Володя Білозуб і Моріс де Сейн: одна доля на двох

Під час Другої світової війни в небі Радянського Союзу воював проти фашистських загарбників і славнозвісний французький авіаполк «Нормандія-Німан». У ньому служив і молодий механік, Володимир Білозуб із Дніпропетровщини, уродженець села Покровське. Про його бойову дружбу і трагічну загибель залишилося багато спогадів французьких і радянських льотчиків, публікацій в газетах, літературних творів. Пропонуємо невелику добірку. А більш детально про Володимира Білозуба можна прочитати на цьому ж порталі в рубриці «Історія».

 

Олексій Гасенко​ Зойк ромашки (уривки з поеми) Світлій пам’яті Володимира Білозуба  та Моріса де Сейна 1 Війною давно одболіла земля, У вишнях Покровське, в каштанах – Париж. Моріса десь ждуть Єлисейські поля, Володю – степи і стрункі явори. Та байдуже хлопцям, у вічність їх путь, Світанки услід піднялись голубі, Мужність високу у юність несуть І школа в Покровськім, й ліцей в Сен-Луї. Допитливі душі в дерзанні, штурвал Узяти б скоріш і – в далекий політ. У небо, де вітер високий співа, Рукою торкнутися зоряних віт. Ростили дві матері долю одну На часі тривожнім, на підлому тлі. Розстріляним краєм смерч чорний війнув, На битву священну сини їх пішли.   7 Горіла Франція, боліла, Народ стражденний умирав. Кипіла гніву грізна сила, Збиралася у мужній сплав. Загін пілотів з того сплаву Таємно через Гібралтар Пробравсь на схід не ради слави, Гасив війни страшний пожар. «Нормандія» – таку мав назву Авіаполк французів тих. Механіками хлопці наші. Від «яка» «мессер» утекти Ніяк не міг і падав мертво, Прошитий кулями навпіл. То помста за невинні жертви І за руїни міст і сіл. Механіком був і Володя, Звав Моріс просто – Білий Зуб. Жили у дружбі і у згоді, У душі не заходив сум. Париж, Покровське поріднились, Хоч не торкнувся Моріс вод Малої Вовчі, не зустрілись,  Та подвиг розділив на двох. 9 Липневий ранок. Із Дубровки  У Мікунтани переліт, На висоті малій йшли «яки», Та встиг підкрастись «мессершмітт» Пробито бак, горить машина, А Моріс мужній виправля, Аби на смугу вийти… Димно… Осліп, не видно, де земля… – Де Сейн, стрибайте… Та все марно, Лишить Володю він не міг. А що б сказала вдома мати: Де син, мій син, Чом не зберіг? Я все зроблю, і «як» мій сяде… Ну де ти, смуго, покажись… Ви, «мессершмітти», фріци, гади… Ми не вмираєм, будем жить! Стояло літо в тихій смуті, Ромашки впали на чоло… День Франції. Париж… салюти… До річки вибігло село. Пливла у далеч синь висока, У вічність – мужні два крила. На тлі війни отім жорстокім Безсмертна мить синів була.

Володимир Лавриненков, Микола Біловол

Шпага честі
Повість про полк «Нормандія-Німан»
(уривки)

У механіків додалося клопоту: за вказівкою передбачливого Агавельяна поволі готували техніку до перельоту. Фактично в ці дні вони працювали без відпочинку. 
Французи постійно дивувалися невтомності російських авіафахівців. Багато хто намагався хоч чимось прикрасити їхні важкі будні: один подарує пачку сигарет, інший піднесе якусь дрібничку, третій сам береться допомагати в обслуговуванні літака. А старший лейтенант Моріс де Сейн став клопотатися перед Агавельяном про представлення старшини Володимира Білозуба до нагороди.

Сергій Давидович пробував заперечувати:

– У нас усі так працюють.

– Мій механік найкращий. Він зовсім не спить: вдень обслуговує, вночі ремонтує літаки. 

– Але ж всі не спимо. Після війни надолужимо.

– До Перемоги ще потрібно дожити. Якщо не потурбуєтеся про Білозуба, я доможуся, що його нагородить Франція.

– Заспокойтеся, Морісе. Будуть у вашого механіка і радянські, й французькі нагороди. Таких стійких і сумлінних, як він, дійсно пошукати треба.

