Іван Корнієнко – теоретик українського кіна

Дитинство і родина

Іван Сергійович Корнієнко народився 27 листопада 1910 року в селі Шестірня (нині село належить до Широківської селищної громади Криворізького району Дніпропетровської області).

Його батьки походили із селян. Мама займалась домогосподарством і піклувалася про дітей. Батько працював на шахті у Кривому Розі доки не отримав тяжку травму руки. Сергій Корнієнко змушений був повернутись до села і знову зайнятись сільською працею, бо мізерної пенсії за інвалідністю не вистачало на утримання родини. Невдовзі його спіткало ще одне горе – померла дружина. Шестеро дітей зостались без матері. Іванові о тій порі виповнилось лише два роки. 

Родина жила бідно, але дружно: старші допомагали молодшим, усі були працьовиті. Малий Іванко пас чужих овець у селі, а невдовзі пішов працювати, як і батько, на шахту, незважаючи на страшну хворобу, спричинену недоїданням, – туберкульоз. Це була важка і небезпечна праця. У штольнях були дуже тяжкі умови: пил і токсичні гази, шум і вібрація, високі температури і недостатнє освітлення, загроза обвалів і вибуху метану. Доводилось вручну кийком відбивати пласти руди а потім транспортувати у громіздких тачках і вагонетках. Але, незважаючи на такі випробування і навантаження, Іван все ж здобув середню освіту. Він завжди тягнувся до знань, любив мистецтво, брав участь у спектаклях самодіяльного театру.

Перші кроки у професії

У 1927 році юнак вступив на театрознавчий факультет Одеського музично-драматичного інституту. Захопився творчістю: писав невеличкі сценарії, вірші, рецензії. Саме тут, в Одесі, відбулася доленосна для Івана зустріч, на ту пору ще з молодим, але вже талановитим режисером Олександром Довженком, який працював на Одеській кінофабриці. Майбутній класик українського кіно звернув увагу на здібного юнака і порадив йому ґрунтовно вивчати кіномистецтво і писати рецензії на нові українські фільми. Іван дослухався дружньої поради, а тема Олександра Довженка, його життя та творчість, стане однією з головних у майбутніх дослідженнях.

Після закінчення навчання в інституті Корнієнко переїздить на Донбас. Там, у новоствореному театрі робітничої молоді, працює режисером. За його творчого задуму виходять вистави «Диктатура», «Республіка на колесах», «Вогняний міст». 

У ті часи молодому фахівцю доводиться багато їздити у відрядження по районах і селищах, збирати цікаві матеріали для репертуару агітбригад, майбутніх статей. Під час своїх подорожей Іван Сергійович знайомиться з багатьма творчими особистостями – художниками, співаками, музикантами, майстрами народної творчості. Розповіді про талановитих українців стануть темою для його численних публікацій. Згодом Корнієнко спробував писати книги, кіносценарії, але відчув, що йому бракує фахових основ. Захоплення літературною творчістю дало поштовх для отримання другої освіти, яку він здобував протягом 1932–1941 років на мовно-літературному факультеті Київського педагогічного інституту.

Кінематограф став долею…

Вчився (заочно) і працював редактором-консультантом сценарно-художнього відділення «Українфільму», яке тоді перебувало у Харкові. З тих часів він назавжди пов’язав свою долю з кінематографом. Знайомиться з видатними театральними діячами і майбутніми зірками українського кіно – Лесем Курбасом, Наталією Ужвій, Амвросієм Бучмою та іншими. З багатьма потоваришував на все життя. «Талант Івана Сергійовича мужнів в оточенні кіномитців Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Ігоря Савченка, Данила Демуцького… Пізніше він у своїх книжках напише про кожного з них».

За спогадами був комунікабельним, активним, доброзичливим. Завжди в центрі дискусій, обговорень нових фільмів. До його думок почали прислухатись, судження поважати.

Випробування війною

З початком Другої світової війни Іван Корнієнко залишив журналістику і пішов на фронт добровольцем. Хоча за станом здоров’я він не підлягав мобілізації, але відсиджуватись у тилу він і гадки не мав. Воював на передовій усю війну, був політруком, потім заступником командира по політчастині. Отримав кілька поранень. Дійшов до Берліну, закінчив війну у званні капітана. За героїчні подвиги був нагороджений багатьма орденами і медалями. 

