.
–– А хто такий цей Боплан? –– відриваючись від книги, спитав син. –– Чого це француз про Україну написав? Ще й такі дурниці…
–– Ну чому дурниці? –– заперечив батько. –– У Боплана дійсно багато помилок і неточностей, але ж і цікавого багато.
–– А хто він такий?
–– Ґійом Левассер де Боплан –– французький дворянин, народився у Руані 1600 року. Сім’я була небагата, але він зумів здобути добру освіту, став військовим інженером. Боплан довгий час перебував на службі у польського короля. 1635 року він побудував фортецю Кодак, залишки якої, до речі, знаходяться неподалік. Пізніше він також побудував зáмки та фортеці у Барі, Бродах, Кременчуці. Він також був одним із найвидатніших картографів Європи 17 століття, створив дуже детальні карти України та долини Дніпра. А ще написав книгу “Опис України”.
–– Мені здається, що в ній повно дурниць, –– не здавався син. –– І чому це він присвятив книгу польському королеві? Адже поляки були нашими ворогами. Виходить, що і цей Боплан теж був нашим ворогом?
 –– Я вже сказав, що Боплан служив Польщі, –– нагадав батько. –– А писати присвяти вельможним особам раніше було звичайною річчю. Згоден, книга в багатьох місцях “грішить” поверховістю й неточністю, автор часто суперечить сам собі, описуючи ті чи інші події, вдається до переказу сумнівних легенд. Але ж не забувай, що Боплан не історик. Він описав країну, людність, звичаї, події як мандрівник, який уперше потрапив до цікавої екзотичної і зовсім невідомої місцевості. І все ж... “Опис України”, при всіх своїх недоліках, переваг має значно більше і несе масу правдивої інформації.
–– До речі, –– підтримала розмову мама, –– ця книга була видана у Франції 1650-го року накладом лише в 100 примірників, а за десять років була перевидана. А ще її крім французької мови не раз видавали російською, англійською, німецькою, польською. В українському перекладі “Опис України” вперше друкувався 1981 року в журналі.
Ліда вимкнула телевізор і перебралася на диван.
–– Ну от, коло слухачів збільшилося, –– прокоментував тато, –– лекцію можна продовжувати.
І він, дійсно захопившись, продовжував розповідати.
–– Отже ви вже зрозуміли, що книга ця була надзвичайно популярною. Її читали засновники французької академії, була вона в бібліотеках вченого Декарта і короля Франції Людовика XIV, у Вольтера і Наполеона...  Географ Елізé Реклю користувався нею при підготовці своєї знаменитої багатотомної праці “Земля і люди”. Та й наш відомий історик Дмитро Яворницький теж не обминув цієї праці, коли створював “Історію  запорозьких козаків”.
–– Письменники теж нею користувалися, –– додала мама, –– як вчитель української літератури можу засвідчити. Її, безперечно, знав Тарас Шевченко, а Микола Гоголь використовував книгу при створенні повісті “Тарас Бульба”.
–– Як бачиш, –– підсумував батько, –– не можна гудити щось чи когось, не розібравшись. Боплан, хоч і служив нашим ворогам, але багаторічне проживання на українських землях, серед козацького народу, не минуло для нього даремно. Своєю книгою він викликав у Європі великий інтерес до України.
–– Володю, але ж саме він побудував фортецю, яка повинна була перетнути шлях на Січ, –– не втрималась мама.
–– Так, він побудував Кодацьку фортецю. Але ж козаки швидко подолали і цю перепону, – заперечив Володимир Андрійович. –– А Кодак тепер –– пам’ятка історії. До речі, –– він уважно подивився на дітей, –– от вам іще одне чудо нашого краю.
–– Чудо? –– жваво підстрибнула Ліда.
Поганий настрій куди й подівся…

