Невідомі генерали Громадянської війни в Катеринославі

Губернатору повернули ім'я

«Губернський староста генерал-майор Черніков» – цей підпис стоїть на збережених документах часів недовговічної Української держави гетьмана Скоропадського (квітень-листопад 1918 року). Генерал регулярно повідомляє в Київ про грабежі та безчинства австро-угорських окупаційних військ, скарги селян, які залишилися без хліба, сухо перераховує кількість розстріляних карателями, заарештованих, відшмаганих. І як результат, восени 1918 року – про безуспішні бої австрійців із новим ватажком повсталих, таким собі Махном. Однак цим підписом під рапортами й обмежувалися всі наші знання про голову губернії. Ще в 2018 році краєзнавці скаржилися на неможливість встановити навіть його ім'я та по батькові.

Але в тому ж 2018 р. доктор історичних наук Андрій Ганін (Інститут Слов'янознавства РАН) уперше опублікував витяги з ні багато ні мало рукопису спогадів Івана Івановича Чернікова «Катеринославський похід», виявленого при дослідженні білоемігрантських архівів у Колумбійському університеті (США). На жаль, українські історики не помітили цього відкриття, а рукопис катеринославського губернського старости досі залишається неопублікованим. Лише у Вікіпедії з'явилася, нарешті, лаконічна довідка про колишнього керівника губернії.

Судячи за доступними уривками біографії, Іван Іванович був скоріше військовим педагогом, ніж бойовим офіцером, і тому яскравих слідів в історії не залишив. З 1889 року він – молодший офіцер Чугуївського юнкерського училища, потім – офіцер-вихователь і командир роти Воронезького кадетського корпусу. Очевидно, що така людина була мало підготовлена для управління величезною губернією в умовах Громадянської війни «всіх проти всіх» і селянських повстань, які дедалі розпалювалися. За спогадами міністра внутрішніх справ Української держави В.Є. Рейнбота, «Катеринославський [губернатор] Черніков – прекраснодушний, гостинний поміщик, центральну увагу зосереджував на взаємних пишних прийомах з німецьким генералом». Та й при бажанні він мало що зміг би зробити – невтручання у «військові й економічні заходи» інтервентів було основною умовою їхньої підтримки Української держави.

За свідченнями білогвардійців, Черніков, як і багато кадрів Скоропадського, «завжди залишався за духом офіцером єдиної російської армії», і надавав пряму допомогу резидентурі білогвардійської Добровольчої армії. Керівника секретного «Катеринославського центру» білогвардійців полковника Перфільєва він навіть працевлаштував інспектором державної варти (поліції), а інших офіцерів – своїми ад'ютантами. Сам Іван Іванович при складанні мемуарів не бачив нічого дивного в такій кадровій політиці й у тому, що всі прохання білогвардійців про видачу грошей задовольнялися повністю – за його словами, це було не тільки особистою ініціативою, а й цілком відповідало політиці гетьмана, який прагнув «завести свою російську армію». 

Про те, як слабо Іван Черніков розбирався в політиці за межами вищого суспільства, говорить те, що анархістів Махна він у своїх рапортах іменував більшовиками.

Після краху німецької інтервенції та гетьманату генерал Черніков і його 14-річний син разом із офіцерами 8-го корпусу генерала Васильченка з боями пробилися у Крим до білогвардійців. Вельми своєчасно, бо петлюрівці, які взяли місто,  почали з різанини офіцерів, які залишилися, та членів їхніх сімей. Однак, більше він не фігурує в регулярній білій армії – очевидно, війна була все ж не його стихією.

Фотографій губернського старости історія не зберегла, проте збереглися хрести з тодішнім гербом нашого міста, якими Врангель нагороджував офіцерів за успішний відступ із Катеринослава – Іван Іванович і його син як учасники походу цілком могли такі носити.

Катеринославські білогвардійці в обороні Перекопу

Генерал-майор Гнат Михайлович Васильченко (або генерал-хорунжий на українській службі) – фігура, здавалося б, добре відома історикам і яка зіграла важливу роль у боях у Катеринославі кінця 1918 року. Навіть в альбомі уніформи «Війська ясновельможного пана гетьмана» українського військового історика Я. Тинченка є його зображення в гетьманській формі на тлі Потьомкінського палацу, де й розташовувався штаб «українського корпусу». Однак, біографія цієї відомої постаті рясніє білими плямами та нагадує цікаву книгу, в якій не вистачає перших і останніх сторінок.