Там, на війні, він зустрів своє справжнє кохання і майбутню дружину. Вони обоє служили в одній бригаді, але в різних підрозділах. Дев’ятнадцятирічна санінструкторка Катя Дронова запам’яталась з першого погляду – було кілька випадкових зустрічей. А потім вона врятувала його… Катерина Семенівна згадувала: «Це було у березні 1945 року, аж раптом почалася стрілянина, стовпи землі від вибухів піднімалися, здається, до неба – і накрили наших солдат і офіцерів. Я кинулася рятувати їх, відкопувати, повертати до життя. Ніколи не думала, що зможу перегорнути стільки гарячої землі. Одним із врятованих був Іван Сергійович Корнієнко…».

Катерина винесла його пораненого з поля бою, відправила до шпиталю. Хоча знайомство і було коротким, але симпатичний показний приємний офіцер припав дівчині до душі. Та на продовження історії вона не дуже сподівалась.

Невдовзі Катя і сама отримала поранення – тяжку контузію, внаслідок якої тимчасово втратила зір. Півроку пролежала у шпиталі. Комісувавшись, повернулась до рідного села у Воронезькій області. Яким же було здивування дівчини і її рідних, коли вже після Перемоги Іван Сергійович розшукав її, й одразу зробив пропозицію одружитися. Молоді побралися і разом прожили тридцять щасливих років до самого відходу Івана Сергійовича у інший світ.

У світі культури

У повоєнні часи родина Корнієнків приїздить до Києва. Іван Сергійович повертається до роботи у царині культури. Працює начальником сценарного відділення на Київській кіностудії. Це були нелегкі роки, коли вітчизняні митці-кінематографісти прикладали немало зусиль, щоб відродити українське мистецтво. Іван Корнієнко теж долучився до цього процесу. 

На початку п’ятдесятих років його було переведено на партійну роботу до ЦК Компартії України де він обіймав посади завідувача сектору кінематографії, а згодом – секретаря літератури та мистецтва відділу науки і культури. Тут розкрилися його неабиякі організаторські здібності. Сучасники згадували, що незважаючи на «номенклатурні традиції», Іван Сергійович і в стінах високих кабінетів зоставався вимогливим, але чуйним, доброзичливим, компетентним керівником.

З 1958 року Іван Корнієнко був головним редактором журналів «Мистецтво» та «Новини кіноекрану» і, безумовно, впливав на політику формування теоретичних досліджень, мистецько-літературних рецензій. Але він намагався не бути авторитарним керівником, прислухався до різних думок, міг визнавати помилки. Наполягав на тому, що «прогрес у мистецтві неможливий без творчих дискусій, суперечок, обміну думками, досвідом». 

Слід зазначити, що часи тоді були не прості: керівництво країни – комуністичне, суспільство – заполітизоване, культура під ідеологічним тиском, в мистецтві панує метод соціалістичного реалізму. Це зараз багато написано про той період, опубліковані заборонені раніше викривальні документи, а тоді… Індивідуальність і самостійність думок насторожували владу і громадськість, найменший спротив й «інакомислення» карались, скрізь діяли цензурні перепони. Молодим важко в це повірити, але так було, і це наша історія. Але Іван Сергійович щиро вірив тодішній політиці, тим ідеалам, був ревним «солдатом ідеологічного фронту». Режисер Тимофій Левчук, який добре знав Корнієнка писав: «…одне він обстоював твердо – марксистсько-ленінські засади нашого мистецтва і нашої теорії, принципові положення радянської естетики. Тут ніхто не міг його збити, всім новомодним «течіям» він давав рішучу відсіч». 

Ректор культового вишу

1961 року І.С. Корнієнко приходить до Київського театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого). Тут разом із Іваном Чабаненком і Віктором Івченком засновує кінофакультет. Очолює новостворену кафедру історії та теорії кіно. Згодом він стане першим у цій галузі доктором мистецтвознавства, професором. А через вісім років ствердиться як керівник цього навчального закладу на посаді ректора (1968–1975). 

