Віталій Мельниченко. Обмежені можливості? Необмежена сила духу!

І все на світі треба пережити, 
бо кожен фініш – це по суті старт. 
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт…
Ліна Костенко

Цього красивого сивочолого показного чоловіка на інвалідному візку добре знають у мистецьких колах Кривого Рогу. Він – учасник численних виставок, його картини постійно експонуються у міському виставковому залі, вони є у приватних колекціях по всій України та за кордоном. «Якби у молодості хтось сказав мені, що так складеться моє життя і я стану художником – нізащо б не повірив», – говорить Віталій Васильович.

Народився Віталій Мельниченко у м. Кривий Ріг 15 вересня 1953 року. Батько його був військовим, служив з 1941 року, пройшов всю війну, потім – кочове життя по різних гарнізонах. Мама, як і більшість дружин військових, педагог. Батьки, та і взагалі вся рідня – люди освічені, інтелігентні, які прагнули і своїм дітям передати потяг до знань, забезпечити їхній духовний і фізичний розвиток.

Незабаром після народження Віталія його батька перевели служити на Урал. Там і минуло майже все його дитинство. Навкруги – ліс, гриби, ягоди, чудова природа, яку він завжди любив. Як звичайний хлопчисько захоплювався спортом, любив ходити в туристичні походи, взимку кататись на лижах, брав участь у художній самодіяльності. А от що його відрізняло від багатьох хлопчаків – страшенно любив читати. Майн Рід, Вальтер Скотт, Жуль Верн, Джек Лондон – ці книги будили уяву, кликали у мандри далекими морями та лісовими хащами. Любов до читання проніс через все життя.

Закінчив школу вже у Черкасах. Далі – навчання у Криворізькому гірничорудному інституті (зараз – Криворізький технічний університет) на гірничому факультеті, найактуальнішому для нашого міста. І знову подорожі – під час практики, у будівельних загонах, туристичними маршрутами: Хібіни, Карелія, Карпати, Далекий Схід, Крим. Це вже стало пристрастю і потім дуже йому допомогло. Майбутню дружину, красуню Оленку, також зустрів у інституті. 

Після здобуття вищої освіти працював майстром, начальником кар’єру «Південний» рудоуправління імені Кірова у Кривому Розі, закінчував аспірантуру. Підростало двоє синочків. 

Життя було на злеті, всі мрії збувались, весь світ, здавалось, був відкритий для нього. І раптом, в одну мить, як спалах, як вибух – тяжка травма на виробництві, пенсія по інвалідності, інвалідний візок. Це для нього, невтомного працівника і мандрівника, якого завжди визначала жага до життя, руху, нових вражень, було майже вироком.

Джерело натхнення – природа

Але після тяжкої депресії Віталій Мельниченко все-таки вирішив не здаватись, перш за все заради сім’ї, дітей. Відраду знайшов у книгах, дуже багато читав, вивчав англійську мову. Намагався щось майструвати з дерева. Часто переглядав фотографії зі своїх подорожей, спогади були болісними і водночас радісними. Але багато чого залишилось «за кадром». Якось само собою з’явилось бажання малювати, оживити свої спогади. Але спочатку, звичайно, майже нічого не виходило. Вирішив вчитися по книжках. Звернувся до альбому репродукцій картин Тараса Шевченка, які йому завжди подобались. Наполегливо копіював його графіку, портрети, жанрові роботи. Малював олівцем, як то кажуть, «набивав руку». Але понад усе йому подобалось малювати природу. Під час реабілітації у санаторних парках під час рідких прогулянок на інвалідному візку він робив замальовки дерев, їхніх примхливих стовбурів, гілок, намагався передати гру світла і тіні на листі. Вже не копіював. З’явилось бажання писати олією. По книгах вивчав техніку живопису, як готувати полотно, ґрунтовку, підрамник. Довго нічого не виходило, але він був наполегливим. Не мав змоги стояти, відійти, здалека подивитись на картину, як це зазвичай роблять художники. Міг тільки однією рукою тримати полотно, як книгу перед очима, іншою малювати, а палітра висіла на шиї. Згодом з’явився свій стиль, своя техніка: пише не широкими мазками, а дрібними штрихами, ретельно вимальовуючи деталі, особливо перший план. На його картинах видно кожну травинку, кожну квітку, кожен листочок. Здавалось би, знайомі пейзажі, а знову і знову бачиш природу на його полотнах як нерозгадане чудо.