Чудо п’яте
Кодак –– твердиня на Дніпрі

Фортеця зростала на очах. Як тільки станув сніг, на високому березі Дніпра з’явилися люди. Вони щось роздивлялись, обміряли. Головував тут над усіма пихатий, пишно вбраний пан. Він був усім незадоволений і увесь час гидливо кривився. Це був коронний гетьман Речі Посполитої –– Конецпольський. Сам король обрав його будувати в цих диких степах неприступну фортецю. Гетьман призначив собі помічника. Це був розумний, меткий француз, що якимись шляхами опинився в Польщі і став королівським інженером. На нього Конецпольський і переклав усі роботи, а сам лише наглядав та невдоволено кривився.
–– Ви кликали мене, ясновельможний? –– вклонився коронному худорлявий підтягнутий чоловік.
–– Мосьє Боплане, –– замість привітання заговорив той, –– Ви знаєте, що на будівництво цієї фортеці сейм[31] наказав дати сто тисяч злотих[32]. Це –– величезні гроші. Шляхта таких грошей на вітер не кидає. Ви впевнені, що фортеця дійсно буде неприступною?

–– Впевнений, Ваша вельможносте, –– твердо мовив інженер. –– Зважте самі, місце для фортеці вибране дуже вдале, на високому березі. Внизу реве Кодацький поріг, який майже неможливо пройти і в добру годину, а під наглядом гармат тут не проскочить і тріска. До того ж, і з Дніпра, і зі степу, фортеця буде укріплена за всіма правилами інженерного мистецтва. Смію Вам нагадати, що я побудував вже не одне укріплення,  всі вони чесно служать…
–– Я наказав заготувити під Києвом дéрева на будівництво. Чи його привезли?
–– Так, Дніпром вже приганяють величезні плоти, складені з дубів. Думаю, цим велетням років по сто, не менше.
–– Чудово, чудово, –– схвально кивнув головою коронний. –– Найкращі дуби пустіть на зведення веж. Три з них я назву іменами великих польських королів, –– він почав загинати пальці, –– Казимира, Сигізмунда і Владислава…
–– Веж буде чотири, –– нагадав Боплан. –– Як Ваша вельможність воліє назвати четверту?
–– Що? –– ніби недочувши, перепитав той. –– Хіба я не сказав? –– у голосі його чулася непомірна пиха. –– Четверта вежа мусить бути названа на честь засновника цієї фортеці. –– Він зробив ефектну паузу і урочисто прорік, –– вежа Конецпольського.
Француз низько схилив голову, ніби в поклоні, а насправді ховаючи глузливу посмішку.
–– Що ж, будуйте, –– милостиво махнув рукою гетьман, відпускаючи інженера. –– Король Вас щедро нагородить.

Довкола сновигали люди. Конецпольський наказав зігнати сюди зі своїх українських маєтків сотні селян, пригнали і полонених татар. Нещасні люди зі світанку до глибокої ночі тяжко працювали. Вони вмирали від голоду, непосильної роботи, знущань наглядачів. Ховали їх тут же, поблизу. Інші, не витримавши, мук, кидалися з високого берега, грізний поріг байдуже приймав жертви і ревів, ревів, ревів, як сотні років. А над ним, на високому березі  Дніпра зростала грізна фортеця…

* * *
За вікном періщила злива. Вода падала стіною, грізно ревіла, наче якийсь велетенський звір і, здавалося, що так буде завжди. Сім’я зібралась у вітальні. Було прохолодно, Ліда, загорнувшись у великий зелений плед, зіщулилася в кріслі.
–– Таточку, а де вона, ця фортеця? –– спитала дівчинка. –– Ми ж стільки разів гуляли берегом, купалися в Дніпрі, а ніякої фортеці не бачили.

*  *  *
Полковник Маріон обходив замок. Конецпольський призначив його комендантом новозбудованої фортеці й залишив чималий гарнізон. Пихатий шляхтич із численним почтом виїхав, і комендант відчув себе повним господарем. Він почав із того, що зібрав на подвір’ї замку всю залогу –– кількасот драгунів і виголосив перед ними промову:
–– Ви, слуги короля і своєї вітчизни, повинні денно і нощно слідкувати, аби мимо фортеці не проскочила й миша. Щоб не пролетіла цією пекельною рікою чайка голодранців-козаків. Бо я з вас, пся крев[33], шкури поздираю.

Полковник говорити не вмів і не любив. Він гидував оцими нікчемними п’яницями, яких Бог привів  під його командування, їм би десь на великій дорозі грабувати. Та що поробиш: найнявся –– продався.

