Традиційна українська піч на Придніпров’ї

Традиційна українська піч поступово відходить в історію. Хід цивілізації нестримний, і тому невдовзі про неї дізнаватимуться, мабуть, тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати, біля якого народжувалися і виростали цілі покоління наших предків.

Дім вважався житлом лише з того моменту, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вогнище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.

Найдавніші печі на території Дніпропетровщини

Під час розкопок на місці козацького містечка Самарь, найдавнішого поселення на території нинішнього міста Дніпро, вперше згаданого в грамоті Стефана Баторія 1576 року, протягом 2005–2012 рр. дніпровські археологи на чолі з І.Ф. Ковальовою визначили кілька опалювальних пристроїв. Достовірно встановлена наявність «варистої печі», є свідчення про існування печі-кам’янки. Відкрито також житло рідкісного гніздового типу, котре складалося із ледь заглибленого житла з глинобитною піччю та прибудованої до нього землянки, котрі сполучалися коридором зі сходами.

Від розташування печі в хаті залежало розташування інших частин інтер’єру. По діагоналі від неї завжди знаходився покуть (покуття або червоний кут), якому відводилося особливо почесне місце.

На основі розкопу житла XVIII ст. дніпровським науковцям вдалося зробити реконструкцію печі типу української «груби» або «кабиці» з добре збереженою основою (опічком) розмірами 3 х 1,6 м, складеною з глиняних вальків, прошарків битої цегли та гранітного каміння. На рівні основи влаштоване «піддувало», закрите іззовні прорізними кахлями. Для колосника використано залізну оковку воза. Під печі відокремлений від основи глинобитною перемичкою заввишки 0,35 м.

Черінь печі (нижня частина, дно печі, де горять дрова) сполучався з боковими «коморами» розмірами 0,5 х 0,4 м, в які відкривалися повітродувні канали, виведені з піддувала. На час розкопок їх заповнювала сажа. В профілі черінь мав вигляд арки заввишки 0,55 м і шириною 1,6 м. Груба слугувала димозабірним пристроєм; складена з глиняних вальків і цегли з включенням керамічного бою та окремих каменів. Відновлені розміри груби 1,8 х 0,9 м, в перетині 1,4 х 0,6 м. Ззовні грубу було обкладено керамічними коробчастими кахлями із рослинно-геометричним орнаментом. До печі належать два бокових припічка, перпендикулярних грубі: східний з них мав довжину 1,8 м при ширині 0,6 м і висоті з рівня долівки 0,8 м, мав слугувати за лежанку чи основу дерев’яного настилу для спання (так званий «піл»).

Найдавніше зображення і опис перших печей на території Катеринославщини залишив нам етнограф Василь Бабенко. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. «будова печей була різною, частіше просто з глини, іноді змішаної з мілким камінням або цеглою. Хатня піч мала нижню частину «черен», звід, «челюсті», «припічок» з «комином» для відводу диму в «димар». Збоку пічки біля стіни влаштовувався «запічок» для зберігання кухонних приладь. З «комину» веде отвір в «димар» або «бовдур» (димову трубу). Димарі плетуться з лози, обмазуються глиною або викладаються з каменю, де такого достатньо. Зверху димаря на даху облаштовується «верх» з дошок і обробляється карнизами. В сінях знизу димаря часто прибудовуються невеликі пічки-«кабиці» для приготування страв у літній час».

Основна функція печі – випікання хліба, приготування гарячих страв і обігрівання помешкання. Допоміжні функції: спання на її верхньому черені, сушіння дров, зерна, одягу, лікарських трав, часткове освітлення помешкання у темну пору тощо.

«Роби піч, щоб пекла, варила і добре гріла»

Досліджуючи сакральні традиції у забудові української хати Придніпровського регіону, науковці Г.П. Євсєєва та В.С. Єгорова звернули увагу на певні звичаї, народні прикмети та ритуали. 

Весь хатній простір умовно поділявся по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) – жіноча половина помешкання, а правий (куток із покуттю) – чоловіча. Оригінальність внутрішнього планування української хати, як правило, виявлялася через світоглядні уявлення й обряди, пов’язані з окремими предметами: піччю, столом, скринею, лавами, жердинами-полицями, символіка яких у етнічній духовній культурі є своєрідною для українців. Інтер’єр житла давніх українців ще з часів давньоруського періоду визначався типологічною єдністю: внутрішній кут хати займала вариста піч, складена з каменю або глини та побілена, по діагоналі від неї – «святий кут», або покуття, у якому розміщувалися ікони.

На початку будівництва в центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води або вина та гроші. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Боже, допоможи в час добрий», – і починав будівництво хати.

