Як відправляли Гагаріна у космос – розповідь очевидця

Ветеран Байконура, полковник у відставці, колишній інженер КБ «Південного» Володимир Недобєжкін брав участь у запусках усіх космічних апаратів з 1957 по 1986 роки, в тому числі собак Білки та Стрілки, космонавтів Юрія Гагаріна, Германа Титова, Євгена Леонова та інших. Ми зустрічалися з Володимиром Олексійовичем у нього вдома десять років тому – у 50-річницю польоту Юрія Гагаріна у космос. Ветеран-ракетник охоче ділився своїми спогадами про роботу на космодромі та розвиток ракетно-космічної галузі. На жаль, чотири роки тому він покинув цей світ...

Володимир Недобєжкін народився 2 травня 1933 р. у с. Борщове Мічуринського р-ну Тамбовської обл. У 1955 р. закінчив Ростовське вище артилерійське військове училище. Служив у м. Комишин у 23-й ракетній бригаді начальником відділення. З серпня 1957 р. по серпень 1986 р. працював на космодромі Байконур на різних посадах, в т. ч. начальником телеметричної команди, начальником п'ятого науково-дослідного управління (з 1982 р). 1987–2000 рр. – провідний інженер КБ «Південне» ім. М. Янгеля в м. Дніпро (тоді – Дніпропетровську). Лауреат Державної премії СРСР, Почесний будівельник Байконура, заслужений випробувач Байконура. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Леніна, численними медалями Федерацій космонавтики СРСР та України, іншими відзнаками.
 
Для Володимира Олексійовича військова кар’єра ракетника була накреслена мало не з народження. Його батько – кадровий військовий, фронтовик. І Володя не міг не піти по його слідах – отримав погони вже у 15 років. Вступив у перше Московське артилерійське училище, потім перевівся до першого Ленінградського. Там встиг провчитися лише 3 місяці – 18-річного Недобєжкіна серед десятьох відібраних курсантів відправили у Ростов-на-Дону. Хлопці губилися у здогадках, що ж їх чекає попереду. Знали, що в Ростові є протитанкове училище, але ж це – піхота. 

«У нас була думка: всі медалісти, добре служили, і раптом – у протитанкову артилерію, – згадував полковник Недобєжкін. – Приїхали на територію училища: гола казарма, тільки солдатські ліжка. Через два дні оголосили, що ми складатимемо екзамени. Ми й вирішили, що коли не здамо, то нас відправлять назад у Ленінград. Та коли наші роботи перевірили, сказали: «Іспити ви не склали, але всі залишаєтеся тут». Так ми стали слухачами Ростовського вищого артилерійського інженерного училища закритого типу, щойно сформованого на базі колишнього протитанкового. З тих пір слова «секретно» і «надзвичайно секретно» супроводжували мене до самого звільнення з армії».

Діти виросли на Байконурі

– То ви вже в училищі отримували секретну інформацію?

– У Ростові нас учили за програмою вищого навчального закладу. А коли почали викладати спеціальну техніку, ще й німецький ракетний двигун, – ми зрозуміли, до чого йдеться. Це була абсолютно нова техніка, не та, якою користуються артилеристи. Коли потрапили на закритий полігон «Капустин яр», на стажування, вже побачили й ракети. Ми дивувалися: що там робили зовсім інші формування – відділення, команди? Що це за футбольний клуб?

– І куди ви потрапили після навчання?

– Як таких, ракетних військ ще не було. Призначили мене у м. Комишин – у ракетну бригаду, яких на той час було тільки п'ять у Союзі. Називалися ці формування бригадами резерву Верховного Головного командування. Я працював начальником відділення БРК (бокова радіокорекція ракет). Прослужив там рік і сім місяців, коли викликають у відділ кадрів і пропонують поїхати на нове місце. А у мене вже були дружина і півторарічна донька. Я сказав, що не хочу їхати. «А вашого бажання і не треба. Але житла там нема, сім'ю із собою не брати». Ну що ж, я – офіцер, давав присягу. Дружині довелося звільнятися з роботи і їхати з дитиною до своєї матері.

– Яким ви побачили нове місце роботи?

– Голий степ, і тільки у квітні там цвітуть тюльпани – краса! А потім знову сірість: гарячий вітер, пісок. Оселився в офіцерському гуртожитку в солдатській казармі, до місця роботи щодня долав 30 кілометрів. Згодом на станції Тюра-Там із сім'єю зняли мазанку за баснословну на той час ціну – 200 рублів. Коли йшли дощі, зі стелі відвалювалися шматки глини, тому колиску з дитиною накривали фанерою – донька на Байконурі й виросла. Прожили так років зо два. А потім отримали двокімнатну «хрущовку» на двох господарів у військовому містечку. В 1960 році народився син, тільки тоді переїхали в окрему двокімнатну квартиру. На полігоні штатні категорії були вищі за звичайні. Але побут – нікудишній. Молока для дитини нема, чоботи відремонтувати ніде. Дитячого садочка теж немає. Усе це поступово з'являлося. 2 січня 1957 року відкрили першу школу.  Семимильними кроками розвивалася лише техніка. І, насамперед, будували стартовий майданчик. У Комишині зберігалися ракети Р-1 і Р-2 - це прообраз німецьких ФАУ. А тут, на новому полігоні, – зовсім інша техніка.

