Троїцький собор Новомосковська – перлина дерев’яної архітектури України

Троїцький собор у місті Новомосковську Дніпропетровської області посідає важливе місце в історії дерев’яної сакральної архітектури України. Він належить до типу хрещатих храмів, який був розповсюджений у православній архітектурі Запорозьких Вольностей і Слобожанщини. Дерев’яна святиня увібрала і сконцентрувала у собі основні риси великої кількості пам’яток, які було споруджено раніше на теренах сивого Запорожжя. Як довели дослідження дерев’яного зодчества останніх років, ареал будівництва церков такого типу не обмежувався північною частиною Запорозьких земель, будувалися вони й в південних районах. Відомі нам хрещаті церкви – одноверхі, триверхі, п’ятиверхі – були також збудовані у запорозьких слободах Письмачівці, Старому Кодаку, Улаклі, Перещепиному, Петриківці, Васильківці та багатьох інших.

Тож, як бачимо, тип хрещатих церков не був рідкісним явищем на землях Вольностей Запорозьких, але саме дев’ятизрубна та дев’ятиверха церква, якою є Троїцький собор міста Новомосковська, поки що єдина відома на сьогодні пам’ятка. 

Про Троїцький собор існує велика кількість статей та публікацій, але не можна сказати, що йому приділяли велику увагу дослідники історії архітектури. Проте Троїцький собор не лишився й поза увагою: присвячені йому матеріали друкувались як у дореволюційній літературі, так і в роботах сучасних вчених. Статтю, узагальнюючу матеріали натурного дослідження пам’ятки, опубліковано С.А. Таранушенком у цікавій і важливій роботі про архітектуру дерев’яних храмів Слобожанщини та колишнього Запорожжя. 

На жаль, поки що дослідники не залучали письмові та іконографічні джерела, бо саме вони дозволяють відповісти на велику кількість питань, що виникають у ході вивчення та реставрації пам’ятки. Нові унікальні матеріали, вилучені з різних архівів України та Росії, вперше вводяться в науковий обіг у даній роботі.

Для вірного розуміння розвитку архітектури ХVІІІ ст. необхідно уточнити деякі питання з історії спорудження пам’ятки, оскільки саме Троїцький собор вважається найдосконалішою пам’яткою хрещатого типу з дев’ятидільною структурою, що являє собою апогей розвитку цілої архітектурної доби – доби запорозького козацтва. 

Згідно з писемними джерелами, рішення про будівництво нового Троїцького храму в паланковому містечку Самарчук було прийняте 1773 року полковим старшиною Самарської паланки Війська Запорозького Яковом Легкоступом (Легким) та місцевими мешканцями. Стара церква «сделалась во многих местах ветхою и для умножившегося народа непоместительною», тому і постало питання про будівництво нової. 

21 травня 1774 року (за ст. ст.) духовне Правління Старокодацького Хрестового Намісництва просить дозволу у Київського митрополита на будівництво трьохпрестольної церкви на новому місці, з середнім престолом в ім’я Пресвятої Трійці, лівим – в ім’я святителів Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста і правим – в ім’я святих апостолів Петра і Павла.

2 червня 1775 року (за ст. ст.) після того, як було видано дозвіл на будівництво, було освячено місце і закладено церкву. Місце для храму обрали так, щоб його було добре видно з усіх боків та чітко простежувалась головна роль сакральної споруди в оточуючій забудові – недалеко від берега річки на високому місці (відносно рівня води) в центрі містечка. Для будівництва храму було запрошено талановитого зодчого – козака з містечка Нові Водолаги (колишня Харківська губернія) Якима (Іоакима) Погрібняка. 

Відомо, що Яким Погрібняк збудував церкву Преображення Господнього у слободі Кам’янці Лівобережній (територія сучасного міста Дніпропетровська, будівництво закінчено в 1777 році) і Введенську церкву на Полтавщині (сучасне село Артемівка Чутівського району, будівництво закінчено у 1761 році). Також існують припущення про будівництво Погрібняком інших дерев’яних церков.

Будівництво собору було завершено вже 1778 року, після скасування Запорозької Січі. Саме тоді встановлено й освячено в головному престолі іконостас, перенесений зі старої Троїцької церкви. У 1780 р. були виготовлені й освячені нові іконостаси в бічних притворах, а також розпочато монтаж нового головного іконостасу середнього притвору. З освяченням нового іконостасу головного притвору 18 квітня 1781 р. (за ст. ст.) роботи з будівництва храму було завершено. 

