Нотатки про доеміграційну творчість нашого краянина-письменника Василя Чапленка

На жаль, все ще мало людей в Дніпрі чули про нашого земляка-січеславця Василя Чапленка (1900-1990) — прозаїка, драматурга, мовознавця, літературознавця і публіциста, який залишив по¬мітний, багатогранний слід в українській літературі й науці XX століття. У квiтнi 2005-го у центрi Сiчеслава на будинку по пр. Д. Яворницького, 102, де колись був робiтфак металургiйного iнституту, на якому викладав Василь Чапленко, урочисто вiдкрито меморiальну дошку на його честь.

“Літературні й інші надбання Чапленка дуже великі, — наголошував д-р Іван Овечко, — Ювіляр — неабияка особистість у нашому письменстві, мовознавстві, у нашій науці й публіцистиці”. Василь Чапленко випробував свої сили в різних жанрах — повістях й оповіданнях, поезії й драматургії, полемічних статтях і мемуарних нарисах. На еміграції насамперед відомий як автор iсторично-побутової повісті “Пиворіз”, історичного роману “Чорноморці” (про переселення запорожців з Приднiпров’я на Кубань), робота над яким розпочалася ще до війни.

Був у його різнобічній діяльності ще один важливий вектор, що характеризує його як вдумливого мовознавця й українського патріота. Мабуть, жоден з наших мовознавців на чужині не боровся з такою послідовністю, з такою переконливою аргументацією за чистоту української мови і проти руси¬фікаційної політики Москви в Україні, як це робив Василь Чапленко. “Його активність у цій ділянці — це науково аргументований протест його душі і тіла, що стільки натерпілися пiд совєтською диктатурою Москви, де В. Чапленко мусів замовкнути аж до часу виїзду з понево¬леної України якраз у розквіті творчих сил уже зформованого письменника і науковця. Та й не тільки замовкнути, а й жити під наглядом ДПУ” Спостереження  над життям у радянських умовах дали письменникові згодом багатий творчий матеріал. Причому Василь Чапленко у ряді випадків мав пріоритет у написанні викривальних, сатиричних творів.

Василь Чапля (його справжнє прізвище) прийшов на світ 18 березня 1900 року в с. Миколаївка Новомосковського по¬віту на Катеринославщині в простій селянській родині. Нахил до письменницької творчості він успадкував від співучої бабусі, яка знала безліч народних пісень, та від батька, який був наро¬дним митцем. Національне почуття в ньому прокинулося під впливом Шевченкової поезії: впер¬ше ознайомившись з “Кобзарем”, він остаточно усвідомив себе українцем. Як згадуватиме згодом письменник, “І мені тоді наче в голові розвиднилося”.

Майбутній письменник, який закінчив 1920 року Павлоградську вчительську семінарію, спрагло тягнеться до знань і відтак стає студентом Катеринославського вищого інституту народної освіти (університету). Ще 1919 року розпочинає свою творчу діяльність, виступивши в періодиці з віршами й оповіданнями. Пись¬менник Василь Чапленко являє собою приклад творчого довголіття; протягом сімдесяти років він активно виступав у літературі (за винятком 1930-х років,коли не зі своєї волі мусив замовкну¬ти й писати “захалявні” твори).

Його оточення — наукове і літературне – відіграло важливу роль у формуванні майбутнього письменника і науковця. Спробуймо виділити бодай декілька імен, адже серед його викладачів були відомі науковці. Так, лінгвістичні дисципліни у 1920-1921 роках викладав колишній про¬фесор Московського університету Олександр Пєшковський (1878-1933), дослідник граматики і стилістики російської літературної мови і методів її викладання в школі, Пєшковський зробив вельми вагомий внесок у мовознавство, створив свою школу, і хоча невдовзі він виїхав з Катеринослава до Москви, це він “заразив” В. Чапленка любов’ю до мовознавства.

Брат академіка Сергія Єфремова Петро Єфремов (1883 — рік смерті невідомий) читав студентам низку курсів з української філології — письменство, мову, зокрема, діалектологію. “Я цінив у ньому безкомпромісового носія дорогої для мене ідеї українського відродження, лю¬дину чесну, розумну й щиро віддану своїй виховно-педагогічній роботі серед української мо¬лоді, — згадував Василь Чапленко, — І ця моя симпатія дедалі більше зростала на силі, як також і він чимраз більше прихилявся до мене, свого учня”.

