Невидайло Микола Гаврилович
Микола Невидайло: Людина з казковим прізвищем. Частина 1

Як писав Георгій Люлько у своїй статті «Людина з казковим прізвищем»: «Авжеж, Микола Гаврилович Невидайло міг би стати українським Християном Андерсеном, казкарем Січеславщини, якби життя посприяло йому стати казкарем…». Та доля вирішила інакше.

Микола Гаврилович Невидайло народився 14 травня 1923 року у селі Боровківка (хутір Іванівка) поблизу Верхівцевого Верхньодніпровського району. Його дитинство й юність припали на тяжкі для країни часи. Сім’ю, в якій зростав Миколка, розкуркулили. Мати, захищаючи корову Рябу, вдарила голову колгоспу занозою від старого ярма, за що була відправлена за грати на три роки, залишивши на руках чоловіка трьох малих синів. Батько відмовився вступати до колгоспу й почав працювати поїздним кондуктором на станції Верхівцеве. Цей момент зі свого життя майбутній письменник опише у новелі «Сумна пісня про корову».

В 9 років хлопчик мав би померти з голоду в 1932-1933-ті. Вижив. Навчався у Верхівцевській середній школі, закінчив 10 класів, та у 1941 році, коли напали німецькі фашисти, опинився в Запорізькій Полковій школі. Звідти курсантів відправили на переправу до Дніпрогесу, де хлопці потрапили в полон, у табір військово-полонених, що в Соцгородку Кривого Рогу. Та Миколі вдається звідти втекти. Коли молодиків привезли до колгоспних сараїв, юнак вибрав момент і стрибнув з обриву, куди скидали сміття. Добіг до села. Невідома жіночка сховала хлопця під стіжком соломи, таким чином врятувавши життя; він повертається додому. Згадавши пропозицію нового друга з окупації Володимира Стадника, вступає в підпільну організацію і бореться проти «різних мастей», за незалежність України. У 1943 році, коли німці відступили, хлопець йде на фронт ротним писарем. 31 січня 1944 року, при наступі в криворізькому напрямі, був поранений. Вже у шпиталі лікарні ім. Мечникова дізнаються про його членство в організації українських націоналістів, в травні того ж року - заарештовують і, 9 вересня, воєнним трибуналом Дніпропетровського гарнізону, засуджують до виправно-трудового табору. Тепер він політв’язень ГУЛАГу на 10 років. Та не зламали дух вільнолюбного характеру, не стерли національно-патріотичних переконань роки, проведені у Норильську. У 1953 році Микола Григорович бере участь в одному з найбільших повстань в'язнів. Це було найперше й наймасовіше повстання після смерті Сталіна, що започаткувало зміни в системі ГУЛАГу, змусивши керівництво реформувати її.

Відбувши термін каторжної роботи в кар’єрі мідно-нікелевих руд – знову на волі (1954 рік), повертається до рідної Січеславщини. Отримує шанс здобути вищу освіту. Заочно закінчує інститут інженерів транспорту (ДІІТ) за спеціальністю «автоматика, телемеханіка, зв’язок» і йде працювати інженером на завод шахтної автоматики. Береться за перо з бажанням осмислити і завершити сюжети, розпочаті ще у таборах. Цей період з життя письменника згадує професор Ізмаїльського державного гуманітарного університету Галина Райбедюк у своїй статті «Єднаймося! Нас ще багато!: уроки січеславського праведника».

Починається творчий шлях Миколи Гавриловича. Пише новели, повісті, роман про геологів, але після чехословацької революції Дубчека його публікації призупиняють та оголошують націоналістичними.

12 лютого 1959 року письменника було реабілітовано. Однак публікуватися починає лише за часів незалежної України. За радянської пори твори не могли бути оприлюднені з огляду тематики, світогляду і життєвої позиції автора. Він не вписувався у рамки того часу зі своєю ідеєю збереження та обстоювання української духовності від нещадного тиску тоталітарної системи.

В кінці вісімдесятих років минулого сторіччя Микола Гаврилович приєднується до політичної партії Народний рух України і веде агітаційну роботу за незалежність рідної країни, за що у 2009 році  нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А за висвiтлення Голодомору - орденом «За мужнiсть» III ступеня (1999).

У 1996 році на сторінках журналу «Борисфен» виходить друком новела «Сумна пісня про корову», завдяки чому в наступному році стає лауреатом літературної премії імені Олеся Гончара. У 2005 побачили світ книги «Приносини часів смутенних» та «Динозаври», через рік - лауреат премії імені

Валеріана Підмогильного в номінації «Проза». У тому ж 2005 році стає членом Національної спілки письменників України. З 2009 по 2011 рік окремі глави видань можна було почути в ефірі дніпропетровського обласного радіо у виконанні автора; побачити на сторінках періодичних видань скарби нашої міфології та історії від найдавніших часів з під його пера.

До кінця життя Микола Гаврилович співпрацював із національно-демократичними партіями та об’єднаннями, брав активну участь у боротьбі за національні, політичні та громадянські права українського народу. Не стало письменника на 89-му році життя, 4 червня 2012 року. Та завдяки зусиллями сина, Мирослава, його творчість живе. Були перевидані книги «Приносини часів смутенних» (2012) та «Динозаври» (2013). Також світ побачив такі збірки, як «Нариси з історії України, від прадавніх літ до сучасності. Буквар патріота України. Публіцистика» у 2013 році та «Людина людині – вовк!» у 2014. Це – логічне завершення Невидайлового чотиритомника.

Немалу роботу зі збереження життєвого і творчого доробку поклала на свої плечі Верхньодніпровська центральна районна бібліотека, відкривши при собі літературний музей «Слово Верхньодніпров’я» в 2016 році. Всі, хто згадують життя і творчість письменника, розкривають своє відношення до нього, наголошують, що цю людину даремно мало хто знає. Його творчий спадок повинні вивчати у ВУЗах.

В матеріалі використані фото з ресурсу: http://lib.idgu.edu.ua/raybedyuk-halyna-bohdanivna/ та з архіву Павлоградської ЦМБ.
Фото титула: https://ukrainianvancouver.com/mykola-nevydailo-essays-on-history-of-ukraine-from-ancient-times-to-modern-days/