Люлько Георгій Іванович
Георгій Люлько – поезія була його сутністю

На початку лютого 2019 року пішов з життя відомий павлоградський поет і прозаїк, головний редактор Павлоградського Письменницького дому «Дивосвіт», член Спілки письменників України Георгій Іванович Люлько. 

Це була людина, особисто знайома з Василем Стусом, Олесем Гончаром, Павлом Загребельним. Це була людина, якій під небом рідної павлоградської Приточилівки дихалося й писалося легше, ніж у столичних Москві та Києві. Це була людина, котра багато років підтримувала павлоградських письменників, знаючи, як необхідна підтримка всім творчим людям – і досвідченим, і початківцям. 

Георгій Люлько був переконаний у тому, що поетами не стають – поетами народжуються. У його випадку, це, мабуть, було закладено на генетичному рівні: його двоюрідним братом був павлоградський поет Микола Шуть. Є ж династії відомих художників або акторів. Чому ж не бути і династії поетів?

Народився Георгій Іванович 22 квітня 1939 року – усього через два дні після народження дівчинки, котра згодом стане відомою павлоградською поеткою Ганною Світличною. До речі, кажуть, що навідувати новонародженого брата до пологового будинку заходив і Микола Шуть. 

Вчився Георгій Іванович у павлоградській СШ № 1. Одна з його вчительок, Софія Ашкіназі, відзначала неординарні твори учня, які свідчили про неабиякий літературний хист юного автора. 

По закінченню школи Г. Люлько працював на будівництві шахт у Центральному Донбасі, у 1958–1961 роках відбував військову службу на Далекому Сході. А потім наш земляк вступає до вишу – і не абикуди, а до Московського літературного інституту. Хлопець із провінційного Павлограда – міста, про яке його викладачі та однокурсники навіть не чули! Щоправда, незабаром стаціонарне відділення Літінституту було закрите, і Георгій Люлько став студентом філологічного факультету Московського держуніверситету, а потім і аспірантом на кафедрі теорії літератури. Тривалий час працював у Москві, де в шістдесяті роки було велике українське земляцтво, потів переїхав до Києва, а у 1970-х роках повернувся до рідного Павлограда. У цей час у видавництві «Веселка» побачили світ дві збірки дитячих віршів Георгія Івановича – «Лельом-полельом» (1970) і «Нумо дружити» (1973). 

Це були часи, коли розпочалася чергова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Часи, коли бути українцем, розмовляти чи писати українською було небезпечно. Чимало патріотів, у тому числі друзів і знайомих Г. Люлька, потрапляли тоді у жорна політичної системи. Але Георгій Іванович на це не зважав. Він писав, і писав багато. Його вірші, передруковані на друкарській машинці, переписані від руки, читали і в Москві, і в Києві. 

Від арешту Г. Люлька врятувало справжнє диво: його прозовий твір «Зошити із зелен-явора» сподобався Павлові Загребельному. Український класик високо оцінив твір нашого земляка, написавши в рецензії до публікації у журналі «Вітчизна» (№ 4 за 1977 рік): «Читаючи прозу Георгія Люлька, вже з перших сторінок ладен визнати авторську майстерність... Майже артистичне володіння словом, щедрість, багатство стилістичних рівнів, вміння будувати текст, вводячи в нього літературну ремінісценцію (від Тичини до Шекспіра), анекдот, колядку, кримінальну історію, автопародію, людський портрет... І всі вони в Люлька змальовані оригінально, з любов’ю, дотепно, для прозаїка, здається, не існує труднощів, він мовби й не розповідає, а веде якусь світлу, радісну гру на просторах великого прекрасного світу...». Після такого відгуку павлоградського письменника чіпати вже не посміли. Хоча з поля зору «органи» не випускали його ще дуже довго.

Для Георгія Люлька Павлоград ніколи не був провінційним містечком. Для нього мала батьківщина була дивом, за яким він сумував і в Москві, і в Києві. Саме в Павлограді він зрозумів, що потрібен читачам. Одна по одній виходять друком його збірки «Преображення» (1993), «Перстень кохання» (1994), «У колі друзів» (1995), «Діадема для Олесі» (1995), «Неба невибутнє світло» (1995), «Спалах зірниці над стежкою» (1997), «Під небом Приточилівки» (2004). Його вірші протягом багатьох років друкували регіональні газети Павлоградщини. 

Рік 2002 став для Георгія Івановича визначним. Саме цього року він разом із дружиною Олександрою Скорою став засновником Павлоградського письменницького дому «Дивосвіт», який згуртував місцевих творчих людей. Тут завжди панувала і панує атмосфера зосередженої, копіткої, професійної роботи над словом. Бо Георгій Іванович Люлько як ніхто розумів, як потрібна підтримка однодумців кожній творчій людині.

І так, як на рідній павлоградській, землі, йому не писалося ніде. Г. Люлько сам відзначав це: «Я щасливий, коли пишу про рідних людей, приточилівське небо і землю, про кручу над Вовчою, кручені паничі, мальви, волошки, білостінну хату і соняшники. Бо все це моя сутність».  

...Ховали Георгія Івановича сонячним зимовим днем. Попрощатися з ним прийшли не тільки павлоградці – останню шану поетові віддали його колеги з Дніпра та Києва. А нам залишилися його книги. І пам’ять про добрі справи. Бо поки людину пам’ятають, вона завжди поруч із нами.