Василь Чапля у Петра Єфремова знайомився з багатствами його книгозбірні, професор допомагав учневі “виходи¬ти в люди”. За його порадою В. Чапленко став аспірантом науково-дослідної кафедри украї¬нознавства, яку очолював професор Дмитро Яворницький.

 “Сонет в українській поезії” – саме таку назву обрав молодий науковець як промоційну тему (тему для дисертації). Аналогічні розвідки на цю тему вже існували на той час у білоруському і російському літературознавстві, тому моло¬дий науковець вирішив дослідити цей жанр на прикладі української поезії. Професор Петро Єфремов допоміг йому літературою, порадив звернутися до Миколи Зерова, як видатного авторитета в цій галузі. Так розпочалося листування Василя Чапленка з Миколою Зеровим. Як і інших молодих науковців та літераторів, “неокласики” приваблювали його глибокою ерудицією, розвиненим естетичним смаком, потребою плекати вікові традиції, усвідомленням еволюцій-ності літературного процесу.

Причому ось що характерно: обидва літератори так ніколи й не були безпосередньо знайомі між собою. В. Чапленко знав М. Зерова тільки “здаля”, як одного з київських світил, що імпонували йому своїми незалежними від офіційних настанов поглядами на літературу. В. Чапленко схилявся і до Миколи Хвильового лише тому, що з ним був Микола Зеров як авторитетний заступник “психо¬логічної Європи”. Через Григорія Косинку Василь Чапленко вислав Миколі Зерову свою поему “Уперехрест”. І хоч відгук неокласика виявився негативним для початківця, це не зменшило пошани В. Чапленка до М. Зерова.

Василь Кирилович, входивши до редколегії дніпропетровського журналу “Зоря”, всіляко намагався “пропихати” його сонети, яких він уже тоді, в другій половині 1920-х років, не міг друкувати в київських часописах. Після того М. Зеров вислав В. Чапленкові, ще незнайомій з ним людині, свій переклад “Мазепи” (1926) Юлiуша Словацького з авторським написом.

В. Чапленко звертається до М. Зерова з листовним проханням допомогти йому порадами в його роботі над розвідкою “Сонет в українській поезії” (один з листів В. Чапленка, датова¬ний 1928 роком з архіву М. Зерова опублікований нами у дніпропетровському часописі “Борисфен”, 1992, ч, 6).

“Збирання українських сонетів — праця, як на мій погляд, і вдячна, і потрібна, — писав у грудні 1928 року Микола Зеров. — А надто як Ви маєте на оці, хоч би в далекій перспективі, написати спеціальну про український сонет розвідку, подібну до праць Гросмана про російських сонетистів, або Євг/ена/ Баричевського про білоруських.(...) Щиро бажаю Вам успіху в Вашій роботі. Вона може бути дуже цікава і несподівана результатами.”

У зв’язку з арештом Василя Чапленка восени 1929-го листування професора і аспіранта тимчасово обірвалося. Воно відновилося щойно в 1930-і роки, коли останній вже перебував на вигнанні, а сам Зеров готувався до того. “Із листів цього часу видно, як ця зацькована людина, що висіла вже буквально над прірвою, — пише В. Чапленко, — хапалася за окремі живі зв’язки з житям, з тими одиницями, які ще її не відцуралися. Трагедію такого суспільного “осамітнення” зрозуміють тільки ті, що перебували в більшовицькій дійсності”.

Рятуючи перед небезпекою своє літературне надбання, Микола Зеров надсилає В. Чапленкові до схову “Sоnnеtаrіum”, згодом вивезений останнім на Захід. Невидані листи М. Зерова до нього В. Чапленко опублікує 1953 року в Парижі в часописі “Україна”, який видавав Ілько Борщак. Ця епістолярна спадщина має вартість не тільки для життєпису одного з неокласиків та харак¬теристики його літературних поглядів, а й для історії нашої творчої інтелігенції взагалі під більшовицьким режимом. Заслугою В. Чапленка є й те, що він у несприятливих умовах війни не лише зберіг, але й вивіз на Захід листи й твори Миколи Зерова.

