Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо друге. Кам'яні пращури Мамая

А степ широкий! Чорні круки
Сидять на плечах скіфських баб.
І вечір гріє сині руки
Над жовтим вогнищем кульбаб.

                          Ліна Костенко

Знову настала субота. Протягом усього тижня Ліда і Андрій дружно атакували батька, допитуючись, коли ж вони поїдуть до музею.
–– Поїдемо, поїдемо, –– відповідав той. –– Ви готуйтеся.
І ось, нарешті, всі в машині, а татко –– за кермом. 
–– Ну як, –– оглянув Володимир Андрійович сім'ю. –– До проведення конференції готові?
–– Готові! –– дружно відповіли син і донька, а дружина всміхнулася.
–– Тоді –– вперед! –– сказав тато і натиснув на газ.
Чудовий травневий день заливає вулиці світлом і радістю. Ще немає задушливої і втомливої літньої спеки, і місто купається в потоках ніжного тепла. Буйно цвітуть кущі бузку, чайні троянди рясно вкрились рожевими квітами, починають зацвітати акації –– аромати змагаються між собою, кожен намагається перебити всі інші, зрештою вони перемішуються і густою хвилею пливуть над містом, забиваючи навіть бензинові випари від машин.
Непосидюча Ліда совається на сидінні, відчиняє вікно автомобіля, знову його зачиняє, крутить головою на всі боки.
–– А скоро ми вже приїдемо? –– нетерпляче питає вона щохвилини.
–– Скоро, скоро, –– за кожним разом відповідає батько. –– А нашу конференцію, присвячену появі та розповсюдженню в Придніпровських степах кам'яної скульптури, ми можемо розпочати хоч зараз. Хто за?

Усі дружно підняли руки.
–– Конференцію оголошую відкритою, –– урочисто промовив Володимир Андрійович, і тільки дружина вловила в його голосі легку іронію. –– Оскільки я за кермом, право першої доповіді передаю іншим. Хто сміливий?
–– Можна мені? –– вихопився Андрій. –– Я хочу розповісти про народи, які жили в наших степах і робили ці статуї.
–– Слово надається юному дослідникові з Мандриківки –– Андрію, –– так само чи то серйозно, чи жартівливо оголосив батько.
–– Так от, –– юний дослідник з Мандриківки набрав повні легені повітря і впевнено почав.

–– Раніше я думав, що всі ці баби –– скіфські, але тепер знаю, що це не так. У наших степах жило багато різних народів. Ще в епоху бронзи люди насипали високі могили і встановлювали на них статуї. Скіфи теж ставили на своїх курганах такі фігури, але потім цей звичай зник. Цілих тисячу років ніхто не робив і не ставив кам'яних баб у степу. Після скіфів тут жили сармати, потім гунни, а вже в часи Київської Русі –– печеніги та половці. Такі фігури є не тільки у нас. Ще і VI столітті в Середній Азії та на Алтаї жили тюркські племена. Вони робили на могилах огорожі, наче невеличкі храми і ставили статуї, перед якими приносили жертви Потім в Азії поширилось мусульманство. Ця релігія забороняла зображувати людей і тварин, тому статуї перестали виготовляти. Але одне з тюркських племен –– половці –– перекочувало з казахстанських степів на наші землі. Це сталось у середині IX століття. А в XI–XIV століттях придніпровські степи стали постійною домівкою для половців. По обох берегах Дніпра, там, де раніше були пороги, розташовувалося найбільше поселення кочовиків –– придніпровська орда. Вони називали ці краї Дешт-і-Кипчак, що означало Половецька земля. Половці були язичниками і продовжували насипати кургани та встановлювати на них кам'яних баб.

Андрій так захопився розповіддю, навіть не помітив, що вже приїхали. Машина стояла просто навпроти кам'яних фігур.
–– Ну що ж, –– сказав батько, –– молодець. Твій виступ був досить змістовним. А тепер давайте вийдемо і привітаємось з об'єктами нашої зацікавленості.
Першою вискочила Ліда, за нею вийшли мама та Андрій. Батько, зачинивши машину, поспішив за ними.
–– Перед вами знамениті кам'яні баби. Ви бачили їх не раз. Як були зовсім маленькими –– боялись, згодом звикли до їхнього вигляду і перестали помічати. Так і більшість людей у нашому місті –– безліч разів, а хто й щодня, проходять мимо й не помічають цього дива.
–– Тату, а це теж чудо нашого краю? –– недовірливо спитала донька.
–– Звичайно –– чудо! Тобі лише десять років, а їм –– кому 700–800. Є такі, що мають по кілька тисячоліть.
–– Ого! –– вирвалось у дітей. –– А які тут найстарші? Покажи.
–– Найстарших, тих, яким по чотири тисячі років, у цьому гурті ви не побачите. Вони зберігаються в самому музеї, і ми трохи згодом туди зайдемо. Тут баби значно молодші. Зверніть увагу на цю статую.
Він підійшов до крайньої, що стояла в тіні розлогої акації. За ним підійшли інші.
–– Цій фігурі приблизно 2400 років, тобто вона ровесниця скіфських курганів і теж виготовлена скіфами. Її важко назвати статуєю в тому розумінні, як ми звикли. Це –– антропоморфна стела, тобто камінь, схожий на людську подобу. Її знайшли на початку XX століття в селі Любомирівка Верхньодніпровського району.  Фігура вибита з граніту –– дуже твердого каменю.
Граніт –– наш місцевий матеріал, його видобувають у кар'єрах по всій області. Але ж тепер люди мають спеціальні інструменти, можуть вирізати з кам’яних скель акуратні, потрібної форми та розміру блоки, виготовляти з них досконалі статуї, відшліфовувати поверхню. У скіфів таких інструментів не було, їхні скульптури досить грубі, хоча порівняно з більш ранніми, виготовлені значно реалістичніше. Скіфи досить умовно зображували фігуру й обличчя, зате, погляньте, як рельєфно вирізьблено цього меча. Ви вже знаєте, з якою шанобою скіфи ставились до зброї, як багато вони її оздоблювали. От і в своїх статуях найбільш ретельно вони зображували зброю, військові обладунки. У той же час вони не надавали великої уваги зображенню фігури, обличчя, одягу. На жаль, скіфських статуй знайдено, чомусь, найменше. Їх відомо лише близько п’ятдесяти, тоді як пізніших, половецьких, налічується в десять разів більше.
–– Яка цікава лекція, –– почувся глибокий добре поставлений голос. –– А нам можна послухати?
Усі обернулись і побачили високого худорлявого чоловіка з невеличкими вусами і охайною мушкетерською борідкою. Він тримав за руку маленького хлопчика.
–– Доброго дня, –– привітався чоловік. –– Здається, я Вас знаю, –– звернувся він до голови сімейства. –– Якщо не помиляюся, Ви –– Володимир Андрійович, історик, працюєте в університеті. Я не раз зустрічав Вас на різних конференціях, чув виступи. Я –– теж історик і теж вузівський викладач. Валерій Григорович, –– назвався він.
Чоловіки потисли один одному руки.
–– Я думав, що ніхто крім мене не цікавиться вже цими ідолами. Знаєте, як проходжу мимо, кожен раз відчуваю якесь незрозуміле хвилювання. Аж серце стискається. Чомусь здається, що теж був колись серед них, коли вони ще були людьми, мчав на дикому коні, чув посвист вітру і стріл, вдихав п'янкий дух полину...
–– Як поетично Ви говорите. Ви, часом, не поет? –– спитала Галина Олександрівна.
–– Ах, пробачте, не представив, –– похопився Володимир Андрійович. –– Це –– Галя, Галина Олександрівна, моя дружина, філолог за фахом, працює в школі. А це –– наша радість і турбота, –– показав він на дітей. –– Андрійко та Лідочка.
–– Гарне у Вас сімейство, –– новий знайомий тепло глянув на дітей. –– А в мене вже, як бачите, онук росте, Славик, три рочки скоро. Наші всі на роботі сьогодні, так і ми з дому втекли, гуляємо по місту. Приємно, що й інші сюди приходять.
–– А у нас конференція, –– похвалилася Ліда. –– Спочатку Андрій розказав доповідь, а тепер –– татко.
–– Лідочко, доповідь не розказують, –– поправила її мама, –– а виголошують. А краще сказати: виступив із доповіддю.
–– А мені можна взяти участь у вашій конференції? –– спитав Валерій Григорович у дівчинки.
–– Можна, –– згодилась вона. –– Тільки Ви теж повинні виступити з доповіддю.
–– Охоче, –– посміхнувся той. –– Пане Володимире, Ви, здається, якраз зупинилися на характеристиці скіфської скульптури?
–– Так, і саме збирався перейти до половецької. Якщо ніхто не заперечує, я продовжу.
Заперечень не було. Володимир Андрійович продовжив розповідь.
–– Я вже сказав, що половецьких статуй знайдено набагато більше, ніж скіфських. Отож і тут їх теж переважна більшість. Ці баби –– відносно молоді –– їм п'ятсот, вісімсот, деяким тисяча років. Є висновки дослідників, що виготовлення таких фігур припинилося тільки в середині XV століття. Найчастіше ці статуї ставили на курганах, хоча вони не служили надмогильними пам'ятниками. Андрій говорив, що схожі фігури встановлювали також кочовики Алтаю та Середньої Азії, але там статуї зображували винятково чоловіків-воїнів. Наші ж половці виготовляли фігури як чоловіків, так і жінок. Чоловіки у них були зі зброєю, жінки –– з багатими прикрасами. Очевидно, що статуї уособлювали аристократичну верхівку половецького суспільства –– військових ватажків, голів племен і родів а також їхніх дружин. При житті ці люди мали владу над своїм народом, а після смерті ставали покровителями-божествами. Статуї перетворювались на своєрідні жертовники: кожен кочовик, який проїжджав мимо них мусив залишити свою жертву, інакше весь рід могло спіткати нещастя. Воїни залишали ідолам бойові стріли, пастухи заколювали овець, жінки жертвували свої прикраси.
–– Дозвольте Вас перебити, –– вибачився Валерій Григорович. –– Якось говорив я зі своїм знайомим геологом, так він сказав мені цікаву річ. На знімках, зроблених за допомогою аерофотозйомки, при перегляді їх через спеціальний пристрій добре видно стежки, які ведуть до кожного кургану. Він говорить: по три, чотири, п'ять стежок до кожного. Можливо, вони протоптані стародавніми народами, які йшли з пожертвами до своїх кумирів?
–– Можливо, –– згодився співбесідник. –– Як мало ми ще знаємо. Навіть про наш край. До речі, про жертви. Погляньте на ці статуї –– всі вони тримають у руках невелику циліндричну посудину. Очевидно, це якийсь ритуальний посуд для проведення жертовних возливань.
–– А що це таке? –– спитала донька.
Вона вже встигла приручити малого Славика і водила його за ручку, щось покровительські розповідаючи.
–– Це такий релігійний обряд, який існував з давніх давен. Люди просили  у богів послати їм добрий урожай, примножити гурти худоби, а за це готові були поділитись своїм достатком, уділити частину богам. Приносили в жертву тварин, зерно, овочі, причому часто все це спалювали на вогні. А ще поливали жертовник чи навколо нього вином, олією, тобто робили возливання.
–– А зверніть увагу на обличчя статуй, –– знову заговорив Валерій Григорович. –– Це ж портрети конкретних людей. Одні горді й самовпевнені, інші –– хитрі, як цей вусань. А он –– жінка очі заплющила, наче втомилася дивитися на світ. У кожної –– свій характер, як у людей. Або погляньте на цю даму з відбитими руками. Скільки спокою та величі в її погляді. Вона, напевне, вважалася красунею серед свого народу: кругле масивне обличчя, повні щоки, вузькі щілинки очей. Явно монголоїдний тип.