Від однієї льотної стоянки до іншої ця розмова докотилася до Білозуба. Він з’явився до Агавельяна.

– Товаришу майоре, що хоче від вас мій командир? 

– Та так, – ухилявся від прямої відповіді старший інженер, – просить, щоб тебе менше завантажували роботою.

– Він казав про якісь нагороди? – не здавався впертий за вдачею, широкоплечий здоров’як з міцно посадженою круглою головою. – Так от, скажу вам, що я вдячний йому, але не нагорода мені потрібна, а спеціальний інструмент. А то, ось погляньте, – показав здоровенні ручиська в саднах, – короткими, стандартними ключами не можу дістатися туди, де це не складає труднощів для інших.

– Так, це проблема. Де ж узяти вам довгі ключі або насадки до тих, що є? –запитав спантеличений Агавельян.

– Не треба ніде брати. Дозвольте, я сам зроблю їх у майстерні.

– Давно могли звернутися з цим.

– Нагоди не було.

Сергію Давидовичу подобалося говорити з цим добродушним, безмежно скромним велетом, подобалося слухати його співучу українську мову. Старший інженер не втомлювався дивуватися з того, які хороші, приятельські стосунки встановилися між чепуруном-маркізом і простим хлопцем із села Покровське на Дніпропетровщині. Їх найнесподіванішим чином звела війна, поріднила авіація. «Якщо людей зі шляхетними серцями і думками об’єднує спільність боротьби, тут до дружби один лише крок», – думав Агавельян.

Обопільна прихильність льотчика і механіка не знала межі. Відлітав Моріс на завдання – Володимир не знаходив собі місця; з тугою і тривогою поглядав у небо на захід, звідки мали повертатися, «нормандці». Сідав пілот цілий і неушкоджений – неначе хтось вливав в механіка заряд бадьорості й радості. А як він готував літак до чергового вильоту! З такою любов’ю, як мати купає немовля.

Де Сейн у боргу не залишався: допомагав Володимиру в складному технічному обслуговуванні «яка». Власне, через це і знадобилися механікові особливі ключі: куди він не міг влізти своїми ручиськами, легко добирався тонкими, музичними, випещеними пальцями де Сейн.

А Білозуб не хотів з цим миритися. Найважчі операції він мусить робити сам!
Стосунки де Сейна і Білозуба Пуйяд ставив за приклад іншим. < >

Ескадрильї стартували одна за одною. На борту кожного «яка», всупереч інструкції, у тісному багажному відсіку сидів механік. Це диктувалося вимогою відразу ж налагодити бойову роботу на новому місці.

Спочатку все відбувалося без будь-яких відхилень, як на конвеєрі. А хвилин за двадцять після зльоту по радіо пролунав голос де Сейна:

– Повертаюсь, виявлено витік бензину. На аеродромі призупинили рух, розчистили смугу.

– З ходу йдіть на посадку, – розпорядився Луї Дельфіно, який залишився за командира полку.

Де Сейн робить уже четвертий розворот і знову йде на коло.

– Доповідайте, що трапилось? – хвилюється Дельфіно.

– Випари бензину просочуються в кабіну. Погано бачу землю.

– Підводьте машину до смуги за моїми командами. Наступна спроба приземлитися теж не вдалася.

– Випари заповнюють кабіну, – наче крізь вату передав де Сейн.

Справа ставала трагічною. Нависла загроза вибуху літака або задушення льотчика. Ситуація, схожа з тією, в яку потрапив Лефевр.

Про те, що сталося, негайно доповіли генералові Хрюкіну. Правда, йому не повідомили, що на борту, в порушення існуючих правил, перебуває радянський механік.

– Накажіть де Сейну покинути літак, – рішуче відповів командарм.

Дельфіно, часто ковтаючи повітря, сказав у мікрофон:

– Чуєш, Морісе, командувач наказав стрибати.

Тиша. Де Сейн знову заходить на посадку. І знову безуспішно.

– Морісе, наберіть висоту і негайно покидайте літак.

Знову жодного звуку. Потім голос де Сейна:

– На борту Володя. Без парашута.

Дельфіно скрипнув зубами: ситуація безвихідна. Він не може наказати своєму пілотові кинути російського механіка! Передає мікрофон Агавельяну.

– Ви – представник радянського командування. Вирішуйте самі.

