«Залізна лихоманка» у Кривому Розі

Пошуки залізорудних покладів

Криворожанські небеса,
як суміш сурика з вохрою.
В траві, напудреній рудою,
рудіє йодиста роса.
                                            Олександр Зайвий

Мальовничі краєвиди та родючі землі криворізьких степів завжди приваблювали людей та заохочували до занять землеробством, скотарством і рибальством. Таке розмірене життя на Криворіжжі продовжувалося з часів скіфських племен, козацьких зимівників, панських сіл і  поселень колоністів до останнього десятиріччя ХІХ століття. І лише відкриття багатих родовищ залізної руди та початок їхнього промислового видобутку розбурхують тихе життя степового містечка.

Геологічні дослідження мінеральних багатств Криворіжжя науковцями та фахівцями розпочалися вже в середині XVIII століття. Наприкінці 1773 року академік Й.А. Гюльденштедт оглянув береги Інгульця і Саксагані в околицях слободи Кривий Ріг і згодом опублікував результати своїх спостережень. Покладів залізної руди, про існування яких він почув під час перебування на Кавказі, Гюльденштедт не знайшов, хоча описав розробки азбестового сланцю. Першовідкривачем родовищ заліза на Криворіжжі став В. Зуєв, який побував у цих краях у 1781 році. У «Мандрівних нотатках Василя Зуєва від Санкт-Петербурга до Херсона» вперше в науковій літературі відображено наявність «залізного шиферу». Це повідомлення зацікавило князя Григорія Потьомкіна і він у 1787 році відрядив на Криворіжжя професора М.Г. Лєванова для докладних розвідок. Крім руди М.Г. Лєванов знайшов кам’яне вугілля, мінеральні барвники, мармур та інші корисні копалини. Пізніше дослідження криворізького регіону проводили й інші фахівці: академік П.С. Паллас, гірничий інженер В. Ізмайлов, експедиція унтер-шихмейстера П. Кульшина, геолог В. Піленко, професор Санкт-Петербурзького гірничого інституту М. Барбот де Марні, військовий інженер А. Шмідт. Всі дослідники у своїх працях відзначали великі запаси залізної руди, граніту, вапняку, вугілля, мармуру, але далі загальних питань геології справа не зрушила. І лише надзвичайна завзятість ентузіаста рудних розробок на Криворіжжі Олександра Поля призвела до початку промислового видобутку залізних руд.

Першопроходець

«Запасы руд можно считать неисчерпаемыми»
З листування О.М. Поля з Міністерством державного майна (лютий 1876 р.)

Поміщик Верхньодніпровського повіту Олександр Миколайович Поль, будучи високо освіченою людиною, активно займаючись господарською та громадською діяльністю, знаходив час для наукових пошуків у галузі геології, мінералогії та археології. Результатом його археологічних розвідок став музей старожитностей, загальна вартість якого, за оцінками фахівців, сягала декількох сотень тисяч рублів і який з часом став основою музею ім. О.М. Поля в м. Катеринославі.

Результатом його геологічних розробок стає відкриття та початок промислового видобутку залізорудних скарбів краю, що дало могутній поштовх для розвитку Криворіжжя як потужного індустріального центру регіону.

З 1871 року, не отримавши підтримки урядових кіл, Поль організував систематичні розвідки залізних руд у Криворізькому басейні власним коштом, витративши на всі дослідження, якими займався впродовж усього життя, 200 тисяч рублів. Взимку 1872 року він їде за кордон – до гірничорудних регіонів Франції, Італії, Швейцарії, Німеччини. У Фрайберзькій гірничій академії в Саксонії його коштом роблять аналіз привезеної ним «криворізької» породи. Результати були приголомшливі. Поль запросив приїхати на криворізькі родовища німецького гірничого інженера Штрипельмана, який в 1872 році знайшов тут поклади руди з вмістом заліза до 70%. За результатами своїх досліджень Штрипельман пише книгу «Геологія і геогностичні описи Криворізьких рудних родовищ» і видає її в Лейпцигу, після чого Поль перекладає її російською і видає власним коштом у Санкт-Петербурзі. 

