Євген Семенович Вировий
Вировий Євген Семенович – український педагог, видавець, культурно-освітній діяч, популяризатор творчості Кобзаря, видавець його творів, член «Просвіти». У журналістиці відомий також під псевдонімами: Євген Малий, Малий, Євген Ввий, Евг. Вир. Народився 27 лютого 1889 року в м. Сміла Черкаського повіту на Київщині (нині Черкаської області) в заможній селянській родині – його батько мав водяний млин. У 1903 році вступив до Глухівського учительського інституту. Його однокурсник Микола Карпов згадував, що це був високий та славний юнак. «Довгасте лице рум’яне на всю щоку, чудовий колір обличчя. А темно-сині очі! Це були справжні очі волоокої Гери. Красень-хлопець».
У той час 16-літній хлопець був справжнім українським націоналістом, послідовником Миколи Міхновського, борцем за незалежну Україну. Придбавши чотири томи словника Бориса Грінченка, він слово за словом читав його, поглиблюючи знання з української мови. Щоб не заснути над словником, Євген роззувався і роздягався, і босий, у самій білизні, ніби мрець, що вночі підвівся з домовини, вимірював підлогу по-рожньої аудиторії, аж поки Хомич (швейцар) не знаходив його і не випроваджував спати: не можна в заборонений час казенний гас марно витрачати. Євген звертався до однокурсників: «Як же нам не вивчати рідної мови, коли безпремінно доведеться будувати власну українську державу, позаяк мова – душі нашого українського народу люстро, це відгомін її».
Вировий був одним із ініціаторів створення в інституті українського гуртка. На його засіданнях читали нелегальну українську літературу: Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, виступали за національну українську школу (великим прибічником цієї справи був майбутній письменник Степан Васильченко). Цим гуртком опікувався Дмитро Дорошенко, який під час революції 1905–1907 років подовгу жив на Глухівщині. В подальшому Д. Дорошенко відіграв значну роль у житті Вирового.
Під час першої російської революції Євген став надсилати статті, пройняті націоналістичним духом, до газети «Хлібороб», яка виходила в Лубнах. Цю першу на Наддніпрянській Україні газету українською мовою фактично очолював основоположник і перший ідеолог українського націоналізму та державної незалежності України, Микола Міхновський. Євген Вировий довго переживав з приводу швидкого закриття газети, але невдовзі став писати статті для київської газети «Рада», де членом редколегії був його близький друг і наставник Дмитро Дорошенко, який через багато років писав у замітці «Пам’яті Євгена Вирового»: «Скінчивши Глухівський інститут (здається, в 1908 році), Вировий пішов учителювати до Жмеринки. А з осени 1909 року дістав посаду вчителя історії в комерційній школі у Катеринославі, де директором був відомий тоді український педагог і громадський діяч Антін Синявський.
Він намагався запрошувати на посади до своєї школи українців, і я порекомендував йому Вирового... Він виявив великий педагогічний хист, любов до дітей, діти любили його. Тут, у Катеринослав розвинув Вировий і широку громадську працю голови в місцевій «Просвіті» та в її сільських філіях. Став він діяльним членом ТУПу («Товариство українських поступовців»). У наддніпрянському місті Євген Вировий подружився з Д. Яворницьким, А. Кащенком, В. Відновим, П. Наріжним. Коли у 1916 році царська влада закрила в Катеринославі «Просвіту», він заснував «Українське видавництво», яке видало кілька десятків українських книжок».
7 лютого 1910 року Євген Вировий обраний членом Катеринославської вченої архівної комісії, а 26 вересня 1911 року на загальних зборах Катеринославської «Просвіти» затверджений членом цього товариства. 21 квітня 1912 року його обрали кандидатом у члени ради, в квітні того ж року він став членом ради замість Марії Хрінникової, а 27 січня – секретарем товариства. Виконував обов’язки писаря до 15 січня 1914 року. У 1915 році мешкав у Катеринославі за адресою: вул. Філософська, 44.