«Бити» піч частіше кликали дужих, умілих і веселих жінок. Замішуючи глину на піч, вони при цьому працювали, як на обряді випікання короваю, співали жартівливих пісень. Починали робити (бити) піч до сходу сонця, щоб хліб у ній був, як сонце. А коли закінчували, то старша з жінок хрестила піч у челюстях і примовляла: «Господи, благослови, і Дух Святий». Це для того, щоб усяка страва смачна в печі була.

Особливого значення надавали першому запалюванню печі. Якщо вогонь горів ясно, то в новому домі буде мирно, якщо дим пішов у дім, то не уникнути суперечок.

Інтер’єр житла південних лівобережних районів України наслідував загальноприйняті в українській традиції прийоми розташування печі в кутку біля вхідних дверей, шафи для посуду в протилежному кутку і лави попід вікнами чільної стіни хати, вирізняючись формою комина варистої печі: піч мала закритий стінками комина припічок.

«Мальована піч, вквітчатий комин»

Наші предки значну увагу приділяли інтер’єру хати, в якому домінантою була піч. Багатющий матеріал із настінного мальовання українських хат Криворізької, Кам’янської, Дніпропетровської та Кременчуцької округ протягом 1924–1928 років зібрала наукова співробітниця Харківської секції кафедри мистецтвознавства Є.В. Берченко. Вона відзначала: 

«Улюблена архітектурна частина, що її розмальовують майже по всіх хатах і Криворізької, й Катеринославської округ, – це піч, саме комин. На розмалювання комина звертають чимало уваги, і часто в хаті розмальовано тільки комин, і нема такої мальованої хати, де б не було вквітчано комин».

Утім, були й винятки, коли піч лишалася немальованою, хоча в хаті траплялися розписи. Таке відбувалося, по-перше, якщо локальна традиція осередку вже згасала, піч білили й більше не квітчали, а інші взірці малювання «доживали свого віку», а по-друге, якщо за локальною традицією (або ж за бажанням господині) піч декорували тільки кольором (підведенням, розфарбуванням), а значення мальованого акценту набували розміщені на стінах килимки, шпалери, букети, вензелі тощо. Проте, це були поодинокі випадки: зазвичай основним елементом малювання інтер’єру була все ж таки піч.

«В усіх оцих продуктах творчості української, де виявляються народні мистецькі уподобання, ми раз-у-раз бачимо замилування у барвистості, любов до взору, до кольорових узірних ритмів» (Є. Берченко)

Мальовання було більше поширене в тих селах, де традиційна старовина затримувалася довше, де співали старовинних пісень, зберігали давні звичаї та національне вбрання в усій їх чистоті. Найвизначнішими з таких сіл Є. Берченко називає села Капулівку й Олександрівку Криворізької округи та село Авули Дніпропетровської округи (нині – с. Аули Кам’янського району). 

Частіше господині самі розмальовували свою хату і все господарське начиння в ній. Так було в селах Петриківка, Кам’янське, Капулівка, Олександрівка, Благовіщенка, Миколаївка та інших. Були також селянки, які за певну платню продуктами або грішми розмальовували чужі хати. Це або художниці, що зажили особливої слави своїм мальованням, або «дуже вбогі селянки, що для них плата за виконане мальовання є певною підмогою». Майстерно володіючи таким «доморобним ремеслом», селянки виконували замовлення по сусідніх селах, де господині не вміли розмальовувати. 

Розмальовування на самім ґрунті у 1924–1926 рр. траплялося зрідка, лише десь на долішніх частинах стін, де його мало помітно. Малювали глиняними, рослинними та аніліновими фарбами, а сполучення їх із золотом і сріблом бронзи справляло враження дивовижної розкоші. Головне мальовання робили на папері, яким обліплювали стіни. Піч любили прикрашати мальованням найбільше.

Є. Берченко наводить старовинні свідоцтва, що в давнину в Україні великі площини печей орнаментовано барвистими рельєфними і мальованими кахлями. На зміну їм прийшло малювання фарбами. «Цей зв’язок наступності між мальованими кахлями та сьогочасним (1920-ті роки – Авт.) мальованням печі чи не найвиразніше виступає в селі Петриківці, …де дають мальовання на окремих аркушиках паперу, що ними й обліплюють поверхню печі. Цей спосіб орнаментування з’явився пізніше за малювання на ґрунті і нагадує спосіб облицьовувати печі мальованими кахлями».

