Піквікський клуб: герої англійського роману на берегах Дніпра

Спочатку нагадаємо читачам про самих героїв роману класика англійської літератури Ч. Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» – Самюела Піквіка і його друзів містера Тапмена, містера Снодграсса, містера Уінкля і містера Семюела Уеллера. В І-й главі роману – «Піквікісти» – читаємо протокол засідання Піквікського клубу 12 травня 1827 р., на якому обговорювалося питання про завдання асоціації та покладення на піквіків зобов’язання «надсилати час від часу до Піквікського клубу в Лондоні правдиві звіти про свої мандрівки, дослідження, спостереження за людьми і правами і про всі свої пригоди, разом із усіма розповідями і записами, привід яким можуть дати картинки місцевого життя чи породжені ними міркування…» 

Веселі, життєлюбні молоді люди, що вирушили в мандри по своїй країні, були повною протилежністю негуманному і несправедливому стереотипу думок, поведінки і почуттів суспільства. Своєю доброзичливістю і душевною піднесеністю вони виокремлювалися із звичайного людського середовища. Вони були позбавлені егоїстичного розрахунку і практичної користі. Такі собі комічні Дон Кіхоти. Роман Ч. Діккенса був опублікований у 1836 р. малим накладом, а наступного року десятки тисяч примірників книги захопили увагу читачів.

Російський переклад популярного роману Ч. Діккенса здійснив відомий літературознавець Іринарх Іванович Введенський, котрий викладав російську словесність у різних навчальних закладах Санкт-Петербурга. Він був організатором літературно-політичного гуртка різночинної молоді в середині ХІХ століття. У нього вдома бував його земляк із Саратова М.Г. Чернишевський та інші літератори і суспільно-політичні діячі.

А ще він був домашнім учителем сина директора канцелярії капітулу орденів Петра Балліна, готуючи його до вступу до Училища правознавства. Вчитель мав великий вплив на свого  учня Миколу Балліна, який у своїх спогадах через півстоліття писав: «На пам’ять про Іринарха Івановича Введенського був започаткований у Катеринославі Піквікський клуб».

Микола Петрович Баллін (1829–1904) вступив до Училища правознавства, в якому тоді викладачами працювали кілька відомих діячів прогресивного руху, тому не дивно, що він був серед тих курсантів, які під час революції в Європі 1848 р. співали «Марсельєзу» і читали французькі газети з гаслами «Свобода. Рівність. Братерство.» У 1849 р. М.П. Баллін закінчив навчання і чині колезького секретаря служив столоначальником у Кримінальній палаті Сенату. Після смерті батька отримав посаду стряпчого в Симбірську, де спілкувався з літераторами Д.І. Мінаєвим, І.О. Гончаровим, М.П. Огарьовим, П.В. Анненковим. Уникаючи покарання за доносом губернатора за належність до «лібералів», він повернувся до столиці, де працював у Міністерстві юстиції. Проте його ідейні пошуки, романтична душажадали дії та спілкування з новими людьми. Тому на його прохання він отримав призначення на посаду губернського стряпчого в Катеринославі.

16 червня 1857 р. М.П. Баллін, проїхавши через с. Перещепине та м. Новомосковськ, прибув до Катеринослава. З того часу все його життя, з невеликою перервою, було пов’язане з Україною – Катеринославом і Харковом. Найголовнішими його справами в цих містах були: в першому – створення Піквікського клубу і внесок у розвиток бібліотечної справи, у другому – приналежність до зачинателів кооперативного руху в імперії загалом, а також створення громадської бібліотеки. Але зараз мова лише про Піквікський клуб.

Серед інших людей, з якими Микола Баллін познайомився у Катеринославі, був молодий літератор і журналіст Микола Дмитрович Мизко, за порадою котрого він став писати хронікальну повість «Записки Каленникова» (не видана, про неї він говорить у своїх мемуарах). А також опублікував у санкт-петербурзькому політико-економічному тижневику «Экономический указатель» невелику замітку про недоліки в торгівлі чаєм. Пізніше його статті та критичні замітки з’являлися в лондонському «Колоколе» О.І. Герцена, «Одесском вестнике», «Московских ведомостях», «Библиотеке для чтения» та інших. 

