«Єдиний український імпресіоніст» Микола Глущенко

Художник, прив’язаний до епохи

У Дніпропетровському художньому музеї в 2016 році працювала виставка нашого земляка – українського художника-імпресіоніста Миколи Глущенка (1901–1977). Музей щедро віддав під його твори декілька залів. Остання виставка такого масштабу відбувалася в 1997-му… Отже, в середньому раз на двадцять років нас чекає щедра зустріч з класиком українського малярства. Ця збіглася з 115-річчям від дня його народження.

Особа митця викликає зацікавлення не лише тому, що це – «єдиний український імпресіоніст», не лише тому, що він наш земляк. Але й через те, що довгий час ніхто не знав, що він – розвідник, якого високо цінувало радянське керівництво. Виявляється: Ярема (його псевдонім) був розвідником рівня Рихарда Зорге. Доповідна з його матеріалами про підготовку Гітлера і його союзників до війни з СРСР лягла на стіл Сталіна ще за п’ять місяців до відомої радіограми Зорге, датованої 18 листопада 1940 року. Проте до всіх цих попереджень так і не прислухалися…

Микола Глущенко народився 17 вересня 1901 року в Новомосковську. Радянські енциклопедії зазначали, що родина була селянська. А батько насправді працював бухгалтером. Згодом родина переїхала до Юзівки (нині – Донецьк). Там, за словами радянських довідників, Микола скінчив училище. Причому викинули одне слово «комерційне» – так, училище було комерційним, а до них діти селян потрапляли рідко.

…1925 року художник, який за рік перед тим закінчив Берлінську вищу школу образотворчих мистецтв у Шарлотенбурзі, жив і працював у Парижі. Якось до його ательє на вулиці Волонтерів, зазирнув непримітний чоловік. Він дочекався, коли ательє спорожніло, щоб провести з Миколою Глущенком тривалу розмову. Наслідком її стало шифроване донесення, відправлене до Москви:

«Нами привлечен к разведывательной работе художник Глущенко Николай Петрович, 1900 года рождения (так у документі), уроженец бывшей Екатеринославской губернии, из крестьян, окончил Юзовское восьмиклассное училище. В 1919 году принудительно мобилизован в Деникинскую армию, в составе которой на территории Польши был интернирован в Щелковский лагерь. Через некоторое время бежал в Германию.

Его ателье на улице Волонтеров, 23 посещают лидеры белоэмигрантских и украинских националистических группировок, правительственные чиновники, туристы. Раньше с Глущенко поддерживали отношения наши сотрудники Полоцкий и Львов, к которым он обращался с просьбой через определенное время поспособстововать в возвращении на Украину…

Считаем целесообразным на первом этапе нацелить Глущенко на сбор информации о враждебной деятельности и намерениях зарубежных антисоветских и националистических организаций, а затем расширение контактов с их руководством».

Так спритно використало ГПУ природне бажання молодої людини повернутися в Україну, ностальгію за рідним краєм. Наступні десять років Микола Глущенко працюватиме на двох фронтах – мистецькому і невидимому.

У майстерню до молодого українського художника радо заходили голова першого українського уряду, а в той час емігрант письменник Володимир Винниченко, навідувалися Бунін, Маяковський, Довженко… Тут можна було побачити одного з керівників ОУН Дмитра Андрієвського чи полковника Української галицької армії Василя Вишиваного – під цим іменем українській громаді був відомий ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург, небіж покійного австрійського цісаря Франца Йозефа. Через впливових емігрантів Ярема познайомився з бельгійським комерсантом Андре Мірабо, котрий займався наукою, промисловістю включно з військовою. Його можна було бачити у колі великих промисловців, фінансистів, торговців. Його мали за свого дипломати і військові. А ще Мірабо цікавився мистецтвом і це вдало використав його молодий приятель-українець, для якого це знайомство стало справді золотою жилою.

Витяг зі службової характеристики Яреми:

«Во время проживания во Франции и Германии выполнил ряд сложных заданий, добыв научно-техническую информацию оборонного характера. В результате советская разведка получила совершенно секретные чертежы на 205 видов военной техники, в частности, авиамоторов для истребителей. С помощью Яремы иностранный отдел Главного управления Госбезопасности привлек к разведывательной работе несколько влиятельных чиновников из иностранных антисоветских националистических организаций, что позволило в значительной мере локализовать их враждебную деятельность против СССР».

А коли в Парижі розпочався судовий процес над вбивцею Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом, Микола Глущенко напевне не від чистої цікавості вирушив й на цей процес. Збереглися виконані ним під час судового засідання малюнки олівцем – з портретами вбивці головного отамана, його адвоката тощо.