20 лютого 1881 року уряд імперії нарешті прийняв рішення про початок будівництва Криворізької залізниці, яка з’єднувала Донбас із Кривим Рогом, що зробило реальнішою перспективу видобутку залізної руди. Але перший потяг прокотився по коліях залізниці тільки 18 травня 1884 року.

Плани Поля щодо промислового розвитку регіону були «наполеонівськими». Щоб отримати право на розробку знайдених родовищ, Олександр Миколайович купив місцину під назвою Дубова Балка й орендував землі з покладами руди у місцевої громади на 99 років – найдовший термін оренди в імперії. 1873 року Поль почав зводити в Дубовій Балці власну садибу, яка зберіглася донині, та продовжує розвідки покладів руди.

Зі спогадів відомого геолога та послідовника О.М. Поля Мартина Шимановського: «Заручившись зібраним таким чином геологічним матеріалом, а так само і результатами хімічних аналізів, зроблених в авторитетних лабораторіях, Поль взявся за виконання другої частини своєї задачі – пошуку необхідних для справи капіталів. Отут і почалися ті труднощі, які могла б з успіхом перемогти лише людина з такою непоборною енергією, якою був обдарований О. Поль. У Росії, незважаючи на найщиріше бажання й численні спроби, Поль зустрів інертне, а часом навіть вороже, ставлення до справи. Його вважали мало не божевільним, і майже ніхто не хотів і пальцем поворухнути через пропоновану нову справу, в майбутнє якої ніхто не вірив. Довелося мимоволі звернутися за допомогою до чужих. Поль звернувся до французів, де йому і вдалося утворити ядро компанії, до якої потім долучилися й деякі російські капіталісти».

Наприкінці лютого 1881 року О. Поль із групою французьких підприємців заснував «Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд» зі штаб-квартирою у Парижі. 

У тому ж 1881 році, за активної участі О.М. Поля, французьке  «Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд» відкрило першу в басейні Саксаганську рудню. В травні почався видобуток руди. Зі звіту О.М. Поля в Париж: «З рудні «Саксаганської», що в Дубовій балці, за 1881 рік видобуто 555 тис. пудів руди. Ціна за пуд становила 2 копійки. Руду купує лише одне «Новоросійське товариство Юза». Основний і єдиний вид доставки – коні й воли. Відстань від Кривого Рогу до заводу понад 400 верст. Для покриття боргів продавати в мене вже нічого». Того ж року акціонерне товариство розпочало активну скупку і оренду нових рудоносних ділянок і розвідки.

«Залізна лихоманка»

Пустих порід – понад раїни,
Сади вздовж Саксагань-ріки.
Руда і сталь – могуть країни,
Усе це разом – рудники.
                                                            Борис Жуковський

«Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд» протягом 4 років було монополістом із видобутку руди в Кривому Розі. Але вже у 1885 році «Новоросійське товариство Юза», яке було головним споживачем криворізьких руд, вирішило розпочати власний видобуток. Товариство придбало рудоносну ділянку і відкрило рудник «Лихманівський». Інші промисловці теж виявили цікавість до мінеральних багатств краю – кількість компаній, які прагнули включитися в освоєння залізорудних надр Криворіжжя, значно збільшилася. Новостворене «Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство» (об’єднання Варшавського «Кокеріль» і бельгійського «Рау») орендувало  рудоносні ділянки та почало будувати металургійний завод для переробки криворізької руди, який почав діяти в 1889 році.

Цього ж, 1885 року, «Товариство Брянських металургійних заводів» взяло в оренду 2 ділянки для видобутку руди. У 1887 році воно відкрило поблизу Катеринослава завод для її переробки, а у 1888 році почало розробки на нових рудниках «Божедарівському» та «Кореницькому». В наступні роки запрацювали рудники С. Колачевського, товариства «БКД», Пужмерський і Харченківський Брянського і Нікополь-Маріупольського металургійних товариств, Рахманівський Криворізького товариства, Сухобалківський Брянського гірничопромислового, Божедарівський і Тернівський Російсько-Бельгійського металургійного товариств. Видобуток на власних ділянках здійснювали навіть криворізькі землевласники Ю. Галковська, М. Ростковська та інші.

Штольні рудника Кочубеївського стали декорацією для нового 
українського фільму «Червоний», прем’єра якого відбулася в 2017 році.
У фільмі він виконував роль рудника десь у ГУЛАГу.