Незрозуміло, хто і як надав звання генерала полковнику Васильченку. Командувачем 5-го кавказького корпусу він став у 1917 році за вибором власних солдатів. У всіх публікаціях його генеральство вираховується з 21 листопада 1917 року, коли ні Білої армії, ні армії гетьмана Скоропадського ще не було, а старої російської армії вже не було. Та й не визнавали в денікінської армії українських чинів (наказ №351 від 17.05.1919), а Гнат Михайлович після розвалу гетьманської армії в чині генерала командував у білих 34-ю дивізією в 1919 р. – значить, його погони були для Денікіна цілком «справжніми».

Нагадаємо, що 34-та піхотна дивізія білих також має пряме відношення до нашого міста, бо  сформована з ветеранів довоєнної 34-ї дивізії, що стояла в Катеринославі. Її старовинні казарми збереглися на території нинішнього університету МВС на пр. Гагаріна і названі на її честь. Її полки теж отримали старі назви – Феодосійський, Сімферопольський, Керч-Єнікальський і Таганрозький.

У довіднику А. Ганіна «Корпус офицеров Генштаба в годы Гражданской войны» і базах даних Білого руху історика С. Волкова зазначено, що Васильченка розстріляли в ході червоного терору після взяття Криму в листопаді 1920 р., а в біографіях у Вікіпедії та ряді військово-історичних сайтів – що він загинув під час відступу білих з Одеси 15 січня 1920 р.

Останню версію, незважаючи на її проникнення на солідні ресурси, можна відкинути відразу.

По-перше, 15 січня, яке вважається днем ​​загибелі Васильченка «при відступі з Одеси», Червона армія майбутнього маршала Єгорова підходила тільки до Кривого Рогу і Апостолового, і лише 6 лютого вона вийшла до Одеси.

По-друге, за спогадами генерал-лейтенанта Якова Слащова (прототип булгаковського генерала Хлудова), його корпус, до якого входила й 34-та дивізія Васильченка, після відступу з Катеринослава в кінці 1919 р. (вже другого для Васильченка) отримав наказ йти в Крим і готуватися до його оборони. До речі, налічувала солідно названа 34-та дивізія, за визнанням того ж Слащова, всього 1200 багнетів, тобто за чисельністю була полком. Спроби командування навантажити його також захистом Північної Таврії Слащов рішуче відкинув як абсолютно нереалістичні. Таким чином, опинитися під Одесою Гнат Васильченко не міг. Можливо, хтось із мемуаристів переплутав його із загиблим в оточенні під Одесою генералом Петром Васильєвим, але й це сталося вже у лютому.

Сам командувач Кримського корпусу пише, що Васильченко керував силами на Перекопі та в кінці січня його було замінено князем Н.П. Стокасімовим через хворобу. Очевидно, заміна командувача була тимчасовою, бо, за даними кандидата історичних наук Тинченка, до моменту прориву Перекопу червоними Гнат Васильченко знову очолював дивізію, яка ще більше скоротилася через дезертирство примусово мобілізованих. 34-та дивізія перебувала в резерві Врангеля, і безуспішно намагалася контратакувати червоні війська, котрі форсували Сиваш.

Зовсім недавно, в 2021 році, Ярослав Тинченко опублікував дослідження «12 тисяч: кримські розстріли 1920–1921 рр.» із додатком розстрільних списків. У протоколі засідання трійки особливого відділу 13-ої армії «За звинуваченням у службі в білогвардійців і активному сприянні контрреволюції» під №139 значиться Васильченко Гнат Михайлович, генерал-майор генштабу.

«Беручи до уваги доведеність обвинувачення всіх вишеназваних у кількості 273 осіб ворогів трудового народу – розстріляти». Вирок винесено 27 листопада 1929 року – цю дату й можна вважати днем ​​смерті колишнього командувача VIII українського корпусу, оскільки найчастіше вироки виконувалися за 24 години.