Художника використовували і за призначенням. Після судового процесу радянське посольство замовило Глущенкові серію портретів «друзів Радянського Союзу». Замовлення йшло від самого Сталіна – той особисто мріяв про приязне ставлення до СРСР французької інтелектуальної еліти. Ось і позували нашому землякові Анрі Барбюс, Ромен Роллан, Марсель Кашен, президент товариства «Франція – СРСР» Поль Сіньяк…

Чому я не сокіл?..

У Франції Глущенко здобуває дедалі більшу популярність як митець. Видано, правда, невеликим накладом, його літографії «Дванадцять ню» (1992 року в рідній Україні їх перевидано на картоні, призначеному для …кефірних пакетів). У Франції надрукована монографія про нього критика Анрі Пулея, який високо оцінював доробок митця: «Глущенко прийшов до нас з України, аби приєднати своє ім’я до тих, кого слушно зараховують до паризької школи…» Нині можна думати, що виходові книжки про Глущенка могли сприяти радянські компетентні органи.

А він за сімнадцять років чужини стужився за Україною. Летів би на схід на крилах…

З листа паризького куратора в Центр:

«Ярема настойчиво требует позволить ему вернуться на Украину. Мы стараемся доказать, что для завершения важной разведывательной акции необходимо остаться в Париже еще на один год. Он крайне недоволен, говорит, что больше двух месяцев не выдержит. Резидент».

Тільки в 1936-му йому, нарешті, дозволили повернутися. Він сповна відробив свій обов’язок перед «родіной».

У Москві йому з дружиною Марією Давидівною (була на рік старша за нього, але пережила його на 11 років) виділили кімнату в 9 квадратних метрів у комуналці. Там у них народився єдиний син Сашко. А України їм довелося чекати ще вісім років… Нічого дивного відтак, що в побуті Глущенко послуговувався російською мовою.

Лише 1944 року збулася мрія Миколи Петровича, й він переїхав до звільненого від фашистів Києва. Оселився з родиною на одній із найкрасивіших вулиць столиці поряд з Андріївською церквою. Київські митці запам’ятали його «імпортний» вигляд – у незмінному твидовому піджаку чи дублянці зі свіжим числом «Юманіте» в кишені. А ще для нього були характерні військова виправка, коротко стрижена потилиця і притлумлений голос.

До кінця життя Микола Глущенко здобув щонайвищі державні відзнаки, мав звання народного художника СРСР, лауреата тощо. На його рахунку було 59 персональних виставок. Він мав вільний виїзд за кордон. Перед сторіччям Леніна проїхався по ленінських місцях у Франції, Швейцарії… У нього вдома працювали дві хатні робітниці. Центральна зала нового помешкання на Хрещатику нагадувала музей: на стінах висіли картини, фламандський живопис, три полотна пензля Брейгеля (за словами сина художника, вони перебували під контролем держави). Шедеври світового малярства куплені в Києві за безцінь по війні, твори західних майстрів привозили з Заходу вчорашні воїни.

Але чи був він щасливий? Сина Олександра, який не сприймав радянської дійсності, відрахували з художнього інституту. Не складалося й синове особисте життя, він не став як батько успішним художником, тому потроху спивався. Став вживати наркотики і час від часу лікувався в клініці для психічнохворих.

Сам Глущенко до алкоголю був абсолютно байдужий. Хіба що на Новий рік міг скуштувати трохи шампанського. Натомість насолоду отримував у роботі. Був неймовірно працьовитий. Мав майстерню в самому центрі Києва – на десятому, технічному поверсі одного з будинків.

Дужий красивий чоловік, Глущенко в свої 75 років перепливав Дніпро. Але в 1977-му його знагла настигла страшна невиліковна хвороба. За півроку він усох до 45 кілограмів, згадував друг його сина Владлен Путистін. Лікарі, визнавши свою безпорадність, відпустили художника з Феофанії додому.

Після смерті Миколи Глущенка вдова виконала його заповіт і передала 1250 картин чоловіка Міністерству культури України. Тому його твори можна нині зустріти в різних куточках країни. Мені траплялося їх бачити і в приватних колекціях за океаном – у Торонто.

…На відкритті виставки Миколи Глущенка в Дніпрі спогадами про незвичайного художника поділилися митці Володимир Небоженко, 93-річний Леонід Кудрявцев, мистецтвознавець Людмила Тверська. На жаль, і Кудрявцев, і Тверська пішли вже від нас…

Титульна ілюстрація //
https://ukr.lb.ua/blog/art_calendar/316361_17_veresnya_mikola_glushchenko.html