«Переходимо до любові». Фільми, які знімали у Дніпрі

Цей двосерійний фільм було знято на Кіностудії ім. Олександра Довженка у 1975 році за мотивами однойменного роману Павла Загребельного.

Твори Загребельного і кіно

До слова, 25 серпня 2024 року Павлу Архиповичу виповнюється 100 років. Письменник, інтелектуал, філософ… Його вважають одним із кращих українських романістів ХХ століття, класиком вітчизняної літератури. Він є автором понад сорока романів, багатьох повістей, оповідань. Дворазовий лауреат національної Шевченківської премії. Його твори перекладено 23 мовами, їх перевидають і читають до сьогодні, адже в них – про Україну й українців, починаючи з ІХ та закінчуючи ХХ століттям.

А от із кінематографом, на мій погляд пересічного глядача, не все склалось вдало. Зацікавленість від режисерів була і є незначною. Прикро, особливо за твори історичної тематики, які у вмілих руках могли б стати шедеврами.

Хоча за сценаріями Павла Загребельного і зняті художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено – мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий» – вони не стали подією у мистецькому світі. До таких, на жаль, належить і стрічка «Переходимо до любові».

Дніпропетровськ на екрані

Якщо не вдаватись до кінознавчих тонкощів, нам – дніпрянам, фільм цікавий тим, що знімали його переважно у нашому місті, й на екрані – Дніпропетровськ 1970-тих (деякі епізоди були зняті у Києві).

З перших кадрів бачимо виробничу територію і прокатний цех заводу ім. К. Лібкнехта, житловий масив «Сонячний». До фільму увійшли чудові панорамні кадри дніпровських берегів із мостами Новим і Мерефо-Херсонським, Набережної зі затишними кав’ярнями. Впізнаванні музичний фонтан «Муза», фоє театру опери та балету, центральні вулиці міста, а також мальовнича природа парків. 

Про що фільм?

У фільмі постає традиційний романтичний трикутник: він – Дмитро, молодий перспективний працівник металургійного заводу і дві привабливі дівчини – Валерія та Клементина, яких доля зіштовхнула у вирі почуттів. Першим розчаруванням у житті Дмитра стало нерозділене кохання до молодої співачки Валерії. Дівчина вражена чистотою та силою почуттів Дмитра, їй здається, що вона теж покохала, але заради артистичної кар'єри вона відмовляється від кохання й розлучається з хлопцем. Саме в ці тяжкі для нього дні Дмитро дізнається, що його кохає Клементина, з якою він давно знайомий. Дівчина набагато молодша за Дмитра, і раніше він особливої уваги на неї не звертав. 

Відчувається, що автори стрічки намагались відверто і чесно поговорити з глядачами про кохання, торкаючись хвилюючих на той час тем: чи може бути любов – «суцільним самообманом», де межа, і як відрізнити «справжнє» кохання від нав’язаного, чи дійсно любов віддає перевагу рівним, роль жінки у родині тощо. Але у часи панівної радянської ідеології це було зробити складно. У мистецьких творах обов’язково мали бути (так «рекомендували» ідеологи) висвітлені теми «моралі будівничого соціалізму», робітнича тематика, «місце подвигу воєнного минулого, або сучасного трудового». Майже увесь цей набір увійшов до фільму і всі події розгортаються на тлі робітничого процесу, «душевних» бесід із керівництвом, зборів колективу, виробничого конфлікту і такого іншого. З погляду сучасного глядача це занадто схематично, нуднувато, наївно, награно… Але то були інші часи, інші пріоритети, уподобання, виховання.

Про творчий колектив фільму

Над картиною працювало два відомих українських режисери – Олексій Мішурін і Олег Фіалко.

Перший починав як оператор, працював ще з легендарним Довженком як режисер, відомий стрічками «Королева бензоколонки» та «Абітурієнтка», яку, до слова, теж знімали на Дніпропетровщині. Другий створив такі цікаві картини як «Повернення Батерфляй» (про Соломію Крушельницьку), «Імітатор» та інші. Сценарій до «Переходимо до любові» написав український кінодраматург Олександр Сацький, який свого часу допомагав у створенні сценарію до улюбленого багатьма фільму «В бій ідуть самі старики». Оператором став талановитий Сергій Лисецький, якому ми і завдячуємо на екрані чудовими кадрами нашого міста. 