Тільки 1928 року Василь Чапленко завершив свою працю над розвідкою “Сонет в українській поезії”. Державне видавництво прийняло її до друку, а 1930 року вона вийшла окремою книжною в Одесі. Підзаголовок до цієї праці “До соціології українського вірша” дав професор Петро Єфремов. 3 появою праці В. Чапленка (тоді ще В. Чаплі) про сонет українське літературознав¬ство збагатилося розвідкою, що зберігає свою актуальність й понині. Дослідник розглянув й історію західно-європейського сонета, починаючи вiд Данте і Петрарки, подав теоретичні засади жанру. У другій частині своєї розвідки він ретельно визбирав і представив всі відомості про українське сонетописання впродовж цілого століття — від першої половини ХІХ ст. до двадця¬тих років XX століття, Дослідник також відзначив два вінки сучасних йому авторів — А. Жука та В. Бобинського. Розвідка В. Чаплі “Сонет в українській поезії” шістдесят років не була доступна дослідникам у зв’язку з арештом, а пізніше еміграцією автора — вона довгі роки була на “спецзберіганні”, вціліли лічені її примірники. Коли менi в києвi виносили зi спецсховiв книжки В. Чапленка, нерiдко вони були навiть нерозрІзанi! Тому було б на часі перевидання в сучаснiй, вiдроджуванiй Україні цього вартісного літературознавчого дослідження доби “розстріляного відродження”.

Тоді у Січеславі розгорнула свою діяльність літературна організація селянських письменників «Плуг» (1924 року плужани збиралися у нововідкритому Будинку селянина, що його ми знаємо як Будинок колгоспника навпроти ринку Озерка  пізнішого часу). 24-річний Василь Чапленко став членом (та по суті був серед фундаторів)  “Плугу” у Січеславі. За визнанням самого письменника він організаційно приєднався до цієї спілки випадково: тоді, на початку 1920-х років у Дніпропетровську іншої української організації не було. У літературній дискусії між головою “Плугу” Сергiєм Пилипенком і лідером “Гарту” Миколою Хвильовим його симпатії були на боці останнього. Позитивну роль в його формуванні як письменника відігравало спілку¬вання з київськими ровесниками — молодими письменниками, членами літературної органі¬зації “Ланка”, а потім “МАРС” Валер’яном Підмогильним та Григорієм Косинкою. Василь Чапленко листувався з Григорієм Косинкою (на жаль, листи не збереглися), останній тепло зустрів появу збірки новел Василя Чапленка (Чаплі) “Малоучок” (1927).

Позитивною рецензією на “Малоучка” відгукнувся критик Олексій Полторацький (по війні В. Чапленко, правда, ущипливо виступатиме в пресі проти нього). Також талановитий новеліст Григорій Косинка прочитав Чаплину збірку і всіляко підтримав схвальний тон.

“А потім підхопив і мою ідею, — згадував О. Полторацький, — написати від мого імені ще й приватного листа Чаплі.

— Почніть так, — порадив мені Косинка, — “Я віншую вас...” Віншую — це красиве, урочисте українське слово й воно якнайкраще пасуватиме до змісту вашого листа. А сам лист буде для Василя радісною подією.” 

Накладом УВАН у канадському Вінніпезi 1960 року вийшла розвідка Василя Чапленка “Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920-1933”. У розділі “Творчість Григорія Косинки” знаходимо чимало свідчень особистого знайомства Василя Чаплі і Григорія Косинки: коли якось у розмові Василь Чапля нагадав Косинці, що його псевдонім може означати не лише квітку, а й жіночу хустку, Григорій Косинка сказав, що не знав про це і ніби пожалкував, що взяв його за псевдонім. Або інше свідчення особистого знайомства: “Читачі надсилали йому (Косинці — приміька автора) багато листів, а в тих листах висловлювали захоплення його творами. Я сам бачив у нього “цілий лантух” тих листів, що його він приніс із горища, де переховував (жив він тоді у дворі Софійського собору). А серед тих листів, були, пам’ятаю, навіть із Бразилії, та ще й “націоналістичні” змістом”.

Своєрідність і свіжість Косинчиної манери письма, її імпресіонізм імпонували Василеві Чапленкові. Підтримуючи тісні контакти з “попутниками”, В. Чапля й першу свою книжку “Малоучок” видав у кооперативному видавництві “Маса”, де видавалися здебільшого “попутники”.

