Кошицький Іван Олексійович
Іван Кошицький: криворізький письменник з поліського краю

Ти мені заповів причащатися небом
І безмірно любити красиве в житті.
Іван Кулик

Іван Кошицький – криворізький письменник-новеліст, письменник-робітник. У повісті, оповіданнях, новелах звеличував людину праці, опоетизовував працю. Герої Івана Кошицького – це наші земляки: гірники і металурги, будівельники та водії, лікарі й учителі, прості совісні люди, які вміють працювати і любити, бачити красу та створювати її. Поглянемо навколо, хіба може залишити когось байдужим квітуче соняшникове поле, а який гарний кленович стоїть за вікном. Сучасно звучить бажання жити у чистому місті, чекати автобус на чистій зупинці…

Іван Олексійович народився 18 серпня 1936 року на Житомирщині в сім’ї вчителя. Батько Олексій Потапович працював учителем географії, а з 1939 року був на військовій службі, в 1943-му пропав безвісти. Мати Марія Яківна працювала в колгоспі. 

У 1941 році фашисти спалили село, а вдову з малими дітьми й односельцями погнали на схід, мов стадо худоби. Дійшли до Кіровоградської області, без речей, без їжі. Вдалося ненароком втекти і вони пішки повернулися до Житомирщини та поселилися в Красносільці, бо там жив материн брат. «Ми з матір’ю опинилися на хуторі Шатровані Кіровоградської області, – пізніше згадував Іван Кошицький у «Щоденнику пам’яті». – Через місяць чи трохи пізніше мати разом з тіткою Сичихою посадовили на вузли менших (мати мою сестричку, а тітка свою доньку Надю) і уночі вирушили додому. Ми з тітчиною Марусею, бігли попереду: раділи, що йдемо додому. Пробираючись соняшниками обіч шляху ночами, а вдень залазили подалі од шляху, відпочивали. Ми жебракували по селах, що траплялись на дорозі. І до цих пір вважаю, що ніщо так не принижує людину як жебракування.

Не знаю, яким чином нам пощастило сісти на поїзд, і станції не пам’ятаю. Ми доїхали до Коростеня, а звідти пішки кілометрів вісімдесят не відчуваючи ніг під собою. Ми були майже вдома. Лісом ішли, і мати з тіткою навіть співали пісню гарну. Починалась вона словами «Як я садила айстру білу». Що таке айстра я не знав, а спитати не наважувався, щоб не заважати. Прийшли додому… Села не було. Тітка Сичиха цілувала обгорілого кілка  від свого тину. Обнімала нас і кричала: «Вернулись!»…

У Красносільці Іван закінчив початкову школу в 1947 році, семирічку – в Червоній Волоці. Працював у колгоспі, а згодом, набувши фаху будівельника – в Коростенській школі ФЗН, брав участь у відбудовах Коростеня, Житомира, Донбасу.

Вчитися по інститутах Іванові не довелося, але потяг до книжок значно поповнював багаж знань юнака. Зі спогадів сестри про його дитинство: «...дуже любив літературу, він міг просидіти цілу ніч біля каганця, читаючи книжку».

У 1955 році майбутнього письменника призвали на військову службу в Чорноморський флот, пізніше перевели до Північного флоту. Саме під час служби почав писати. Перший вірш присвятив місту-герою Севастополю, видрукуваний у флотській газеті «Флаг Родины» в 1957 році. Того ж року почав писати замальовки, нариси, статті у газеті Північного флоту «На страже Заполярья» та газеті Мурманського обкому комсомолу «Комсомолец Заполярья». Повернувшись зі служби, деякий час працював у газеті «Радянська перемога» у Лугинському районі Житомирщини.

Такий він – наш письменник будівничий

Робітники, виробництво – ось моя стихія. 
В них душа відкрита, те що мені й потрібно 
для майбутньої творчості літературної.
                                                                     І. Кошицький

30 березня 1960 року за комсомольською путівкою приїхав до Кривого Рогу на будівництво Центрального гірничо-збагачувального комбінату. Працював бетонником, арматурником, електрозварювальником, монтажником і навчався в середній школі робітничої молоді. Сталося так, як у кінофільмі «Весна на Заречной улице»– в школі він зустрів свою долю, молоду вчительку Олександру Іллівну, з якою прожив усе життя.

Працюючи на споруджені комбінату, Іван Олексійович регулярно друкував свої новели і нариси в багатотиражній газеті «Будівельник», яка виходила на будові в той час.

