Історії старого Амуру: паростки на згарищі

З голодного післявоєнного класу вийшли кілька наукових співробітників НДІ, лікарів, академік, підполковник міліції, льотчик дальньої авіації...

«Ми були жадібні до науки»

– Куди будеш вступати?

– У нас династія гірників, – гордо відповів Едик Пірич. Він уже з’являвся у франтуватій чорній формі старшого брата – гірничого інженера. Можливо, востаннє вони сиділи разом за першою партою, в класі, який, здавалося, лише вчора діти допомагали відновлювати з повоєнних руїн.

– А я ще не вибрав, в який інститут.

– Володю, який інститут, вступай відразу в ПТУ, – підколов відмінник Едуард свого однокласника. Фраза ця всім запам’яталася. Втім, Володя – академік, доктор сільськогосподарських наук, професор Володимир Семенович Козир – на однокласника не ображається. Більше того, визнає, що саме ці слова стали поштовхом до вступу в інститут.

Через 65 років випуск 1954 року школи №18 залишається таким же дружним. З голодного післявоєнного класу, який навчався за одним підручником на п’ятьох, вийшли кілька наукових співробітників НДІ, лікарів, академік, підполковник міліції, льотчик дальньої авіації – і жодного дармоїда чи алкоголіка. Спрацював досвід і педагогічні традиції.

...А тоді блискучий відмінник і франт Пірич так і не наважився сказати про свої почуття до молодої, щойно після інституту, учительки хімії Ольги Миколаївни Волкославської, в яку був закоханий давно й безнадійно. Втім, доля дала йому другий шанс – Ольга Миколаївна дожила до 50-річчя випуску в 2004 році, щоб почути його освідчення. Після цієї ж зустрічі випускників одружилася пара колишніх однокласників – Олена Бойцова і Валентин Чернець, який повернувся із Заполяр’я.

З Валиком Чернецем на прізвисько «Утя» і Толиком Йосипенком усе було ясно – майже кожен день вони пішки тікали в аероклуб у Підгороднє, щоб доторкнутися до справжнього літака, стрибнути з парашутом – поки хоча б з вишки. До школи приходили голодні й знесилені та примудрялися вчитися. Разом вони вступили й до льотного училища.

На випускній фотографії Толик із Лорою Мезенцевою залишилися поруч. Але в житті вона заявила: «За такого, як ти, я заміж не піду». Закінчивши училище металургів, Лора разом із чоловіком-інженером будувала металургійний комбінат в одній із братерських арабських країн. Геолог-розвідник – не жіноча професія, сказали б зараз. У всякому випадку, не для випускниці з медаллю. Але не в 50-ті, коли навіть в піснях:

Можливо, цю пісню слухала Жанна Ванжула, коли обирала спеціальність. Згодом працювала в НАН України в Києві.

–…Я буду лікарем! Без медалей вступлю, і без будь-яких зв’язків! – вперто заявив Леонід Бородуля. І він вступив з першого разу. Доцент Бородуля закінчив кар’єру заступником директора Інституту реабілітації інвалідів. Помер уже прадідом.

Не у всіх життєвий шлях складався гладко. Але для вчителя астрономії Юхима Григоровича Рєзніка колишніх учнів не було – навіть після випуску він брав участь в їхній долі, допомагав багатьом вступати і вчитися в інститутах. «Це була людина з повною віддачею», – згадують учні багато десятиліть потому. За його клопотанням колишньому другорічнику Вітькові Смирнову дозволили під час служби в армії вступити до інституту і поєднувати службу з навчанням. Після інституту інженер Смирнов отримав направлення на Харківський турбінний завод. За його допомогою вступив і Юра Биков – майбутній начальник відділу боротьби з підлітковою злочинністю УВС області.

«Перший подвиг» підполковника Малярова

...Контрольна з математики була страхіттям – усі знали, що здати її неможливо. Портфель із правильними рішеннями грізний математик на ніч ховав під подушку – вочевидь, мав причини для такої обережності. Однак це йому не допомогло. Контрольну клас списав. Льоня Маляров знав, що напрошується на неприємності, але зробив вибір – виручити друзів.