Тут же, в Катеринославі, М.П. Баллін познайомився зі своїми ровесниками В.М. Єлагіним і М.М. Стопановським – людьми, різними за характерами, але спорідненими талановитістю й амбіціями початкуючих літераторів. Всіх трьох єднали спільні інтереси, принципи життя та ідеали. 

Володимир Миколайович Єлагін (1831–1863) був студентом медичного та юридичного факультетів Московського університету. Під час Кримської війни добровільно пішов на фронт, був поранений і потрапив на лікування до Катеринослава. Мав літературний талант. Його роман «Откупное дело» був опублікований в одному з кращих російських часописів того часу – «Современнике» (1858, №№ 9, 10). За стилем твір нагадує «Губернские очерки» М.Є. Салтикова-Щедріна. Між іншим, один із редакторів часопису, М.О. Некрасов надіслав В.М. Єлагіну 500 руб. гонорару. Так що разом із літературною славою автор отримав ще й суттєву для нього матеріальну допомогу. За чотири роки його літературної діяльності він опублікував ще кілька солідних творів, які можуть бути віднесені до т. зв. «викривальної літератури». Особливо яскраво катеринославське суспільство зображене в «Губернском карнавале».

Син міського лікаря Михайло Стопановський (1828–1877), перекладач губернського правління, на час знайомства з ним Миколи Балліна вже опублікував в «Отечественных записках» невеликий твір «Записки скупого», в якому майстерно висміяв негативні риси катеринославського губернатора. Вслід за тим він там же друкував з продовженням об’ємний роман «Обличители». Проживаючи ще в Катеринославі, він співробітничав з цілою низкою столичних часописів і газет. У 1860 р. він переїхав до Санкт-Петербургу, де займався літературою та видавничою діяльністю.

У 1858 р. М.П. Баллін і його літературне оточення, відчуваючи «порожнечу нашого життя», створили товариство самовдосконалення, яке незабаром перетворилося на Піквікський клуб – літературно-громадське об’єднання прогресивно налаштованої інтелігенції. Тільки відомі нам імена піквіків свідчать про суспільні настрої в Катеринославі того часу та про місце недовгого існування клубу в історії Катеринослава. Так, до ядра Піквікського клубу належав редактор «Екатеринославских губернських ведомостей» поляк Ігнатій Барановський, губернський стряпчий Я.І. Шемякін. Близькими до ядра Клубу були типограф П. Чеховський, лікарі Стрельцов, Пчьолкін, Цеткін, вчителі класичної гімназії Косенко, Онискевич, Сонцев, адвокат Рейх, студент Ю. Романов, учений-садівник Вієльгорський, поміщик Кудрявцев, журналіст М.Д. Мизко, кандидат права О.М. Поль, який відіграв важливу роль у промисловій розробці Криворізького залізорудного басейну. Загалом же до Клубу належали близько 45 чоловік, хоча більшість із них не виступала на засіданнях і не писала літературних творів чи заміток у часописах і газетах, а лише надавали літераторам інформацію про цікаві випадки із життя, що заслуговували критичного пера або обговорення на засіданні Піквікського клубу. Присутніми ж на засіданнях могли бути всі, хто підтримував піквікські ідеї, зокрема, відомо про великий інтерес до цього гімназистів.

Взагалі піквіки вважали себе вісниками грядущої моральної революції. Свою мету і завдання вони сформулювали в «10-ти заповідях», у яких змішані молодецька бравада і серйозні моральні принципи. Ці «заповіді» були короткими і ємними, наприклад: «Піквіки люблять правду і не терплять зла», «Піквіки люблять свободу, вино і любов». Однією з умов існування Клубу була щирість та відвертість. Піквіки повинні були постійно самовдосконалюватися, вчитися викладати свої думки на папері, жити у відповідності зі своїми переконаннями, ніколи не втрачати випадку здійснити вчинок «по-піквікськи», а також бути готовим до нищівної, проте дружньої, публічної критики товаришів.