Головну роль Дмитра Череди зіграв Володимир Конкін, на той час уже відомий актор кіностудії ім. Довженка (1974–1979). У його доробку вже були фільми «Як гартувалася сталь», «Марина», «Романс про закоханих». У майбутньому акторові пощастить зіграти Володимира Шарапова у популярній стрічці «Місце зустрічі змінити не можна», яку було створено на українській Одеській кіностудії. 

Робота над персонажем робітника Череди була не простою для актора. Його герой постійно перебуває у центрі уваги: багато монологів, багато сцен із іншими дійовими особами. Потрібно було втілити образ молодого сучасника, небайдужого, активного, чутливого до фальші та несправедливості, іронічного, інколи навіть зухвалого, але водночас романтичного, відкритого, який вірить, що кохання може здолати все… Взагалі, цілком позитивного і «правильного» героя. Деякі актори вважають, що таких грати нецікаво, та Володимир Конкін з роллю впорався.

З 1979 року актор живе і працює у Москві. В одному з інтерв’ю (2008 р.) він зізнавався, що тільки з роками зрозумів, як багато йому, уродженцю Саратова, дала Україна: звання заслуженого актора республіки у 20 років, звання почесного громадянина міста Боярки, спілкування з видатними майстрами кіно, неймовірний фаховий досвід, любов і шану глядачів. Розповідав, що дуже любить Київ і намагається щороку відвідувати його святі місця, бо вважає себе віруючою людиною. Але… 2014 року раптово все змінилося у свідомості актора: він цілковито підтримав агресивну політику росії проти українців, неодноразово несанкціоновано відвідував окуповані Крим і Донбас, бере участь у провладних пропагандистських заходах. Його прізвище занесено до бази «Миротворець».

Нездійсненне кохання Дмитра – співачку Валерію (до слова, як вона співає, глядачі так і не почули, цей момент відсутній у фільмі, тільки зі слів дізнаємося, що талановита) зіграла молода актриса московського театру А. Пушкіна Світлана Родіна (Люнгквист). У актриси в фільмі багато великих планів. Оператор вигідно висвітлив її виразні очі, загадковий погляд. Можливо, ця вдала операторська робота допомогла дебютантці у подальшій творчій долі. Зараз актриса живе і працює у Швеції, входить до складу Європейської кіноакадемії (EFA), викладає акторську майстерність у Стокгольмському театральному інституті. Продовжує зніматись у кіно. У 2017 році номінувалась на національну кінонагороду «Золотий жук» у категорії «Краща актриса другого плану», отримала Приз глядацьких симпатій.

Образ позитивної, веселої, безпосередньої Клементини втілила на екрані на той час актриса Харківського ТЮГу (нині Харківський обласний театр для дітей і юнацтва), Тамара Трач. Її героїня викликає симпатію у глядачів, хоча інколи здається, що актриса трішки «пережимає», занадто наївна, занадто енергійна. Слід зазначити, що найбільше кадрів з дніпровськими краєвидами саме за участі Клементини. Після цієї стрічки актриса ще декілька років активно знімалась у кіно, зокрема брала участь у таких відомих стрічках як «Ар-хі-ме-ди!», «Подарунок долі» та інших. З невідомої причини її кінокар’єра завершилась у 1979 році.

Невеличку (на жаль) роль матері головного героя виконала чудова українська актриса Наталія Наум. 

У фільмі також були задіяні популярні актори радянської доби, серед яких Геннадій Корольков, Тетяна Митрушина, Андрій Вертоградов, Володимир Трошин. В епізодах і масових сценах були задіяні працівники заводу ім. К. Лібкнехта та мешканці міста.

Критика і колеги-кінематографісти зустріли фільм прохолодно, і зараз багато хто вважає, що стрічка не витримала випробування часом. 

Але не будьмо занадто суворими… Операторська робота – якісна, акторський склад – зірковий, усі зіграли професійно. І нарешті, це – наша історія: українського кіна, країни, яка вже пішла в небуття, рідного міста. 

Титульне фото: Плакат до фільму «Переходимо до любові» // https://uk.wikipedia.org/wiki/