При соборі було влаштовано дзвіницю у вигляді башти, що стояла окремо із західної сторони. У лівому кутку церковної огорожі збудували школу. 

Дерев’яний храм звели на дубових підставах (стовпах), «…щоб вітер вільно гуляв під долівкою, або помостом, і просушував вогкість і вологу під спорудою». В основі стовпів було встановлено кругле каміння (колишні жорна млина). Пізніше, у 1830-му році під дубові підвалини було заведено цегляний фундамент. 

Стіни церкви влаштували з «…дерева сосноваго, толщиною в основании… 6 вершков и кверху до 3-х вершков; сосна употреблена столистая, красная… Все здание снаружи обшито тесом, или шелевкою. Резных украшений нет». На жаль, виявлені архівні матеріали не дають відповіді: яким чином було виконано обшивку стін – вертикально чи горизонтально. На всіх знайдених фотографічних матеріалах обшивка горизонтальна, існують припущення, що первинна обшивка була все ж  таки вертикальною. Завдяки вертикальній обшивці, кількості ярусів верхів та введенню додаткових членувань фасаду храму поясками можна було досягти ілюзії більшої висоти церкви.  

Зрубна конструкція собору відзначалася міцністю. Стіни виводилися з невеликим нахилом, перерозподіл ваги до центру споруди забезпечували статичність і жорсткість конструкції. Ці конструктивні особливості виключали необхідність підводити під дерев’яну церкву мурований фундамент. Традиція ставити церкву на підмурок у багатьох регіонах України не народна, вона з’явилася вже в синодальний період. 

«Связи стен и в стенах брусьев – деревянные, – первых балки, а вторых, так называемые тыбли и угловые замки…», лише у 1830 році «в некоторых местах,… внутри церкви, согнувшиеся стены выправлены сжимами, – или двумя дубовыми брусками, стянутыми железными болтами», а в цілому стіни собору стояли незмінними до самого 1887 року! 

Спочатку дахи собору були криті дубовим ґонтом (дерев’яні дощечки в даному випадку прямокутної форми). Цей дах простояв більше 50-ти років, а у 1830-му році дахи вкрили залізом і пофарбували зеленою фарбою. Кожна  з дев’яти башт має купол, що завершений глухим ліхтарем. Всі дев’ять завершень верхів позолочено після 1830-х років (до цього часу металеві завершення були пофарбовані у зелений колір), пізніше у 1850-му році позолоту було поновлено.  

Металеві хрести на верхах теж були визолочені, усі чотирикінцеві з випуклими дуговими раменами, із зорями на кінцях рамен та промінцями в прямих кутках. До речі, сучасні хрести на верхах дуже близькі за формою до первинних  

Віконні прорізи в соборі влаштували різних форм на різних рівнях, загальною кількістю – 88! Це було зроблено для гарного освітлення внутрішнього простору собору. Також велика кількість вікон на фасаді сприяла зоровому підвищенню об’єкта, а відсутність деталей і малі вікна створювали ефект масштабності споруди. Виходячи з того, що вікна виступають показником масштабності, так само як і двері, Яким Погрібняк зменшив вікна верхніх ярусів, що також створювало оптичний ефект перспективного збільшення висоти.

За архівними джерелами вдалося встановити, що в соборі було влаштовано троє вхідних дверей. Виконано їх було з дубового дерева і розписано олійними фарбами! Одвірки різьблені гілками і китицями винограду. Пізніше їх замінили, а двері оббили залізом. Тож можливо на дверях під залізними смужками ще зберігся давній живопис?! Поки що важко сказати, коли саме були прибудовані паперті до трьох вхідних дверей (можливо 1830-го), але відомо, що 1830 року прибудовано з півночі (коло лівого вівтаря) комору старости, а з південної (коло правого вівтаря) – пономарню. 

Іоанікій Вахнін у 1887 році наводить такі розміри споруди собору: «…Висоту соборного здания полагают около 30-ти сажень (приблизно 64,0 м – О. Х.); техники считают висоту до 70-ти аршин (≈ 49,8 м); окружность – около 58-ми сажень (близько 123,7 м); длина и ширина с папертями одинаковы – 35 аршин (приблизно 24,9 м)…».