Польські драгуни похмуро слухали полковника-чужинця і кляли його, а разом і пана Конецпольського, і пресвітлого короля, і лотрів-козаків[34], через яких вони мусять скніти в безлюдному дикому степу.

Полковник уже вкотре обходив укріплення. У цій клятій фортеці нікуди було себе подіти. Гра в карти з ксьондзом [35], його нескінченні нудні проповіді, сонні пики драгунів –– це все, що він мав щодня. І Маріон лютував, зривав свою злість на вояках, цілоденно муштрував їх, шукав до чого б ще присікатись.

Його погляд зупинився на гостроверхих вежах, складених з міцних дубових стовбурів. В чорних пащах отворів виднілися гармати, готові щомиті заговорити, виплюнути із себе розпечене залізо, знищити, спопелити. Біля них чатували гармаші. Від вежі до вежі тягнулися довгі й високі земляні вали, оточені ззовні глибочезними ровами. Полковник згадав, що дно ровів суціль вкривають сотні гострих кілків. Усередині укріплень стояли будинки для коменданта і драгунів, стайні, зброярні, склади, магазини, в центрі двору –– великий костьол[36]. Все міцне, побудоване на довгі часи –– ціле місто. Комендант був задоволений –– його земляк, цей жвавий і дотепний мосьє Боплан, добрий інженер –– замок дійсно неприступний. Жаль тільки, що сам він далеко звідси, з ним так приємно було вести бесіди. Обійшовши в чергове свої володіння і впевнившись, що все так, як має бути, він пробурмотів:
–– Ну що ж, пора й відпочити, козаки сюди не поткнуться. 

Ніч обгорнула землю, вкрила темною ковдрою. Місяць на небі то визирав з-за хмар, то знову ховався. Звично ревів і стогнав Кодацький поріг. Вартові на вежах позіхали, до болю в очах вдивляючись у ворожу темряву, перегукувалися між собою. Місяць зайшов за хмару.

До берега пристали човни. З них тихо й швидко висипали люди, нечутно обступили фортецю. Дружно, чіткими скупими рухами виконували кожен свою роботу. Одні носили від човнів в’язанки хмизу, інші кидали їх у рови, хтось ладнав драбини, а інші вже лізли, як мурахи, на вали. Вартові нічого не помічали, аж доки козаки не опинилися всередині фортеці.
Вдарив на сполох дзвін, залунали постріли. Сонні драгуни вискакували з ліжок, мерщій, як попало вдягалися, хапали зброю, очманілі вискакували на подвір’я. Полковник Маріон осатаніло метався поміж вояками, кричав і лаявся, роздавав штурхани, намагаючись організувати своє перепуджене військо. І це йому зрештою вдалося, але запізно –– запорожці були всюди.

Влучними пострілами козаки один по одному клали оборонців фортеці. Потім розгорівся рукопашний бій, пішла кривава січа. Постріли, брязкіт зброї, крики, іржання коней на стайні злилися і заглушили шум порогу. Над бойовищем спалахнуло полум’я –– горіли вежі, палали будинки коменданта і залоги, склади, зброярні і все, що могло горіти. І скоро до самого неба піднявся величезний смолоскип, а коли він згас, на високому березі Дніпра, над Кодацьким порогом, замість грізної фортеці чорніло згарище. Налетів вітерець, згріб у жмені попіл, дмухнув, і залишки колишньої твердині закружляли над степом, впали у Дніпро, пішли за водою. І старий поріг завмер, затих, подивований  силою славетних козаків-запорожців. 

*  *  *
Злива давно стихла. Вікно весело виблискувало ніжною молодою блакиттю, вигравало сонячними зайчиками. Ніхто того не помітив, усі завмерли, притихли під враженням оповіді. Задзвонив телефон, Галина Олександрівна здригнулася від несподіванки, а Ліда миттю вискочила з крісла і, плутаючись у пледі, побігла у передпокій.
–– Помилилися номером, –– сказала вона, повертаючись, і знову забилася в крісло.