–– Вона тут найвища, –– помітив Андрій.
–– Майже три метри.
–– А ось тьотя сидить, –– сказала Ліда, ніби звертаючись до Славика, але так, щоб усі чули.
–– Це не тьотя, –– заперечив Валерій Григорович, –– це дядя, хоч і з косами на спині. Чоловіки не завжди коротко стригли волосся. Коси –– традиційна чоловіча зачіска у давніх кочовиків. Ось глянь, у нього вуса, а на голові шолом, а у жінок –– шапки. Цей воїн тут не один з косами, он той –– теж.
–– І ось цей, –– показав рукою хлопчик.
–– І той за деревом, що до нас спиною –– також, –– показала й Галина Олександрівна.
–– Так чого ж вони називаються бабами, коли тут і чоловіки є? –– спитала дівчинка. –– Тоді треба говорити: баби і діди.
–– Ні, доню, –– заперечила мама. –– Здається, моя черга виступати з доповіддю.
–– Тату, оголошуй мамин виступ!
–– Тихо, не галасуй, –– заспокоїв доньку Володимир Андрійович і урочисто оголосив мамин виступ.
–– Називаємо ми ці статуї бабами зовсім не тому, що вони зображують старих жінок, –– почала мама. –– Є кілька версій походження цього слова. Ви пам'ятаєте, мабуть, що скіфи мали іранське походження і залишили нам чимало слів з іранськими коренями. Після них у степу жили інші народи. В іранській мові є слово “палван”, тобто “богатир”, “витязь”, “атлет”. Слов'яни часів Київської Русі передавали це слово як “болван”, без того негативного значення, яке слово має тепер. Якщо ви уважно читали “Слово про Ігорів похід”, то згадаєте вислів “Тмутараканський болван”. У сучасній українській мові слово звучить як “бовван”. У тюркських народів, до яких належали й половці, існувало слово “балбал” Вчені перекладають це як “камінь з написом”, а дехто тлумачить як “ідол”. Від цього слова могло виникнути наше “баба”. Cлов'яни, слухаючи незвичне для свого вуха половецьке “бал-бал”, перетворили його на простіше –– “ба-ба”.
Є ще інше пояснення. Слово “бабá” з наголосом на останньому складі у тюркських народів означає “дід”, “предок”. Це слово, до речі, у народів Сходу і сьогодні побутує в їхніх мовах із тим же значенням. Тут змінився лише наголос, а в значення слова просто перестали вдумуватись. А ще Дмитро Яворницький писав, що в народі ці статуї довгий час називали “маріїними каменями”, або “мамаями”.
–– От! –– озвався Валерій Григорович. –– Саме це мене найбільше і приваблює в статуях. Адже ці половецькі баби –– прямі пращури нашого українського козака Мамая.
–– Мамая? Розкажіть, –– попросив Андрій.
–– Андрію, а ти знаєш, хто такий Мамай?
–– Знаю, аякже. Це –– козак-характерник. Він невмирущий, заклятий від ворожих куль і шабель. Його малювали на картинах, а ці картини висіли в багатьох хатах поруч з іконами та портретами Тараса Шевченка.
–– Молодець, хлопче! А ти бачив такі картини?
–– Бачив у музеї. Мамай сидів під деревом, схрестивши ноги по-турецьки...
–– Сидів, схрестивши ноги. Не обов'язково по-турецьки, так сидять у багатьох країнах Сходу. У тому числі так сидить і Будда –– найшановніше божество індуїстського пантеону.
–– Що ж спільного може бути між Буддою та Мамаєм? –– здвигнула плечима Галина Олександрівна. –– І до чого тут половецька скульптура?
–– Половці прийшли в наші степи з Середньої Азії та з Алтаю і принесли із собою залишки буддизму, адже мусульманська релігія перемогла стару не відразу. І ці половецькі боввани були, хоч і не копіями Будди, але явним спогадом про нього. Згадайте, останні фігури були виготовлені у середині XV століття, а вже в середині XVI виникає Запорозька Січ. Проміжок між цими подіями –– усього сотня років, та й козацтво виникло не враз, а формувалося в попередні десятиліття. Народи, які зникали з цих земель, впливали на тих, хто приходив їм на зміну. Впливали своєю культурою, звичаями, способом життя і мислення. От і виникає ланцюжок: Будда – бабá – Мамай. Зрозуміло?
–– Я бачив по телевізору, –– не зовсім упевнено почав хлопчик, –– і в книжках теж статуї Будди. Він сидить так само, як Мамай, і обличчя в нього таке ж кругле, і очі схожі, й погляд у обох спокійний і зосереджений... А ще вони наче бачать щось таке, невидиме іншим...
Батьки вражено перезирнулися між собою.
–– От бачите, ваш син побачив те, чого не додивились дорослі. Між іншим, це навіть не моя теорія. Це –– думка дослідників, які глибоко займалися походженням і значенням баб. Мені ж вона подобається як натурі романтичній. Вибачте, –– звернувся він раптом до Галини Олександрівни, –– я залишив без відповіді Ваше запитання.
–– Яке ж? –– здивувалась та.
–– При знайомстві Ви спитали чи я не поет. Я –– не поет. Я –– художник.
–– Але ж Ви говорили, що –– історик...
–– Так, я дійсно викладаю історію, бо я за фахом –– історик. І ще ––художник, захоплююсь графікою. Мої твори були на кількох виставках. Мене дуже цікавить тема козацтва. А ще я побудував такий собі словесний ланцюжок. Головного бога скіфів звали Папай. У тюркських народів, як вже згадувалось, є “баба”, з якого у нас ще виникло “бабай”. Значення обох слів однакове –– дід, предок. І зрештою –– Мамай. Папай –– бабай –– Мамай, –– чітко вимовляючи кожне слово і роблячи між ними паузи, проговорив Валерій Григорович. –– Чуєте співзвучність у всіх трьох словах?
–– Цікаво. Цілком можливо, що між цими словами та їх походженням є прямий зв'язок, –– згодилась Галина Олександрівна. –– А у мене, знаєте, слово “бабай” пов'язане з дитячими спогадами. Мене, малу, лякали бабаєм, коли я не хотіла вчасно вкладатись спати –– казали: “Ось покличу бабая”. А коли я починала розпитувати, хто ж він, виявлялося, що дорослі самі до пуття не уявляють. Мені він видавався старезним злим дідом з мішком, куди він буде мене саджати.
–– Ви правильно уявляли, –– засміявся співрозмовник.
––Тату, коли ми вже підемо до музею? –– підбігла до дорослих невгамовна Ліда.
Спочатку їй набридло тихо і спокійно водити Славика за руку і вона завела з ним гру, бігаючи й ховаючись поміж статуями. Але скоро і ця весела біганина їй теж набридла і вона згадала, навіщо вони сюди приїхали.
–– До музею ми підемо скоро, –– відповів Володимир Андрійович доньці, поглянувши на годинника. –– Як тільки по нас прийде Людмила Миколаївна.
–– А хто це?
–– Людмила Миколаївна –– археолог, вона найбільший знавець оцієї скульптури, –– терпляче пояснював батько. –– Вона працює в музеї й пообіцяла показати нам найстаріші кам'яні фігури та розказати про них.
–– Ти її знаєш? –– допитувалась донька.
–– Ну якщо я з нею домовлявся, то, мабуть, же знаю.
–– Ще хочу гратися! –– підбіг до гурту Славик. –– Ховайся! –– потяг він дівчинку за руку.
–– Ні, тепер ховайся ти, а я шукатиму. Ой, дожену, дожену, спіймаю! –– закричала вона.
Малюк радісно заверещав і кинувся ховатися, Ліда побігла за ним.
–– Пані Галино, я в боргу перед Вашою донькою, –– посміхнувся Славиків дідусь. –– Якби не вона, то ховатися довелось би мені, а це важкувато при моєму зрості.
–– Вона в нас страшенна непосида на відміну від брата. А знаєте, мене дуже зацікавила Ваша теорія щодо Мамая. Як філолог, можу підтвердити походження слова “Мамай” з тюркських мов. Не жаль, значення його ніхто пояснити не може.
–– Я зустрічав тлумачення цього слова, як “той, кого немає ніде”. Виходить –– людина-примара, образ, ідея.
–– Доброго дня! Скільки знайомих облич, –– до гурту підійшла невисока струнка жінка. Спортивного крою блузка, джинси та коротка, майже хлоп'яча стрижка робили її схожою на підлітка.
–– Доброго дня, Людмило Миколаївно! Доброго дня, –– почулися вітання.
–– У вас тут, здається, відбувається якась вчена дискусія?
–– У нас конференція, –– поважно заявила Ліда, яка саме підбігла до татка.
–– Ах, конференція, –– всміхнулась жінка. –– Як цікаво...
–– Я обіцяв дітям розповісти про кам'яні статуї, –– пояснив Володимир Андрійович. –– А щоб було цікавіше, ми вирішили, що кожен підготується і щось розповість за темою. Ніби виступить на конференції.
–– Он воно що! А Ви, Валерію Григоровичу, теж учасник конференції?
–– Так, хоч і не надсилав попередньої заявки, –– усміхнувся той. –– Мені навіть надали слово для виступу.
–– А тепер, наскільки я розумію, моя черга. Що ж, запрошую всіх до музею, там ви побачите перлини з нашої колекції баб.
Після яскравого сонця й тепла приміщення музею спочатку видалось дітям похмурим і непривітним. Прохолода просторих залів з високими стелями, м'яке розсіяне освітлення, таємничий відблиск скляних вітрин з незрозумілими старовинними речами налаштовували на зустріч з невідомим. Діти притихли, маленький Славик притулився до дідуся, і навіть Ліда взяла маму за руку.
–– Ви тепер у першому відділі музею, –– звернулася до своїх гостей Людмила Миколаївна. –– Тут представлені експонати, які розповідають про найдавнішу історію нашого краю. В наших степах жили кочові народи, які залишили по собі ці статуї, –– вона показала на кам'яних ідолів. –– Ви вже бачили деякі з них біля музею, але далеко не всі, адже в нашій колекції їх нараховується понад вісімдесят.
–– Ого-о! –– вирвалось у дітей, вони вражено перезирнулись.
–– Так, більше восьмидесяти статуй, –– підтвердила оповідачка. –– Це одна з найбільших колекцій кам'яної пластики в Україні. Баби є також і в інших музеях, але ніде не зібрано так багато й таких різних за часом і стилем.

