Микитин Ріг – Нікополь: з чого починалося місто

Микитин Ріг – історична назва мису, утвореного річищем Дніпра у плавнях неподалік гирла р. Кінської; нині він затоплений Каховським водосховищем, його частина сьогодні існує як мис Нікопольський. Найдавнішу згадку про нього подав у 1594 р. Еріх Лясота, відряджений імператором Священної Римської імперії до Запорозької Січі, котра на той час перебувала в низинах р. Базавлук. Пізніше зазначений у «Книге Большому Чертежу», що була складена на 1627 р. і слугувала в Московській державі за офіційну збірку географічних відомостей, мала кілька редакцій до 1680 р.

Розташування у найвужчій ділянці Дніпрових плавнів, сповнених мереживом дрібних річок і озер, дозволяло облаштувати на Микитиному Розі зручну переправу, що віддавна сполучала суходільні шляхи. Будучи однією з шести «споконвічних» переправ на Великому Лузі (були ще Білозерська, Рогачицька, Носаківська, Кам’янська і Таванська, або Кизикерменська), перевіз на Микитиному Розі з’єднував лісостепову смугу правобережжя Дніпра з Кримом найкоротшим шляхом, який пролягав річковими вододілами. Поблизу нього на момент створення Каховського водосховища існувало три перекати, які впродовж тривалого часу могли використовуватися як броди: Кам’янський (довжина бл. 600 м, глибина до 1, 2 м), Нижньо-Кам’янський (500 і 1, 2 м відповідно), Британівський (поблизу о. Британ; 300 і 1, 1 м) та Білозерський, або Капулівський. За висновком Ю.В. Болтрика, «течія переміщувала ці перекати, змінювала їх параметри і кількість, але можливість переходу [Дніпра] біля Микитиного Рогу залишалася». Такі «потенційні» для будь-якого часу переправи завжди використовувалися у той чи інший спосіб і часто зберігали відносно стабільне населення, що їх обслуговувало, попри такі карколомні події, як, зокрема, монгольське нашестя ХIII ст.

Микитинська переправа набула стратегічного значення в часи українського козацтва, оскільки поблизу неї, у Великому Лузі, впродовж ХVI–ХVIII ст. розташовувалося п’ять Запорозьких Січей. Народні перекази пов’язують назву цього об’єкту з козаком Микитою (у деяких варіантах він зазначений як Циган), котрий влаштував перевіз на дніпровому розі. З огляду на те, що в давнину виникнення топонімів не було наслідком довільної вигадки і завжди пов’язувалося з певними подіями та людьми, можна припускати ймовірність існування реального Микити як основоположника козацької переправи. Саме ж започаткування Микитиного перевозу слід віднести до часів першої Запорозької Січі – Томаківської (бл. 1558 – 1593). Рік згодом по її зруйнуванню Е. Лясота, звісно, зазначив тільки саму назву місцевості (Mikitin Roh), не лишивши згадки про розташовану на ній козацьку переправу, хоча зауважив на іншому боці Дніпра, у Кам’яному Затоні, татарську переправу, що здійснювалася взимку по кризі, а також, що туди татари привозили полонених для викупу чи обміну. Однак зважмо, що в 1593 р., коли війська кримського хана руйнували Томаківську Січ, могла бути знищена й козацька переправа на Микитиному Розі.

Упродовж ХVII ст. Микитин Ріг згадується як окрема місцевість (урочище), на якій час від часу діяла переправа. Її значення, вочевидь, посилилося за Микитинської Січі (1638–1652), що отримала назву від усталеного на той час наймення дніпрового мису. Втім, наприкінці ХVII ст. значення Микитиного Рогу підупало, а функції головної переправи через Дніпро на шляху з Правобережної України до Криму перейшли до Кизикерменського перевозу, розташованого в районі сучасного м. Берислав. Про це свідчать маршрути російських (В. Тяпкін і М. Зотова, 1680–1681 рр.) і українського (І. Биховець, 1704 р.) послів, котрі їхали до Криму через Чортомлицьку Січ і переправлялися на р. Базавлук, прямуючи до Кизикермена, а не на Микитиному Розі. Однак Микитин перевіз продовжував існувати і на початку ХVIII ст., і під час перебування запорожців у кримському підданстві (1711–1733 рр.), отримавши певні гарантії від ханської влади щодо його функціонування. Він же лишився у власності запорожців та після їх повернення до російського підданства у 1734 р.

Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. російське командування розмістило біля Микитиного перевозу окрему заставу. По закінченні війни російський військовий підрозділ залишив Микитинську заставу, натомість у ній з’явився карантин із військовою обслугою та лікарем. Кожен, хто їхав із турецьких володінь через Запорожжя на підросійську територію, мав пробути у микитинському карантині щонайменше 10 днів. На місці колишньої застави незабаром виникла слобода з назвою Микитине, розташована на відстані близько 5 км від Микитиного перевозу і близько 30 км від Запорозької Січі, що на р. Підпільна. Напроти Микитиного, у плавнях, був острів, зручний для постою: «в острове просто Никитиного … для лошадей паша, а для огревания людей дров ест[ь] довольно». Поруч розташована Микитинська коса, на якій документи згадують випас волів. Найближчим населеним пунктом до слободи Микитине був Кам’яний Затон, розташований на іншому боці Дніпра «чрез … плавли … верстах в шести». Тут в 1750-х роках запорожці встановили 16 куренів, 10 кузень і розмістили базар; як свідчить джерело, «в … урочище Каменном Затоне в построенных лавках запорожские козаки … продают сало, пшено и протчая, и шинкуют горелкой, а в хатах продают печеной хлеб, паленицы, в погребах же оные козаки, также и жиды, продают вино виноградное, а в ледниках пиво». 

Торговельне значення Микитиного і Кам’яного Затону в середині ХVIII ст. стрімко зростало, завдяки їхньому розташуванню на Микитиному перевозі. Особливого значення набувала слобода Микитине. У свідченні від 1761 р. йдеться: «оное Никитино есть урочище.., а живут там … хат до 30-ти запорожцов, ради шинкарства»; на 1774 р. зазначено до 20 «жилых запорожских изб.». При таких, здавалося б, невеликих розмірах містечка наявна непропорційно велика кількість шинків, яких на 1770 р. згадується аж 10 одиниць. Дивиною була й «изрядная деревянная церков».

При цьому, сам перевіз із боку Микитиного мав вельми скромний вигляд: тут була лише одна землянка, «а болше ни одного шалаша не находится», як ішлося у свідченні 1754 р. У цій землянці перебував запорозький шафар, який збирав оплату за користування перевозом. Канцелярія микитинського писаря, вочевидь, розташовувалася в Микитиному, як і команда козаків, які підтримували порядок на перевозі. Переправу здійснювали «войсковые запорозские пороны», тобто плоти, що рухалися по простягнутому на інший берег Дніпра канату. Цим прилаштуванням переправляли худобу кримських татар і ногайців, яку гнали з Перекопського степу на українські ярмарки, громіздкі чумацькі вози, наповнені сіллю, купецький крам тощо. Решту засобів переправи складали дуби і човни. Зазвичай, переправа відбувалася таким чином: «перевозят в полую воду сперва на остров, а переехав ево, опять водою, на берег, а летом с того самого острова к Никитину вброд дорога бывает». Узимку, здебільшого, через Дніпро переходили по кризі; коли ж лід був крихким, його прорубували, щоби «прополонить Днепр и зделать дорогу, ездить в лотке». Навесні розливи Дніпра поблизу Микитиного досягали 3 км, що унеможливлювало переправу на «поронах». Єдиними плавзасобами у цей час були дуби та човни.