Це був каторжний труд

– То ми були першими чи німці? Як щодо закидів, що наші в них усе «передрали»?

– Таким, хто таке стверджує, можу відповісти, що вони... (стукає по столу). У нас ракетні розробки проводили ще в тридцяті роки! Перший запуск радянської ракети відбувся у 1933 році. А потім почалася війна. Німців чим били? «Катюшею». А що таке «катюша»? Це реактивний снаряд, тільки на твердому паливі. Але під час війни розробки ракетної техніки пригальмували. Натомість у німців це було поставлено на потік. У 1945 році велика група радянських авіаційних спеціалістів поїхала до Німеччини. Тоді американці вже перевезли до себе Вернера фон Брауна – головного конструктора німецьких ракет, а з ним і провідних спеціалістів, техніку і документи. Поки очухалися, нашим у Німеччині дісталося тільки залишки підбирати. Браун справді видатний розробник техніки, створив ФАУ, щоб швидше вийти з війни. Однак ці ракети недосконалі були. Вони тільки допомогли нам прискорити роботи. Я відповідаю за свої слова, оскільки починав у ракетній галузі з низів. Перші ракети Р-1 і Р-2 – це власне поліпшене виробництво.

 – Розкажіть про Байконур.

– До 1961 року Байконур називався «П'ятий науково-дослідний випробувальний полігон Міністерства оборони СРСР», створювався він для бойових міжконтинентальних балістичних ракет. І все будувалося для того, щоб із Союзу дістати американців.  А після того, як Міжнародна авіаційна федерація зареєструвала космічний політ Гагаріна, закріпилася назва «Космодром Байконур». А насправді Байконур – це глухе село в 300 кілометрах від майданчика. Багато років пізніше Гагарінським стартом стали називати. А був стартовий майданчик № 1 – єдиний в Союзі.

– А яким чином полігон почав слугувати мирному космосу?

– Корольов зумів переконати керівництво: мовляв, усе одно запуск іде, давайте зробимо корисне навантаження – супутник. Завдання супутників були і військовими, розвідувальними, і мирними. Запустили 4 жовтня 1957 року перший супутник, другий – уже 3 листопада, із собакою Лайкою. Часу нам давалося дуже мало, бо часто строки підганялися під якусь дату. Хрущов викликає Корольова: «Треба до 40-ї річниці революції подарунок!» І ми, як ковбасу, супутники випускали. Це був каторжний труд. Робочий день в офіцерів ненормований. Вся техніка нова, в стадії відпрацювання. У пресі писали тільки піднесено, святково. Змогли людям вселити думку, що все дуже просто робиться. Перший загін будівельників висадився на станції Тюра-Там у січні 1955 року, а вже у травні 1957-го відбувся перший запуск! Уявіть собі темп. Молоді офіцери жили в районі технічної позиції в плацкартних вагонах, по двоє в купе. Весь контингент полігону, крім командування, – віком до тридцяти років. І превалювало одне слово: «Треба!» Ми розуміли, що створюємо престиж держави.

– Які безпосередньо у вас були завдання на космодромі?

– Що таке чорний ящик, знаєте? Я займався телеметрією ракети, а під час гагарінського пуску був начальником телеметричної команди, капітаном. Телеметрія і на борту ракети, і на наземному обладнанні стоїть. Результати випробувань завжди записуються, аналізуються. Потім на засіданні технічного керівництва доповідають: ось таке має бути, а ось так було. Спеціалісти починають докопуватися до причини, міняють прилади, це нормальний процес. Бойова обслуга на старті сягала 600 чоловік. Я був у випробувальній частині. 

– Володимире Олексійовичу, про невдалі запуски за радянських часів мовчали...

– Це було у 1960 році. 24 жовтня під час відпрацювання бойової ракети Р-16 сталася аварія. Загинуло близько 90 людей. Про цей випадок відкрито сказали тільки через сорок років. Там же загинув і маршал Недєлін – голова держкомісії. Чимало людей отримали травми, опіки, в тому числі і конструктор Михайло Янгель. Комісія на чолі з Брежнєвим і Гречко (на той час – заступником міністра оборони СРСР) з'ясувала причини: вимагалося скоріше прийняти на озброєння цю ракету, тому вирішили на заправленій ракеті доопрацювати прилади. Відбувся вибух. Це технічна причина, на випробуваннях всяке може бути.