В умовах «залізної лихоманки» посилювалась  конкурентна боротьба і спекуляція – за шалені гроші у селян скуповувалися і перепродувалися великі земельні ділянки. За три десятиріччя вартість землі зросла у 30 разів. Ділянки, які у 1864 році продавалися за 10 крб., у 1895 – вже за 300 крб. І це без підтвердження про наявність в ній покладів залізної руди. Відомі випадки запеклої боротьби за окремі земельні ділянки між акціонерними товариствами та поміщиками. 

У той же час, витрачаючи величезні кошти на придбання рудоносних земельних ділянок, власники іноземних компаній практично не використовували технічного обладнання, технологічний процес був примітивним і важким для робітників. Видобуток проводився відкритим способом за допомогою плугів і кінської тяги, скельні породи та руда подрібнювались ручним буром, свердловини підривалися порохом. Транспортування видобутої руди на поверхню здійснювали місцеві селяни на грабарках, а подекуди – ношах і тачках.

Перший паровий підйомник з’явився на Саксаганському руднику в 1887 році. За ним послідували й інші рудники – механізовувались різні технологічні процеси – підйом і навантаження, транспортування, буріння.

Споживачами криворізької залізної руди були завод Д.О. Пастухова, Варшавський сталеливарний завод, заводи Гілленшмідта і Дмітрієва-Байдукова у Тулі. На початку 1889 року «Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд» оголосило про початок будівництва першої доменної печі власного чавуноливарного заводу поблизу села Гданцівка, що започаткувало нову для Криворіжжя галузь – металургійну. У березні 1892 року завод почав діяти і вже до кінця року виплавив 395 845 пудів чавуну.

У цей час почала поширюватись думка про виснаження рудних покладів Криворіжжя. Але її спростував відомий геолог Мартин Шимановський, який визначив розвідані запаси у розмірі 700 млн. пудів. Його стаття «Криворізькі поклади залізних руд і їх розробка» подає короткий огляд історії відкриття руд, внеску О.М. Поля в їх розвідку та розробку, а також на прикладах роботи акціонерних товариств показує великі перспективи, які відкриваються перед Кривбасом.

Тим часом продовжувалось будівництво Саксаганської гілки залізниці від станції Роковата до рудника С. Колачевського та, згодом, далі до станції Любомирівка.

Перший видобуток руди підземним способом було здійснено «Акціонерним товариством Криворізьких залізних руд» на руднику «Руднєв» у 1895–1898 роках. Глибина шахти складала 19 сажнів (40 метрів). З цього часу й інші рудники поступово почали переходити на підземний спосіб розробки рудних покладів.

Наприкінці ХІХ століття обсяг криворізької руди складав 42,8% загально-імперського видобутку. В 1897 році Кривбас вийшов на перше місце в Російській імперії за видобутком руди, випередивши Урал та інші центри. Всі 19 металургійних заводів півдня, крім Керченського, використовують майже винятково криворізьку руду. В наступному, 1898 році, видобуток уже випереджав попит внутрішнього ринку, й постало питання про експорт криворізької руди. Це питання обговорювалося на 23-му з’їзді гірничопромисловців Півдня Росії. 

До 1899 року власники рудоносних земель не сплачували податків земству, посилаючись на відсутність відповідного закону. Тільки у вказаному році Сенат видав указ, згідно з яким земствам надано право стягнення податків у випадку, якщо руда видобувається і приносить власникові прибуток.

Вони діставали «добро»

Шахтер в шахту спускается –
С белым светом прощается:
Прощай, прощай, белый свет, 
Возвращусь я или нет?
                                                 (народна частівка)

Значне збільшення обсягів видобутку руди спричинило підвищений попит на робочу силу. З іншого боку, збідніли селяни з сусідніх губерній і повітів прибували до Кривого Рогу з надією знайти роботу та мати добрі заробітки. Але не всім це відразу вдавалося. Велика кількість людей, не маючи грошей навіть на харчування, перебувала в місті в очікуванні пропозицій роботи. Саме для таких прибульців повітове земство 24 травня 1896 року відкрило лікарняно-продовольчий пункт, де за низьку плату люди мали змогу харчуватися.