Знову задзвонив телефон. Ліда, як і перше, кинулася до нього, ледве мама доказала пісню.
–– Тату, це тебе! –– гукнула вона. –– Якийсь дядько!
Володимир Андрійович говорив про погоду, машину, називав знайомі й незнайомі імена, потім пообіцяв комусь перетелефонувати. 
–– Це –– не якийсь дядько, –– сказав він, повертаючись до вітальні. ––  Це Віталій Сергійович, ви його добре знаєте.
–– Це той архітектор, що був у нас? –– уточнила дружина.
–– Він, –– кивнув головою чоловік. –– Запрошує нас до Старого Кодака. Завтра він збирається туди до свого давнього приятеля, дуже цікавої людини. Не раз вже пропонував завезти мене до нього, –– розказував Володимир Андрійович. –– Можливо, будуть деякі наші знайомі, збереться гарна компанія.
–– Це там була фортеця? –– зацікавився Андрій.
–– Так. Селище Старий Кодак розташоване якраз вище від фортеці.
–– А від неї що-небудь залишилося? –– продовжував допитуватися син.
–– Тільки залишки валів. А ще стоїть пам’ятник –– невеличка стела з написом про події, що там відбувалися.
–– Таточку! Мамусю! –– застрибала донька.–– Поїдемо до Кодака! 
–– Чому б не поїхати?
–– Володю, але ж запрошують, мабуть, лише тебе, –– засумнівалася Галина Олександрівна. –– Незручно буде, якщо ми всі поїдемо.
–– Ну що ти, –– здвигнув плечима чоловік. –– Що значить –– незручно? Там будуть наші спільні знайомі. А кого не знаємо –– познайомимося. До того ж добра нагода показати дітям залишки фортеці.
–– Мамочко, –– напосіла Ліда на матір, –– ну поїдемо.
Їй на допомогу прийшов брат. Галина Олександрівна почала посилатися на якісь справи, давно вже заплановані, й саме на завтрашній день, але зрештою згодилася. Тільки непевно глянула у вікно.
–– А погода? Раптом буде дощ?
Донька гаряче запевнила її, що саме на завтра Писанка пообіцяла гарну сонячну погоду. І зовсім без дощу. Ну хіба що з перемінною хмарністю. Мама засміялась. Такий настрій доньки їй подобався значно більше.
Наступний день, дійсно, був як намальований. Тільки після довгих дощів трохи прохолодно. До Старого Кодака доїхали швидко і без пригод. Віталія на домовленому місці ще не було.
–– Добре, –– сказав тато, –– маємо час, щоб оглянути місце фортеці.
З високого берега Дніпра відкривалися чудові краєвиди. Синява води переходила в блакить неба, а легкі біляві хмаринки безтурботно плавали і тут, і там, і незрозуміло було, де їхня справжня домівка. З протилежного боку Дніпра в нього вливала свої води Самара. Як справжня красуня, вона ліниво розкинулась в золотистих піщаних берегах і дрімала під заколисуючі мелодії літа. На синій поверхні Дніпра виринали з води невеликі смарагдові острівці, нескінченні стрічки зéлені обплітали обидва береги.
Люди мовчки стояли, милувалися красою природи. Дівчинка ступнула до краю кручі.
–– Обережно, доню, –– узяв її за руку батько.
Ліда подивилася вниз. Під самою кручею в оправі кам’яних брил синіла вода.
–– Чому вода така темна? Там, далі вона іншого кольору.
–– То у Дніпрі вона світліша, –– пояснив батько, –– а тут ––запáдина, дуже глибока, от вода і здається темною. Тут колись був кар’єр, де видобували граніт. Потім його закрили, а порожнини, які залишилися, залило водою.
–– Гарно, –– сказала дівчинка.
–– Гарно, –– згодився батько. Тільки краще б цього кар’єра ніколи не було…
–– Чому, тату?
–– Тому, що він міг знищити це історичне місце. Адже ми з вами стоїмо там, де колись була Кодацька фортеця.
Діти засипали батька питаннями. Він знову став відповідати і показувати. Ніхто не помітив, як із боку селища до них підійшов юнак.
–– Доброго дня всім, –– привітався він.
Це був Віталій Сергійович, молодий архітектор, на запросини якого вони приїхали сюди.
–– От Ви нам зараз і розкажете, –– звернувся до нього Володимир Андрійович. –– Я знаю, що Ви спеціально досліджували залишки Кодака.
–– Охоче, –– усміхнувся архітектор. –– Що саме вас цікавить?
–– Діти цікавляться фортецею. Я вже розповів, як її побудували та як зруйнував Сулима. Тепер вони замучили мене –– де ж саме вона стояла. 
–– Та ось тут же, –– засміявся Віталій Сергійович. –– Ви, певно, хотіли б уявити, якою була фортеця, чи не так? –– спитав він Андрія і Ліду. 
Ті дружно закивали. Андрій сказав:
–– Ми колись бачили залишки середньовічного замку, тато возив нас на екскурсію. Там були кам’яні мури, вежі, а тут немає нічого… 
–– А тут і не могло залишитися такого. Адже стіни та вежі були зведені з дерева. Всі будівлі всередині замку –– теж. А дерево добре горить… 
–– Виходить, що від фортеці нічого не лишилося?
–– Лишилися вали. Вони насипані із ґрунту, який осипається, змивається дощами, але ж не горить. Бачите ось ці земляні насипи? 
Віталій Сергійович повів дітей і став показувати, де були стіни і де яка вежа стояла. Брат і сестра охоче ходили за ним і, наче губка, всмоктували кожне слово. Так дійшли до невеликого обеліска. 
–– А цей знак поставлено Яворницьким на честь перебування тут Богдана Хмельницького, –– показав молодий архітектор.
Андрій став читати:
“На этом месте гетман Богдан Хмельницкий с войском запорожским взяли приступом польскую крепость Кодак 24 апреля 1648 года”. 
–– Хіба тут був Богдан Хмельницький? –– здивувався Андрій. –– Тато ж розповідав, що Кодак брали козаки під проводом Сулими! І набагато раніше… 
–– Батько вам правильно розказав, –– усміхнувся розгубленому хлопчикові Віталій. –– Але і Хмельницький тут також був. Тільки пізніше, Яворницький помилився.