– А що, на випробуваннях нема захисної дистанції для людей?

– Біля ракети всі, як комахи. Хто опинився у тій зоні, тоді так і залишилися там... Звичайно, заходи безпеки відпрацьовуються у таких випадках. Я перебував у іншій частині, але ми знали, що буде пуск. І в цей же день мала бути робота на нашому – корольовському – старті. Дивимося, назустріч санітарні машини – одна, друга, третя... В районі евакуації вогнища горять. Приїхали, а нам черговий каже: «Стався аварійний запуск. Але жодних розмов про це не вести».

– І друзі ваші там були?

– Були. З ким я вчився... (відвернувся і заплакав).

Першого затвердили за день-два до польоту

– Як ви дізналися, що готується перший запуск людини у космос?

– На кожну ракету чи прилад є супроводжуючий документ – паспорт. Одного разу на всіх паспортах на техніку з'явилося: «Годиться для 3КА». Ми запитали: «Що таке 3КА?» Пояснили: це означає, що машина (так ми називали ракети) призначена для польоту людини. Ми ж знали лише: ось прийшли корабель, ракета – треба випробувати і запустити. Безпілотних кораблів-супутників «Восток» запустили п'ять, в т. ч. із собаками: три – в 1960 році та два – у березні 1961-го. Така напружена робота. І лише після декількох вдалих запусків, коли вже все відпрацьовано, прийняли рішення спробувати політ людини. А як розшифровується 3КА, дізнався лише у 2006 році: три К – це Корольов, Келдиш, Курчатов, А – апарат. А взагалі-то, КА – це космічний апарат. За програмою 3КА всі прилади і системи проходили спеціальну перевірку. Якісь зміни підписував лише головний конструктор. Тобто, рівень відповідальності був надзвичайно високий. Потрійний контроль виконувався неухильно. На відміну від попередніх машин проводилися перевірки роботи бортових систем при виникненні можливих позаштатних ситуацій. Вважаю, що «Положення про 3КА», організаційні заходи з посилення безпеки – це результат жорстокого уроку, отриманого 24 жовтня 1960 року і оплаченого багатьма життями.

– Про те, що першим космонавтом стане Юрій Гагарін, коли дізналися?

– Ми знали тільки, що машина готується для людини. Однак допитливість не давала спокою.  Дуже хотілося побачити кандидатів на цей політ, а також героя челюскінської епопеї Миколу Каманіна. Якось у звичайний робочий день, коли я був біля центрального блоку машини, оголосили по гучному зв'язку: «Всім, не зайнятим у роботі, залишити монтажний зал». Це означало, що щось буде не для всіх. А ми трохи відійшли від ракети, розмовляємо – мовляв, у нас є робота. Тут до залу заходять Корольов і група молодих льотчиків нашого віку. Корольов показує їм ракету. Ті дивляться з цікавістю. А ми з цікавістю – на «піддослідних» (так їх називали деякі жартівники в курилці), і думаємо: «Щось вони на героїв не тягнуть»... Тоді ніхто ще не знав, хто буде першим. Цю кандидатуру затвердили остаточно буквально за день-два до польоту на засіданні державної комісії. Юрія Гагаріна запропонував Каманін. Корольов і держкомісія підтримали.

Першим дублером затвердили Германа Тітова. Гагаріну пощастило одному з 3 тисяч – стільки було переглянуто особових справ льотчиків. З них поступово відсіювали, і перший загін космонавтів склався із 20 чоловік. Їм теж не говорили, для чого відбирають, казали: для роботи на новій техніці. А з цих 20 виділили лідируючу групу, куди увійшли Гагарін, Тітов, Нелюбов, Ніколаєв, Биковський і Попович. 

 «Політ нормальний!» 

– Як особисто у вас минув день 12 квітня 1961 року?

– На бортовій машині привезли нас на космодром, вишикували на старті. І ми приступили до звичайної роботи. Не думали, що це надзвичайний день в історії людства. Для нас головним було – зробити бездоганно свою справу. В цей день нічого урочистого не відбувалося. Завдання: заправка, посадка космонавта, пуск. Стріляючий – начальник випробувального управління полковник Кирилов Анатолій Семенович  – в пультовій управління, де стоять два перископи, як на підводному човні. Поряд лежать картка стріляючого, хронометр. Стріляючий подає команди згідно з карткою. А йому звідусіль доповідають про прийом готовності. Звісно, найнапруженішим був час після оголошення півгодинної готовності. Ці хвилини запам'яталися на все життя.