– Я знаю, що це витівки мого сина! Виходьте до дошки і захищайте свої п’ятірки! При відповідях біля дошки, зрозуміло, п’ятірки миттєво перетворилися на двійки. А Леонід Маляров на випускне фото не потрапив: пішов зі школи, не витримавши суворості вчителя математики – власного батька. Якби шибайголова-старшокласник побачив майбутнє фото респектабельного підполковника, заступника начальника обласного ДАІ – то, можливо, не став би ночами виносити батьківський портфель. Але з біографії слів не викинеш.

...Пісні на вечір старшокласників розучували з платівки з патефона – «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», «Ой, Миколо, Миколо». Для цього виступу бабуся Валі Кубіс перешила на неї власне плаття – іншого вбрання у післявоєнної школярки не було. «Одарку і Карася» вона виконувала дуетом із Володею Козирем. Його вокальний талант натякав і на вибір професійного шляху.

Між сценою і колгоспом

Вибір із цих двох альтернатив для будь-якого з сучасних випускників очевидний. Не було сумнівів і у найсильнішого баритона шкільних вечорів Володимира Козиря – успішно склавши іспити і в музучилищі, і в сільгоспінституті, він обрав професію тваринника. Ця професія на той час була не менше романтичною, ніж артиста, і навіть мала відтінок героїки – в агрономи та тваринники йшли, щоб не допустити повторення недавнього післявоєнного голоду.

– Я був городянином, і ніхто мене не штовхав в сільгосп. Але – ідеї, комсомол, патріотизм, вересневий пленум 1953 року, який закликав до освоєння цілинних земель... Мені хтось сказав: «Якщо у тебе є голос, ти будеш співати і з освітою зоотехніка. А якщо голос зламається, то ти з музичною освітою будеш стояти в останньому ряду хору».

Ми близько дружили з Васею Солошенком із Березанівки, і разом з ним вступали одночасно в музучилище і в сільгоспінститут. І наша однокласниця Валентина Пуценко теж вступила в сільгосп. Хоча конкурс на зоотехніка був 13 чоловік на місце! Пам’ятаю, що я подав документи під номером 1304, а приймали лише сто чоловік.

До речі, в школі я вчився посередньо – прогулював, учителі, класний керівник приходили додому, виховували, лаяли. Але зате я все життя спілкувався з тваринами – коти і собаки робили те, що я скажу. Захоплювався голубами – пішов нібито до школи, а сам обійшов навколо кварталу – і ганяти голубів.

«У нас були видатні вчителі»

– Як на вашу думку, чому з простого класу вдалося виростити так багато видатних людей, відомих фахівців?

– У нас були видатні вчителі. Не було таких викладачів, яких ми не любили б, ображалися на них – не було! І методика викладання була зовсім інша – відповідали на питання «чому», і було цікаво. На фізиці давали все своїми руками помацати, наприклад, що на відстані 20 см між електродами іскра вже не проскакує. Інакше хіба діти це все згадають? Я захоплювався зоологією, бо Марія Василівна була настільки захоплена своїм предметом, що заражала всіх, нею заслуховувалися. До цих пір у мене всюди акваріуми або клітки з живністю. Поліна Ізраїлівна Фейглін прищеплювала уміння розуміти і поважати історію. Розповідала так, що хотілося самому потрапити в той період і брати участь в тих подіях. Не просто «Коли була Кримська війна, хто був командувачем?», а ми розуміли, звідки у нас в Севастопольському парку братська могила, чому поранених везли саме сюди, чому вона обсаджена ялівцем – лікарської травою, яка допомагала пораненим. Так, що хотілося знову туди піти, познайомитися з тими героями. Любила цитувати: «Хто не цінує і не знає свого минулого, той не заслуговує гарного майбутнього». З 5-го класу ми вивчали німецьку й англійську, в інституті також французьку – нас ніби готували до роботи за кордоном. Це стало в нагоді, коли, працюючи в НДІ тваринництва, мені довелося побувати в різних країнах. У 1982 році ми представляли нашу розробку на міжнародній аграрній виставці в Лас-Вегасі...

– Ми вчили логіку, психологію. Ми були жадібні до науки, тому що не було комп’ютера, інтернету, які думають за тебе, – розповідає Валентина Іванівна Кубіс. – Учителя, який ніс додому багато зошитів на перевірку, завжди супроводжували.