*  *  *
Сейм був надзвичайно стурбований знищенням фортеці на Дніпрі. Ці невгамовні січовики хотіли зламати величні плани польської корони. Але не бувати тому, уряд знову виділив гроші –– на відбудову Кодака. Знову вельможний гетьман Конецпольський, ще бундючніший і пихатіший, ніж раніше, керував роботами. За його велінням сюди зігнали чотири тисячі солдат, вельможний більше не довіряв холопам. Цього разу запросили німецького інженера.

Вже за кілька років Кодацька фортеця стала укріпленням ще більш міцним і грізним від попереднього.Конецпольський задоволено оглядав замок. Його, як завжди,  оточував пишний почет. Ні на крок не відходив від гетьмана новий комендант –– Ян Жолтовський, досвідчений і бувалий вояка.

Конецпольський оглянув нові будинки, касарні для солдат, ремісничі майстерні, склади, помолився в новому костьолі, що як і раніше височів посеред замку.
–– Скільки у вас залоги, пане коменданте?
–– Полк у шістсот піхотинців, Ваша мосць. І ще на вежі сотня та десяток кіннотників.
Гетьман лишився задоволеним. Увесь час його супроводжували офіцери, шляхтичі, католицькі священики. Були у почеті й кілька козацьких старшин із реєстровиків. Конецпольський покликав їх недаремно. Нехай побачать міць польської корони, розкажуть іншим –– жоден лотр-запорожець чи гречкосій не насмілиться бунтувати проти своїх Богом даних господарів. І щоб похизуватися перед блискучим почетом ще більше, гетьман підкликав старшин і глузливо спитав:
–– Ну як Вам, панове, видається Кодак?
Старшини мовчали. Тільки чигиринський сотник Хмельницький, дивлячись просто у вічі Конецпольському, проказав латиною:
–– Що руками будується, те руками й руйнується…

