Історії старого Амуру: Фотографія з сімейного архіву

Випускну фотографію батько закопав у саду, в залізній бочці, разом із бабусиним годинником 1878 року та дідусевим паспортом. Зараз важко уявити, що вона могла становити загрозу…

– Повз керосинку йтимете, – підказує дорогу до свого будинку Валентина Іванівна. Керосинки – цегляної будки, де колись розливали гас для примусів, – немає вже років тридцять, на її місці лише п᾿ятачок, що заріс бур᾿янами. Але для корінних жителів Амуру вона, як і раніше, незримий орієнтир серед одноманітних заплутаних вуличок приватного сектору. А якщо розговоритися з бабусями, що живуть на цих вуличках, на карті колишнього робітничого селища відкриваються, подібно палімпсесту, і глибші пласти.

У знайомій з дитинства школі №18 – зловісна окупаційна поліція, де господарював Вагнер – німець із місцевих, який до війни жив тут же і знав усіх мешканців, тож приховати щось від нього було не просто. Нині закрита заводська бібліотека – стайня німецьких військ. Після їхнього відступу – суцільний, на все селище, шар попелу, що де-не-де приховує людські кістки. Свіжі могили розстріляних на цвинтарі по вул. Вітчизняній, який нині – просто парк. Незрима зовні прірва, яка надовго пролягла між людьми, тими, хто у війну стояв по різні боки – сусідами, а іноді й найближчими родичами.

Нарешті, ще глибше, за Громадянською війною та робочим підпіллям передреволюційних років, у 1914 році – великий маєток поміщика Бикова, у якого, серед інших, купив ділянку при розширенні селища виходець із Любліна, Лаврентій Григорович Кубіс.

– Наша вулиця Тургенєва була ще до революції. Я це знаю, бо у кожного домовласника, у тому числі й у дідуся, була трикутна печатка з прізвищем та адресою. Тільки наш номер тоді був 9. Всі ці вулиці з самого початку називалися на честь письменників – Некрасова, Грибоєдова, яка зараз стала Гребінки, нинішня Кільцева спочатку була на честь поета – Кольцова, а сусідня Роздільна – Толстовська.

– Валентино Іванівно, а що ви пам᾿ятаєте найраніше?

– Пам᾿ятаю себе з 1940 року, коли народився молодший брат, і ми ходили до мами до пологового будинку 9 лікарні – мені тоді було 4 роки. Пам᾿ятаю тата – він молодим став начальником цеху на «Комінтерні». Раніше працював на «Петрівці», але у 1937–38 роках там були чистки, багатьох посадили, а його, бо з робітничо-селянської родини, лише перевели. Пам᾿ятаю, десь навесні 1941 року, ще війна не почалася, тато привіз додому два мішки крупи, дрова, вугілля, і почав копати у дворі бомбосховище...

– Ваня, ти що?.. Молотов та Ріббентроп підписали договір, війни з Німеччиною не буде.

– Олю, війна буде…

Тільки відправивши в евакуацію останній ешелон із персоналом і обладнанням, начальник електромеханічного цеху прийшов за вагітною дружиною та дітьми.

– На нас чекає завод на Уралі.

– Я нікуди не поїду вагітна. А ти їдь. Ти на керівній роботі, комуніст – тебе першого розстріляють.

Фотографію випускників батько закопав у саду в залізній бочці разом із бабусиним годинником 1878 року та дідусевим паспортом. Тепер важко уявити, що вона могла становити загрозу – але тоді всім було ясно: випускник Ленінградського електромеханічного інституту – керівний радянський працівник, отже, він та його сім᾿я – перша мішень для німців і їхніх поплічників.

Втім, ця обережність Іванові не допомогла.

Вибір братів Кубісів

Ешелон розбомбили під Синельниковим. Іван Кубіс, який вижив, вночі пробрався додому, щоб почути:

– А брат Петро вже служить у німців, комендант над військовополоненими. Якщо він тебе побачить, тобі кінець. Не побачити брата, що повернувся, Петро Кубіс не міг – він жив у тому ж дворі, у другій половині будинку.

– Мені заявити на тебе, чи ти підеш сам стати на облік у комендатуру?

Кланятися окупантам Іван Кубіс не забажав.