До літературного оточення Василя Чапленка можемо зарахувати і Косинчиного друга Валер’яна Підмогильного, письменника- земляка, родом з-під Січеслава, як і сам Чапленко. У своїх спогадах про їхнього спільного педагога професора Петра Єфремова Василь Чапленко згадував:

“Познайомив мене Петро Олександрович і з В. Підмогильним,. як той приїжджав якось до нашого міста. Пізніше в мене з Підмогильним зав’язалось дуже щире листування, а як я був у Києві, то в нього спинявся й ночував”.

Вже в часи  еміграції В. Чапленко напише і видасть оповідку “Двоє в одній кімнаті” (збірка “Близьке й далеке”, 1978) з такою посвятою: “Пам’яті автора “Невеличкої драми” В. Підмогильного”. В оповідці автор вивів образи молодого українського письменника Валерія П. і його дружини Ади С., iсторію їхнього кохання (звісно, йдеться про художні образи, можливо, в чомусь співзвучні біографії знайомого письменника).

Чаплина дебютна збірка “Малоучок” (1927) містила вісім оповідань. Автор звернувся до сюжетів з міського життя й оформив їх на тлі міста, що зайвий раз свідчило про його відхід від “плужанства”. Разом з тим у збірці вчувалися і відгомони села: героями його оповідань були переважно люди, які прийшли з села шукати роботи в місті. У збірці зустрічалися й чисто сільські оповідання — їх всього два, одне з яких — “Зойк”. Його вже на еміграції автор присвятить пам’яті батька, померлого  від голоду 1921 року, й охоче передруковуватиме в інших збірках і навіть видасть 1957 року збірку під назвою “Зойк”.

Літературна критика 1920-х відзначала, що навіть у сільських оповіданнях Василя Чаплі “село у нього береться без звиклих в літературі атрибутів, без плугу і садків, без розлогих степів, так би наче й не село, а скорше приміська околиця”, — писав критик М. Гук (під цим псевдонімом, напевне, виступав тоді Микола Куліш). Він же закидав В. Чаплі відсутність сюжету, навколо якого розвивалась би дія оповідань, хисткість усієї будови новел, а відтак утрудненість читан¬ня. Можливо, критик й мав рацію, виступаючи з позицій масового читача: “Широкі кола читачів і, зокрема, з робітництва, потрібують, як доводять бібліотеки, творів сюжетних, з належним розвитком дії”.

Можна проте посперечатися з наступним закидом критика, мовляв, утруднює читача й стиль автора з його упертими екскурсами в бік вишукування нових слів або ж творення давно приза¬бутих, що, може, лишились десь по закутках... Та наведені М. Гуком ілюстрації з мовної ткани¬ни творів В. Чаплі свідчили про зворотнє — про багатство української мови і увагу молодого письменника до цього багатства. “Мова Чаплина багатюща, гнучка й виразна,” — писав інший критик О. Полторацький.

Варто наголосити: усеньке життя Василя Чапленка супроводжуватиме оця посилена (а комусь видасться й гіпертрофована) увага до рідного слова. І вже на еміграції професор Яр Славутич, хоч і в полемічній статті, але об’єктивно висловився з приводу цієї грані творчості В. Чапленка: 

“В ім’я справедливости треба додати, що я справді шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої говірної мови. Серед усіх посейбічних письменників йому справді належить пальма першости як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексики, відвідував його, щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома...”

Василь Чапленко стрімко увірвався в українську літературу, поки в ній ще не було так багато цензорів і наглядачів. Того ж таки 1927 року в альманасі “Плуг” виходить друком повість В. Чаплі “Кругойдучі вітри”, а 1929-го журнал “Червоний шлях” друкує його повість “Братов’я”. Проте великі творчі плани молодо¬го письменника перекреслює арешт у справі “Спілки визволення України” в серпні 1929 року. Після семимісячного ув’язнення він ще з рік викладає на робітфаці, але звільнений з роботи 1932 року мусить залишити Дніпропетровськ, викладаючи на вимушеному вигнанні — в Середній Азії, на Кавказі, на Кубані.

Хоч молодий письменник і не сподівався на швидке видання написаного. проте він не кидає “захалявної” літератури Серед творів, закінчених до еміграції, — повість “Люди в тенетах” (опублікована 1951 року). За визначенням Ярослава Рудницького це “сатирично-побутова епопея підсовєтської дійсности 20-х років, це реалістичний переріз крізь тодішнє життя з усіма його подробиця¬ми в громадському й родинно-приватному житті”. Сам Василь Чапленко згодом зауважив диво¬вижні збіжності між своїм твором “Люди в тенетах” і твором Олександра Солженіцина “У колі першому”, закінченому років на тридцять пізніше, у 1964 році. Йдеться, звичайно, не про якісь запозичення. Ці збіжності пояснювалися однаковим опозиційним сприйманням дійсности і тим самим методом творчости — методом реалістичної сатири.