...Як і 70 років тому, вранці зграйки дітлахів з рюкзаками стікаються амурськими вуличками до шкільних воріт. Тільки тоді замість яскравих рюкзаків були ганчіркові торбинки, а замість смартфонів – кисет із чорнильницею-непроливайкою. І щоденні «внески до фонду школи» – поліна дров, які кожен ніс із собою, щоб топити одну на два класи грубку. Тому відкриття нової школи чекали з нетерпінням.

«Попелюшка» з Амуру

– Школу №18 німці спалили повністю, в нашому дворі було чутно, як тріщало скло, – згадує Валентина Іванівна, яка живе, як і сімдесят років тому, на сусідній від школи вулиці. – Замітали сліди – при окупації в школі були поліція, підвал для тортур, архіви... Тому до перших класів ми всі ходили в 26-ту, і дитячий садок тулився також там – усім класам доводилося сидіти за одним столом. Писати не було на чому. На сніданок давали півбулочки і чайну ложку цукру. Тільки до 7-го класу відновили нашу школу – ми самі фарбували, мили підлогу, щоб швидше переїхати. Були такі раді – у кожного своя парта, опалення від заводу «Комінтерн» (Дніпропетровський металургійний завод ім. Комінтерну, нині – ДМЗ «Комінмет»). У кожного вже були книги, зошити!

Цю радість навряд чи зрозуміти поколінню зі смартфонами. Втім, йому і не бігати на Самару по ще не забудованому степу за заводом Карла Лібкнехта, не дивитися фільми з позначкою в титрах «фільм узятий як трофей під час розгрому німецько-фашистських загарбників», і зусиллям акторської майстерності не перетворити амурський двір на казковий палац.

– читає Валентина Іванівна назавжди завчену роль Королеви з «Попелюшки». Заводського Будинку культури ще не було. Перший драмгурток збирався у дворі у Інни Галун, яка грала одну з дочок і акомпанувала на піаніно. Потім з’явилися професійний керівник і костюми від Театру Шевченка, афіша, а замість вивішеного у дворі простирадла – зала у заводській бібліотеці, забита дітьми та їхніми батьками. Попелюшку грала красуня Ляля Пушкарьова з 26-ї школи. Але тут...

– Ходуля, ти що, забув слова?! – гнівно шепоче «Королева». «Король» – Ігор Кучмій на прізвисько Ходуля – з жахом стогне:

– Я зараз піду зі сцени...

– Стій!!! Валька, зроби що-небудь!

«Блазень» – Валька з 26-ї – починає відчайдушно імпровізувати. Глядачі, задоволені несподіваним поворотом класичного сюжету, захоплено аплодують. Інна Іллівна Галун працювала лікарем-гінекологом в 9-й лікарні і приймала пологи вже у дочок своїх однокласниць.

Валя Кубіс разом із однокласницею Людою Москаль закінчили Технічне училище металургів №1 і потрапили на завод «Комінтерн», де працював батько.

– У Козиря батько був слюсарем, у всіх батьки прості – нам нічим і не було потреби один перед одним звеличуватися або якось принижувати, – згадує вона.

Утім, епоха змінилася. БК, побудований робітниками «Комінтерну» в 1955 році, закритий і проданий новим господарем заводу. Школа № 18, відновлена стараннями учнів, більше не готуватиме десяті класи – в цьому році залишається тільки дев’ятирічка-«гімназія».

– Може, ти ще Зимовий брала? – знущається водій маршрутки при вигляді пільгового посвідчення дитини війни.

– Ти знаєш, що по цьому мосту нас німці гнали? – спалахує Валентина Іванівна.

– Так довго не живуть...

– Це такі як ти, довго не живуть. А такі як я, живуть довго. Дружба академіка і заводської машиністки крану – «Одарки і Карася» – збереглася донині.

– Ні, це не моя Валя, – недовірливо відвертається Володимир Семенович від свіжої фотографії, і вказує на чорно-білий овал в кутку випускного альбому. – Моя Валя ось така!

Записав Григорій Глоба, випускник СШ №18 1998 року

Титульне фото: Випуск 1953–1954 рр. учнів 10-Б класу СШ №18

Фото: http://www.gazetadp.com.ua/istorii-starogo-amura3/