Умови праці перших гірників були дуже складними – все ще залишалося багато важкої ручної праці, після підриву руди гази та рудниковий пил тримався в повітрі забою годинами. Як зазначав лікар Д. Нікольський, який обстежував умови праці робітників рудників, люди вкрай виснажені, а більшість – з надірваними силами. Число захворювань – значне, переважно розтягнення жил на ногах і туберкульоз. 

Тому керівництво великих рудників було змушено звернути увагу на побутові умови та медичне обслуговування робітників. Так, Новоросійське товариство запровадило обов’язковий попередній огляд лікаря при прийнятті на роботу. У 1897 році всіх працівників рудника було переселено із землянок до більш комфортних казарм, обладнано приміщення їдалень і покращено санітарні умови. Пристойні умови для робітників були створені на руднику С.М. Колачевського: для робітників побудовано 6 гуртожитків на 500 чоловік; для гірничих майстрів зведено 12 сімейних двоквартирних будинків; інженерно-технічні працівники жили в трьохповерховому будинку. В будинках була вода, світло від власної електростанції, газ, а квартплата складала 20 копійок на місяць. Робітники харчувалися у великій їдальні, розрахованій на 1000 місць, яка у вихідні та святкові дні перетворювалась на театр, де часто гастролювали артисти. Харчі для їдальні постачалися з власних полів і молочної ферми. Крім того, з часом було збудовано школу на 50–60 учнів із безкоштовним навчанням, лікарню, бібліотеку, лазню. На 25 рудниках гірники були застраховані в різних страхових товариствах і у випадках каліцтва їм сплачувався 1500-кратний денний заробіток. У разі смерті робітника на гірничих роботах, його сім’я отримувала страховку в розмірі 1000-кратного денного заробітку. Однак рудопромисловці висловлювали невдоволення роботою приватних страхових товариств, які, стягуючи надто високу платню, доволі неохоче сплачували страховки, нерідко лише після втручання судової влади.

Робітники були з місцевих жителів, селян довколишніх сіл і приїжджі з інших губерній (головним чином, з Київської, Черкаської, Чернігівської, Орловської, Тамбовської), яких рудники приваблювали порівняно високими заробітками – від 50 копійок на день узимку до 1,5 ріблів улітку. Заробітна платня робітника була підрядна, при цьому місячний заробіток коливався від 15 до 25 рублів. На усіх рудниках, за винятком рудника Колачевського, гірники харчувалися за власний кошт. Вартість харчування одного робітника складала 6–7 рублів на місяць, чорнороби ж харчувалися вдвічі гірше – лише на 3–4,5 рублі.

Кривий Ріг – це не лише рудники

«Залізна лихоманка» не лише пробудила земні надра Криворіжжя до нового життя, але й докорінно змінила тихе життя степового містечка Кривий Ріг. Як зазначає путівник початку ХХ століття «По Екатерининской железной дороге», «заселение местности совершилось с необычайной быстротой, и там, где раньше изредка можно было видеть среди зелени дубов или верб соломенную крышу крестьянской хаты, теперь, словно по манию волшебника, наряду с грандиозными горнозаводскими сооружениями возникли княжеские дворцы. М. Кривой Рог, раньше ничем не отличавшееся от заурядного малорусского селения, в течение нескольких лет обратилось в бойкий городок, который по благоустройству, торговым оборотам и обилию жизни далеко оставляет за собою заурядный уездный город». 

На початку ХХ століття у Кривому Розі та його рудному районі вже нараховувалось 79 рудень, які належали 35 фірмам із переважно іноземним капіталом, 4 чавуноливарні заводи, механічний завод, фабрика фарб, пивоварний завод, 5 лісових пристаней і 3 лісових склади, 2 парових млина, олійниця, 256 торгових закладів, 3 фотосалони, 2 аптеки та 8 аптечних магазинів, 11 лікарень на 116 ліжок, 25 приймальних покоїв на 80 ліжок. Лікарняна допомога здійснювалася на 44 рудниках. У 1899 році на рудниках Новоросійський, С. Колачевського, Брянського товариства вперше запроваджено народні читання з «тіньовими картинками». Працювало відділення комерційного банку та нотаріальна контора.

