Орлівщина. Від запорозького зимівника – до курорту

У селі нині дві школи. В одній здобувають повну середню освіту, а в мікрорайоні Раківка існує Орлівщинський НВК – тут організували й дошкільну групу. А дитячий комунальний дошкільно-навчальний заклад «Веселка» в центрі села нараховує 150 малят. 

Село – курортне. У цьому його специфіка. Рекреаційних зон багато. Бази зараз приватні, не державні. Вони склали із сільрадою договори про оренду землі. Це – дитячі табори, бази відпочинку, відомий на всю Україну санаторій «Новомосковський». Усього нараховуються десятки баз разом із оздоровчими таборами. Хоч це й менше ніж у радянський час. Але все одно цифра справляє враження.

Відбудований Покровський храм існує в селі з 1998 року. Він височить біля сільради, в зручному місці біля перетину доріг. Збудований в українському стилі. Привертає увагу оригінальна дзвіниця – такої ніде не доводилося бачити.

Зимової пори, коли храм обігріти складно і дорого, служби правляться в підземному храмі, який обігріти легше. Тут по-домашньому затишно – українські рушники (зняті лише в період посту), під ногами саморобні ряденця. 

Історик Олег Володимирович Різниченко – вчитель творчий, енергійний, компетентний, захоплений своїм предметом – історією. Він розповідає: – Краєзнавчий музей при школі зареєстрований як музей при закладі освіти. У музеї три краєзнавчі напрямки – історія села, історія школи й етнографічний напрямок «Бабусина світлиця».

Олег Різниченко викладає в школі з чверть століття. З його ініціативи з 2002-го вчителі й учні почали збирати експонати для музею. Серед виставленого – величезна ложка або, по-місцевому, довбанка. Її виготовив ще прадід учителя Семен Прокопович, який сам різьбив такі вироби з дерева. Довбанкою можна було забратися в піч, де стояла велика макітра на велику родину. Нею можна було помішати в макітрі чи дістати з неї їжу. 

А ще вам покажуть у музеї старий ціп, ночви і старовинну, сторічного віку, жіночу сорочку. Конопляна сорочка вишита вручну – це був дарунок Одарці Іванівні Росточило від її матері, коли у 1920-х дочка виходила заміж. До музею сорочку принесли правнуки. У невеличкому, але насиченому експонатами музеї розмістили навіть маленьку лаву, на яких колись селяни спали. Тут же місцеві домоткані рядна. Поряд – залишки ткацького верстата.

Чому Орлівщина?

Олег Володимирович подає дві гіпотези назви села. – Наприкінці 17-го століття виник Орлів Кут – поселення, засноване козаком Орлом. Оселився він біля річки Самари, де сходяться зараз Стара Слобода і ріг річки. Оце і є найдавніша частина села. За іншою версією, назва виникла тому, що в цьому ж куті довгий час збиралися орли – вони сиділи на віковічних дубах і соснах. Кутами, до речі, називали невеличкі козацькі поселення. За даними історика церкви Феодосія Макаревського, Орлівщина була відома ще 1675-го року. 

Історія села тісно переплелася з історією розташованого поблизу старовинного козацького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. Спочатку тут знаходилися монастирські пасіки, сади. У 18-му столітті вихідці з Орлівщини доглядали тих старих козаків, які потребували догляду, доживаючи віку в сусідньому монастирі. 

З другої половини 18-го століття кількість населення в селі зростає, і 1770 року рішенням кошового отамана Петра Калнишевського в селі Орлів Кут створюється перша школа церковних співів. 1781 року виникає потреба створити в селі свій власний храм.

А зі зростанням населення виникла потреба перейменувати село в Орлівщину.
 
Колишній хутір Хащівка (нині частина села) першим зустрів визволителів у 1943 році. Тут до війни був колгосп «Червоний ліс». 1953 року хутір став частиною Орлівщини.

Серед фотоматеріалів є цікаві експонати. Ось фото, зроблене на весіллі в повоєнний час. Його передала перед смертю Улита Юхимівна Величко, яка тоді одружувалася. Люди тільки відбудувалися. Вони йдуть колонами, за старим звичаєм проводжають молоду. Повоєнне фото 1947 року увічнило, що всі хаті вкриті очеретом. Учасники весілля несуть дерево з нав’язаними стрічечками з різними побажаннями. Процесія рухається за старим звичаєм з іконами в руках.

Серед найціннішого в музеї – святе письмо, яке принесла до музею дружина вчителя історії. Книгу передала її рідна бабуся. Хоча книжка без палітурки, але, судячи з характеру паперу і літографій, відноситься ще до кінця 18-го століття.

Бережуть пам’ять про партизанів

Фашисти ввійшли в село 20 вересня 1941 року. Тож у музеї віддзеркалено і діяльність місцевих партизанів – довкола Орлівщини ліси, отже, партизанам було де розгорнути свою діяльність. Одна з вулиць села має ім’я місцевого активіста Романа Прокоповича Сербиненка, який був активним учасником партизанського руху. Загін нараховував від 50-ти до 63-х осіб. Коли Сербиненко навідався до дружини, його підстерегли. Під час героїчного захисту він був розстріляний у селі. Вулиця дістала назву 1965 року, до 20-річчя Перемоги. 
Найбільшою заслугою партизанів визнано те, що вони відбили у фашистів близько трьохсот військовополонених біля Знаменівки. А всього нацисти розстріляли протягом жовтня-грудня 1941 року 26 партизанів. Після війни останки героїв звезли до центру села, перепоховали в спільній могилі. 