Мальовані печі Катеринославщини, природно, не збереглися. Та залишилася інформація про їхню будову й оформлення, замальовки та фотографії печей, копії фрагментів стінописного декору – кальки та замальовки, безцінні витвори сільських майстринь – малюнки пічних коминів і оригінальні взірці малювання на папері – мальовки, стьожки. Дослідниця хатнього малювання Юлія Смолій відзначає, що «факт звернення до певного способу декорування (малювання, кольорування, пластики), міра й характер його застосування, питома вага в загальному художньо-композиційному рішенні були зумовлені кількома факторами – локальною традицією, естетичними смаками й уподобаннями господарів оселі й навіть сезонними й кліматичними особливостями». Так, навіть у селах, де хатні розписи були традиційними, їх не робили під час жнив або за погіршення погоди.
 

«На печі завжди красне літо»

У давнину піч служила для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі та випікання хліба. Топили піч дровами, та, як писала «Селянська правда» у 1925 році, «здебільшого селяне солому й кізяки взимку витрачають на паливо і вважають, що це дешеве паливо». 

Проте, у народному житлі українці завжди багато уваги приділяли чистоті та художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник – червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від будь-якого лиха. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло мало охороняти від нечистої сили. Магічне значення мали й настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

У житлі наші предки, як у ХІХ ст., так і до середини ХХ ст., віддавали перевагу рослинному, вазонного типу орнаменту, який виконували насиченими червоними кольорами. Розписом, окрім печі та груби, прикрашали стіни, стелю, вікна.

Біля печі жінка проводила свій основний час, тому саме піч вона чепурила, білила, ретельно оздоблювала розписами та витинанками, що давало уявлення про уподобання господині, її естетичні смаки. По всій Україні мальовничо розписували саме комин. Ніщо так погано не могло охарактеризувати хазяйку, як занедбана неестетична піч. Через приготування їжі вона швидко забруднювалася, тому підбілювали піч щосуботи, а на ніч залишали в ній горнятко з водою й поліно – «щоб печі було що їсти й пити». Господині пильнували, щоб заслінка печі була завжди закритою, – «щоб вороги по селу рота не роззявляли».

Перед святом Свічки (1 вересня), коли «піч – іменинниця», її також обов’язково білили, наносили новий розпис, прикрашали квітами, бо в цей день справляли «весілля комина». Раз на рік піч мусила мати відпочинок – як приготували кутю на Щедрий вечір, у печі цілу добу не готували й не розпалювали. Навіть сидіти на ній не можна було, не те що спати. Бо цієї ночі – між Маланкою й Василем – піч заміж виходить, тож їй буде тяжко танцювати.

«Добра річ, коли в хаті піч!»

Піч – це, насамперед, – вогонь, вогнище. З вогнем, як і з піччю, пов’язані численні вірування й обряди, адже домашньому вогнищу поклонялись як найближчому та головному уособленню божеств стихії вогню. 

Вивчаючи сакральні елементи традиційної хати Придніпров’я, науковці Г.П. Євсєєва та В.С. Єгорова називають піч своєрідним центром, головним місцем, до якого все тяжіло у хаті. Без пічного вогню, тобто вогнища, на якому готується їжа, дім не вважався житловою спорудою. Оскільки вогонь в печі та сама піч вважалися священними, то і поводитися з ними необхідно відповідним чином: сама хазяйка повинна ставитись до нього з повагою, лагідно, його не можна було лаяти чи при палаючому вогні лаятися, не можна казати нічого поганого. Біля печі, як при жінці чи дитині, не можна було лихословити. Навіть приказка існувала: «Сказав би, та піч у хаті». У пічний вогонь не можна було плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитись. Навіть попіл підмітати в печі не можна було звичайним віником, для цього існував окремий, ритуально «чистий» віничок, зроблений з полину. «Ми шануємо вогонь, як Бога; він наш дорогий гість», – ці слова про ставлення українців до вогню наводить професор-етнограф Хведір Вовк у своїх етнографічних студіях.

Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звертався до молодих із побажанням: «Нехай вогонь поєднає». До весільного комплексу входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення його до того, що палає в оселі молодого. Для цього вона брала з дому жарини. Пізніше під час заручин старости й наречена мали стояти ближче до печі. Старости намагалися потай виколупати з печі шматок цеглини чи обмазки та покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах дівчина під час сватання ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.

Піч у звичаях, повір’ях, прикметах і обрядах

Піч за своєю суттю – це оберіг, головний предмет житла, тому вона уособлювала такі найважливіші для селянина елементи: була символом материнського первоначала, непорушності родини, неперервності життя, рідної хати, батьківщини; вона ритуальна і культова, як родинний вівтар – вогонь вважався священним, тому люди поклонялись йому; піч мала не тільки функцію приготування їжі та надання тепла, а й духовну, згуртувальну, звідси і вираз – родинне вогнище. 