Південь України ще в середині XIX століття називали “краєм кам'яних скульптур”. За приблизними підрахунками їх тут налічувалось до трьох-чотирьох тисяч. Віками стояли вони мовчазними свідками історії, аж доки люди не почали активно заселяти ці краї, розорювати та засівати цілинні степи. До баб ставилися по різному: їм поклонялися –– неграмотні селяни вірили в їхню магічну силу. Разом із тим використовували їх в господарстві як стовпи на воротах або точильні камені. Поміщики прикрашали ними свої маєтки. На такі прикраси навіть виникла мода. Дійшло до підробок, якщо не могли роздобути справжньої статуї, замовляли її подобу під старовину. Були ентузіасти-краєзнавці, які розуміли історичну та культурну цінність стародавніх ідолів і збирали їх до музеїв.

Початок нашій сьогоднішній колекції поклав катеринославський губернатор16 Андрій Якович Фабр, який приблизно 150 років тому наказав збирати ці статуї по степах та звозити до Катеринослава17. Губернатор таким чином вбивав двох зайців: боровся з ідолопоклонством темних селян і разом із тим зберігав для нащадків цінні пам'ятки. Андрій Якович був освіченою людиною, він став одним із засновників Одеського товариства любителів історії та старовини. У 1849 році він заснував у нашому місті музей старожитностей. Пізніше колекція поповнилась статуями із зібрання верхньодніпровського поміщика, відомого краєзнавця та громадського діяча Олександра Поля.