*  *  *
–– Богдан Хмельницький мав рацію, –– сказав Володимир Андрійович, –– адже Кодакові недовго залишалося бути твердинею ворогів. Вже на початку Національно-Визвольної війни його захопили козаки.
–– Ними командував Хмельницький? –– спитав син.
–– Ні. Хмельницький свої головні сили кинув в іншому напрямку. Кодак здобував відомий козацький ватажок –– чернігівський і ніжинський полковник Прокіп Шумейко, –– відповів батько.  
–– Цього разу козакам довелося важче. –– зауважив Віталій, –– чи не так?
–– Цього разу, як ви пам’ятаєте, фортеця була значно потужнішою. Укріплення штурмували невеликі загони повстанців, що приєдналися до військ Богдана. Вони знищили понад сотню ворогів, але самі зазнали втрат і змушені були відступити. Однак поляки рано раділи. Восени 1648 року три козацькі полки обложили замок. Пихаті поляки недовго чинили опір і врешті підняли білий прапор. Усьому гарнізону з сім’ями, священикам, ченцям було дозволено покинути Кодак, забравши своє майно. У фортеці віднині були поставлені українські війська, –– оповідач замовк. 
–– Виходить, що не козаки зруйнували Кодак? –– здивувався хлопчик. –– А хто ж?
–– Його знищили пізніше. На початку вісімнадцятого століття посилився колоніальний гніт російського уряду. Гетьман Іван Мазепа спробував звільнити Україну з-під влади Росії. Його підтримала частина козаків на чолі з Костем Гордієнком. Але спроба гетьмана виявилася невдалою. Петро I лютував і наказав знищити Січ. На шляху до Січі царське військо спалило кілька козацьких укріплень. Серед них була і Кодацька твердиня… 
–– А допоміг знищити Кодак он той кар’єр, –– кивнув у бік залитою водою запáдини молодий архітектор. –– Його відкрили в сорокові роки двадцятого століття. Добуваючи граніт, зрили мало не всю територію фортеці. Лише років десять тому він був закритий …

Нарешті рушили до машини, яку залишили біля автобусної зупинки. Ліда, як завжди швидка й непосидюча, побігла вперед, але побачивши корову, боязко позадкувала. Трохи далі вештались припнуті на довгих мотузках кози.
–– Ось, будь ласка, погляньте, –– звернувся Віталій до супутників, –– в якому стані старовинне православне кладовище. Ганьба.
–– Де кладовище? –– злякалась Ліда і притулилася до матері.
Андрій покрутив головою, видивляючись, де ж те кладовище, але нічого не побачив і здивовано глянув на архітектора. Той перехопив погляд хлопчика.
–– Ще б пак, –– іронічно сказав Віталій Сергійович, –– Де ж його побачити. Ось воно перед вами, –– показав він рукою поперед себе. ––  На ньому тепер худобу випасають.
Підійшли поближче і тільки тоді побачили, що досить велика ділянка землі суціль вкрита невисокими зарослими травою бугорками, а на тих бугорках та між ними стоять і лежать хрести.
–– Це те саме кладовище, де ховали людей, які загинули при будуванні фортеці? –– спитав Андрій.
–– Можливо саме тоді воно й започатковане, –– згодився співрозмовник. –– Найперших поховань, звичайно, не збереглося, але ж ще можна було б урятувати хоч ці могили. Вони теж дуже старі.
–– А хто поперекидав ці хрести? –– спитала Ліда.
–– Людська недбалість і безпам’ятство, –– з гіркотою в голосі мовив молодий архітектор.
Дівчинка нічого не зрозуміла. Андрій несміливо наблизився до поверженого масивного кам’яного хреста, присів біля нього.
–– Тут напис, –– хлопчик спробував розібрати старовинні, стерті літери. –– Року… тисяча вісімсот… Не розберу, –– з досадою сказав він. –– Ого! Тепер ясно, чого воно таке занедбане.
–– Занедбане –– не тому, що старе, –– заперечив Віталій Сергійович, а тому що люди не бережуть свою історію, свою пам’ять.
–– Вибачте, Віталію, –– зупинила його Галина Олександрівна, –– боюсь, що діти цього не зрозуміють. Вони ще занадто малі…
–– Як це не зрозуміють? –– гостро глянув на жінку юнак. –– А для чого ж тоді ви все це їм показуєте? А коли їм про такі речі говорити? Коли вони стануть дорослими і будуть байдуже проїжджати по кладовищу на “Мерседесах”? Он, погляньте, –– він показав на сліди коліс. –– Це, мабуть, після дощу дорогу розвезло, так якийсь товстошкірий вирішив по травичці виїхати… Чи тут буде худоба пастися? –– Віталій не міг заспокоїтися.
–– Коні не винні, –– жартома обізвався Володимир Андрійович, щоб якось втихомирити юнака. –– Скотині все одно, де пастися.
–– Скотині все одно. А людям? –– дуже тихо спитав молодий архітектор.

