Козак Сергій Максимович
Таємниця К.С.

Художники в газеті. Хто згадає про них?

Нині й професії такої не зосталося. А колись художник щодня ретушував фото, малював портрети, плакати до роковин жовтня чи 9 Травня, шаржі, карикатури…

Хто згадає Владлена Гавриша з «Зорі», чи Боруха Герцелевича Свердлова (1914–1972), який викладав у Дніпропетровському художньому училищі та водночас як графік активно співпрацював із «Зорею». Хто напише про Юрія Гродзицького, який на початку 1980-х перейшов до «Днепровской правды» з «Прапора юності», чи художника «Днепра вечернего» Віктора Ткаленка (якийсь час працював у «Зорі»), чи Юрія Зіновійовича Серадського (людина з покоління Козака – 1923 року народження). А що вже казати про довоєнного художника «Зорі» В. Курилова, якщо навіть забулося його ім’я.

Згадаю «здравствующего» колегу Валерія Єременка, який повсякденною роботою втрачав зір у «Прапорі юності». Здоров’ям газетні художники не відзначалися – здебільшого палили цигарки, сиділи в прокурених кімнатах, куди приходили інші попалити. Так було, приміром, у «Прапорі» 1983–1989, коли я там працював. 

Про газетного художника «Днепровской правды» Сергія Максимовича Козака відомо вкрай мало: він нібито відбував тяжке покарання за те, що в роки окупації в газеті малював портрети Гітлера і карикатури на Сталіна. Проживав перед смертю в Дніпрі побіля обласного телебачення. Кажуть, в тому будинкові половина людей працювала на телебаченні.

Познайомилися ми з ним після 1983 року, коли я переїхав з Дніпродзержинська до Дніпропетровська і став працювати в секретаріаті обласної молодіжної газети «Прапор юності».

І там же, у видавництві «Зоря» знаходилася редакція «Днепровской правды», де Сергій Козак час від часу з’являвся, малюючи портрети передовиків виробництва – комбайнерів, сталеварів… Його малюнки на першій сторінці «Днепровки» оживляли нариси. Мистецтво його як рисувальника було вищої марки. Проте, молодшому поколінню манера цих портретів здавалася вже трохи архаїчною, застарілою, ще з повоєнних часів. Але газети все ще охоче публікували портрети «знатних» сучасників. На перебудову тільки заповідалося. Причому було напевне так: у 1981-му Козака «пішли» на пенсію, але він продовжував пропонувати редакції портрети, яких молодше покоління вже не малювало… Окрім того, він напевне міг на місяць приходити працювати в штаті, коли молодший Юрій Федорович Гродзицький (1936), скажімо, брав відпустку. 

Сергій Максимович справляв враження людини, по якій потопталося життя, не розставався з сигаретою, зазирав у чарчину… Багато про себе не розповідав. Власне я нічого не можу пригадати з його розповідей. Навіть ніхто (!) з ветеранів «Днепровки», до кого я нині звертаюся, не може додати жодних штрихів до нього. Була людина – і немає. Вів себе тихенько, по молодості обпікшись (на початку війни мав лишень 20 років!).

А ось якось на Соборному майдані біля діорами «Битва за Дніпро» нас увічнив Володимир Рязанов (йому незабаром стукне 75) і виклав це фото у Фейсбуці… На лацкані піджака Козака, якщо не помиляюся, значок члена Спілки журналістів. Фото, можливо, 1985 року?

Тим часом його графічні портрети з літерами С.К. можна було зустріти в місцевих газетах ще довоєнної пори. Так, у залізничній газеті «Сталинская магистраль» я натрапив на портрет французького письменника Анатоля Франса в номері за 16 квітня 1939-го. На портреті – художницькі ініціали 18-річного в ту пору С.К.

На жаль, на сьогодні це все, що мені відомо про нього. Не густо. Можливо, більше розкаже його слідча справа…

Несподівано виявилося, що моя газетна колежанка Тетяна Чорнобильська, яка багато років віддала коректурі та літературному редакторству,  виростала і до 1988 року жила в тому ж будинку, де мешкала й родина Козаків. Оскільки її мама коректорка «Зорі» Надія Григорівна Чорнобильська прийшла до редакції в 1935-му, то знала Сергія Козака ще з довоєнного часу. Тетяна вважає, що С. Козак до війни міг працювати художником у молодіжній газеті «Більшовицька зміна». Там же працював журналістом його приятель Петро Миколайович Кулик (брат репресованого у 1938 році відповідального секретаря «Зорі» Миколи Кулика). Петро Кулик зустрічався з Надією Чорнобильською, вона проводжала його на війну, звідки він не повернувся. Так ось перед війною утрьох з Сергієм Козаком вони вечорами прогулювалися центральним проспектом. Про їхню дружбу нагадувало крихітне спільне фото. Сергій Козак був віртуозний художник. Його могли закрити в кабінеті і він з пам’яті, без допомоги якихось фото на замовлення редакції міг намалювати, скажімо, Сталіна на повен зріст. Сергій замолоду був красивий і охайний, завше носив при собі хусточку для взуття, якою зчищав ледь помітні пилинки. Тетяні здається, що вже до війни він мав першу родину.

Потім він лишився в окупації і працював тут у газеті. Нарешті, ще одна особа підтвердила мені цей факт, бо я знав про нього, а від кого дізнався – забув.

У 1963-му від «Днепровки» Сергій Козак з дружиною Євгенією отримують двокімнатну квартиру по вулиці Погребняка, 23. І в тому ж будинку від редакції «Зорі» дістають квартири Надія Григорівна Чорнобильська і Семен Юхимович Шейнін (мав газетний псевдонім Широков). Останній жив по одному стояку з Козаком, тільки на другому поверсі, над ним. Шейнін-Широков став жертвою партійних переслідувань, звільнений з «Зорі», яка за п’ять років перед тим наділила його квартирою.

«С. Широкова, враженого художніми якостями, специфікою твору – «Неначе греблю прорвало – так ринула оповідь. Тіснява думок, образів, картин...» (Зоря, 8.03.1968 р.) – було виключено з партії за емоційний і водночас об’єктивний відгук на «Собор» О. Гончара». (Юрій Ковалів. Дніпропетровські колізії роману «Собор» Олеся Гончара на тлі дегуманізації).

1964 року у Сергія та Євгенії Козаків народжується дочка Олена (в заміжжі Кузьмук), а у неї  1984 року з’явилася на світ дочка Ірина Ігорівна Кузьмук – онучка художника.

Сергій Максимович Козак помер близько 1999 року.

Подаю деякі з намальованих ним портретів ще довоєнного часу.