Саме з тих років починається історія кінофакультету, який у майбутньому перетворився на Інститут екранних мистецтв. А до укладання перших брил фундаменту долучився й Іван Сергійович. У педагогічному колективі закладу у різні роки працювали провідні митці українського кіно – народні артисти України, лауреати Державної премії ім. Т.Г. Шевченка В. Івченко, В. Денисенко, Т. Левчук, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, А. Роговцева, К. Степанков. Серед відомих його випускників – народні артисти України І. Миколайчук, Б. Брондуков, Р. Недашківська, І. Гаврилюк, Р. Балаян, В. Талашко і багато інших яскравих і талановитих особистостей.

Ще за життя Іван Сергійович здобув доброї слави педагога і вихователя. За його каденції в інституті панувала творча атмосфера, під час занять прищеплювалась любов до своєї справи.

Цікаву добірку наводить у своїй статті Валентина Слободян, відома кінознавчиня, – спогади тих, хто безпосередньо зустрічався з Іваном Сергійовичем і які яскраво характеризують його як фахівця високого рівня і людину: 

«1961 року було створено кінофакультет, який очолив Іван Сергійович. Коли я захистила кандидатську дисертацію, Іван Сергійович запросив мене викладати на кафедрі кінознавства, і я почала працювати в інституті. Всі педагоги кафедри говорили про Івана Корнієнка зі щирою вдячністю і повагою, адже він завжди був готовий допомогти доброю порадою, а на помилки тактовно вказати. Він поєднував вимогливість з доброзичливістю. Коли Іван Сергійович був призначений ректором інституту, то завдяки величезному практичному досвіду і глибокій теоретичній обізнаності він зумів максимально гармонізувати навчальний процес», – Оксана Мусієнко, нині викладачка кафедри кінознавства, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України;

«Я закінчила в 1974 році кінознавче відділення. Наш курс був знаменитий саме тим, що його художнім керівником був Іван Сергійович, який цей курс і набирав, він читав у нас історію кіно України. Був прекрасним педагогом, залюбленим у свою справу, з чудовим почуттям гумору. Знав про все, що робиться у світі кіно, і прагнув передати це нам. Скажімо, ще в 1969 році ми вперше від нього почули про касетне кіно – тоді це здавалось дивом і фантастикою. Ми всі тоді навчалися за його книжками, де було і багатство думок, і масштабність фактів, і прекрасна мова, і вміння аналізувати, узагальнювати матеріал. З нашого курсу вийшло чимало досвідчених фахівців, які працювали в галузі кіно», – Олена Парфенюк, членкиня секретаріату Національної Спілки кінематографістів України, заслужений працівник культури України;

«Іван Сергійович до нас, акторів першого випуску, які навчалися у творчій майстерні народного артиста України В.І. Івченка, завжди уважно приглядався, приходив на наші покази, спостерігав за тим, як ми еволюціонуємо, розкриваємося несподіваними гранями, завжди знаходив добрі слова, аби похвалити нас, і це окрилювало», – Раїса Недашківська, народна артистка України.

Кінознавча спадщина

Він зробив дуже багато в теорії кіно, кінознавстві, кінокритиці. Дивує, як йому тільки це вдалося? Хто близько знав Івана Сергійовича, розповідали про його дивовижну працездатність, невтомну допитливість, широту інтересів, про його вміння досконально вивчати досліджуваний предмет, про високу самодисципліну. Після напруженого дня повертався додому і ввечері сідав за письмовий стіл. Він писав – це була його друга зміна.

Його перу належать наукові монографії, близько трьохсот статей, рецензій, сценаріїв. Книги І. Корнієнка, видані в Києві та Москві, – «Кіно і молодь» (1933, у співав.), «Арсенал» (1934), «Українське радянське кіномистецтво. 1917–1929» (1959), «Ігор Савченко» (1963, у співав.), «Кіно і роки» (1964), «На орбітах кіномистецтва» (1965), «Півстоліття українського радянського кіно» (1970), «Мистецтво кіно» (1974), «Кино советской Украины» (1975), а також «Олександр Довженко» (1978), «Чарівний промінь» (1981), «Про кіномистецтво» (1985), розділ до 1-го тому «Історії українського радянського кіно» (1986, у співав.) – і сьогодні користуються попитом у студентів і фахівців, «оскільки це фундаментальні у своїй сукупності дослідження, які подають широку панораму розвитку українського кіно в контексті світового мистецтва екрана» (В. Слободян).