У середині храму було влаштовано дерев’яні кліроси у вигляді хорів, прибудовані з південної та північної сторін до двох колон. Висота їх 3,25 аршина (2,3 м), довжина й ширина однакові – 3 аршина (2,1 м). До кожного кліросу вели окремі сходинки. 

Вівтар займав майже третину загального простору храму! Троєчасний вівтар було розділено двома поперечними стінами (кожна з двома прогонами). 

Триярусні іконостаси із золоченими пілястрами, карнизами і різьбленою каймою були справжніми витворами мистецтва. Первинний фон вівтарного іконостасу – червоний, передвівтарних – зелений. Пізніше іконостаси пофарбовано в синій та білий кольори (на фотографіях В. Машукова збереглося зображення цієї пам’ятки декоративного мистецтва).

Як вище згадувалося, біля собору із західної сторони стояла дерев’яна дзвіниця-башта. Існуюча зараз дзвіниця влаштована 1830 року. Збереглося зображення старої дзвіниці. Відомий живописець С.І. Васильківський працював в історичному жанрі і створив величезну кількість творів, на яких зображено сакральні споруди різних куточків України. Не обійшов увагою митець і Запорозький край! На його оригінальному малюнку «Соборна площа в Новомосковську» добре видно комплекс Новомосковського Троїцького собору. Як бачимо, стара дзвіниця була теж триярусною, але з дещо іншими пропорціями і мала більш архаїчний вигляд. Стару дзвіницю біля Троїцького собору намалював у своєму щоденнику і С.А. Таранушенко (ймовірно, це прорис із вказаної роботи Васильківського). На жаль, матеріали з обстеження пам’ятки видатним науковцем досі не опубліковано.

Зі старої дзвіниці на нову перенесено старовинні дзвони. На 1887 рік їх налічувалося шість: 1) Великий святковий мав зображення Св. Трійці, Апостолів Петра і Павла і трьох Святителів – Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста, а також написи: «Благословиши венец Благости Твоей, Господи! – Вылит сей колокол в Екатеринославскую Губернию, в город Новомосковск, старанием Новомосковских купцов Петра Золотарева и Степана Чикина и всего общества. Доставлен Харьковским купцом Василием Камакиным 1805 года Декабря 12 дня, весу 262 п., лит в Москве на заводе Струговщикова, мастер Николай Брасков»; 2) дзвін полієлейний мав такий напис: «1783 года июня 30 дня вылит сей колокол в царствование Государыни Императрицы Екатерины Алексеевны, Самодержицы Всероссийской… Азовской губернии Екатеринославскаго уезда в местечко Новоселицы до Храму Святыя Троицы трудом и старанием тамошняго начальника Антона Андреева сына Головатого и протопопа отца Григория и с священниками и ктиторей Михаила Павлова сына Набоки и Григор’я Михайлова сына Потапова с прихожанами. Лит в Москве на заводе Асона Струговщикова, весу 98 пуд и 38 фунт.»; 3) дзвін будьоновий, вагою 52 пуди, без написів з зображенням Спасителя і Божої Матері; 4) дзвін постовий, вагою 17 пудів, без написів з такими ж зображеннями; 5) і 6) малі дзвони. 

Д.І. Яворницький теж залишив стислий опис Троїцького собору: «Архітектура церкви проста: ні колон, ні прикрашень; з зовні церква була обшальована і пофарбована білою фарбою; з середини стіни і склепіння її розписано було картинами релігійного змісту. Іконостас зведено до склепінь, з різьбою і різними фестонами, завитками і іншими хитрощами столярного мистецтва. Живопис на ньому зроблений в старовинній візантійській манері. Висота церкви 31 сажень, вартість, разом з іконостасом і іншим обробленням, окрім дзвіниці, 16785 рублів і 71 копійка. При церкві пізніше було окремо поставлено дзвіницю з шістьма дзвонами, з яких найбільший важив 262 п. і 24 ф., вартістю в 7220 рублів, два будинки, дерев’яна огорожа і за огорожею криниця з дерев’яним наметом. Дзвіниця, криниця, також як і собор, пофарбовані білою фарбою (їх добре видно на малюнку Васильківського, що згадувався вище – О.Х). З зовні, на стіні, коло західних дверей, повішено чавунне «било» з прикрашенням зверху, у вигляді двох конячих голів». Як згадував про нього І. Вахнін, «…служит клепалом, в кое церковные сторожа клеплют по ночам». 