Але найбільше сил у створення колекції вклав Дмитро Іванович Яворницький, видатний вчений-історик, знавець запорозького козацтва, етнограф, археолог. Двадцять років він був директором нашого музею і за цей час із різних зібрань зумів створити чудову колекцію. Дмитро Іванович перевіз до музею кам'яних баб, що зберігалися в комерційній школі, позвозив численні статуї з поміщицьких маєтків і садиб селян, знаходив їх при археологічних розкопках у степу. Основну частину сьогоднішньої колекції зібрав саме Яворницький –– до шістдесяти експонатів. Поповнювалась колекція і в наш час. 1965 року під час розкопок кургану поблизу селища Широкого знайшли дві кам'яні стели, які слугували надмогильними плитами. У 1973 році знайдено найціннішу стелу –– Керносівського ідола. Нові статуї надійшли з Апостолівського, Магдалинівського, Покровського, Межівського районів нашої області. А одну ми отримали навіть з музею міста Риги.
–– Можна я спитаю? –– тихо сказав Андрій. –– Чому вони не всі стоять там, біля музею?
–– Частина колекції розташована ззовні, бо так повелося ще з часів Яворницького. Він створив біля музею своє невеличке “дике поле” засіяне степовими травами, серед яких стояли баби. Тепер “дикого поля ” немає, а статуї залишились. Але справа в тому, що статуї ці дуже старі, на них згубно діє повітря великого міста, забруднене викидами заводів, газами машин. За кілька останніх десятиліть баби “постаріли” більше, ніж за всі попередні століття і тисячоліття. Їх треба тримати в спеціальних закритих приміщеннях. На жаль, для всіх усередині місця не вистачає, але деякі з них, найцінніші, знайшли притулок у музеї. Давайте пройдемо он в той кінець залу до кам'яних стел, –– запропонувала Людмила Миколаївна.
–– Це наші найбільші скарби, –– продовжила вона показуючи на дві великі, вкриті різьбленням кам'яні плити. –– Їх важко назвати статуями, скульптурами з точки зору сучасних уявлень про мистецтво. І все ж це одні з відомих нам скульптурних творів, знайдених у нашім краї. Ось це –– Наталівська стела, а поруч –– Керносівський ідол.
–– Це антропоморфні стели? –– спитав Андрій.
–– Дійсно, саме так їх називають вчені. Обидві вони належать до епохи енеоліту, тобто бронзового віку. Фахівці вважають, що створені ці речі наприкінці третього тисячоліття до нашої ери, тобто їм щонайменше по чотири тисячі років.
–– Нічого собі! –– захоплено вигукнув хлопчик і аж присвиснув.
–– Андрію! –– ахнула Галина Олександрівна. –– Як ти поводишся? Ти ж не на вулиці!
–– Вибачте, –– знітився хлопчина, –– я не навмисне.
Людмила Миколаївна, ніби нічого не помітивши, продовжувала.
–– Наталівська стела знайдена в 1862 році поблизу села Наталівка, тому так і названа. Це –– в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Тепер місто Олександрівськ називається Запоріжжям. Виготовлена вона з гранітогнейсу, поверхня плити гладко відшліфована, пошкодження незначні, тому добре видно різьблення. Голова позначена досить умовно, зате добре видно руки, пояс і зброю. На бічних поверхнях і на “спині” вирізьблено ребра, лопатки, хребет і хвіст.
–– Хвіст, –– пирхнула Ліда. –– Мамо, у баби –– хвіст, –– вже тихіше прокоментувала вона.
–– Тихо, доню, –– шепнула мама, –– слухай, потім обміняємось враженнями.
–– Але найцікавішим, безперечно, є Керносівський ідол. Його знайдено 1973 року в селі Керносівка Новомосковського району. Уявіть собі, цю стародавню пам'ятку виявили при ритті силосної траншеї –– хтось помітив у відвалах землі величезний камінь із різьбленням. Місцеві краєзнавці повідомили до музею. Проте, коли ми приїхали на місце події, знахідку вже разом із кормами встигли закрити в силосній ямі. Довелося доводити місцевому начальству величезну цінність каменя, необхідність витягти його. Бачите ось ці пошкодження? Це –– ножем бульдозера, коли траншею рили.
–– Я читав, що Керносівський ідол може слугувати ілюстрацією до “Ріґведи”, –– обізвався Валерій Григорович.
–– Дійсно, “Ріґведа” –– це зібрання індійських стародавніх міфів про створення світу, а наш ідол, на думку дослідників, втілює собою жерця-брахмана, який виконує молитви під час жертвоприношень. Багатьом, хто дивиться на цю стелу, зображення здаються просто хаотичним нагромадженням абсолютно непов'язаних між собою предметів. Але фахівці за цими зображеннями можуть скласти цілісну картину уявлень первісних людей, розповісти про їхнє життя. Ось погляньте: під зігнутою лівою рукою ідол тримає лук із натягнутою тятивою і стрілою, а ось тут –– сцена полювання: людина з хвостом наздоганяє двох собак, які, напевно, переслідують здобич. В руках людини зброя. Ось це –– знаряддя праці –– різноманітні сокири, внизу плити –– двоє коней.
–– А що це за знаки на спині в ідола? –– спитав Андрійко. –– Наче ялинка... –– хлопчик провів рукою по різьбленій поверхні.
–– Про знаки я зараз поясню, –– сказала Людмила Миколаївна. –– Але спершу одне застереження. Не можна доторкатися руками до музейних експонатів. В музеї щодня бувають сотні людей, уявляєте, якби всі проводили руками по статуях? Вже й різьблення не лишилось би, –– побачивши недовірливий погляд Андрія, вона повторила, –– так, так, не залишилось би. Бачили, які в старих будинках поручні сходів? Відшліфовані сотнями, тисячами легких рухів рук. А ще такі обмацування шкідливі не тільки для статуй, а й для людей. Пам'ятаєте, скільки бабам років? За цей час чого тільки з ними не траплялося, де вони тільки не побували: і в силосних ямах, і в погребах селян, і на вітрах, і під дощами. На їх поверхні зібралась велика кількість шкідливих мікроорганізмів, на деяких лишайники, мох, осади важких металів вже з сучасної атмосфери. І все це шкідливе для шкіри, а може потрапити й до рота або для очей. Зрозуміли?
–– Зрозуміли, –– відгукнулась Ліда і заховала руки за спину. Андрій тільки мовчки кивнув.
–– А тепер про знаки. Стержень зверху донизу і, як ти кажеш, ялинка –– це ніби хребет і ребра ідола, а разом із тим –– символічне дерево життя. Над ребрами майже правильні коло та квадрат –– це лопатки і одночасно символи сонця й місяця. Як бачите, всі зображення свідчать про ритуальне, священне призначення стели. Частина подібних зображень зустрічались вченим і раніше, але більшість: сцена полювання, дерево життя вперше виявлені саме на цьому камені. Все, що раніше зустрічалось окремо: в наскельних малюнках, орнаментах кераміки, амулетах, знайдених на Кавказі, в Казахстані, культурах стародавніх племен Європи та Азії, зібрано тут в єдину картину. Саме Керносівський ідол дає історикам можливість поглибити знання про духовну культуру людей тої давньої епохи.
Оповідачка замовкла. Навколо неї та її гостей зібралось чимало людей. Відвідувачі музею, що поодинці чи невеликими гуртами заходили до зали, побачивши купку людей, зацікавлено підходили й залишались слухати.  
–– А скажіть, будь ласка, –– звернувся до Людмили Миколаївни огрядний сивий чоловік, –– чи правда, що ці кам'яні стели возили кудись за кордон? Кажуть, ніби на аукціон, продати хотіли, та ніхто не купив.
–– Ну що Ви, –– обурилася працівниця музею. –– Який аукціон? Що Ви таке кажете?
–– Та я й не вірю, –– почав виправдовуватись дядечко, –– а так, чутки ходять...
–– Наші експонати дійсно не так давно побували за кордоном. Тільки не на аукціон їх возили, а на виставку. До Італії.
–– До Італії? Чи там свого каміння мало? –– не вгавав огрядний. –– У них же свої Венери та Аполлони, куди там нашим бабам до них?
–– Шановний, –– Валерій Григорович повернувся до буркотливого відвідувача, –– Ви ж у музеї знаходитесь, а не на базарі.
–– А не могли б Ви розповісти про цю виставку? –– спитав хтось із відвідувачів.
–– Охоче. Це була міжнародна археологічна виставка в місті Аоста поблизу відомого всім Мілана на півночі Італії. “Боги каміння” –– так називалась виставка, що діяла майже рік. Музей Аости славиться своєю колекцією кам'яної пластики, тому, мабуть, саме там і знайшлися ентузіасти, які захотіли зібрати хоч на деякий час найцікавішу скульптуру епохи енеоліту з усього світу.
–– І з багатьох країн туди поприїжджали?
–– Стели попривозили з восьми країн. Там були наші сусіди –– румуни та болгари, а були й представники Німеччини, Швейцарії, Франції, ну, зрозуміло, і самої Італії. Ми повезли туди саме ці експонати, –– вона показала рукою на Керносівського ідола та Наталівську стелу. –– І що б ви думали? Вони мали на виставці найбільшу популярність.
–– Людмило Миколаївно, дозвольте доповнити, –– звернувся до жінки Володимир Андрійович. –– Антропоморфних стел такої давнини, як наші, в Європі та й в Азії –– одиниці. Вчені датують їх серединою третього тисячоліття до нашої ери, коли в степах Північного Причорномор'я проживали племена аріїв. Ці народи займали велику територію –– від Дніпра до Південного Уралу. Вони залишили нам у спадок свої творіння, і завдяки далеким співвітчизникам ми тепер –– найбагатші. Адже на території України знайдено понад 10 таких стел і майже всі вони на Придніпров'ї та в Криму.
–– Дякую за підтримку, –– кивнула Людмила Миколаївна. –– Нашу кам'яну пластику вчені світу знали й раніше, а на цій виставці її змогли побачити ширші кола людей. Біля наших експонатів з ранку до вечора товпилися цікаві. До речі, Керносівському ідолові не вперше виїжджати за кордон, адже до того він двічі експонувався у Німеччині.
–– А як їх везли? –– спитав Андрій. –– Адже вони такі важкі...
–– Дійсно важкі. Понад півтори тони разом. Везли їх спеціальною машиною добре підготовлені водії. І що найцікавіше, –– згадала оповідачка. –– Коли в Італії розпакували статуї і поробили необхідні аналізи, наші колеги-італійці зробили висновок, що стели треба експонувати в різних приміщеннях. Вони вимагають різних умов зберігання. Має значенні все: освітлення, температура, хімічний склад повітря... А у нас вони, як бачите, разом, –– зітхнула жінка.
Всі стали дякувати за цікаву лекцію, а найбільше –– огрядний дядечко.
–– Не мені дякуйте, –– сказала Людмила Миколаївна, –– а ось цим батькам, –– вона показала на своїх знайомих. –– За те, що намагаються виховати своїх дітей розумними людьми і патріотами.
–– А можна ми прийдемо сюди ще? –– спитала її Ліда.
–– Ну звичайно, дівчинко, –– посміхнулась та, –– приходьте сюди скільки захочете. І друзів приводьте. А тобі, –– повернулась вона до Андрія, –– я подарую ось цю книжечку. Це –– каталог, тобто перелік кам'яних баб. Тут вони всі описані.
Яскраве сонячне світло облило і засліпило. Усі на мить заплющили очі.
–– Ну, що тепер робитимемо? –– спитав Володимир Андрійович.
–– Купимо морозива! –– вигукнула Ліда. –– І фанту!
–– Хочу морозива! –– тут же підтримав її малий Славик.
–– Ну все, почалося морозиво –– конференцію оголошую закритою, –– засміявся Володимир Андрійович.
–– Ходімо, тут поруч є кафе під деревами, –– сказала Галина Олександрівна. –– Хто яке хоче?
Гурток дорослих і дітей зручно розташувався за столиком під старою розлогою липою. Тут було не жарко й затишно, лунала негучна приємна музика. Їли морозиво та обмінювались враженнями від побаченого і почутого.
–– Дідусю, –– смикнув за рукав Валерія Григоровича Славик. –– А той дядько нас не прожене? Чого він так на нас дивиться?
–– Не прожене, не бійся, –– посміхнувся дідусь. –– Це –– пам'ятник. Дмитру Івановичу Яворницькому, вченому, що колись був директором цього музею.
–– Хочеш, я поведу тебе до пам'ятника? –– запропонувала Ліда, і взяла малюка за руку.
–– Не хочу! –– висмикнув той. –– Туди хочу! –– показав на ряд танків і ракет, які вишикувались за музеєм.
–– От і підемо туди, –– сказала хитра дівчинка. –– Тільки спочатку спитаємо дозволу в Дмитра Івановича.
Хлопчик згодився і вони попрямували до пам’ятника.
–– У Вашої доньки педагогічний дар, пані Галино.
–– Швидше –– дипломатичний.
–– А пам'ятаєте, раніше біля могили Яворницького стояли три кам'яні баби? –– заговорив Володимир Андрійович. –– Ніби на чатах, спокій охороняли.
–– Так, спокій вченому не завадив би, таке многотрудне життя мав, –– тихо зітхнув співрозмовник. –– А подивіться, хто йде? Анатолію Михайловичу із цим музеєм і у вихідний спокою немає.