– Іди, заявляй.

Поліцейська дільниця знаходилася поряд, у школі №18 на вул. Волоколамській, і за Іваном прийшли вже за дві хвилини. Людина в цивільному добре знала російську мову і зображувала дружелюбність.

– Ти інженер. Іди відновлюй завод.

– Поверніть обладнання, – глузливо запропонував Іван. – А воно вже за Уралом.

– Дійдемо й до Уралу, – не зніяковів німець. – А ти будеш відмічатися в дільниці щодня, інакше – розстріл, а сім᾿ю – до концтабору.

«Віддайте хоч сина»

Навіть в окупації робітники та їхні родичі зі своїми бідами йшли до колишнього начальника цеху. Серед них, у відчаї, свекруха одного з колег по заводу. Невістку та онука забрали німці. Причина проста: євреї.

– Іване Лаврентійовичу, допоможіть їх витягнути!

– Але що я можу, я сам на обліку!

Старенька двоповерхова будівля на вул. Желябова, нині давно закрита, колись була продуктовим магазином, чомусь відомим у народі як «жіночий». Саме там якийсь час тримали заарештованих. Дещо Іван все ж таки зміг. Зібравши золоті прикраси, віддав їх наглядачеві, умовивши відпустити хоча б дитину.

– Батько вночі мамі це розповідав, а я не сплю, все слухаю. Я в дитинстві була допитливою… – згадує Валентина Іванівна.

…Господиня наливає чай і з усмішкою перебирає фотографії дітей і онуків, і не відразу уявляєш собі, що саме в цьому затишному дворі, на звичній з дитинства амурській вуличці відбувалися ці страшні розмови, і саме цю родину теж розколола лінія фронту, що розділяла світ. І тим першим воєнним літом так само шелестіли над головою фруктові дерева, якими рясно обсаджені ці майже сільські, прикрашені різьбленням і цегляним орнаментом будиночки.

– Сливи у бабусі були вже стиглі, коли прийшли німці. Як ми тоді вижили – не знаю. Тато обміняв у селах на продукти бабусину швейну машинку «Зінгер», відрізи матерії, все, що можна було. Син Петра Леонід помер на фронті. Дідусь, Лаврентій Кубіс, знав, що один брат видав іншого, і син-комуніст ходить у заручниках, не витримав цього й у 1943 році помер. Там же, у парку, й бабуся, яка вже у 1947 померла від голоду. Там лежать і німці, і євреї, діти та жінки – розстріляні, бо не хотіли йти, коли німці відступали та спалювали всі будинки, гнали населення. Це було на сусідній вулиці, у мене й досі ці постріли у вухах стоять. Тато, який знав усі підземні комунікації, пішов у люк і вийшов до Дніпра. Тут згоріло майже все, окрім будинку навпроти. Там німкеня жила. Вона вийшла, поговорила з німцями, і вони проїхали мимо. Першої зими по звільненню в цьому будинку й тулилися всі сусіди, серед них і мати розстріляного підпільника Соколова.

…Амурський парк зараз упорядкований, обладнаний лавочками та спортмайданчиком, заповнений дитячими голосами і посмішками батьків-відпочивальників. Але в 90-х стежити за ним не було кому. Один раз на рік ми, тодішні учні школи №18, прибирали в ньому сміття і закопували у велику яму. І щоразу директорка попереджала нас: «Якщо натрапите на кістки, не чіпайте і копайте в іншому місці».

Коли лопата натрапила на камінь, його спершу спробували витягнути. Але камінь виявився частиною склепінчастої кладки. Ми дали йому спокій – склепи та кістки досі лежать там, під новими гойдалками та зеленим листям.

– Вигнали нас через міст, а потім його підірвали. Ми чули цей вибух. У бабусі племінниця жила на Чечелівці і вона нас прийняла. Місяць та 10 днів – наші стояли тут, а німці на правому березі. Водопровід підірвали, а ті, хто мав колодязь, вимагали за воду сірників або солі. Тому ми, діти, збирали на бойні сіль від сала. Там був обстріл, і ми знали: якщо снаряд свистить – то буде недоліт чи переліт. А якщо не свистить, то впаде прямо на нас.

