У жорнах голодоморів. Свідчить Борис Матющенко

Дніпровський письменник-краєзнавець, журналіст Борис Матющенко, який досліджував архівні документи стосовно голодоморів на теренах Дніпропетровщини, був упевнений, що метою організації цих злочинів радянською владою було придушення українського селянства. За результатами своїх досліджень Борис Олександрович написав книгу «У жорнах голодоморів. Хроніки». У цьому документальному виданні йдеться про війну більшовиків з українським селом. Саме так автор визначив головну тему книжки.

Борис Олександрович Матющенко народився 19 травня 1937 року в Києві. Виріс на Чернігівщині, в Києві та Дніпропетровську. Після закінчення школи чотири роки працював слюсарем-складальником залпових артсистем і ракети «8К-63» на заводі «Південмаш». Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету, працював учителем у Червоноіванівській школі-інтернаті Криничанського району на Дніпропетровщині. З 1968 року став журналістом, дописував у місцеві та столичні газети. Автор книжок «У жорнах голодоморів. Хроніки», «Остюки», співавтор «Забутою Україною». У листопаді 2016 року письменник відійшов в інший світ… 

У передмові до книги «У жорнах голодоморів. Хроніки» доктор історичних наук, професор Юрій Мицик пише: «Дитинство Бориса Матющенка припало на воєнне лихоліття, голодовку 1946–1947 років, а його дідам і батькам довелося пережити ще страшніші трагедії в історії України – штучні голодомори 1921–1923 pp. і 1932–1933 pp. Отже інтерес автора до цих сумних сторінок історії нашого народу не випадковий. Він зосереджує увагу читача на тих подіях, які раніше замовчувалися, глушилися фанфарами компартійної пропаганди».

Із власних спогадів автора книжки «У жорнах…» про голод 1940-х:
«Кінець зими й ранню весну наша сім’я пережила на горосі, зо півтора-два пуди якого батько привіз із Західної України «від бандерівців», куди їздив разом з іншими хутірськими дядьками. А потім почався голод. Довелося їсти все підряд: торішні жолуді, ліщинові й березові бруньки, щавель, молодий хміль, яглицю, клейкі листочки щойно розпущених лип, цвіт конюшини й акації. Ми вдома зварили навіть стару дерев’яну ковганку, в якій мати довго товкла сало на засмажку. Батько поколов, бо ціла не влазила у чавун, а мати виварила у кип’ятку для юшки. Улітку вранці мати посилала нас із меншим братом у розташований неподалік сосновий бір за щавлем, сироїжками, підберезниками, красноголовцями і маслюками, а надвечір, якщо назбираємо, варила смачну юшку. Ліс підгодовував. Та ми щодня з ранку й до ночі думали тільки про їжу. Дехто з ровесників уже починав пухнути, і третьокласник Василь Мусієнко показував нам у школі свої вже зеленкуваті й блискучі ноги».

Про роботу над виданням і власний пережитий досвід голодного дитинства Борис Матющенко розповів мені у 80-ту річницю Голодомору, коли до цього скорботного ювілею автор підготував нову доповнену редакцію книжки.

– Борисе Олександровичу, що саме спонукало вас до написання «Жорен»?

– Як і мільйони людей в Україні, мене і мою родину зачепили голодомори. Але підштовхнуло взятися за книжку… святкування 70-річчя Дніпропетровської області 2002-го. У місцевій пресі тоді з’явилося багато публікацій на захист колишнього першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Менделя Хатаєвича, який був одним із винищувачів українського селянства. Це мене обурило. І я звернувся у міський філіал Державного архіву, перечитав підшивки обласної газети «Зоря» за 1932–1933 роки. Крім того, опрацював стоси документів, що стосуються ситуації на Дніпропетровщині у той період. Назбирав свідчення людей про голодні часи, коли у 1993–2008 роках разом із друзями-краєзнавцями їздив в експедиції по Україні. Збирали матеріал для іншої книжки – «Забутою Україною», але я цікавився й історією голодоморів.

– У книжці ви наводите і власні спогади.

– Я ріс на Чернігівщині, у глухому лісовому хуторі Купченки. У воєнні й повоєнні 1940-ві бідували страшенно! Малими дітьми одного разу ми, як горобці, сиділи біля колгоспної контори й чекали, коли привезуть обіцяну соняшникову макуху. Вона здавалася нам найсмачнішим делікатесом. До пізньої ночі чекали, але так і не дочекалися. Дядьки спробували втішити малечу і згадали, що пережили голод ще страшніший. Я почав розпитувати, але дорослі від розмови ухилилися (за такі спогади могли і строк дати). Та я запам’ятав, що у 1930-ті роки був голод.

Коли наш хутір почали заганяти у колгосп, мої дід Сіліверст і бабуся Феодосія Купченки, тікаючи від розкуркулювання, приїхали у Дніпропетровськ до своїх синів Степана та Михайла. Ті після служби у Червоній армії залишилися у місті й стали робітниками. Дід пішов працювати на вагоноремонтний завод (ВРЗ), там видавали продуктові пайки. Улаштувалася на ВРЗ прибиральницею і моя матуся Параска. Дорогою на роботу та зі зміни вона тоді надивилася жахіть і згадувала пізніше (читає з книжки – Авт.): «Попід муром обабіч стежки лежали покотом просто на сирій землі опухлі селяни. І просили не хліба, а солі. Візьмеш з дому, сипнеш у долоню, то нарве свіжої травички довкола себе, скільки рукою дістане, вмокає у жменю і їсть. Та тут же, бувало, на твоїх очах і помирає в страшних корчах».