До пам’ятника, де Лідочка щось пояснювала малому, легким пружним кроком наближався літній сивий чоловік. Він зупинився біля дітей, щось спитав, а тоді озирнувся у бік кафе і, побачивши знайомих, привітно махнув рукою.
–– Дуже доречна зустріч, –– підвівся зі стільця Валерій Григорович. –– Він мені якраз потрібен.
Але нікуди відходити йому не довелось, бо директор музею вже йшов до столиків.
–– Доброго дня шановному товариству, –– привітався він. –– Кого я бачу? Цвіт історичної науки нашого краю! Приємно, що не забуваєте музей, ще й діточок приводите.
–– Щодо цвіту, Ви нам безбожно лестите, дорогий Анатолію Михайловичу, –– озвався Володимир Андрійович. –– Ми усього лише скромні вузівські викладачі.
––  Ну, ну, не прибіднюйтеся. Буваю на конференціях, чув ваші виступи. Та й монографії декого читав. А в декого ще й на художній виставці побував... А це Ваша дружина? Дуже приємно, дуже приємно, –– директор просто світився доброзичливістю. –– Значить, у вихідний –– до музею всім сімейством?  Це добре. І як вашим діткам сподобався музей?
–– Ми сьогодні оглядали не весь музей. Дітей зацікавили кам'яні баби, тому я домовився з Людмилою Миколаївною і вона провела нам цікаву лекцію.
–– О! Людмила Миколаївна у нас найбільший знавець кам'яної пластики. Розказувала, певно, і про виставку?
–– Так, звичайно. Я тільки не спитав, хто ж супроводжував статуї до Італії.
–– А хіба вона вам не сказала? Сама ж і супроводжувала. Була при відкритті й закритті виставки. Стільки цікавого потім розповідала...
–– Анатолію Михайловичу, –– звернувся до директора Валерій Григорович. –– Пам'ятаю, років п'ятнадцять тому проводили якусь реставрацію баб. Були розмови, що їх приберуть з вулиці, побудують їм якийсь дах...
–– Було, було, –– згодився директор. –– Наприкінці восьмидесятих років дійсно дійшло до реставрації. Нам тоді найкращі фахівці з Москви та Петербургу зробили обстеження скульптур, розробили методику оновлення кожного експоната. Знаєте, ми завжди пишалися добрим збереженням наших баб, та за останні десятиліття вони страшенно попсувались. Винне повітря, забруднене підприємствами. А опади? Після цих кислотних дощів огірки на городах сохнуть. А бабам, думаєте, байдуже? Як кам'яні –– то все стерплять? 