Бункер від старту знаходився десь за 800 метрів. Численна бойова обслуга – біля пультових бункера, куди останніми евакуйовані стартовики. Керує пуском Сергій Корольов. З Гагаріним – позивний «Кедр» – від моменту його посадки на корабель вели перемовини по спецзв'язку голова держкомісії Руднєв, Корольов, Каманін, Попович – позивний «Зоря-1». Говорили, щоб він не хвилювався, що все нормально. На космонавтові були всілякі датчики, і лікарі фіксували по них його стан. За 15 хвилин до старту заступник Сергія Павловича з випробувань Леонід Воскресенський зайшов до нас: «Ну як картинка?» – «Нормальна». І напругу зняв. Кирилов і Воскресенський – біля перископа, починається запуск двигуна. Нарешті – «Контакт підйому!» – ракета спочатку повільно виходить з обійм стартового спорудження, а потім стрімко йде у височінь. Пуск о 9 годині 07 хвилин за московським часом виконаний!

– А коли ж Гагарін сказав своє знамените «Поїхали!»?

– Коли була команда «Є контакт підйому!» і ракета трохи піднялася. А далі ми почули: «Політ нормальний. Двигуни працюють, параметри систем у нормі!» Однак попереду ще три критичні точки. 120-та секунда польоту – відділяються бокові блоки. 150-а секунда – розкривається обтікач, і нарешті відділяється корабель від третього ступеня при виході на орбіту! Радість важко описати! Тепер головне – вдала посадка. Півтори години польоту – ціла вічність!

Поки Гагарін летів, усі залишалися на своїх місцях. Як тільки Корольов отримав інформацію, що Гагарін сів, усі з бункера вибігли з несамовитими криками. Цього відчуття не передати! Ти кілька місяців колупався, щоб підняти людину на орбіту, він зробив один оберт навколо Землі – 90 хвилин – сів. Усе завершилося нормально, і це вперше у світі! Наші танці дикунів тривали, доки начальник управління по голосному зв'язку не дав команду: «Провести на системах завершальні операції». А Сергій Корольов на радощах віддав свою «Побєду», щоб розвезти вже незайняту бойову обслугу по казармах.

– І ніякого банкету не влаштували?!

– Який банкет? Додому після пуску прийшов вичавлений: є сто грамів – випив, нема – не випив. Дружина з роботи прийшла така сама. Вона бухгалтером у фінансовому відділі працювала і знала, чим ми займаємося і чим це пахне. Дружина раділа, що я хоч живий і ще язиком ворочаю.

Величезний труд великої кількості людей

– Після польоту ще бачили Гагаріна?

– Цілий рік його на полігоні не було. Він їздив по країнах – його всюди показували, йому аплодували і так далі. А потім Юрій приїздив на полігон, зустрічався із солдатами, офіцерами. До нього ніхто особливо не ліз – це не прийнято було. Якщо треба автограф – підійдуть, він компанійська людина був. 

– Після Гагаріна ви багато космонавтів у космос відправляли?

– (Сміється) У Вас є енциклопедія космонавтики? Подивіться всіх, хто літав до 1986 року. Вони літали тільки з Байконуру. А я штатний начальник у складі бойової обслуги. Якщо порахувати за списком кількості всіх запусків з Байконуру, то вийде, що взагалі наше управління проводило від 5 до 15 пусків на місяць. А скільки їх було майже за 30 років! 

– Ось у вас ордени. Розкажіть, за що нагородили. Напевно, і за Гагарінський пуск?

– Так. Я в 28 років у мирний час був нагороджений орденом Червоної Зірки! Вручав  Головнокомандуючий ракетними військами маршал К. Москаленко А орден Леніна – за сукупність якихось робіт. Командування не пояснювало. В документі записано: «За виконання урядового завдання». Державну премію отримав у групі 10 чоловік у 83-му році за розробку нової техніки. Вийшло на кожного по 500 рублів. 

– Що ви скажете про закиди, що начебто Гагарін не був першим...

– Такі нісенітниці пишуть майже перед кожним Днем космонавтики. Це все неправда. Я в ракетних військах майже з самого початку. Для того, щоб відправити людину на орбіту, потрібна ракета відповідної потужності. Такою була лише корольовська «сімка» – Р-7. Вона запускалася тільки з першого старту на південному полігоні, і ніде більше. Підготувати і зробити запуск таємно неможливо! Я певен, що ці небилиці поширюються з однією метою – применшити зроблене. За польотом Гагаріна стояли 19 сторіччя, 20-те – десятиріччя праці, світлі голови вчених, конструкторів, виробничників, розробників, випробувачів, будівників полігону і так далі.

І ось уже від першого експерименту прийшли до створення у відкритому космосі міжнародної космічної станції, в якому взяли участь корпорації з 19 держав! При цьому пішов і розвиток інших галузей, космос став необхідним для прикладної і фундаментальної науки. Величезна праця великої кількості людей, величезні кошти витрачені. Цього забувати не можна.

Фото авторки і з архіву В. Недобєжкіна