Коли розбомбили кондитерську фабрику, німці дозволили нам набрати бідончик «малясу», з якого робили карамель. Бабуся спекла з нього корж – це було таке свято! А зараз на торт ще подивляться – «Пташине молоко» чи не пташине?

«Тепер можна співати «Катюшу»?

Німці, що відступали з правого берега, знову гнали з собою мирне населення, прикриваючись ним від радянської авіації. З натовпу вихоплювали чоловіків призовного віку та розстрілювали на місці. Втомлені люди прокинулися в степу під Шляхівкою від незвичної тиші і виявили, що конвоїрів поряд більше немає.
– Мамо, а тепер можна співати «Катюшу»? – запитав молодший брат Вітя.

– Можна, синку.

Паростки на згарищі

На заході ще гриміла канонада фронтів, а батьки через силу розчищали завали і відновлювали завод і міст, коли в 1944 р. покоління воєнних дітей вперше йшло до першого класу. Шість класів, поки не відремонтували спалену школу №18, маленька Валя Кубіс та її товариші навчалися у сусідніх СШ №26 та 63, що тулилася разом із дитячим садком по вул. Червоноармійській. Щоб швидше перебратися в «свою» школу, нетерплячі діти допомагали готувати її до відкриття – мили підлогу, наводили останні штрихи після ремонту.

Післявоєнним школярам, які часто не мали ані зошитів, ані книг, можна сказати, пощастило. У ті роки в школі виявилося багато високоосвічених викладачів-євреїв, звільнених із інститутів під час сталінської «боротьби з космополітами» та «справи лікарів». Завучем 18-ї школи була Тамара Гаврилівна Устименко (Куделя) – «підпільна вчителька», яка всупереч забороні окупаційної влади продовжувала навчати дітей «нижчої раси». Вона ж під носом у начальника поліції Вагнера випускала листівки підпілля разом із легендарною Галею Андрусенко. Завдяки їхній праці з випуску 1954 року скромної амурської школи вийшли академік, доцент, два співробітники НДІ – геолог і фахівець із вибухівки, заступник начальника обласного ДАІ.

Жити доводилося у відбудованому гуртожитку заводу, у кімнаті 9 кв. метрів на сім᾿ю з 9 осіб. Але не всі мали й таке житло. Будинок, у якому господиня сьогодні приймає гостей, було відбудовано на місці згорілого вже у 1960-х.

Війна закінчилася не для всіх

Дружина начальника Амур-Нижньодніпровського райвідділу міліції Кислиці, відрядженого на боротьбу з бандерівцями, отримала листа: «Наступного разу отримаєш посилку з головою чоловіка».

Невістці Петра, який був комендантом, вчительці фізики, довелося змінити прізвище з Кубіс на Якимчук. Сам Петро здався і сім років відсидів у таборах, а з братом Іваном не спілкувався до смерті.

Але й на самому Іванові висіло тавро «був в окупації». Нашіптування за спиною «ви Кубісу не довіряйте», закрита кар᾿єра, «а чому його досі не розстріляли?». На відновленому заводі Комінтерну він працював бригадиром чергових електриків і навчав набрану по селах молодь.

І лише у складних ситуаціях, коли не запускався важливий двигун, директор Павловський, незважаючи на цю недовіру, звертався до нього:

– Іване, я прошу тебе як фахівця.

– Пусковий струм у 5–6 разів більший за нормативний, увімкнеш і тут же вимкнеш, – підказував Іван, і примхливий мотор вмикався.

– Не знаю, як це можна було пройти і жити стільки років. Молодим розповідаєш, а вони не вірять. Син мій взагалі про це слухати не хоче… – зітхає Валентина Іванівна, втомлена нелегкими спогадами. Втім, вдячні слухачі у неї все ж таки знаходяться. Після виступу про воєнне дитинство перед вихованцями сусіднього інтернату до неї підійшов один із малюків.

– Бабусю Валентино Іванівно, візьміть йогурт!

– А навіщо ти мені даєш? Це ж тобі дали!

– Ви ж розповідали, які ви були голодні!

Титульне фото: Ленінградський електромеханічний інститут. Випуск інженерів-електриків
 http://www.gazetadp.com.ua/istorii-starogo-amura-fotografiya-iz-semejnogo-arxiva/