Серед експонатів музею можна бачити пожовклий лист дружини колишнього директора місцевого колгоспу Павла Зюкіна. У листі до армії вона описує чоловікові, як із сином пережила окупацію. Згодом жінка передала свої листи воєнної пори до музею.

Про те, що в орлівщанських лісах восени 1943 року під час наступу загинуло 300 гвардійців – факт зовсім невідомий. Про це пише лише в газеті «Зоря», № 90 від 8 травня 1965 року генерал-майор у відставці Карнов, командувач 57-ї гвардійської дивізії, яка визволяла Дніпропетровщину. 

Дефіцитний очерет і невільники колгоспу «Воля»

На території села по війні було чотири колгоспи – «Червоний ліс», «Дніпрельстан», ім. Енгельса та ім. Куйбишева. Село звільнили від окупантів у ніч з 21 на 22 вересня 1943 року. А вже 1 жовтня того року розпочав свою діяльність колгосп «Дніпрельстан». У музеї, на щастя, зберігся архів колгоспу. Це перші зведення, списки трудоднів, за які працювали люди, роки народження колгоспників. Писали, на чому могли – здебільшого це залишки пожовклого паперу. Часом – на звороті німецьких документів, що нагадували про недавню окупацію. Тут же – заяви колгоспників.

Для того щоб вижити в той час, треба було лише вступати до артілі, розповідає Олег Володимирович. Голодна зима 1943–1944 років відлунює в заявах колгоспників із проханнями видати, скажімо, родині з п’яти чоловік на місяць хоча б 10 кг зерна і три кг борошна. Популярне тоді гасло «Все для фронту!» закривало долі старих і немічних. Ось заява від 29 січня 1945 року старої 90-річної мешканки Орлівщини Явдохи Бондаренко, 1855 року народження. Вона пише, що перебуває в крайній скруті й просить виділити їй зерна. За рішенням правління їй виділено одноразову допомогу – 6 кг зерна та 5 кг картоплі на місяць. 
Вчитель історії О. Різниченко разом із учнями опрацював ці матеріали і подав до районного конкурсу, розповівши про те, яким же було життя одразу по звільненні, в роботі «Село, обпалене війною». 

У заявах сільчан – живе дихання часу. В одних прохання прийняти до колгоспу й надати хоч якісь продукти харчування – картоплі, олії, борошна. Інші просять виділити… очерет. Виявляється, очерет був колгоспний, і його теж так просто зжати не можна було. 
Ось цікава заява: 

«2 серпня 1945 року

Председателю колхоза «Дніпрельстан» от Дома отдыха им. Петровского.
Просим разрешить нам скосить на ваших полях очерет для покрытия зданий. В дальнейшем наша помощь вам будет полезна. 
Директор Дома отдыха».

На заяві резолюція «Відмовити». Чому відмова? Бо не вистачало очерету перекрити хати всім колгоспникам!

Попри те, що в Орлівщині існувало чотири артілі, колгоспник не мав права вільно перейти з одного колгоспу до іншого, а лише з дозволу голови правління. Це засвідчує довідка колгоспу «Воля» (!) від 1 серпня 1945 року в шкільному музеї. Згідно з довідкою голова не був проти переходу члена колгоспу Тетяни Балагури до сусіднього колгоспу «Дніпрельстан». 

Загинув у Іловайському котлі

У музеї виставлено портрет односельця, нашого сучасника – випускника школи 1993 року Олександра Дмитровича Кушіля, 1978 року народження.

В Орлівщині живуть його осиротілі батьки. Брат теж пішов до діючої армії. Олександр свого часу відслужив в армії, лишився понадтерміново служити за угодою. Перебував у місіях українських воїнів в Іраку, Лівії, і ніхто не думав, що загине на своїй рідній землі. Душа Олександра відлетіла у засвіти під Іловайськом 29 серпня 2014 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня. Похований земляк на місцевому кладовищі. Меморіальна дошка на його честь – при вході до школи. Дружина проживає в с. Черкаському.

Останній з Другої світової

Понад 90-річний Василь Григорович Гезенко був останній по мікрорайону Раківка (а це 17 вулиць) з живих учасників бойових дій. Василь Григорович підтримував зі школою активні зв’язки. Тут його фото в солдатській формі, в якій він приходив до школи.

Коридор школи прикрашений роботами учнів. На стінах – поробки, виготовлені під керівництвом учителів. Представлені гуртки паперопластики, вишивки, соломки. Вчитель образотворчого мистецтва Наталя Сергіївна Мініна навчає дітей секретів творчості. Тут панно, зроблене її вихованцями. Роботи з мукасольки – цим займається вчителька Юлія Володимирівна Різниченко.

Нехай краса заповнює повсякдення дітей.

Фото Дмитра Поліського