З 1996 року Віталій Мельниченко почав брати участь у мистецьких виставках. У 1999 році відбулась перша персональна виставка його картин у Криворізькому виставковому залі. З тих пір вони там проводяться майже щороку. У 2004 році Віталій Васильович став членом Творчої асоціації Криворіжжя при Криворізькій організації Національної спілки художників України.

16 років тому життя зробило ще один доленосний для нього поворот: у Кривому Розі було створено громадську організацію «Разом», яка об’єднала творчих людей з інвалідністю. В. Мельниченко стояв біля витоків створення організації, яка починалась з семи осіб, а зараз налічує понад 500, він і досі є її «обличчям». Керівник організації Світлана Комарова, людина творча й енергійна, стала активно представляти його картини в Києві, інших містах України, організовувати його виставки. У грудні 2007 року В. Мельниченко брав участь у Всеукраїнській виставці з нагоди Міжнародного дня інвалідів у Києві та в Німеччині. Нагороджений дипломом Міністерства праці та соціальної політики України. 

Віталій Васильович – людина скромна, глибоко інтелігентна, освічена. Стриманість емоцій у нього компенсується їх сплеском на живописних полотнах. На них природа у всіх її проявах: бурхливі потоки рік, спокійне прозоре море, величні дерева, тепло сонячних променів, зимова свіжість, осіннє різнобарв’я лісів. Особливо привертають увагу пейзажі рідного криворізького краю. 

Війна пройшла через душу і серце

У березні 2023 року у міському виставковому залі відзначалось 16-річчя ГО «Разом» і експонувалась персональна виставка картин Віталія Мельниченка. І вперше ми побачили не тільки художника-пейзажиста. Весна крізь збройний приціл, палаючий танк, портрет сина в окопі – це відгук художника на те, що болить в душі сьогодні. Молодший син Артем воював в АТО, потім – на запорізькому напрямку з першого дня вторгнення росіян на нашу землю у 2022 році. Недавно він повернувся з фронту, отримавши тяжке поранення плеча та втративши око. Але Артем такий же незламний духом, як і його батько. Зараз повернувся на виробництво, працює. Старший син Віталій – учасник тероборони нашого міста, займався волонтерством. Обидва сини – гірники. Таких достойних нащадків виховали Віталій Васильович і Олена Іванівна.

Дорогу здолає той, хто рухається вперед

Історія життя Віталія Мельниченка – це приклад незламності духу, жаги до життя та кропіткої, наполегливої праці на шляху до успіху у більш ніж складних життєвих умовах. Його мистецтво не знає ні художніх шкіл, ні академій. Воно народилось за покликом душі. Не маючи власної майстерні, на невеличкій кухні він створює живописні шедеври, які торкаються душі. 

Він завжди бажаний гість у Центрі інклюзивного бібліотечного обслуговування людей з інвалідністю «Культурний світ без меж», що діє у криворізькій бібліотеці для дорослих № 24. Тут було організовано кілька його персональних виставок: «Краса нашого Криму», «Природа дарує натхнення», «Моя Україна» та творчих зустрічей з читачами. У 2019 році він був учасником виставки творчих людей з інвалідністю, організованої бібліотекою у парку «Саксаганський» Кривого Рогу, отримав диплом виконкому Криворізької міської ради. Його картини і зараз прикрашають нашу бібліотеку. 

Кривий Ріг – місто, багате талантами. Багато письменників, художників, акторів, співаків прославили його. У кожного з митців – свій шлях у мистецтво, часом доволі легкий, іноді – важкий і тернистий. Шлях у мистецтво Віталія Васильовича Мельниченка був дуже непростим і незвичним. Але тепер це справжній чудовий художник, картини якого дарують радість і оптимізм, надихають, допомагають жити.

Віталій Васильович завжди у творчому русі, зараз готується до персональної виставки з нагоди його ювілею, яка відбудеться у вересні 2023 року у міському виставковому залі.