Устименко (Куделя) Тамара Гаврилівна
Підпільна вчителька Тамара Устименко

Виявляється, в роки фашистської окупації на Амурі (лівий берег м. Дніпра) діяли не тільки підпільники і партизани, а й працювала підпільна школа, історія якої до недавнього часу була абсолютно невідома.

«Не більше чотирьох класів»

Саме такий рівень освіти був залишений для «унтерменшів», чи то пак представників «нижчої раси» на окупованих Третім рейхом територіях. Передбачалося, що для майбутніх остарбайтерів цього цілком вистачить. «Просвіта» домоглася в окупаційної влади розпорядження вести навчання виключно українською мовою.

На Амурі при німцях працювала школа №11 на розі вул. Желябова і Пушкіна в будівлі, відомій жителям як Ательє. Половина дітей в школі була за німців, половина – за «наших», і між ними постійно відбувалися бійки.

У 1942 році група батьків звернулася до вчительок Тамари Гаврилівни Устименко та Варвари Ілляшевської з пропозицією – навчати дітей вдома за радянською програмою. У цій, вельми ризикованій на той час пропозиції, була не стільки політична позиція, скільки цілком прагматичний розрахунок: уже тоді люди виходили з того, що Червона армія повернеться, і замість виконання чорнової роботи на благо «вищої раси» дітям треба буде здавати іспити до радянських інститутів. У підпільну школу набралося близько п’ятнадцяти осіб.

Чи легко було дітям – молодшим школярам дотримуватися конспірації, не привернути увагу по дорозі до підпільної школи, не проговоритися нікому з друзів? Утім, знайомлячись із персоналіями деяких учнів Тамари Гаврилівни, можна зробити висновок, що підбиралися вони не випадково. Володю Панченка, наприклад, вигнали з «легальної» школи після того, як він відлупцював сина поліцая.

Амур був, та й зараз залишається великим селом, і начальником поліції був той самий Андрій Вагнер із місцевих «фольксдойче», який до війни п’ятнадцять років знімав квартиру в будинку Тамари Гаврилівни по вул. Манкевича. І зараз він, як і раніше, заходив у гості – «просто поговорити». Начальник поліції щось підозрював, але зловити вчительку на гарячому йому не вдавалося. Здогадатися, що саме зараз, поки вони невимушено розмовляють, учні сховалися, зачаїлися в шафах і під ліжками, у нього не вистачало уяви.

Слідами слідопитів

Відомості про життя Тамари Гаврилівни довелося збирати по крихтах. У бібліотеці №1 зберігся з 60-х років машинописний альбом «Їх імена в наших серцях» з фотографіями і короткими довідками про учасників районного підпілля:

«Працювала вчителькою. У підпіллі з 1942 року. Член редакційної групи. Зараз Тамара Гаврилівна Устименко – завуч 18 школи».

У спогадах небагатьох, хто вижив, підпільників, опублікованих у книгах літописця амурського опору Володимира Дубовика, про вчительку – лише лаконічна згадка в списку членів редакційної групи, куди її привела колега, Варвара Ілляшевська. Робота в редакційній групі передбачає безименність: на підпільних листівках не ставилися прізвища авторів і редакторів. Але згодом, після провалу організації та арештів більшості учасників, ця анонімність врятувала їй життя.

У колишньому Будинку піонерів Амур-Нижньодніпровського району також зберігся рукописний альбом, зворушливо підписаний «9-А – героям підпілля». Колись таку роботу зі збирання та збереження історичний пам’яті вели піонерські гуртки при кожній школі. Є в ньому і сторінка «Розповідь підпільниці Устименко-Куделі Т.Г.» Завдяки роботі безіменних піонерів-слідопитів 1960-х років вдалося дізнатися її передвоєнну біографію (працювала вчителем біології та завучем СШ №68) і перелік нагород: медаль «За бойові заслуги», «За доблесну працю», ювілейні медалі.

Але справжня удача чекала при роботі з неопублікованим рукописом Володимира Дубовика «Записки документаліста»: виявилося, легендарний амурський краєзнавець спілкувався з Тамарою Гаврилівною і записав її детальні спогади. Члени редакційної групи підпілля – вчительки Тамара Устименко і Варвара Ілляшевська, дев’ятикласниця Галя Андрусенко та інші – не тільки писали листівки, а й поширювали їх у навколишніх селах, куди ходили під приводом вимінювання продуктів.