Одним із почесних символів піквіків було гасло: «Істина – у вині». Це для розкутості і «задурення» під час дискусій на морально-етичні та літературні теми. Тому на засіданнях Клубу, які відбувалися щосуботи на квартирі В.М. Єлагіна (там же знімав кімнату і М.П. Баллін), на стіл виставлялася горілка як «зерцало», в якому «відображалася душа піквіка». Дозою «задурення» була лише одна чарка настою (суміші перцівки, настою різнотрав’я, кількох крапель м’ятної олії та купленої горілки) для кожного учасника засідання.

На зібраннях оцінювалися результати діяльності піквіків за тиждень, читалися їхні літературні твори, листи від «хороших людей» (це термін із спогадів Балліна, ним йменувалися прогресивні діячі того часу), вислуховувалися піквікські сповіді та суд. У спогадах М.П. Баллін розповідає: «Сповіді не обмежувалися літературною сповіддю, піквіки сповідувалися у своїх гріховностях проти правди, тобто, піквікських обов’язків. До числа «злочинів» входили не тільки вчинки, а й помисли. Проте піквіки судили не суворо: вони були людяні та поблажливі. Вивернувши «нутрощі» того, хто каявся, висміявши його без церемоній, суд звичайно постановляв (суд відбувався, зазвичай, під час ввечері): «вип’ємо» та «іди і більше не гріши». Все це говорилося доброзичливо, з усмішкою, бо всім було зрозуміло, що не грішити, зрештою, не можна. Достатньо було тільки прагнення не грішити. Піквіки вірили в моральне переродження людей.

Катеринославські піквіки не тільки сповідувалися, сприяючи утвердженню позитивних моральних якостей, не тільки висловлювали вади катеринославського суспільства у своїх літературних  і публіцистичних творах, але й реалізували свою ідею створення в місті громадської бібліотеки та книжкового магазину. Спочатку за взаємним договором вони купували або виписували книги і часописи і, прочитавши, обмінювалися ними. А на засіданнях Клубу реферували прочитане. Влаштовували дискусії та піквікську «всенародну сповідь», у якій доповідач повідомляв свої погляди на прочитане, що він із нього взяв для себе і що доброго зробив за тиждень.

Поступово від практики обміну літературою піквіки дійшли ідеї створення громадської бібліотеки та книжкового магазину. На черговому суботньому зібранні після озвучення цієї ідеї піквіки першими поставили свої підписи на підписному аркуші. Микола Баллін про цю акцію згадував так: «Стопановський збігав до готелю Моріца напроти, там зібрав кілька підписів. Я взяв візника і за один ранок зібрав багато десятків підписів серед найбільш високопоставлених осіб Катеринослава. В цей самий день був обід у Клубі (Англійському – авт.). Я з’явився на обід із аркушиком у кишені про необхідність громадської бібліотеки. На ньому була сотня підписів. Коли подали шампанське, я попросив слова и сказав: «Їжа тілесна вже в достатку, але духовної їжі – книг і журналів – у нас не вистачає. Сотня катеринославців заявляє на цьому аркушику, що громадська бібліотека у нас не тільки корисна, але й необхідна. Немає сумніву, що всі, хто вважав її необхідною, захочуть зробити посильне пожертвування для її існування». Тоді було зібрано 300 рублів, про що повідомляв «Одесский вестник».

На користь катеринославської бібліотеки стали надходити і благодійні пожертви від інших осіб. Зібрані кошти дозволили сформувати книжковий фонд і відкрити бібліотеку, якою завідував чиновник Приказу громадського нагляду Василь Ульман. Бібліотека діяла під наглядом піквіків. Незабаром при бібліотеці був відкритий книжковий магазин. Є свідчення, що у 1861 році в бібліотеці нараховувався 1601 том книг. Бібліотека проіснувала майже 20 років, але через низку причин вона припинила своє існування.