Батько мого друга Михайло Литвиненко розповідав мені, як навесні 1933 року командування Чорноморського флоту нагородило його 10-денною відпусткою додому. У село Чаплинка Петриківського району він добирався пішки степами. Ось що побачив за два дні дороги (читає уривок із книжки – Авт.): «Обабіч степових шляхів лежали роздуті трупи селян, які шукали порятунку, а знаходили смерть у степу просто неба. Моторошні жахіття траплялися морякові й у селах. Хати, куди він заходив, щоб переночувати чи попросити води, стояли пустками з мерцями або й зі ще напівживими істотами, які благали в нього що-небудь поїсти».

– Ваша книжка про три голодомори. Нині здебільшого згадують про 1933-й. Тоді голод був наймасштабнішим?

– У 1920-ті роки голод теж був жорстокий, від нього загинуло від 5 до 7 мільйонів людей. Радянська влада тоді статистики не приховувала. Ще совісніші були, чи що… Збереглося чимало документальних офіційних свідчень: «Крестьяне заколачивают свои хаты и разбредаются по разным направлениям, имеются сведения о... голодной смерти... и заболеваниях на почве голода... В Бердянске... сильная детская смертность... голодные осаждают горисполком... привозят детей и бросают во дворе больницы», – доповідали компартійці у грудні 1921 року із Запоріжжя. Або ось: «Край вымирает... дичает, пустеет, большая часть населения обречена на голодную смерть... не выдерживают нервы писать-переписывать эти ужасы», – вторували з Катеринославщини і Донеччини. Туди, у виморені штучним голодом українські села, незабаром почали організовано привозити переселенців із вічно голодної Росії.

Організовували цей голод під прикриттям допомоги голодуючим Поволжя. Допомога була потрібна, але ж не ціною життя обібраних українців. Найдужче голодували саме хлібородні південні й східні степові області України, де лютували продзагони: Одещина, Катеринославщина, Полтавщина, Донеччина, Луганщина, Харківщина й решта. На Україну ще 1919-го наклали набагато більші «норми» реквізиції продовольства, ніж на внутрішні губернії Росії. Таке здирництво не могло обійтися без рішучого спротиву селянства. Розпорошені по Україні повстанські загони об’єдналися в чималі селянські армії під орудою Симона Петлюри, Нестора Махна, Григор’єва, Зеленого та інших.

На територіях, де жили українці, влаштовували голодомори, бо селяни різко виступали проти комунізації. Отже, у 1920-ті роки, як і в 1930-ті, метою навмисних голодоморів було придушення українського селянства, повстанського руху в Україні й прагнення втримати більшовицьку владу.

– А 1946–1947-го голод був спричинений наслідками війни?

– На думку науковців, повоєнний голодомор – один із найтаємничіших злочинів радянської влади. Так, і воєнна розруха, і посуха далися взнаки. Та врожаю тоді вистачило б, щоб не виморювати людей. Але з СРСР багато зерна вивозили за кордон. Московське керівництво вирішило будь-що продемонструвати достаток і щедрість силоміць прилученим до «соціалістичного табору» країнам. А українців залишили пухнути й помирати від голоду в той час, коли у «закрома Родіни» засипали близько 10 мільйонів тонн хліба! За приблизними підрахунками, у 1946–1947 роках від голоду в Україні померло до 2,8 мільйони людей! Третина з них – 900 тисяч – осиротілі діти й підлітки. Зафіксовано 130 випадків людоїдства. Такий голод не спіткав західних областей України, де населення майже до 1950-х років захищала від тотальних конфіскацій УПА.

– Багато уваги у книжці ви надаєте постаті Менделя Хатаєвича, якого, до речі, старанне виконання плану хлібозаготівель не врятувало. У 1935 році його нагородили орденом Леніна, а 1937-го розстріляли як ворога народу. Показова доля.

– Хатаєвич був ревним організатором Голодомору в Україні, зокрема, ще у 1920-ті на Одещині. А на Дніпропетровщині, за оцінкою англійського дослідника Роберта Конквеста, Мендель Хатаєвич залишив по собі чи не найвищу в Україні кількість жертв. На Дніпропетровщину його відрядили для прискорення темпів хлібозаготівлі. 1932-го його обрали другим секретарем компартії України. У надрукованому в пресі виступі перед партактивом республіки він спонукав до рішучості: «Перелом повинен статися найближчими днями... за найближчу 5-денку треба заготовити 14 млн пудів». Це в 4 рази більше, ніж спромоглася зібрати вся Україна за півтора місяця після початку «хлібоздачі»!

Наприкінці 2008 року розслідування Голодомору-33 почало Головне слідче управління СБУ. А згодом було порушено кримінальну справу проти генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), голови Ради народних комісарів СРСР В’ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича і Павла Постишева, першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, голови Ради народних комісарів УРСР Уласа Чубаря, другого секретаря ЦК КП(б)У і першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Менделя Хатаєвича. За документально підтвердженими ознаками скоєного злочину їх було звинувачено у геноциді – навмисному знищенні мільйонів українців.

– А Григорій Петровський? Його теж називають організатором Голодомору.

– І небезпідставно! Документів і свідчень вдосталь. Після жовтневого перевороту він став першим очільником щойно створеного комісаріату внутрішніх справ, мав прямий стосунок до влаштування кривавого терору і голодоморів.

– Та Дніпропетровськ і досі названо його ім’ям…

– Живу в Дніпропетровську на вулиці імені Косіора. Розповідаю сусідам, хто це такий, а вони наче й не хочуть знати нічого, бездумно підписують звернення комуністів до міськради проти перейменування вулиці.

(Нагадаю, що розмова відбувалася до процесу декомунізації і перейменування міста та вулиць – Авт.)

Титульне фото // http://phm.gov.ua/wp-content/
uploads/2017/11/Bo-ne-khotili-buti-rabami-.jpg