Сергій Давидович так стиснув трубку мікрофону, що почувся хрускіт пальців.

Хвилину мовчав. Мобілізував усі інженерні знання і досвід, аби допомогти де Сейну уникнути біди. Та нічого, абсолютно нічого не надумав. Ніякого варіанту, крім як ціною життя механіка врятувати пілота, не лишалося. Подальше зволікання загрожувало гибеллю обох. Краще б не родитися Агавельянові, не доживати до такої години, коли доводиться виголошувати смертний присуд своєму кращому механікові!

Пересилюючи себе, важко повертаючи неслухняним язиком, Сергій Давидович повільно, протяжно вимовляє:

– Морісе, дорогий, стрибай. Це наказ! Ти мусиш виконати. Стрибай!

Усі закам’яніли, чекаючи розв’язки.

Настала мить, коли лише сам де Сейн міг вирішити, як йому вчинити. Виконати наказ і залишитися жити? А Володя?

Це був перший і єдиний наказ, який де Сейн не виконав.

Втрачаючи свідомість, не бачачи землі, він знижується. У ста метрах від землі машина починає різко кидатися то ліворуч, то праворуч.

– Зменш оберти, тримайся прямо, – спробував підказувати Дельфіно. Але льотчик, можливо, вже нічого не чув. Некерований «як» нахиляється, задирає носа, перекидається, падає на спину, зникає в клубі вогню, диму і здійнятого пилу.

Не тямлячись від побаченої картини, всі рвонули до місця вибуху. Сподівалися дива. Не хотіли вірити в загибель двох вірних друзів.

Але дива не сталося. Силою удару Моріса де Сейна і Володимира Білозуба вкинуло з літака. Вони, розкинувши руки, лежали майже поруч на обпаленій траві. Їх поховали в Дубровці в одній могилі. Довше за всіх залишався біля неї дід Мітріч.

– Ти правду казав, Володю, у нас у всіх єдина золота рибка, – пошепки повторював він слова де Сейна.

За дві години в Микунтанах полк «Нормандія» в урочистому строю хвилиною мовчання вшанував пам’ять Моріса де Сейна і Володимира Білозуба. По кількох днях у наказе по армії та у фронтовій газеті подвиг де Сейна відзначено як приклад мужності та взаємного порятунку. < >

Іван Васильович Шурахов – колишній начальник штабу полку «Нормандія – Німан» відвідав у Парижі матір де Сейна. Там побачив портрети, які висіли поруч, Моріса де Сейна і Володимира Білозуба, що до глибини душі схвилювало Шурахова.

– Обидва вони – мої сини, – заявила мадам де Сейн.

Точно такі ж портрети бачив і точно такі ж слова чув Іван Васильович у селі Покровське Дніпропетровської області, де живуть Олена Семенівна та Леонід Степанович Білозуби – батько і мати Володимира…

 

Переклад з російської І. Голуб
за виданням: Лавриненков В.Д., Беловол Н.Н. Шпага чести: 
Повесть о полке “Нормандия-Неман”.– К.:  Политиздат 
Украины, 1980.– 285 с.: ил.

 

Игорь Ильин  Два друга Светлой памяти маркиза Мориса-Филиппа  де Сейна и Владимира Леонтьевича Белозуба «Нормандия» – французский летный полк  Над Белоруссией громит фашистов.  Дороже жизни здесь солдатский долг.  Механики в полку – специалисты, Проверенный, надежный техсостав.  Советские сержанты и старшины,  Порой всего часок-другой поспав,  Готовят к бою грозные машины. Морис де Сейн, Владимир Белозуб – Пилот с механиком друзья до гроба,  Как два лесных красавца, клен и дуб;  В «Нормандию» пришли недавно оба. ...Приказ гласит: «Сменить аэродром».  Ракета! Самолет взлетает круто.  Обстрел с земли – войны привычный гром.  Пары бензина! Тянутся минуты... Пробит бензопровод. Хоть не дыши – Удушливая сизая кабина,  Как ад сплошной. В нем две живых души...  Летит назад подбитая машина. Пилот механика забрал с собой  (За бронеспинкой он, без парашюта),  Чтоб прилететь – и моментально в бой,  Ведь драгоценна каждая минута... Открыть кабину – вспыхнет самолет.  Де Сейн ведет его, ни зги не видя.  Аэродром. Посадка – перелет!  Пилот кончину близкую предвидит, Но требует: – Ведите самолет! Земля командует: – Правее! Ниже! Нет, промах. Продолжается полет. А смерть все ближе, ближе, ближе, ближе.... Заход – вновь мимо. Все. Надежды нет.  С земли команду радио доносит:  – Де Сейн, покинуть самолет! – В ответ  Пилот наводку на посадку просит. Еще заход – и тот же результат. Со смертью летчик продолжает схватку. – Де Сейн, приказ! Довольно! Вы солдат! – Спастись без друга – это подло, гадко! Взрыв... Столб огня... Воронка глубока...  Жизнь коротка, но прожита достойно.  Какое горе для всего полка!  В сырой земле друзья лежат спокойно. * * * «Был выбор, мог остаться сын в живых, Но не хочу, чтоб было все иначе. Теперь два сына у меня родных», – Письмо маркиза пишет, горько плача http://pokrlib.at.ua/news/polit_u_bezsmertja_volodimir_ bilozub_i_filipp_moris_de_sejn/2015-04-17-155