Запорозьку адміністрацію на перевозі представляли: шафар, котрий збирав плату за переправу і відав господарством Микитиного перевозу, писар, підшафарій і підписарій (станом на 1756 р.). Під їх командою було близько десятка озброєних козаків. Микитинські писарі вели облік і перевірку пашпортів, які Кіш видавав запорожцям, що виїздили на промисли та у торговельних справах до турецько-кримських володінь, складали реєстри збитків зі слів постраждалих запорожців, котрі верталися з-за кордону. Ці реєстри потім подавали на комісії з розгляду прикордонних суперечок. Писарі перевозу також доправляли листи Коша до ханських урядовців і очаківського паші, збирали розвідувальну інформацію щодо Кримського ханства та Туреччини.

Торговельне й адміністративне значення Микитиного перевозу на середину ХVIII ст. надзвичайно зросло, що викликало й зростання уваги російської влади до цього об’єкту. У 1754 р. на Микитине був відряджений перекладач колегії іноземних справ Федір Семенов для контролю за взаєминами Коша з Кримським ханством і турецькою прикордонною адміністрацією, а також для здійснення офіційного пропуску через кордон, посвідчуваного «печатними білетами». У 1752–1754 і 1760 роках у Микитиному проводилися комісії з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок. Тоді ж імперські чиновники готували проекти створення біля Микитиного російської гавані та митниці. Гетьман К. Розумовський також цікавився прибутками Микитиного перевозу, вимагаючи від Коша докладних звітів. Та запорожці впевнено захищали свої інтереси, бойкотували роботу урядових ревізорів і заявляли: «им москалей купцов не надобно». Запорозький Кіш знайшов спосіб заблокувати ці проекти. Після пожежі в Січі 1 квітня 1756 року, козаки, посилаючись на те, що р. Підпільна невигідна для судноплавства, ухвалили рішення не відновлювати Січ на старому місці, а перенести її до Микитиного Рогу. Про це кошовий отаман Г. Федоров повідомив гетьмана К. Розумовського 12 березня 1758 р. Гетьман підтримав намір запорожців, про що й повідомив Сенат. У резолюції Катерини ІІ (січень 1764 р.) план перенесення Січі до Микитиного був ухвалений, однак із тим застереженням, щоби побудувати біля неї російську фортецю, більш міцну, ніж Новосіченський ретраншемент, аби жорсткіше контролювати запорожців. Проте усі плани та проекти з приводу Микитиного були облишені після протесту турецького уряду. То ж через спротив Коша російська митниця в Микитиному з’явилася тільки після зруйнування Січі, у 1776 році.

9 вересня 1775 р. за резолюцією Катерини ІІ Микитине отримало назву міста Славенська, що мав стати центром окремої провінції. У місті почали будувати фортецю, яка мала прикривати переправу через Дніпро та підтримувати комунікацію з російськими військами, які в той час активно здобували Кримський півострів. Приєднання Криму до Росії в 1783 р. і виникнення нових міст на щойно здобутих нею теренах (Херсон, Одеса) кардинально змінило конфігурацію кордонів і спрямування шляхів сполучень. Місто Славенськ, втративши значення прикордонного пункту і центру транзитної торгівлі, не довго було центром провінції; у 1782 р. його перейменували на Нікополь, котрий до початку ХХ ст. лишався позаштатним містечком у складі Катеринославського повіту й губернії того ж імені. 

Однак це містечко довго зберігало відмінність у забудові своїх частин. Його «нова» частина мала чітке планування, перпендикулярні перетини прямих вулиць, що характерно для більшості міст, побудованих російським урядом на Півдні України. Найдавніша ж зберегла назву Микитиного й вирізнялася «кривими вуличками, іноді такими вузенькими, що руками одночасно можна торкнутися до парканів двох протилежних будинків». То ж власне її «народна етимологія» пов’язувала з козаком Микитою Циганом, котрий колись заснував перевіз на Микитиному Розі, надбання якого буцім «попи перейменували в Нікополь».

Фото Нікополя кінця XIX – початку XX ст. з сайту: https://io.ua/23565182