На всій території гірничого краю розкинулася мережа торговельних закладів із кількох сотень магазинів, крамниць і складів. Головні торговельні вулиці того часу – Поштова, Базарна, Миколаївська та Верхньобазарна – тут торгували всім потрібним для населення – лісом, кам'яним вугіллям, хлібом, сіллю, рибою, м'ясом, ковбасами, фруктами, городиною, тканинами, одягом, взуттям, металевими виробами, грамофонами, велосипедами, пивом, вином, горілкою та іншими товарами. В Кривому Розі та Веселих Тернах щорічно відбувалося кілька великих ярмарок.

Освітою дітей службовців, робітників та інших містян на Криворіжжі опікувалися 17 початкових шкіл, однокласна земська школа на 200 учнів, у Довгинцевому – залізнична школа-церква, де навчалося 250 учнів, комерційне та сільськогосподарське училища. У Кривому Розі та Веселих Тернах, які були волосними центрами, діяли 4 приватні єврейські школи.

Промисловий видобуток залізної руди значно покращив медичне обслуговування мешканців містечка Кривий Ріг. Наприкінці ХІХ і початку ХХ століть було створено достатньо ефективну систему охорони здоров'я, запроваджено посаду дільничних лікарів. Відбулось розширення мережі лікувальних закладів, велось будівництво великої лікарні на  кошти рудопромисловців, які виділили 25 тис. карбованців. Організовані лікарні у всіх волосних центрах Кривбасу: Веселих Тернах, Лозуватці, Кривому Розі, Широкому, Шестерні, Миколаївці, Златоустівці. Плата в усіх лікарнях була відмінена, що значно скоротило захворюваність серед населення і збільшило розрив між смертністю та народжуваністю. На великих рудниках діяли 10 лікарень на 126 ліжок, одна лікарня використовувалась гірниками спільно з Гданцівським чавуноливарним заводом.

Про душі селян і робітників піклувалися релігійні установи та їхні служителі. Наприкінці ХІХ століття на Криворіжжі налічувалось 8 православних храмів і 4 православних молитовних доми. У Кривому Розі та Веселих Тернах діяли і єврейські молитовні доми. Головною серед православних церков була Миколаївська, яка була й першою церквою на Криворіжжі, спочатку дерев'яною, а з 1863 року – кам'яною. Храм був однонефним, хрестовокупольним, зі скороченими крилами, з одноярусною дзвіницею над прямокутним притвором. Висота в хресті досягала 28 метрів. У штаті храму налічувались двоє священиків, один диякон та двоє дяків. 

Коштом численної єврейської громади Кривого Рогу в 1899 році було зведено нову будівлю синагоги, однієї з найкрасивіших на Півдні Росії. Газета «ЮГЪ» від 1 листопада 1899 року пише про цю подію: «Здание синагоги возведено в центре местечка, на гористой местности. Оно сделано из жженого кирпича, двух-этажное, с двумя куполами на манер кирхи, отмечается наружной красотой и особенностью вместить 500 человек. Для женского пола устроены хоры. Говорят, одна наружная отделка синагоги обошлась в 30 тысяч рублей. Но общество предлагает внутри украсить синагогу подобающей святыней, что обойдется в 20 тысяч рублей. В санитарном и пожарном состоянии здание не оставляет желать лучшего. Таким образом смело можно сказать, что вряд ли в  любом провинциальном городе найдется такая синагога».

Чутки про швидке збагачення на видобутку залізної руди поширювались блискавично. Кривий Ріг заполонили ділки і авантюристи у надії на великі прибутки, що спричинило підйом цін на квартири та будівлі в 6–7 разів. Про порядок в містечку дбали пристав з урядниками, земський начальник, сотня донських козаків, двоє жандармських офіцерів. Сільська управа змушена була виділяти значні суми на утримання офіцерів сотні та жандармів, відшкодовуючи їм квартирні витрати.

Початок нового століття приніс у Криворізький басейн промислову кризу 1901–1902 років, яка спричинила поступове згортання виробничої діяльності, а згодом, майже повне припинення видобутку. Це був кінець «залізної лихоманки», за словами Мартина Шимановського: «…це вдихнуло промислове життя у глухий до того куточок землі, дало, з одного боку, прибуток уряду, з іншого – шматок хліба тисячам робочого люду». 

Попереду було піднесення рудовидобувної промисловості Кривбасу 1910 року та пожвавлення життя містечка Кривий Ріг.