 

Анатолій Хорунжий 

Давня французька пісенька
(Уривки)

Філіп говорив охоче, багато, запально. Мій колега-винищувач залишив у Парижі одиноку стареньку матір, ще не одружений, кохання відклав на потім, мріє про штурвал бойового «яка» і ще сьогодні неодмінно має відправити листа. Він окреслив у повітрі пальцями квадратик – ось такий невеличкий аркушик паперу потрібний йому. Аркушик, який би пахнув фронтом і Росією. < >

Ось уже й «носи» літаків замальовані в три кольори французького прапора, і «яки» передані льотчикам. У повітрі щодень теплішає, весніє, а розлука з друзями озивається в передчуттях морозцем. Філіп кожну вільну хвилину біля мене, я – з ним. Я напхав до сумки Філіпа конвертів і паперу, щоб стало йому до самої перемоги, він занотував мені свою адресу, я – свою. Розлука фронтових друзів – річ серйозна.

І раптом – ура! – наш полк вирушає на передові рубежі разом із французьким, а своїх механіків, бувалих гвардійців, ми передаємо «Нормандії». Я з Філіпом – ніби зустрівся через десять років. Коли ж почали розподіляти наших механіків, я попросив свого командира полку призначити механіка мого літака, чудесного товстячка Володьку Білозуба, до машини Філіпа де Сейна. Сержант Білозуб ніколи не підводив мене, і, я був впевнений, не зрадить його чесність і уважність і на службі в «Нормандії». < >

Фронт наступав. Ми перелітали на новий, відвойований аеродром. Перелітали – це звучить поетично, але це стосувалося лише тих, що мали крила. Механіки й радисти не всі вміщувалися в «дуглас», який дарував полку один-два рейси. Коли льотчик бачив, як механік споряджає свого літака на нову базу, примощуючи у фюзеляжі інструмент, запасні детальки, ключі й молотки разом з особистими речами, то не раз проймався співчуттям до механіка і брав його на «свої крилята».
Філіп де Сейн засвоїв спосіб «залязь, долетимо» як вияв найвищої дружби ще тоді, коли французькі пілоти, після окупації їхньої країни вермахтом, по одному й групами тікали з аеродромів «на волю» за Гібралтар, в Африку. Парижанин Філіп де Сейн надто цінував руки й пильність Володьки, щоб залишити його на старій стоянці, до якої льотчики не повертаються. Як же він завтра вранці запустить мотор, не почувши від свого Володьки, зодягнутого у ведмедкуватий комбінезон, просто, спокійно і впевнено сказаного: «Лейтенанте, ваш літак до вильоту готовий! Мотор, гармата і радіо – в порядку!»? Так рапортували механіки своїм французьким пілотам і того дня, коли з московського аеродрому полк «Нормандія-Німан» на подарованих Франції «яках» здіймався в останній переліт – додому. Сказали так хлопці й подали льотчикам квіти, свої фотокартки, змайстрований терпужком плексигласовий сувенірчик. Не було вже в той повний радості і щастя день ні лейтенанта де Сейна, ні сержанта Білозуба. Не було!

Перелітали з Дубровки в Мікунтани. Дві крапки сіл на карті. Між ними – ліси й озера. І низькі хмари. А фронт гуде, гримить і жде літаків. Уже з квартир забрано саквояжі, уже сказано найтепліші слова дубровським господиням.