А ще Іван Сергійович написав художній нарис «Народні таланти» і сценарій про українське народне мистецтво, за яким Сергій Параджанов зняв фільм «Золоті руки» (1960). У його доробку кіносценарії: «Іван Кочерга», «Гнат Юрá», «Іван Замиковський», «Слово про Ігоря Савченка» «Поет екрана». У різні роки він був членом Колегії Міністерства культури, одним із засновників і членом президії Спілки кінематографістів України, входив до кількох учених рад.

Іван Сергійович Корнієнко пішов з життя у 1975 році за кілька днів до свого 65-річчя. Далися поранення, отримані ще на війні. Його вірна дружина Катерина Семенівна зосталась вдовою у 47 років. Вона доклала багато зусиль, щоб зберегти і увічнити пам’ять про відомого науковця і педагога (у Києві на будівлі мистецького вишу встановлено меморіальну дошку, упорядковане і надруковане зібрання творів мистецтвознавця). Допомогли їй у цьому внучаті племінники Івана Сергійовича – Владислав і Сергій, які виховувались у домі Корнієнків. 

Іван Сергійович Корнієнко залишив яскравий слід в українській культурі, у кінематографі, мистецтвознавстві.

Вшанування пам’яті земляка

Багато хто з дніпрян дізнались більше про відомого земляка у червні 2011 року, коли до нашого міста приїхав внучатий племінник Івана Сергійовича – Владислав Корнієнко. Владислав Вікторович – український мистецтвознавець, доктор культурології, професор, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Працював на адміністративних посадах у провідних мистецьких закладах. З 2000 по 2010 рр. на державній службі у Міністерстві культури і мистецтв, з 2019 року – генеральний директор Державного підприємства Національний цирк України.

На запрошення Кіноклубу ім. Д. Сахненка (керівник – Євген Шевченко), який діяв при Дніпровській обласній науковій бібліотеці ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія високий гість відвідав вечір пам’яті, присвячений І.С. Корнієнку, який відбувся у відділі мистецтв бібліотеки. Владислав Вікторович перед присутніми поділився спогадами про свого дядька, подарував до фонду бібліотеки двотомник вибраних творів мистецтвознавця, у якому – вся багатогранна творча діяльність Івана Сергійовича: книги, статті, сценарії, спогади про нього. Це – справжня енциклопедія кіномистецтва. Упорядниками виступили дружина Катерина Семенівна та Владислав Корнієнко. Видання опубліковано 2010 року, до 100-річчя від дня народження науковця. 

 

На завершення зустрічі було показано документальний фільм «Золоті руки» за сценарієм Івана Корнієнко, а режисером виступив Сергій Параджанов. Фільм тоді ще не був відомий широкому глядачеві. До слова, це був перший показ стрічки в Україні. «Я дуже радий і гордий, що саме Дніпропетровщина перша побачить картину», – наголосив Владислав Корнієнко.

Історія мала продовження. Восени того ж року на Дніпропетровщину приїхала делегація з Києва – Катерина Семенівна, вдова Івана Сергійовича, Владислав Корнієнко, його внучатий племінник, Алла Попова, співачка, народна артистка України. Вони відвідали малу батьківщину відомого кінознавця – селище Шестерня у Широківському районі. Мета подорожі – відкриття меморіальної дошки Івану Сергійовичу Корнієнку (встановлення меморіалу здійснено за кошти родини). Киян супроводжували Валентина Слобода, представниця обласного осередку кінематографістів, Микола Чабан, відомий дніпровський журналіст і краєзнавець, Євген Шевченко, керівник Кіноклубу ім. Д. Сахненка та інші. З урочистостями дошку було відкрито на будівлі місцевого клубу. 

Вшанувати пам’ять земляка прийшли мешканці села, які з цікавістю слухали розповіді та спогади про Івана Корнієнка. Гостям влаштували невеличку екскурсію селом – відвідали місце, де знаходилась хата родини Корнієнків (не збереглася), будівлю школи, де навчався Іван Сергійович. Про ці події були зняті сюжети дніпровськими телеканалами, які зберігаються у відеоколекції обласної бібліотеки.
 

Фото надані Євгеном Шевченком