Голос із минулого

«Вибираємо двір з небагатих, де відчувається відсутність чоловічих рук. Просимося заночувати. Як правило, не відмовляють. Увечері в хаті розмови одні: що чути в місті? Де наші? За бесідою придивляємося до господині. А на стінах фотокартки: все сімейство там, і чоловіки, і хлопці. А в хаті ж їх немає: значить, на війні. Значить, господиня чекає з війни  свого чоловіка, своїх синів, чекає повернення наших, значить – наша.

Вранці зберемося йти далі. І як би між іншим говоримо, що йшли степом і знайшли в бур’яні листочок, а там все написано – і де наші, і як справи на фронті, і залишаємо цей листочок. Увечері знову вибираємо, де заночувати ... Буває, через місяць або два знову йдеш цим же селом, і знову заходиш до цих же господарок. Знову ті ж розмови. А вранці господиня і питає: «Тамаро Гаврилівно, а чи не знайшли ви випадково в степу ще такий листочок?» Вони, ці прості люди, і мудрі, і надійні. Жодного разу нас старостам або поліцаям не видали».

Як пише дніпровська краєзнавиця Наталя Захарівна Лутченко в монографії «Підпільна організація Амур-Нижньодніпровського району», в редакційну групу входило близько 10 осіб. Перші листівки, в тому числі «Звернення до німецьких солдатів», писалися від руки, потім Галя Андрусенко, яка працювала в канцелярії вагоноремонтного заводу, набирала їх на друкарській машинці. Це було ризиковано, адже кожна машинка має свій почерк. Зрештою, машинку з канцелярії ВРЗ підпільники поцупили.

Редакційна група під керівництвом комісара підпільників Олександра Корніленка збиралася в будинку Ілляшевської – №5 по вул. Червоноармійській (нині – Просвітянська), обережно озираючись на будівлю через дорогу, в якій нині розташований невинний райсоцзабез, а в роки окупації була районна поліція. Тут, під носом у поліцаїв, друкували по 3000 листівок.

«Збережи моїх дітей»

Коли в грудні 1942 року на Амурі почалися арешти, Тамара Устименко попросила сусідку і матір своєї учениці Марусю Дядюшкіну: – Якщо мене візьмуть, збережи моїх дітей, поки наші прийдуть.

23 лютого 1943 року після тортур були розстріляні амурська героїня Галя Андрусенко та інші члени редакційної групи. Загинули в гестапо красуня Варвара Ілляшевська та її коханий – Олександр Корніленко. Однак, ніхто із соратників на допитах не назвав імені Тамари Устименко. Лише параліч половини обличчя – слід постійного нервового напруження – залишився у неї з цього страшного періоду.

Після війни Тамара Гаврилівна працювала в тій самій школі 18, де при німцях розташовувалася одна з поліцейських ділянок.

– Вона була дуже спокійна, як завуч, ніколи не сварилася, не підвищувала голос. Женя, її син, у школі ніколи не називав її «мама», – згадував один із колишніх учнів школи №18, випускник 1954 року, академік Володимир Семенович Козир. – Але про її участь у підпіллі ми нічого не знали.

Чому? Нинішньому поколінню вже важко зрозуміти значення рядка в анкеті «була на окупованій території», але саме він перешкодив Тамарі Гаврилівні отримати звання заслуженого вчителя. А участь у підпіллі, більшість учасників і свідків роботи якого загинула, потрібно було ще довести, зазнавши цинічно-бюрократичних запитаннячок: «Якщо ви підпільниця, то чому вас не розстріляли?»

Як дико контрастувало подібне ставлення з офіційним радянським «ніхто не забутий, ніщо не забуте!» Адже ця розмова відбувалася в 1950-ті роки, коли покоління ветеранів війни було не тільки живе, але ще навіть не встигло постаріти, і пильним чиновникам, які відсиділи в тилах, за подібні слова цілком могли заїхати в обличчя. За пильністю можновладців явно відчувався страх перед непокірними людьми, які мали досвід підпільної боротьби з потужним військово-поліцейським режимом та ще й включилися в неї без вказівки зверху.

Не в останню чергу, завдяки невтомній праці Володимира Дубовика набагато раніше невідомі герої підпілля, як і загиблі, отримали запізніле офіційне визнання. До 40-ї річниці Перемоги за свою діяльність у підпіллі Тамара Гаврилівна була нагороджена орденом Вітчизняної війни II ступеня. Підпільна вчителька померла в 1999 році.

За матеріалами, зібраними Володимиром Дубовиком,
Наталією Лутченко та піонерами-слідопитами АНД району.