Цього, досить здібного, генерала любителі військової історії до сих пір поважають – одні за успішну українізацію Кавказького корпусу в 1917-му, інші – за таку ж успішну «русифікацію» і перехід його до білих в 1918-му. Однак, на єдиній збереженій фотографії Васильченка, яка насправді групова, російські й українські історики старанно ретушують німецьких «союзників» – щоб не ламали своїми Залізними хрестами патріотичний пафос. Разом із Васильченком на цьому знімку присутні майбутній міністр оборони Німеччини Вільгельм Ґрьонер, колишній царський генерал і військовий міністр Української держави Рогоза та багато інших історичних постатей.

«Підпоручик Кіже» по-катеринославському

За краєзнавчими публікаціями радянських років, у квітні 1918 року німцями, які захопили місто Катеринослав, командував такий собі генерал фон Арн.

Промова фон Арна перед «звільненими від більшовицького ярма» і його розмова з міським головою Осиповим з посиланням на протокол міської думи цитується, наприклад, у спогадах голови Катеринославської міськради Василя Аверіна. Генерал обіцяє звільненим не втручатися у внутрішні справи, проте тут же погрожує закрити міські газети, якщо вони будуть налаштовувати населення «проти німецьких військ, які прибули з мирними цілями». Від розправи з полоненими червоногвардійцями, яка шокувала навіть буржуазну думу, він відхрестився, поклавши провину на загін «вільних козаків» отамана Гаврила Горобця.

Хоча його існування задокументовано при безлічі свідків і на історію «генерала Харкова» не схоже – насторожує, що ніде більше, окрім історії взяття Катеринослава, зокрема в німецькій Вікіпедії, такий генерал не згадується.

Зате згадується генерал-лейтенант Густав фон Арнім, командувач 20-ю дивізією ландверу, тобто німецьких резервістів. Класичний представник пруського юнкерства – син і онук генералів, спадкоємець шляхетного і древнього роду, який дав німецькій імперії кілька десятків вояків, а також відому письменницю XIX століття Беттіну фон Арнім. Отримавши чудову освіту і докторський ступінь з права, Густав фон Арнім вважав за краще піти слідами предків на військову службу.

Чи то незнайоме прізвище скоротили квапливі писарі військових років, чи то першим історикам Громадянської війни дістався папірець із обірваним краєм, але «урізаний» генерал фон Арн досі гуляє науковими і журналістськими публікаціями, і свого часу автор цих рядків теж не уникнув повторення такої помилки.

Саме 20-та дивізія брала участь у німецькій інтервенції в 1918 році, проте надовго в нашому місті не затрималася, залишивши Катеринослав австро-угорським союзникам і стрімко наступаючи далі на Синельникове, Таганрог і Ростов-на-Дону. Тому прізвище «визволителя» городяни вивчити не встигли, та й замість 20-ї дивізії ландверу в місцевій історичній пам'яті залишилися швидко промайнулі абстрактні німці, що аж ніяк не полегшувало пошуки. Під справжнім прізвищем німецький командувач коротко згадується в мемуарах білогвардійського генерала Краснова «Всевеликое войско Донское» – з цим військом у Густава фон Арніма склалися цілком дружні дипломатичні відносини. Бесіди з фон Арнімом «на загальнополітичні теми» згадує також донський полковник (згодом генерал) М.А. Ізмайлов. За його словами, німецьке командування, на відміну від  Антанти, яка грала в демократію, заохочувало саме монархічні настрої серед офіцерів у надії створити дружнє Центральним державам російське царство, а також активно підтримувало «своїх» білогвардійців зброєю, боєприпасами і фінансами. Плани ці, як відомо, не здійснилися. Завойовник Катеринослава і Ростова помер у 1932 році. Але ще один представник цього плодовитого на генералів роду, генерал-полковник Ганс-Юрген фон Арнім, прийде в Україну у 1941-му, беручи участь у битві за Київ.

За поради та підказки автор дякує учасникам інтернет-спільноти «1917. Історія революції і громадянської війни», і особисто д.і.н. А. Ганіну і к.і.н. А. Купріянову.

Титульне фото: Гнат Васильченко біля Потьомкінського палацу в Катеринославі //
https://gorod.dp.ua/news/195276?fbclid=IwAR2nnTL-
gCToyaGAV36fdv4ZIOz2xm7wRCkkPq0K8ue-vk58Xs4wOn4ROMI