У нашого краянина безперечно було моральне право заявити: “за мною залишається в обох моментах історичний пріоритет: я на 30 років раніше і перший взагалі не тільки в українському письменстві, а й у всіх “радянських” письменствах зобразив так у літературному творі більшо¬вицьку дійсність.”

Письменник сам пережив збагачену власним досвідом 1920-30-х років дійсність і через те зміг яскраво перевтілити її в дійсність мистецьку. Деякі автобіографічні риси має головний персонаж сатиричної повісті Кутько. Зосередившись на зображенні приватного й родинного життя своїх персонажів, автор звинувачує не так людей, як суспільно-політичну систему, пославшись на Франкові слова: “Не в людях зло, а в путах тих...” На повість відгукнулися позитивними рецен¬зіями в діаспорі Артем Орел, Павло Котович та інші. В Радянській Україні, звичайно, небезпеч¬ні були навіть згадки про цей талановитий твір.

Дія сатиричної повісті відбувається зокрема на робітфаці у Дніпропетровську. Саме від цієї будівлі по проспекту Дмитра Яворницького, 102 ми розпочинаємо літературну екскурсію по місцях Василя Чапленка в нашому Січеславі. Автор цих рядків провів на сьогодні вже з півдесятка таких екскурсій. Адже далекого 1990 року (ще був живий письменник, померлий в США!) мені довелося розшукати його молодшу сестру Олену Чаплю, його племінника Анатолія. А потім мене листовно розшукав син письменника Юрій Чапленко зі США. Я допоміг йому встановити контакти з його родичами Оленою і Анатолієм Чаплями. Потім Юрій Чапленко зі своєю другою дружиною доктором мистецтвознавства Тамарою Булат приїздили до Дніпра і Києва, я зустрічався з ними в обох містах і мав на їхнє запрошення їхати 2000 року на ювілейну конференцію в США з нагоди 100-річчя від дня народження Василя Кириловича Чапленка. Не судилося. Несвоєчасна хвороба завадила мені взяти участь в конференції, онлайн участі тоді ще не існувало. Проте моя доповідь була виголошена в Нью-Йорку і оприлюднена в науковому збірнику. Тішуся, що нині можу запропонувати її читачеві в Україні.

Отже, робимо підсумок: у передеміграційний період творчості Василя Чапленка (Чаплі) визначилися основні напрями його літературних і наукових зацікавлень. Він заявив про себе як обдарований молодий письменник і науковець, український патріот, чия творчість була перервана арештом і в 1930-і роки (за незначними винятками) назовні ніяк не виявлялася. Свій величезний творчий потенціал Василь Чапленко зміг сповна реалізувати лише в еміграції, в умовах вільної від цензури творчості. А це –тема окремої розмови.

Микола Чабан

Бібліографія:

Рябцев М. П. Пам'ятні місця Василя Чапленка в Дніпропетровську / М. П. Рябцев // Патріотизм та яничарство Січеславців / М. П. Рябцев. - 2-ге вид., доп. - Дніпро : Інновація, 2019. - С. 44-46.

Чабан М. А серце його в степовому селі / М. Чабан // З любові і муки : розповіді про літературу і письмен- ників / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал [та ін.]. – Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. – С. 154–161.

* * *

Дорошенко О. Відомий у світі / О. Дорошенко // Присамарська нива. – 2010. – 23 берез. – (№ 23). – С. 4. 

Мамчич І. Достойники нашого краю / І. Мамчич // Свічадо. – 2003. – № 3–4. – С. 20–24.

Чабан М. Весна надії нашої / М. Чабан // Твій рідний край. - 2017. – 20 квіт.- (№ 16). - С. 7.

Чабан М. Чапля повертається додому / М. Чабан // Січеслав. – 2005. – № 3–4. – С. 116–120.

Чабан М. «Мова Чаплина багатюща, гнучка й виразна» / М. Чабан // Січеслав. – 2010. – № 1. – С. 178–183.