Від Січеславської «Просвіти» покладав квіти на могилу С. Руданського в Ялті, написав статтю про відвідини могили поета в «Дніпрових хвилях» (1913). Відгукнувся схвальною рецензією на читанку Бориса та Марії Грінченків «Рідне слово» («Дніпрові хвилі».– 1913.– № 2).
Євген Вировий перебував під негласним наглядом поліції. Навесні 1917 року став одним із чільних діячів відродженої Катеринославської «Просвіти», її головою, також ініціатором створення та головою Українського учительського товариства в Катеринославі (1917–1918), головою Культурно-просвітньої комісії Трудового конгресу в Києві (1919). Друкувався в «Рідному краї», «Раді», «Дніпрових хвилях». У статті «Теж німуємо (лист із Катеринослава)» («Рада».– 1914.– 30 березня.– № 73) писав про заборону Шевченківського ювілею в Катеринославі. У незалежній українській державі, зокрема, у 1918 був організатором Шевченківських свят у Катеринославі.
У статті «Великий революціонер – Апостол Правди» («Живе слово».– Катеринослав.– 1918.– № 1) писав про революційне значення поезії Т.Г. Шевченка. Кероване Вировим «Українське видавництво в Січеславі» видало такі твори Шевченка: «Заборонені поезії» (1917), «Сон» (1917) і «Кобзар» (1919, з передмовою П. Щукина).
За свідченням М. Карпова, наприкінці існування гетьманату Вировий був особистим секретарем і першим консультантом в українських справах Павла Скоропадського.
У 1919 році Вировий виїхав за кордон і оселився в Празі. Тут продовжив видавничу діяльність, видавав книги Д. Чижевського, Д. Антоновича, С. Русової, В. Щербаківського, О. Олеся, Ю. Дарагана та інших. Вирового називають одним із найвизначніших видавців української книги XX століття. Крім того, в Празі він став одним із загальновизнаних авторитетів філателістичного світу, редагував кілька альбомів українських марок, написав ґрунтовну статтю «Українська філателія». Його також можна вважати основоположником філателістичної україніки.
Завдяки йому у Празі 1941 року перевидано «Кобзаря» (з передмовою В. Сімовича) з нагоди століття першого видання. Це видання вважається одним із кращих у шевченкознавстві, попри втручання німецької цензури. Празький «Кобзар» вийшов за рахунок 64-х жертводавців, однак всі адміністративні та фінансові клопоти взяв на себе Вировий. Він особисто вів переговори з цензурою, друкарнею, палітурнею, доглядав за друком, коректурою.
Український літературознавець із Словаччини Микола Мушинка, який досліджує празький період життя та діяльності Євгена Вирового, відшукав у підвалі будинку в Празі, де мешкав видавець, 26 коректорських гранок збірки українських патріотичних поезій «Буде буря!», упорядкованої незадовго перед смертю поетесою Оленою Телігою. Отже, наприкінці життя Євген Вировий не стояв осторонь українського визвольного руху.
О. Ільїн висуває версію, що Вировий був, як і Олена Теліга, членом ОУН(м), але задля конспірації старанно це приховував. На це непрямо вказує і те, що він під час німецької окупації побував у Києві, і його трагічна загибель 17 травня 1945 року, коли Вировий викинувся з вікна своєї квартири під час спроби його арешту радянськими спецслужбами. Цей відчайдушний вчинок можна пояснити лише тим, що він дуже багато знав.
Микола Чабан
Література
Вировий Євген // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2009 рік: бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб. Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2008. С. 40–42.
Чабан М.П. Невтомний Вировий // Чабан М.П. Вічний хрест на грудях землі: художньо-документальні нариси.– Дніпропетровськ: УКВ ІМА-прес, 1993. С. 52–65.
Чабан М.П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921). Біобібліографічний словник: наук. видання / М.П. Чабан.– Дніпропетровськ: Іма-Прес, 2002. С. 149–152.
Сидоренко Н.П. Вировий Євген // Українська журналістика в іменах / за ред. М.М. Романюка. Львів, 1999.Вип. 6.С. 46–48.
* * *
Вировий Євген Семенович // uk.wikipedia.org/wiki/Вировий_Євген_Семенович