«...Люблю свою електрозварку, люблю бути в гущі робочого середовища, разом з ними працювати, писати про своїх товаришів за професією,– зазначав письменник. – Щось органічне пов’язує мене з цими людьми, зі зваркою. Пробував я вже працювати в газеті в Лугинах. Ні, не можу, а може, й не вмію працювати в газеті. Надто скутим відчуваю себе. Робітники, виробництво – ось моя стихія. Серед робітників, в їх гущі, відчуваю себе на місці. В них душа відкрита, те що мені й потрібно для майбутньої творчості літературної».

З 1962 року Кошицькийсистематично друкується в газетах «Червоний гірник», «Прапор юності», «Зоря», в журналах і альманахах «Україна», «Прапор», «Зірниці», «Донбас».

«Гарні слова не повинні зникати...»

Іван Кошицький «Спалахи на вежах»

До серця книжечку, мов рідну, пригортаю,
Що на моїх чутливих біомежах
І почуття, і спогади верстає.

Її душа, немов криниця чиста.
Ряснить народна мудрість в кожнім слові.
В ній рідна мова райдужно-барвиста
Стежки встеля до серця барвінкові.

Такі знайомі і близькі обличчя,
Неначе ті, з ким поряд працювала.
Такий він – наш письменник будівничий.
Так до душі ця книжечка припала.
                                                                                         Лідія Челнокова

У слово Кошицького не можна не вслухатися. Воно в нього грає, сміється, плаче, любить, ненавидить, просто живе, чого й прагнув сам письменник. Він надзвичайно любив рідне слово. Із листів до брата Василя Рудницького: «...я людина вельми прискіплива, до нудоти прискіплива до самого себе, в першу чергу, як людини і літератора, до того, що виходить з-під мого іще вельми невправного пера. Вчуся, вчуся, як тільки можна і на чому тільки можна, володію словом, як держаком електрозварювальним. Слово повинно грати, сміятись, плакати, любить, ненавидіти... Я за такі слова. Треба відточити своє перо до тої філігранності з якою воно майструє у М.Стельмаха, О.Гончара, О.Довженка, тоді на щось можна претендувати, якось прочитав у Стельмаха...«Серпень бив у золоті дзвони соняшників...». До сих пір не вилазить з голови. Гарно, в той же час просто і вельми поетично. Ось як уміє майстер опоетизувати звичайнісіньке цвітіння соняшника. Гімн дозріванню, прощання з буйнотравою весною і стрічна увертюра осені. Здорово, га? Ось і моє слово відчуває всю цю гармонію, щедрість, невблаганність часу і природи, а от слів простих і потрібних не вистачає,щоб сказати звичайною мовою, мовою літератури. Спотикаюсь, б’юсь об перепони, встаю і знову дерусь. А до вершини, може, й не дійти, така вона недосяжна та висока. Та треба, якщо хочеш побачити горизонт».

«Гарні слова не повинні зникати...ті, які ми не вимовляємо, а випромінюємо очима, серцем, усмішкою»,– каже письменник нам сьогоднішнім, нагадуючи, що за всяких життєвих обставин найбільшою людською втратою є втрата співчутливості, доброти одне до одного.

За свідченнями письменника Григорія Гусейнова, Іван Кошицький володів неймовірною силою розуміння і відчуття рідної української мови. Мабуть тому і сьогодні його проза не залишає байдужими поціновувачів рідного слова. Письменник привернув до себе увагусвоїми першими короткими новелами, наповненими думкою, спостереженням і ліризмом.Вслухайтесь в назви новел, оповідань, повістей: «Кому сняться мавки»,«Так хочеться бути дідом», «Причащаюся небом», «Відро дзвінкої тиші», «Де живуть журавлі і росте журавлина», «Лісові етюди», «Громова тиша», «Земне тяжіння», «Не запізнись на ранковий поїзд» та інші, від яких віє теплом, душевністю, які випромінюють світло, любов до людей, до землі, до рідного краю. 

«Жайвір зсипав на землю зірчасті пелюстки пісні»– і більше нічого не треба казати, щоб перед очима пролилася мелодія літа, високого неба, степу і душі, що в неї в полоні. 

«За кілька кроків від колій дзвенів птаством і росами, підрум’янений сонцем, яке врочисто народжувалось з лісів, березняк. Парашути павутиння, що на них спустився з ночі цей ранок, були почеплені на гіллі березовому, іскрилися обважнілими стропами – разками діамантовими. Парувала дужим тілом земля, лаштувалася до роботи, вмивалася, прихорошувалася»  (повість в новелах «Земне тяжіння»).