Вище було зазначено, що завдяки нахилу стін і заломів у соборі створювався ефект ілюзійного збільшення висоти. Це стосувалося й інтер’єрного простору. Для створення в інтер’єрі ефекту більшої височини підкреслили перспективні скорочення нанесенням розписів на внутрішній стороні бань. Розписи собору мали фрагментарний характер. У першому заломі західного і центрального зрубів були зроблені розписи олійними фарбами – більше десяти зображень головних подій з Нового Завіту, по кутках – знаряддя страждань Спасителя і символічні знаки Ветхого й Нового Завітів. Вище до бань розписані в білих квадратиках на блакитному тлі білі кружальця у формі квітки – «регалія флора». В самій бані – зображення Бога Отця благословляючого. 

Нижче залому на трьох сволоках, які слугували зв’язком середньої башти собору з бічними зрубами, було написано слова молитов. 

Також малися розписи на фронтонах папертей, що були збудовані в першій половині ХІХ ст. У 1887 році вже ледве видно було із західної сторони зображення Святої Трійці, з південної – апостолів Петра і Павла, а з північної – трьох святителів всесвіту. На фронтоні старостницької комори малося зображення Авраама, що приносить Ісаака в жертву Богові, а на пономарні мався розпис Явлення Архангела Гавриїла священику Захарії біля вівтаря кадильного. 

Велика кількість ікон прикрашали стіни Троїцького собору. Багато дослідників виділяють три найбільш цікавих запорозьких ікони – Спасителя, Божої Матері і Святого Миколи. Священик І. Вахнін вказує, що на останню чверть ХІХ ст. найбільше шанувалися дві ікони: Іверської Пресвятої Богородиці і Святого Миколи, що молиться. Обидві ікони постійно використовувалися в хресних ходах і бралися в хати для освячення помешкань.

З наведених матеріалів добре видно, наскільки величною і цікавою була споруда Троїцького собору, збудована під керівництвом зодчого Я. Погрібняка. Не випадково таку видатну споруду зведено в місті-паланці, найбагатшій серед Запорозьких Вольностей, оскільки оплатити творчість і працю майстрів-професіоналів могли дозволити собі тільки заможні громади.    

Як уже згадувалося вище, у 1830-х рр. під стіни храму підведено цегляний фундамент, оскільки в декількох місцях виявилися просадки підвалин, встановлено дерев’яні стовпи всередині, стіни додатково зміцнені залізними деталями.

За одними джерелами, на початку 1880-х років виникла потреба в новому капітальному ремонті собору, оскільки в силу руйнації деревини стіни втратили первинну міцність, і бані сильно похилилися до центру.

Інші ж джерела звинувачують місцеве духовенство у необґрунтованих спробах закриття храму через його старовину. З приводу цього було зібрано комісію, в якій брав участь «катеринославський віце-губернатор». Після огляду і випробувань на міцність деревини комісія видала висновок не на користь доказів духівництва. Було доведено добрий стан і високу конструктивну міцність дерева від купола (маківки) до фундаментів. 

Це й не дивно, оскільки після 1803 року велику кількість старовинних храмів колишнього Запорожжя, збудованих у традиційних формах, було замінено на нові (в так званому «єпархіальному» стилі), хоча більшість з них була в чудовому стані. 

У 1887 році граф Ностіц послав листа барону Бюлеру, в якому просив його як члена Археологічного Товариства звернути увагу на небезпеку, що загрожувала давньому запорозькому собору в м. Новомосковську Катеринославської губернії. Храм планувалося розібрати, не зважаючи на те, що на його відновлення вже зібрано до 20.000 рублів. 

Так чи інакше, але всі добре знають розвиток подій навколо запорозького собору. Було проведено торги на ремонт храму, в яких переміг Олексій Пахучий, але губернський архітектор Едуард Харманський не дав дозволу на ремонтні роботи. Їх доручили іншому підрядчику – Кажинкову. Той швидко взявся до роботи, але «из-за неумения и жульничества был отставлен» і роботи таки доручили Олексієві Пахучому. На момент передачі робіт собор було повністю розібрано, ніякої технічної документації на його відновлення не існувало! Відновлення ікон доручили М. М. Перфільєву (реставратору давніх ікон з Петербургу).

На засіданні Археологічного Товариства, проведеного 29-го березня 1888 року, зачитано Відношення Катеринославської духовної Консисторії, від 29 лютого за № 2680 з повідомленням, що дерев’яний Новомосковський собор, збудований запорожцями, розібрано протягом жовтня місяця 1887 року повністю і спорудження нового, на його місці, собору, зі збереженням колишнього вигляду, почнеться навесні поточного року.

