Мозолевський Борис Миколайович
Борис Мозолевський: перший археолог серед поетів і перший поет серед археологів

Звістка про знайдену Мозолевським пектораль блискавично облетіла весь світ, її фото і описи надрукували усі періодичні видання Європи, Америки, Азії. Згодом стали виходити солідні дослідження цієї та інших знахідок Бориса Миколайовича. 1977 року видання «Курьер ЮНЕСКО» весь перший номер присвятило скіфам.

Відомий перуанський колекціонер і антиквар, власник музею інкських коштовностей, де містяться тисячі художніх витворів, Ларк Еррера сказав: «Якби я нічого не придбав, крім цієї речі, я вважав би, що прожив своє життя дуже плідно».  

Борис Мозолевський став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Так він уник арешту.  

У нього ще були нові археологічні знахідки. У вісімдесяті роки XX століття на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму він оглянув більше 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де теж знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури. Він захистив кандидатську дисертацію, надрукував наукові та науково-популярні видання, видав поетичні збірки, виховував учнів і виступав перед численними аудиторіями. Продовжував працювати – неспинно,  затято, запекло.

Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль.
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: «Помирай».

І все. І край. Нічим не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Не все повідав і не все зверстав.

Обірвалося життя Бориса Мозолевського раптово: він не встиг завершити докторську дисертацію на тему «Етнічна географія Скіфії».

13 вересня 1993 року Бориса Мозолевського не стало серед сущих на цьому світі. Поховали його у Києві, а душа, певно, полинула у ті далекі міфічні Герри, де ховали скіфських царів і де живуть герої його віршів.

«Поет – немов мембрана! Він творить не пером»

У нас є поети-політики, поети-художники... 
Поет-археолог наразі один – Борис Мозолевський. 
Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром. 
Його поезія глибока, як небо України.

Ігор Павлюк

Мрія стати льотчиком не здійснилась, проте людина з крилатою душею завжди знайде своє небо. Ним стала поезія. Вірші почав писати з третього класу, був сількором листувався з редакцією «Зірки». Оскільки Миколаївщина була переважно зрусифікована, Борис Мозолевський був одірваний від національного грунту і писати почав російською мовою. Вийшли перші поетичні збірки: «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967). 1971 року його прийняли до Спілки письменників України. Наступного року ще одна книжка – «Зарево», теж російською. Багато хто закидав Борисові Миколайовичу за його російську, на що пізніше поет відповів:

Вже краще правду мовить на чужій,
Аніж брехать, як ви, на рідній мові.

Ще в студентські роки він активно читав українських письменників і під час літніх канікулів занотовував у рідному селі народні пісні. Любов до України привела його до довгої копіткої праці зі словниками – і його слово зазвучало рідною вишуканою мовою. У вісімдесятих роках одна по одній побачили світ збірки віршів: «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) і найпопулярніша збірка «Дорогою стріли» (1991). 

Уже перша книжка свідчила про безперечний талант молодого поета. Пізніше, на початку 1980-х Євген Сверстюк у статті «Етюд з калиною», про ті перші збірки сказав: «Слово Бориса Мозолевського раз-у-раз зривається на крила, поки що лише зривається». Минуть роки і слово поета міцно стане на крило. 

Проблеми про що писати у нього не було: людина праці, високі ідеали, рідна земля. Вірші ще не були досконалими за формою, але, безперечно, це – була справжня поезія. Критика зустріла її прихильно, літературна громадськість теж, автора похвалили й оцінили як перспективного. 

Як поет, за віком і світовідчуттям, за манерою письма, Борис Мозолевський, безперечно, належить до шістдесятників, хоч прийшов в українську поезію вже після того, коли в ній голосно заявили про себе Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Віталій Коротич, Василь Симоненко і Микола Вінграновський. Поет переживав трагедію Василя Стуса, йому були близькими тривоги і болі Григора Тютюнника, обом він присвятив поезії.