Чого тільки не виявили тоді на їхніх тілах! Майже вся колекція була забруднена мікроорганізмами: зелені водорості, мох, лишайники... Та й то сказати, де тільки ці ідоли не побували за роки свого існування, чого тільки не зазнали... На жаль, реставрацію провели лише частково –– не вистачило коштів. Нам допомагали різні підприємства та установи міста. Постачали потрібні хімічні реактиви, устаткування. Яка то була праця!
–– Я пам'ятаю, реставраційні роботи відбувались просто неба. Невже не знайшлось для цього закритого приміщення?
–– А що ви думаєте? І не знайшлось, –– директор роздратовано накинувся на співбесідника, та зразу й пом'якшав. –– Вибачте, і досі не можу забути скільки мороки, клопоту, неприємностей було тоді. Скульптури важкі, від півтони і більше. Носитися з ними туди-сюди –– потрібна відповідна техніка. Та й куди було їх заносити? Для таких робіт потрібне спеціальне приміщення з гарною вентиляцією –– хімічна обробка ж. А освітлення, а температурний режим? Вологість приміщення теж має значення. Скінчилося все тим, що розіп'яли у дворі музею навіс –– от вам і реставраційна майстерня. Там ідолів чистили, відновлювали, консервували.
–– Консервували? –– перепитав Андрій.
–– Так, так, юначе. Саме консервували, хоч це й не овочі. Але спочатку їх очищали. Знаєте як?
–– Мої студенти тоді допомагали в реставрації, –– обізвався Валерій Григорович. –– Їм дали до рук скальпелі та щіточки, так хлопці скоро повтікали, дівчата залишились.
–– Дуже це кропітка, можна сказати, ювелірна робота, –– підтвердив Анатолій Михайлович. –– Терпіння багато треба. Ці нашарування з каменю міліметрами знімали: скальпелем чи навіть гостро заточеними паличками. Адже вапняк або піщаник, з яких зроблено частину скульптур, матеріал м'який. Здираючи засохлі лишайники, можна легко пошкодити і камінь. Тому на окремі ділянки статуй накладали пом'якшувальні компреси, а після такої процедури знову чистили. А потім вже почищеним ідолам робили дезінфекцію, щоб знищити залишки мікроорганізмів. Їм навіть робили баню у спеціальному розчині...
–– Наче людину лікували, –– зауважив хлопчик.
–– Наче людину, –– згодився Анатолій Михайлович. –– Речі теж людського ставлення вимагають. А після бані статуї сушили –– оброблять спеціальними бактерицидними лампами та –– під сонечко, нехай досихають та вигріваються. Але вилікували, на жаль, не всіх баб. Тих, що вилікували перенесли до приміщення, інші –– так біля музею і лишились.
–– Я чула, приміщення для статуй збирались будувати, скляний павільйон, чи щось таке. Чому ж не зробили?
–– Дорога Галино Олександрівно, –– зітхнув директор, –– не побудували з тієї ж причини, що й баб не долікували –– не вистачило коштів. А плани були дійсно грандіозні. Хотіли звести для статуй скляний павільйон –– лапідаріум, де можна було б створити для них сприятливі умови зберігання. Думали зробити певну композицію, щоб проводити екскурсії, лекції, повніше розкрити інформаційний потенціал цих скарбів. На жаль, на жаль... –– Анатолій Михайлович глянув на годинника, –– Ну, мені треба йти. Приємно було поспілкуватись. Приходьте до музею ще.

І він швидко пішов до музею впевненою пружною ходою.
Прибігли Лідочка зі Славиком, переповнені враженнями. Перебиваючи один одного стали розповідати, а тоді знову зажадали морозива.
–– Вистачить вам морозива, ще застудитесь, –– запротестували дорослі.
Зійшлися на тістечках із соком.
–– А Лідка сьогодні просачкувала, –– зауважив брат. –– Домовлялися, що кожен підготується і щось розкаже про баб. Ти ж обіцяла познаходити легенди, –– накинувся він на сестру, –– а замість цього цілий тиждень римувала красу і ковбасу.
–– Я вірш хотіла скласти, –– захищалась дівчинка, –– про наші чудеса.
–– Ну і як, склала? –– зацікавився Валерій Григорович.
–– Нічого в неї не вийшло, –– продовжував глузувати Андрій. –– І легенди не підготувала.
–– А ось і приготувала, приготувала.
І вона на одному подихові, адресуючи розповідь новим знайомим, проторохтіла легенду про пригоду молодого гаймана, що скам'янів на могилі.
–– Лідіє, ти халтуриш, –– звів брови батько. –– Цю легенду тиждень тому нам розповідала мама. Треба було самій щось знайти.
–– Я в боргу перед вашою донею, вона так добре опікується моїм онуком, –– вступився за дівчинку Валерій Григорович. –– Я виступлю замість неї.
–– А конференція у нас уже закінчилась, –– нагадала Ліда.
–– Так проведемо ще й симпозіум, –– сказав батько.
–– Сім... по чому? –– перепитала донька.
–– Не сім, і ні по чому. Я сказав: «симпозіум». Тепер це щось схоже на конференцію, а в стародавніх греків так називався бенкет, де вони пили вино, їли смачні наїдки, слухали музику та вели при цьому вчені бесіди. Музика є, наїдки і напої –– теж, –– Володимир Андрійович вказав на столик, заставлений солодощами. –– Та й учених розмов нам не позичати. От вам і симпозіум.
–– У нас немає вина, –– заперечила хитра Ліда.
–– А воно нам і непотрібне. Між іншим, греки пили виноградне вино дуже розбавлене водою, аж до світло-рожевого кольору. Наші соки, напевно, смачніші.
–– Хочете, розповім кумедну історію, записану Дмитром Яворницьким? –– запропонував Валерій Григорович.
Усі, звичайно, хотіли.
–– Це історія про кмітливого справника18 та баб, які стали підмурівками погреба, –– почав оповідач. –– Жив собі наприкінці XIX століття в Новомосковському повіті Катеринославської губернії справник*. Виконував свої посадові обов'язки, вів господарство, втішався сімейством. Нічим би він, напевне, не уславився, якби не заманулося йому побудувати у себе на подвір'ї кам'яний погріб. Хочеш –– то й будуй собі. Тільки  погріб хотів справник не звичайний, а такий, щоб ні в кого нічого схожого не було –– з кам'яних баб. 
Їздив він частенько по своєму повіту, бачив у степах ідолів, оглядався на них. Чи ти ба! Століттями стоять боввани, ні дощ, ні сніг, ні вітри, ніщо не бере їх. Міцні, видно. Підійшов якось до такого боввана, пошкріб ножем, постукав –– піщаник, хороший камінь. Погріб таким би викласти, сухий був би, надійний. Баб по степах повно, не на один погріб назбирати можна. Тільки ж не личить справникові, державній людині, самому тих ідолів вишукувати. Та й розходи немалі будуть, скільки це мужиків наймати треба, щоб вони ті каменюки вергали. Справник був чоловік не в тім'я битий, зметикував, що можна цю оборудку хитро-мудро, недорогим коштом провести. І полетіли по всьому повіту розпорядження –– з самого Петербургу наказ отримано. Велено мужикам, у кого на подвір'ї боввани є, негайно відправляти їх до столиці, до самого імператорського двору. А хто розпорядження не виконає –– тому штраф великий буде. Переполошилися дядьки по селах. Де ж це видано, щоб оте каміняччя до самої столиці відправляти? Це ж до губернії підводами везти. А далі? А розходи ж які! Хіба в мужика зайві гроші є? Та й час літній, жнива скоро, роботи повно. Вже й не раді були, що тих поганських ідолищ колись до двору попритягали. Стали селяни до справника послів засилати, стали просити-благати, аби впросив він високе начальство, щоб відмінило такий наказ.
–– Ні, –– затявся справник, –– і не просіть. Велено –– значить виконуйте.
–– Помилостивіться, вік за Вас Бога молитимемо, –– кланялись дідьки. –– Та ми ж і віддячимо за таку ласку, –– і тикали тому до рук пом'яті масні гроші.
Справник гидливо кривився, але від мужицької подяки не відмовлявся: гроші є гроші. І зрештою зглянувся.
–– Відмінити височайший наказ я не можу, –– сказав селянам. –– Та коли ви вже так просите, виручу.
І звелів, аби кам'яних баб звозили до нього на подвір'я, а далі він усі гептом19 казенним коштом відправить. Зраділи дядьки. Хутенько, поки пан справник не передумав, позвозили ідолів йому на подвір'я, ще й раділи, що так добре все обійшлось. А справник теж радів, бо скоро на його обійсті майже зáдурно з'явився чудовий мурований погріб.
Ось така історія.
–– Ну, це легенда, –– сказав Володимир Андрійович. –– Навряд, щоб таке відбувалося в дійсності.
–– Яворницький твердить, що дійсний факт, –– заперечив співрозмовник. –– Називає конкретне місце події –– село Приют на річці Кільчені. Наскільки я знаю, село з такою назвою купив Олександр Поль. Чи не в його володіннях це відбувалось?
–– А навіщо селянам були ці статуї? –– спитав Андрій.
–– Та кому для чого. Хто використовував як точило –– ножі гострити, коси; хто ставив на воротях замість стовпів, до яких ті ворота й кріпилися; хто навіть цілий паркан мурував, розбивши статуї на шматки. Були й такі, що в підмурівок хати чи ще якої будівлі клали, не один же справник був таким хитромудрим. А відбиті голови гнітом у діжках з капустою служили. Наш народ хазяйновитий, кожній речі своє місце знайде, –– з гумором відповів хлопчикові батько.
–– Проте, зауважте, пане Володимире, що не всім бабам випало стати точилами чи ворітьми, –– знову вступив у розмову Валерій Григорович. –– Частина ідолів продовжувала виконувати свої священні обов'язки.
–– Це Ви про поклоніння бáбам, колего? Звичайно, незважаючи на давно прийняте християнство, українці зберегли багато язичницьких вірувань. Пам'ятаєте про розкопки Чортомлика Іваном Забєліним? Тиждень тому я розповідав дітям про скіфські кургани як одне з чудес нашого краю. Але не згадав історію з Чортомлицьким ідолом.
–– Розкажи, таточку, розкажи! –– підстрибнула Ліда. –– Ти так гарно оповідаєш.
–– От хитруха, –– посміхнувся батько. –– Ну слухайте. Історію цю розповів Забєлін, доповнив її Мозолевський, а тепер переповім і я, а ви слухайте, та на вус мотайте.