Собор фактично відновлювали за фотографією, яку зробив перед початком робіт Іванов, фотограф з Катеринослава, на замовлення Одеського Археологічного Товариства у 1883–1884 роках!

Вірогідніше за все, Троїцький собор не збиралися відновлювати, оскільки перед розборкою не було зроблено ні креслень, ані залучено фахівців. І лише наполегливість громади міста та відомих поміщиків, що звернулися до Імператорського Археологічного Товариства, дали змогу залучити знову до роботи О. Пахучого та побудувати в центрі міста дерев’яний храм зі збереженням колишнього вигляду.

Восени 1888 року нову споруду собору було освячено. Його «ремонт» обійшовся у 75.000 рублів.

Відомий дослідник української дерев’яної архітектури С.А. Таранушенко на запрошення Д.І. Яворницького приїздив у липні 1928 року в Новомосковськ і досліджував архітектурні властивості Троїцького собору. Він зі своїми помічниками виконали обміри та розпитували місцевих жителів про історію відбудови храму у 1888 році. Ось який запис дослідник залишив у своєму щоденнику: «…по оповіданням (місцевих жителів – О.Х.) будування не йшло добре. Старе дерево було цілком викинуте, а взято нове соснове, бруса квадратові і дуже товсті (20–27 см). Всі старі зазначають, що стара центральна башта (верх) була вища, що стара була «стіжком», що старі бані були менш тісно поставлені, що побудування верхів викликало забруднення і майстри рубали верхи на землі, по мірі старих верхів, а потім розбірали, мітили і виносили на гору…». Дослідник також зазначив, що «техніка виконання – дуже чиста, надзвичайно правильна і тому дуже суха і скучна, форми «арок» переконали, що дійсно від старого собору тут мало що лишилося… Перевірка стін показала, що вони – «по отвісу» чого в старих церквах ніколи не було». 

Наведені іконописні та рукописні джерела не претендують на вичерпність всіх вітчизняних та зарубіжних фондів, а також особистих архівних пошуків автора на цю тему. Але навіть з цієї невеликої роботи можливо зробити такі висновки. 

На Запорожжі функціонувало та розвивалось традиційне культове будівництво. Велика кількість дерев’яних храмів будувалася в козацьких поселеннях. В останній чверті ХVІІІ ст. культове будівництво, як важливе явище для даного регіону і України в цілому, набуває найбільшого розвитку. Народні майстри будують величні й неперевершені споруди – справжні витвори мистецтва. Саме церкви були центром культурного життя і скарбницею творів мистецтва. Однією з визначних  споруд того часу є Троїцький собор.

Одержані матеріали свідчать, що Троїцька церква збудована Я. Погрібняком  в містечку Самарчук протягом 1773–1778 рр. Будівництво тривало дуже довго через складність проекту та нестабільність політичної ситуації. До 1781 року було завершено начиння і оздоблення храму. 

У 1830 р. було проведено першу реконструкцію споруди, друга реконструкція проводилася вже 1850 року. Первинна будівля собору простояла до 1887 року, коли її нещадно розібрано. Завдяки громадськості Катеринославщини і вмінню народного майстра О. Пахучого пам’ятка народилася знову в 1888 році. 

Не зважаючи на спроби єпархіального керівництва викреслити і цю  запорозьку святиню з обличчя колишніх Вольностей, вона знову постала у всій своїй красі. А великодержавницька політика породила ще одного монстра, який вже після 1917 року стер з лиця земного пам’ятки єпархіального будівництва.

Не раз дослідники торкалися теми відновлення пам’яток історії та архітектури. Тож бачимо перший приклад реабілітації пам’ятки, знищеної наприкінці ХІХ століття.

За часів незалежності між фахівцями продовжується дискусія щодо припустимості відбудови знищених стародавніх храмів. Наведений приклад – яскравий доказ на користь відродження знищеного.

Тож нехай Новомосковський собор стане символом  не тільки архітектурної доби запорозького козацтва, а й символом відтворення зруйнованих святинь Козацької доби.   
Десятки знищених стародавніх храмів очікують на дослідників. На основі залучення різних архівних джерел, мистецтвознавчих, архітектурних та археологічних досліджень у майбутньому стане можливим локалізація та відтворення визначних споруд Запорозького краю.