з почуттям читав по пам’яті юнак. Усі слухали, завмерши. Вірш був про те, що вони тільки-но побачили. 

Голос Віталія набирав сили:

Запала мовчанка.
–– Віталію, вибачте мені, –– нарешті заговорила Галина Андріївна, я щось не те сказала. Я, звичайно ж, так не думаю… Просто якісь звичні уявлення про дитячий вік…
–– Отож, –– буркнув юнак.
Поки їхали до Віталієвого знайомого, зіпсований настрій розвіявся. Дім упізнали одразу, хоч крім Віталія ніхто його раніше не бачив. На червоній стіні одноповерхового будинку з мансардою біліла постать козака. Козарлюга, вже добре напідпитку, під обома пахвами  тримав барильця з вином. Він був настільки колоритним і справжнім, а будинок настільки вирізнявся з-поміж сусідніх, що тут неможливо було не зупинитися.
–– Здається, приїхали, –– сказав Володимир Андрійович, і всі задивилися на будинок і козака просто з вікон машини.
–– Виходьте! –– весело гукнув Віталій. –– Ще встигнете надивитися. Ось і господар іде.
Доріжкою від будинку йшов господар садиби. Це був кремезний статечний чоловік в немолодих літах, але підтягнутий, жвавий. Від нього віяло спокоєм і доброзичливістю.
–– Вітаю Вас, Юрію Денисовичу, –– радісно кинувся до нього юнак. –– Гостей Вам привіз.
–– Вітаю і вас усіх. Гостям ми завжди раді, –– привітно блиснули з-під окулярів уважні розумні очі. –– А ось і моя господиня Віра Костянтинівна.
Почали знайомитися, і тут виявили, що усі давно вже один одного знають, бо колись від когось чули, або десь бачили.
–– Світ тісний, –– підсумував господар. –– Як бачите, нічого в житті не буває випадковим.
Юрій Денисович став показувати новим знайомим свої володіння.  Ще на одній стіні будинку була ціла сценка: підхмелений дідок несе решето з яйцями, під ногами у нього плутається порося, ще попереду повитягували шиї гуси, а назустріч дідкові вискочила баба і грозиться на нього ключкою. Сценка була досить кумедна.
–– Ой, дивіться, –– засміялася Ліда, –– баба цьому дідові зараз палицею ребра полічить.
–– Так йому і треба, –– відгукнувся господар. –– Хай знає, як напиватися.
–– Я ці зображення вже десь бачив, –– невпевнено сказав Андрій. –– Але ж я тут ніколи не бував…
–– У мене теж таке враження, –– додала й Галина Олександрівна.
–– Зразу видно, що люди ще читають українську класику, –– весело обізвався Юрій Денисович.
–– Так це ж, –– ахнула Галина Олександрівна, –– це ж з ілюстрацій  Анатолія Базилевича. До “Енеїди”.
–– Воно, воно, –– згодився господар.
–– А з чого Ви їх робили? Що за матеріал? –– поцікавився Володимир Андрійович.
–– Та просто гіпс. Відливав у формах. А форми сам же з деревини поробив.
–– Ви ще не бачили, які у Юрія Денисовича роботи по дереву, –– підтримав розмову Віталій. –– Він чудовий різьбяр.
–– Ну це ви ще побачите, –– усміхнувся господар і повів гостей у садок, де все цвіло, зеленіло і раділо життю.
Ліда зразу ж запримітила гойдалку, прив’язану на старій міцній груші. Юрій Денисович легенько підштовхнув дівчинку.
–– Іди, дитино, погойдайся.
Ліду не треба було запрошувати двічі. А гостинний господар почав розказувати, як купив колись стареньку напіврозвалену хату, як перебудував її, насадив молодий садок, розвів квітники. І тепер вони з дружиною тут живуть. Дозвілля багато, так він задля розваги ріже по дереву. Сюжети бере здебільшого з історії. А ще дуже подобається йому “Енеїда”. Довго думав, чим би-то хату прикрасити, а краще, як сюжетами із Котляревського, не надумав.
Слово за слово, якось само собою заговорили про Кодак.
–– Юрій Денисович ще й краєзнавець, –– докинув слово Віталій. –– Він багато знає про історію селища.