«...То були чудові джмелі. Здоровенні, сповнені власної гідності, у чорних одежах, ще й золотими пасками попідперізувані. Спершу їх двоє літало, а потім один загубився у травах, а другий з розгону впав у жовтії вії пелюстинки волового ока. Квітка хилитнулася на високому міцному стеблі. Джміль завмер. Сидів нерухомо, дожидаючи, поки перестане хитати. А може, придивлявся до ваговитої, повної радужного освічення, краплини роси, що аж бриніла живим сріблом? Джміль позадкував од краплини, певно, остерігався ненароком розхлюпати іскристе диво. Сидів, раз у раз перевіряючи свої крила, чи не намокли.Торкав хоботком тичинки, і золотий пилок просипався йому на праздникове вбрання...» («Земне тяжіння»). Такими словами описати звичайний ранок могла тільки щиро закохана у рідну землю, рідну природу людина.

Його твори зворушують пересічних читачів, але вони не лишають байдужими й творчих особистостей. Повість «Причащаюся небом» дуже подобалася Юлії Солнцевій, дружині Олександра Довженка, яка хотіла зняти за цим твором кінофільм.Новела «Де живуть журавлі і росте журавлина» надихнула на написання пісні «Журавлина» (слова А.Зубової, музика Н. Буценка).

Писав серцем

1971 рік – Іван Олексійович переніс тяжку операцію і писав, писав. Писав серцем, спішив, наче боявся не встигнути. І не встиг. Не здійснився його задум про роман-шедевр до свого 50-річчя. На 38-му році життя смерть обірвала його доріжку в цьому світі. 5 жовтня 1974 року, невдовзі після другої операції письменника не стало. Залишилися його «Земне тяжіння», його «Мавки», його «Відро дзвінкої тиші». Про них кажуть «є», а про автора –«був».

«Спасибі Вам, Мамо, що дарували Україні прекрасного сина. Не плачте, Ваш Іван, його книги житимуть вічно. Гордіться сином»,– так написали матері Івана Кошицького літератори і підписалися, –«ваші сини-руданівці. 5 жовтня 1974 рік, м. Кривий Ріг».

Похований Іван Олексійович на цвинтарі селища Горького м. Кривого Рогу. На пам'ятнику висічено слова «Причащаюся небом». Як і повість вони закликають любити красу, бути порядною людиною, захищати добро і справедливість.

Посмертно в журналі «Дніпро» у 1975 році надруковано повість «Земне тяжіння», а в видавництві «Радянський письменник» вийшла книжка «Спалахи на вежах», в 1974 році у видавництві «Промінь» видано збірку «До голубих Уральських гір», до якої ввійшла повість «Причащаюся небом». Останньою вийшла книжка «Кому сняться мавки» у видавництві «Промінь» 1978 року.

Його ім'ям названа бібліотека

11 березня 1998 року Криворізька міська рада народних депутатів прийняла рішенням про присвоєння імені Івана Кошицького бібліотеці-філії №7 ЦБС для дорослих.

З тих пір щороку бібліотека присвячує заходи до дня народження письменника, популяризуючи його творчість. Співробітники та читачі бібліотеки, друзі письменника відвідують місце поховання Івана Кошицького, згадуючи його життя, його твори, покладаючи квіти на могилу. В бібліотеці організовано куточок Кошицького, де зберігається листування з братом письменника Василем Рудницьким, його архів, особисті речі –друкарська машинка, за якою працював Іван Олексійович, фотоапарат, передані сім'єю письменника.

Відомий далеко за межами Кривого Рогу художник Борис Куновський виготовив екслібрис для бібліотеки з портретом письменника, персонал бібліотеки розробив візитку. В бібліотеці випущено рекомендаційний список «Такий він –наш письменник будівничий», де зібрана інформація про авторські твори і літературу про Івана Олексійовича. Цікаві матеріали зібрано в тематичній папці-досьє «Лицар рідного слова».

Пам’ять про письменника живе й поза межами бібліотеки. Вчителька Н.В.Івашкевич підготувала розробку відкритого уроку з літератури рідного краю для учнів 11 класу «Причащатися небом», примірник якого подарувала бібліотеці. Її учениця Надія Михайлова написала наукову роботу про письменника на матеріалах і заходах бібліотеки, студентка Надія Івашкевич взяла участь в обласній читацькій краєзнавчій експедиції по книзі І. Кошицького «Кому сняться мавки». Відомакраєзнавиця, історик, журналістка, почесна громадянка міста Тетяна Воронова написала світле слово пам’яті до 70-річчя прозаїка. З нагоди 80-річчя від дня народження письменника за клопотанням громадської ради бібліотеки та підтримки міського голови було встановлено меморіальну дошку Іванові Кошицькомуна фасаді будівлі бібліотеки.

Ця оповідь – лише преамбула до цікавого, але такого недовгого життя письменника, яка дає зрозуміти силу духу цієї талановитої людини, духовну чистоту та міць. Якщо вам здається, що життя загнало вас в кут, вас обсіли негаразди, успіх покинув вас назавжди, візьміть до рук книгу Івана Кошицького. Допоможе, як ліки, як причастя, як дружня порада.