Його перші вірші народжувалися з першоджерел пережитого, з власного досвіду, писав про рідну землю, людей праці. Вірші ці не були результатом багаторічної праці, вони не були вистражданими, вони просто злітали з його душі, з його вуст на папір – миттєво, стрімко, влучно. Його близький друг, відомий український поет Володимир Забаштанський відзначав найхарактерніші риси творчості Б.М. Мозолевського – безпосередність, щирість, велику відповідальність перед часом, рідним народом, власною совістю. 

Значну частину творчої спадщини Мозолевського становлять його «мемуарні» поезії, навіяні спогадами про дитинство та юність: «На стежині коло кладки…» «Дорога», «Материнське поле», «Спогад про мед», «Пісня», «Монолог до мами», «Третя рота», «Це ти, моя юносте? Здрастуй». 

Вражає низка чудесних віршів поета, адресованих дітям, а також інтимна лірика: цикл віршів «Жінка із передмістя. Історія одного кохання», «Спогад про трьох запізнілих купальниць», «Червень», «Ніч на Івана Купала». Атмосферу в них визначають чистота і святість, навіть тоді, коли домінує еротичний мотив. Характерна інтонація таких віршів – елегійність, джерелом якої є «двоєдиність муки й щастя». У них поетизуються мить щастя, спонтанний вибух почуттів, святково-романтичне вбрання природи. 

Тема природи – особлива в творчості поета. Безліч його віршів присвячено рідним степам: «В задумі світлий і прекрасний», «Інтермецо», «Чумацький шлях, немов ріка», «Степ», «Степові тюльпани», «Я встав серед ночі і вийшов у степ», «Спогад про скіфський степ», «Ліричний відступ про скіфський степ», «Скіфський степ», «Розляглися степи на всі сторони». Він щиро, нескінченно, невтомно освідчується в любові до рідної землі: «Як я люблю сумне твоє лице, Безжально переоране ярами», «Земле рідна моя, краю зоряний,  Твої щедрі поля серцем зорані», «Поки ти світиш нам – нас не здолати:  Наше коріння – в твоїй глибині».

Ще одна група віршів – політична лірика Бориса Мозолевського. Болісно переживаючи історію України, яку він знає на дотик, поет прискіпливо дошукується причин так густо замішаної на трагічній долі свого народу. Поезії його полемічно загострені, часто різкі, безкомпромісні. Найсильнішими причинами, що спонукали його до публіцистичного прямомовлення, були, передусім, національне безпам’ятство, «приспаність» волі, а також гримаси «розвинутого соціалізму»: лицемірство, демагогія, зневага до людського життя й до елементарних свобод. Деякі з творів безпрецедентні за різкістю звинувачень, адресованих не тільки вождям, а й «середньому» партійному класу: «На вулкані», «Свинорадгосп «Росія», «Простіть мене», «Ті, що вбили Василика Стуса», «Чи серцем  Шевченко іще не горів?», «І плакати, і радіти». Судячи з напружено-відчайдушних інтонацій, поет перебував у епіцентрі смертельного ризику, проте відкладати правду до кращих часів було не в його характері. Мозолевський – це максималізм, «вимучлива» совість, яка постійно підштовхує до рішучих вчинків, «донкіхотська» відкритість…

Окремою групою віршів Бориса Мозолевського є скіфський цикл, унікальний за змістом і образністю. Темами віршів послужили результати археологічних розкопок, знайдені артефакти, які завдяки багатій творчій уяві археолога-поета набули символічного значення. Суміш епох на великій історичній вертикалі автор сприймає як цілісний, із несподіваними причинно-наслідковими зв’язками процес. «Від Палових побоїщ до ҐУЛАҐу»… Зі своєї історичної часової ніші скіфи Бориса Мозолевського мовби переселяються наші часи. У вірші «Голос із Товстої Могили» Скіфію названо «рідною землею». Герри – нинішня Нікопольщина – вписуються в історичну пам’ять і в долю степу як фрагмент життя предків. Ефект повсякчасності, неосяжного історичного простору залишає і монолог у блискучому вірші «Герри» – поетичній класиці Бориса Мозолевського.