Зауважимо, що в середині 80-х рр. ХІХ ст. у Катеринославі набув розмаху рух за відкриття в місті публічної бібліотеки. Першим на повідомлення в пресі про такий намір із Харкова відгукнувся колишній піквік, а на той час харківський кооператор Микола Баллін, завдяки якому у Харкові вже функціонувала така бібліотека. В «Екатеринославском юбилейном листке», який видавався напередодні святкування 100-літнього ювілею міста у 1887 р., Баллін опублікував кілька статей із порадами щодо організації публічної бібліотеки.

Піквіки своєю діяльністю викликали цікавість і прихильність жителів міста й округи. До них зверталися за допомогою, за порадами, повідомляли їм про різні випадки прояву беззаконня тощо. Піквіки ж знаходили можливості та засоби реагувати на такі звернення. Вони друкували свої кореспонденції в центральних і місцевих (не катеринославських) виданнях, що поширювало інформацію про піквіків далеко за межі провінційного Катеринослава. Піквіки в короткий термін стали фактом життя та історії губернського центру. Вони впливали на формування морального клімату в міському суспільстві. Навіть поліція поважала піквіків, бо вони не робили поганих учинків, були «грозою» чиновництва і користувалися співчуттям більшості жителів міста. Навіть ті, хто потрапляв під критику і висміювався в літературі, пресі та на засіданнях Клубу, змушені були зважати на те, що їхні негативні вчинки стають предметом гласності й осуду в суспільстві. Та були й такі чиновники, які скаржилися на піквіків не тільки губернатору Сіверсу, але й писали доноси в Санкт-Петербург.

Розбуркавши місцеве суспільство, проіснувавши трохи довше двох років, Піквікський клуб, був приречений до занепаду. Спочатку М.М. Стопановський перебрався до Санкт-Петербургу. Вслід за тим контужений В.М. Єлагін тяжко захворів і був перевезений до столиці в клініку Воєнно-медичної академії, де незабаром і помер. М.П. Балліна перевели на посаду голови Цивільної судової палати до Костроми. Клуб піквіків у Катеринославі у 1860 р. припинив своє існування.

Завершимо цю коротку розповідь про Піквікський клуб у Катеринославі додатком про долю Миколи Балліна. За клопотанням художника І. Айвазовського його перевели з Костроми до Харкова на посаду товариша голови Цивільної палати. Там він познайомився з професором хімії М.М. Бекетовим і за його підтримки організував літературний клуб під назвою «Клуб чесних і благородних людей», що свідчить про його вірність піквікським ідеям. Разом із професором М.М. Бекетовим та іншими однодумцями він брав участь у відкритті в Харкові недільних шкіл для бідних дітей. У Харкові він відкрив книжковий магазин на ім’я своєї дружини Олени (одружився ще у Катеринославі з Оленою Римаренковою, її рідний брат був одним із керівників петербурзького відділення таємного гуртка «Земля и воля»). Незабаром філія цього магазину з’явилася в Курську. В цих магазинах продавалися й твори українських письменників. З представниками українського культурно-національного руху Баллін підписав контракт на придбання і продаж так званих «метеликів» – дешевих книжечок для народу, що мали на меті навчання людей українській мові, пропаганду української історії та літератури. З кінця 60-х рр. ХІХ ст. М.П. Баллін захопився кооперативним рухом, вбачаючи в ньому шлях до освіти народу. Він був учасником І-го англійського кооперативного руху в Нейштадті, де зустрічався з М.П. Огарьовим. Про створення ним громадської бібліотеки в Харкові вже було сказано.

Ось така коротка, але яскрава історія Піквікського клубу в Катеринославі.

 Титульне фото: Містер Піквік виголошує промову в клубі. Ілюстрація Сімура 
https://uk.wikipedia.org/wiki/Посмертні_записки_Піквікського_клубу#
/media/File:The_Writings_of_Charles_Dickens_v1_p4_(engraving).jpg