Споконвіку, скільки стояла у степу поблизу річки Чортомлик висока могила, стояв на самому її вершечку ідол. Хто й коли поставив його туди –– ніхто не знав. Казали селяни, що стоїть він так від самого створення світу, багато бачив, багато чув, отже –– мудрий. З діда-прадіда сповідали віру християнську, в неділю до церкви ходили, а все ж час від часу приходили й до ідола. Жертв кривавих давно вже ніхто йому не справляв, а так: то жменю зерна хтось принесе, то скибкою хліба поділиться, а заможніший, бува, і копійку залишить. Священик лаяв їх за те, заклинав ідолище поганське стягти з могили та потрощити. Але вірили люди в знахарську силу боввана, в те, що захищає він їх від біди-лиха, не чіпали.

У житті, як на довгій ниві, всяко буває. Хтось стяг таки ідола з кургану, пристосував у себе на господарстві. І треба ж такому статися –– почалася у степу посуха. І рік, і другий, і третій –– немає дощів, сохне земля, не родить хліба. Від хати до хати, від села до села поповзли чутки, що винуватець тому –– Чортомлицькій ідол. Дядько, який стяг його з могили, мусив відвезти його назад у степ. Дарма, що голову ідолові дорогою відбили ненароком, він не образився, як став на своєму споконвічному місці, тут посуха і припинилась. І знову йшли легковірні на могилу з дарами, просили помочі та заступництва. Згодом котромусь із селян заманулося забрати відбиту голову ідола. Все одно не на плечах, на землі лежить, розсудив дядько, а мені двері підпирати згодиться. Та як на біду –– знову посуха. Голову ідолові повернути довелось. Так він і стояв, аж доки Іван Забєлін не почав розкопки знаменитого кургану. Тоді скинули ідола з могили востаннє. Посухи на цей раз не сталося, тільки селяни, проїжджаючи повз курган недоброзичливо зиркали в бік археологів, а до ідола знімали шапки і кланялися, а деякі підходили і цілували повержений камінь. Іван Забєлін, людина розумна, розсудив, що не варто наживати собі ворогів серед місцевого населення і розпорядися кам'яну бабу поставити на сусідню могилу –– і заважати не буде, і селяни будуть задоволені. 

Якось, коли археологічні роботи продовжувались своєю чергою, до чортомлицького ідола підійшла молодиця-селянка з хлопчиком років шести. Перехрестившись на боввана, вона вклонилась йому до самої землі, поцілувала статуї ноги, руки, приклалась до грудей і плеча. Після цього підняла дитину і звеліла так само цілувати кам'яного заступника. Потім жінка взяла сина за руку і вони удвох тричі обійшли навколо статуї, мати при цьому щось весь час приказувала. Далі вона витягла з вузлика якусь зовсім маленьку пляшечку, побризкала з неї навколо ідола, знову щось примовляючи. А наостанок дістала з того ж вузлика нову білу хустку, пов'язала її ідолові навколо шиї, доземно вклонилась і, взявши хлопчика за руку, швидко пішла до села. Потім Забєлін ще не раз бачив як до ідола приносили дари і просили помочі, але цей випадок запам'ятався йому найбільше.
–– А де тепер той ідол? –– спитав Андрій. –– Він у музеї?
–– Хто зна де він, –– відповів батько. –– Погортай он каталог, який тобі подарувала Людмила Миколаївна і побачиш, що лише у невеликої кількості баб відоме місце їхнього знаходження.
–– Чортомлицького ідола і деяких інших описав і навіть замалював відомий російський мандрівник Василь Зуєв, –– нагадав Валерій Григорович. –– Це –– перші відомі нам зображення кам'яних баб.
Хлопчик заходився гортати книжечку, в той же час уважно прислухаючись до розмови.
–– Згадала! –– раптом радісно закричала Ліда і заплескала в долоні. –– Згадала!
Всі зацікавлено подивились на неї.
–– Я згадала легенду про баб, –– гордо повідомила дівчинка. –– Про те, як вони з'явилися.
Володимир Андрійович підозріло покосував поглядом  в бік дружини, яка перед цим про щось шепталась із донькою, але промовчав.
–– Колись дуже-дуже давно в наших степах ще не було людей, –– почала мала оповідачка. –– А жили велетні, які називали себе великдонами. І сонця тоді ще теж не було. Великдони жили в повній темряві, але їм було добре. А потім на небі з'явилося сонце, освітило степи і стало припікати. Великдонам це дуже не сподобалось, бо засліплювало їм очі та пекло в голову. Вони стали думати, як сонце погасити. Думали-думали –– нічого не придумали. Тоді їхній головний великдон і каже: “А давайте понасипаємо по всьому степу високі-превисокі кургани. Заліземо всі разом на них і будемо плювати на сонце, поки воно не згасне”. Усім це дуже сподобалось і вони стали насипати високі гори. А коли понасипали –– повиходили на вершечки і стали плювати на сонце. Плюють, плюють, а сонце не гасне. Великдони ж не знали, що воно дуже далеко і що до нього треба довго-предовго летіти космічною ракетою. А сонце розгнівалось на великдонів і сказало: “Невдячні! Я дало вам світло і тепло, хотіло, щоб ви жили на красивій планеті, а ви такі злі й невдячні. Я вас за це покараю”. І сонце послало на великдонів свої промені, від яких вони всі скам'яніли. І з тих пір в степу на курганах з'явилися кам'яні баби, –– урочисто закінчила свою розповідь Ліда.
–– Молодець, Лідко, –– похвалив Андрій сестричку. –– Мені найбільше сподобалося, що великдони не знали астрономії та не вміли будувати космічних кораблів. Уявляєш, що було б, якби вони долетіли до сонця і заплювали його?
Ліда образилась і надула губи.
–– Андрію, даремно ти береш сестричку на кпини, – заступилась за доньку мама. – Вона дуже добре розповіла легенду, ще й з власною обробкою.
–– Лідо, це тобі напам'ять про сьогоднішню зустріч, –– сказав Валерій Григорович дівчинці й простяг їй аркуш. –– Це –– ілюстрація до твоєї розповіді. А це, –– він подав їй ще один аркуш, –– таку бабу напевне створили б половці, побачивши тебе.
На малюнку невеличка кам'яна баба з пишними бантами на голові ласувала морозивом і при цьому кумедно морщила свого кирпатого носика.
–– Ну як, подобається? А це портрети інших учасників сьогоднішньої конференції, –– і Валерій Григорович роздав усім аркуші, помережані тонкими чорними лініями.
Він давно вже черкав щось ручкою в блокноті, та ніхто не звертав на те уваги.
–– Оце так портрети, –– засміялась Галина Олександрівна. –– Ми всі у вигляді половецьких баб. Дуже дотепно.
–– А я –– у вигляді Мамая, –– сказав Андрій, і всі стали роздивлятись його зображення.
–– А себе Ви теж намалювали? –– поцікавилася дівчинка.
–– Аякже, ось і ми зі Славиком, –– з аркуша дивився високий худий ідол. Він тримав за руку маленьке ідоленя з повітряною кулькою на нитці, міцно затиснутою в жмені. –– Хочеш, я тобі й це подарую?
–– Хочу, –– Ліда хазяйновито позбирала аркуші. –– Мені сподобалися Ваші малюнки, я вдома їх розфарбую, і вони стануть ще кращі.
Валерій Григорович поблажливо всміхнувся у вуса.
–– Не треба їх розфарбовувати, –– попросив він. –– Це –– графіка, і вона не потребує кольору. Суть у тому, щоб чіткими тонкими лініями без зайвих подробиць передати характер. Я використовую для цього ручку із золотим пером, заправлену чорною тушшю. А фарби тут не потрібні. Зрозуміла?
Дівчинка кивнула.
–– Я попрошу дідуся, щоб він зробив мені рамочки і повішу Ваші картини в своїй кімнаті, –– сказала вона.
–– Я теж, –– обізвався Андрій.
–– Мені буде дуже приємно, –– знову всміхнувся художник. –– Сподіваюсь, що ми з вами ще зустрінемось.
–– Нам, мабуть, пора й додому, –– сказала Галина Олександрівна. –– У дітей вражень доволі. І в мене теж.
–– Мені здалося, що у Вас ціла програма таких культурно-освітніх навчань для дітей, пане Вікторе? –– Валерій Григорович запитально подивився на свого колегу.
–– Та ні, яка там програма, –– заперечив той. –– Діти поцікавились, які в нашім краї чудеса є. Тиждень тому я розповів їм про скіфські кургани, вбачаючи в них паралелі з єгипетськими пірамідами, сьогодні ось –– про половецьких баб...
–– Гм, проводите паралелі зі сімома чудесами світу? Цікаво, цікаво... А що ж далі у Вашому списку?
–– Я ще не думав, –– зізнався Володимир Андрійович. –– Ці теми у нас якось самі по собі виникли. З'являться й інші. Хіба мало цікавого на нашій землі –– прекрасних величних творінь рук людських?
–– Ваша правда. Взяти хоча б козацький собор у Новомосковську. А там і монастир поруч, який був колись не тільки церковним, а й економічним і культурним центром краю.
–– Я давно хотіла побачити цей монастир. Читала про нього, але ніколи там не була, –– озвалась Галина Олександрівна.
–– Монастир! Ой як цікаво! –– тут же захопилась Лідочка. –– Мамо, тату, поїдемо до монастиря!
–– Еге ж, так зараз і поїдемо, –– іронічно обізвався батько. –– А може б спочатку пообідати, бо там чи нагодують?
–– А тебе туди на пустять, –– повідомив дівчинці брат. –– Монастир –– чоловічий. Ти за ворітьми стоятимеш, поки ми його оглядатимемо.
–– Мамо, чого він? –– закричала донька.
–– Тихо, діти, тихо, –– втрутилась мати. –– Можливо ми колись і поїдемо подивитися монастир. А тепер ми їдемо додому, не все ж за один раз.
–– Ми могли б вас підвезти, –– запропонував Володимир Андрійович знайомим. –– Мої сядуть на задні сидіння, а Ви з малим...
–– Дякую, не варто, –– махнув рукою Валерій Григорович. –– Звідси маршрутка їде просто до нашого дому. До того ж я ще хочу зайти до Анатолія Михайловича. Я так і не спитав його про одну річ. Ми зі Славиком проведемо вас до машини.
–– Ходімо, попрощаємось з бабами, –– запропонувала Ліда.