–– Село наше давнє, –– став розповідати Юрій Денисович. Бачив якось я старі карти, так на них і наш Кодак позначений був.
–– Це ті карти, що їх Боплан склав? –– засвітилися цікавістю очі Андрія.
–– А ти й про Боплана знаєш?
–– Нам тато розповідав.
–– Ні, то були карти не Боплана. Але теж дуже старі. А ще у мене є план Кодацької фортеці, тої, що вже була відбудована після зруйнування Сулимою. Так на ній позначено базар.
–– Виходить, тут велася торгівля з місцевими жителями, –– зауважив Володимир Андрійович. –– А з цього випливає, що поблизу замку було поселення.
–– Саме так, –– згодився господар. –– Тепер постає питання: коли засноване село? Чи вже після збудування фортеці, чи було воно й раніше? Є версія, що тут, навпроти першого порогу, людське поселення існувало ще за часів Київської Русі.
–– Це тепер Старий Кодак –– село, а колись же містом вважався, –– знову обізвався Володимир Андрійович. –– Наприкінці 30-х років вісімнадцятого століття у наших краях побував російський князь  Семен Мишецький. У своїх спогадах він писав, що навпроти гирла Самари та острова Кам’янського є старовинне козацьке місто, що зветься Кодак. Та Ви, певно, про це знаєте.
–– Так, –– згодився Юрій Денисович.
–– У той же час, про який Ви щойно згадували, –– приєднався до розмови Віталій, ––  тут було побудовано дві нові церкви. Це свідчить, що Старий Кодак мав досить значну кількість жителів. Це й не дивно, адже сюди якраз перебиралися люди з Полтавщини, Чернігівщини, з інших місць.
–– А чому ви називаєте Кодак старим? –– спитав Андрій.
–– Бо з протилежного боку Половиці, тобто сучасного центра Дніпропетровська, розростався Новий Кодак. Він скоро став центром Кодацької паланки, там зосередилась адміністрація й усе громадське та культурне життя, –– відповів архітектор. –– А Старий Кодак відтоді втратив своє значення і став звичайним приміським селищем.
–– Зате тепер є думка, що саме від заснування Кодацької фортеці, тобто 1635 року, треба рахувати літа міста Дніпропетровська, –– докинув Володимир Андрійович. –– Є навіть висновок Інституту української археографії.
–– Що ж, –– усміхнувся Юрій Денисович, –– може ще настануть часи, коли Старий Кодак опиниться в центрі міста. Тоді наш скромний дім з козаками на стінах атакуватимуть юрби туристів, –– він засміявся.
–– Таке вигадав, –– засміялася Віра Костянтинівна, яка саме підійшла до гурту, щоб запросити всіх до столу.
Саме нагодилися й інші гості, і день минув весело, гамірно, безтурботно. А надвечір, коли вже почали розходитися, хлюпнув дощ, незважаючи на всі прогнози Руслани Писанки і Ліди. Але й він не зіпсував гарного настрою. Усі ж бо знають, що дощ в дорогу –– добра прикмета.

^[31]  Сейм – парламент в Польщі, складався зі шляхти, тобто дворянства.
^[32]  Злотий – грошова одиниця в Польщі.
^[33]  Пся крев (собача кров) – лайка у поляків.
^[34]  Лотр – польською мовою – розбійник.
^[35]  Ксьондз – польський католицький священик.
^[36]  Костьол – католицький храм, церква.
^[37]  Ваша мосць – шанобливе звертання до вельможної особи.
^[38]  Уривки з вірша Володимира Земляного «На Кодаку».

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо перше. Степові піраміди 

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо друге. Кам’яні пращури Мамая  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо третє. Собор, що здіймається в небо  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо четверте. Запорозька святиня 

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо шосте. Золотий міст Катеринослава  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо сьоме. Космічні орбіти земного заводу