Ми з Філіпом стояли біля КП, чекали, доки здійметься і звільнить поле перша ескадрилья. Лейтенант, готовий до вильоту, якось урочисто тримав перед собою легкий шолом. Мав накласти його на голову, гладенько причесану, з проділом, та, мабуть, йому жаль було псувати акуратну зачіску.

– Володька! – лейтенант побачив його здаля. – Сюди!

Сержант причвалав до нас із речовим мішком за плечима, увесь в росі поту і крапель теплого літнього дощика.

Механіка, виявляється, не взяли на «дуглас». Другий рейс буде, можливо, завтра.

– Завтра? Нехорошо завтра. Вдвох полетимо! Хорошо, да?

Ми перезирнулись. Між нами промайнула згода. Так було, так буде... І вони попрямували до свого, «яка». Один високий, гнучкий, рухливий, другий – низький, огрядний, стриманий. Дзвінкий, світлий, мінливий, як звук у небі, і мовчазний, важкий, певний, як та земля, на якій завмирає літак і надихається сили.

«Яки» де Сейна і його напарника Лебрá злетіли разом. Я пам’ятаю цей розбіг і легке відокремлення від землі. Літак Філіпа нічим не виявив свого перевантаження, і я, провівши його до захмарного обрію, побажав успішного приземлення.

Небо і літак. Які вони бувають по відношенню до нас жорстокими!

Чому повертаються два «яки»? На низькій висоті... Номери де Сейна і Лебрá. Що сталося?

Один з двох легко набрав висоту, розвернувся і пішов на посадку. Це була машина Лебрá. Друга... Та в нього ж позаду тягнеться смуга! Диму чи бензину?.. Бензину. А він потрапляє до кабіни літака і заливає очі, забиває дихання...

На землі командири й пілоти збилися тісною громадкою. Командир полку посилає в ефір слова, крик, благання:

– Де Сейн, стрибайте! Де Сейн, стрибайте!

Хтось підбігає до нього:

– Мій командир, в літаку де Сейна, у хвостовому закутку фюзеляжа його механік, сержант Білозуб...

І всі немов одним видихом зойкнули.

Я стояв обіч, вже розумів, що діється. Що буде? В небі, над нами, відбувається велика трагедія. Точиться бій людини за життя двох. Я не думав про те, що призвело до лиха. Може, пару цих літаків обстріляли заблукалі гітлерівські повітряні «мисливці», може – причина технічна. Я уявляв себе поруч з Філіпом у кабіні, я бачив його, відчував його страждання.

А він пробував сісти і не влучав на вкатану смугу. Ми збились докупи, вхопились один за одного. Може, де Сейн ще знайде в собі сили впоратися з бідою... Та літак раптом змінив курс, його «ніс» задерся вгору, оглушливе ревіння конаючого мотора важко впало на землю.

Командир знову притис до губів мікрофон. Він усього себе вклав у голос, у слова:

– Де Сейн, стрибайте. Я наказую!

Чує він це? Хто знає. Та коли почув, він все одно не випустить із рук штурвала літака, поки б’ється його серце. Він розуміє – його життя належить двом. Про це пам’ятає він. Знає земля і небо. Про це знатиме Росія і Франція. Його врятування означало б неминучу смерть Володимира.

Він прагнув оволодіти літаком, але той не корився йому. Воля, зусилля де Сейна невичерпні, вони женуть машину на висоту, вони намагаються зламати її стихію.

Ще один захід на посадку.

Але де Сейн вже осліплений холодним полум’ям  бензину. Воно наповнило кабіну, виїдає його чорні юнацькі очі.

«Як» над самою землею. Він проноситься через поле навкіс, ревучий, дужий, осліплений.

Люди на землі стежать за ним. У них знекровлені обличчя. Чужа смерть витає над ними. Літак, немов оскаженівши, раптом дереться вгору, потім перевертається і падає, як кинута руками іграшка.

Удар. Вибух червоного спалаху.

Сива мати втратила свого єдиного сина, Франція – героя. У степовому селі на Задніпров’ї ще одна сім’я отримає похоронну.

 

За виданням: Хорунжий А. Незакінчений політ: 
Повість.– К.: Дніпро, 1973.– 278 с.