З піччю пов’язано багато прикмет, народних повір’їв і забобонів, які зберегли до нашого часу етнографи. Коли топили піч перший раз, потрібно було дочекатися, доки усі дрова перегорять, а вже потім саджати в піч непарну кількість хлібів. В один із них заліплювали вуглинку з печі. Якщо після випікання ця вуглинка перегоряла або перетворювалася на попіл – це віщувало господарям удачу, щастя. Були й інші прикмети. Наприклад, у нову піч на вогонь господиня мала поставити першим горщик, який ще не був у використанні. Далі тричі хрестила устя печі хлібною лопатою, примовляючи: «Господи, поможи в добрий час у новій печі топити». Піч вважалася гарно зробленою, якщо горщик не тріскався.

Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним; до печі догулюють ніжками новонароджену дитину – обряд прилучення до хати і роду; на піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища; коли топиш дровами в печі й запискотить дровина, то буде якась звістка у домі; не можна на печі взуватись, «бо мати вмре».

Як саджають хліб у піч, то треба замкнути двері, аби ніхто не виходив і не заходив до хати, бо як зайде і вийде з хати на голу піч, то це прикмета, що ця людина буде голодна, будуть злидні й нестатки в сім’ї. Під час приготування їжі у печі заборонялося грюкати дверима і кричати. Прибирання світлиці треба було робити від дверей до печі, а не навпаки, причому сміття з хати не виміталося на вулицю; його згортали докупи, а потім спалювали в печі. Вірили, що в хатньому смітті зберігається людський слід, який віддає людину під чужу владу, намагалися «сміття з хати не виносити».

Вірячи в очисну та лікувальну силу вогню, домашнього вогнища, уособленням якого виступала піч, українці приписували магічну силу не тільки самій печі, а й її частинам (челюсті, комин, заслінка, димохід), печині (шматок глиняної обмазки чи цеглини, який випав із печі), сажі, попелу. Вони знаходили широке застосування в домашній медицині й знахарстві, служили своєрідними оберегами. Вважалося, що при болях у горлі потрібно було потертися ним об комин і об припічок. Всілякі цілющі трав'яні відвари, настоянки готувалися в глиняних горщиках саме у печах. Інколи горщик з ліками мав стояти в печі кілька днів – вважалося, що тільки так ліки набирали найбільшої сили. Цілющі трави, зібрані на Трійцю, висушували в комині для більшої сили.

Щоб дитина росла здоровою та заможною, її після хрещення клали на піч на кожух. Хворе на рахіт немовля на хлібній лопаті тричі засовували в теплу піч – «перепікали». За повір'ям, піч може взяти хвору дитину і повернути її здоровою. Вірили, що піч і пов'язане з нею начиння не лише забезпечували добробут, а й відводили зло, очищали. Щоб блискавка не запалила хату, в піч кидали освячену вербу. А щоб відвести градову хмару, на двір викидали навхрест рогача й хлібну лопату, що стояли в кутку коло печі.

До того ж, за давніми віруваннями, за піччю живе домовик – добрий дух сім’ї, охоронець будинку, домашнього вогнища. Якщо до нього добре ставляться, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, він шкодить. Тому культ предків вимагав пильної уваги саме до печі. 

Як піч у хаті займала центральне місце, так головним хатнім атрибутом вона супроводжувала українців усе життя – на неї клали новонародженого, на ній і віку доживали. У приказках відображено шанобливе ставлення до печі і виключна жіноча її приналежність: «піч – мати», «баба тоді хоробра, як на печі», «старій бабі і на печі холодно», «жіноча річ коло припічка», «ні до печі, ні до речі», «треба це в комин записать (як хто хвалиться)», «шургич у піч (як бовкне хто дурницю)», «мовчи, бо піч у хаті», «побалакаєш, як у піч укинеш», «як не ладиться, то і в печі дрова не горять», «коли Бог не годить, то й огонь не горить», «чи я в такий час родився, чи в таку минуту хрестився: у багатого повна піч та горить, а у мене одно поліно та й те не горить (жалоба на одну дитину)», «на мені тільки піч не була», «Бог знайде, хоч і в печі замуруйся», «від смерті і в печі не замажешся», «не з однієї печі хліб їв і не один борщ куштував», «сіль тобі у вічі та вода, та печина в зуб (тому, хто заздрить)», «сіль тобі та печина, та болячка між очима», «дівкою повна вулиця, а жінкою повна піч»…
***
Як бачимо, в історичній пам’яті, у фольклорі, літературі піч символізує святість, захист і неперервність життя народу, світле дитинство, родинне тепло, затишок та доносить до наших часів одне з яскравих явищ народного мистецтва Придніпров’я – хатнє малювання.  

Титульне фото: Піч в українській хаті, розмальована Петриківським розписом. З кн.: Євсєєва Г.П., Савицький М.В.
Історія та традиції українського народного житла Придніпровського регіону.– Дніпро: ПДАБА, 2016.