*  *  *

Люди і кам'яні ідоли мовчки стоять по різні боки.
Про що думають половецькі мамаї? Може згадують ті прадавні часи, коли в степах, ще не зораних і не забудованих, вільні, як вітер, гасали дикі коні, може чують посвист швидких стріл? Може перед їхніми очима встають картини кривавих битв: іржання поранених коней зливається з брязкотом шабель і криками перемоги? Може згадують вони натхненні обличчя козацьких ватажків і навіть самого Богдана Хмельницького? А може хтось із них пам'ятає, як пролітали повз них шалені тачанки, і несамовиті люди стріляли у них із кулеметів?

Мовчать кам'яні свідки минулого. З філософською байдужістю дивляться на своїх далеких нащадків.
Про що думають люди?

Високий худорлявий чоловік з маленькою борідкою і такими ж вузькими, як у статуй очима, відчуває незрозуміле хвилювання. Він часто приходить сюди. Часом йому здаються знайомими ці обличчя. Коли й де він бачив їх раніше? Може дійсно люди живуть не раз? Може колись і він був серед цих буйних кочовиків?Інший чоловік з-під окулярів уважно придивляється до статуї. “Пляма, явно масна пляма, –– думає він. –– Колись ноги цьому ідолові поливали дорогою пахучою олією, приносили багаті дари, вірили в його всемогутність. А тепер він стоїть посеред гуркітливого міста і поволі гине. І нікому допомогти, порятувати. Можливо колись до цих статуй доторкався Олександр Поль чи Дмитро Яворницький. Їх давно вже немає, але можна доторкнутись до каменя і відчути тепло їхніх рук”. Чоловік кладе руку на плече ідолові. “Це –– живий зв'язок часів і треба зберегти цю тоненьку ниточку, не дати їй обірватись. Я хочу, щоб і мої діти колись привели сюди своїх дітей. А ті –– своїх”...
“Чи була щасливою ця половчанка, а може монголка? –– думає молода гарна жінка. –– Чи були у неї діти, ким вони стали? Може живуть зараз на землі її нащадки... А чи житимуть через тисячу років мої? –– спалахує несподівано думка, –– коли так само світитиме сонце і акації розливатимуть свої пахощі? Що залишиться після нас?”

Хлопчик-підліток стоїть перед фігурою воїна. “Він і правда схожий на Мамая. І мене Валерій Григорович теж намалював подібним до козака-характерника. Він сказав, що Мамай – це той, кого немає ніде. А я хочу, щоб Мамай був... Усюди і завжди... І цей половець –– теж”.
Дівчинка з великими бантами на голові та з кирпатим носиком думає про великдонів: “Які вони злі й дурні. Як можна було плювати на сонце? Сонце дарує світло, тепло і квіти. І метеликів...” На голову невеличкої баби сідає барвистий метелик, розправляє крильця і стає схожим на яскравий бант. Дівчинка весело сміється. “Ні, ці баби з'явилися не з великдонів” –– вирішує вона.
Маленький хлопчик з недовірою дивиться на статую. “Це –– бабай, так казав дідусь.”
 Але бабай чомусь зовсім не страшний і без мішка.
–– Я не боюся тебе, бабаю, –– хоробро каже хлопчик. 
Він зриває жовту кульбабку, що росте біля ніг статуї, –– бабай не сердиться. Хлопчикові, навіть, здається, що бабай усміхається.
–– Хочеш, будемо дружити? –– пропонує малюк і простягає бабаю жовту квітку...

¹⁶ Губернатор – управитель губернії, на які була поділена територія Російської імперії.
¹⁷ Катеринослав –  стара назва міста Дніпро.
¹⁸ Справник – поліцейський чин в Російській імперії.
¹⁹ Усі гептом – усі разом, одночасно.

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо перше. Степові піраміди 

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо третє. Собор, що здіймається в небо  

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо четверте. Запорозька святиня  

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо п’яте. Кодак - твердиня на Дніпрі   

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо шосте. Золотий міст Катеринослава 

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо сьоме. Космічні орбіти земного заводу