Народна архітектура: господарські споруди на Придніпров’ї

Особливості української народної архітектури «створювались протягом століть шляхом безперервного вдосконалення прийомів і форм, що відповідали умовам життя, побуту й естетичним уподобанням народу. Те, що не виправдало себе з тих чи інших причин, відмирало, а все краще, повторюючись багато разів, поступово вдосконалювалось, від покоління до покоління, від одного майстра до іншого, від батька до сина передавався будівельний досвід, професійні й технічні навички, художня майстерність». 

Традиції та пам'ятки житлово-господарського будівництва в Україні й, зокрема у нашому краї, належать до кращих зразків матеріальної та духовної культури, і знання про цей унікальний досвід є важливою складовою у формуванні національної свідомості та національної ідентичності.

Селянський двір

Облаштування двору та господарських будівель з давніх часів відігравало велику роль у житті кожного українця. Поняття «селянський двір» у минулому на Придніпров’ї складалося з присадибної ділянки (сад і город) з житловими та господарськими спорудами й земельного наділу з кількома десятинами орної землі. Такий двір утворював садибу. Її розміри, конфігурація, розміщення забудови залежали від особливостей рельєфу, а також від соціальних і економічних чинників. Центром селянської садиби завжди була хата. Про традиційну технологію зведення хати-мазанки див. за посиланням: https://www.dnipro.libr.dp.ua/saman_hata_arhitektura  

На нашій території переважав вільний тип забудови селянського двору, коли житло та господарські будівлі розташовувались без упорядкованої системи, окремо одна від одної. Такий тип забудови мав багато переваг: був простим у плануванні, добре підлаштовувався до природно-кліматичних умов місцевості, відокремлені від житла господарські будівлі, особливо ті, які призначалися для худоби, забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм. Така традиція забудови цілком відповідала на той час вимогам господарських потреб хазяїна. 

Вільний тип у свою чергу, поділявся ще на Г- та П-подібний варіанти забудови, де всі елементи двору в плані утворювали відповідну літеру. Але такі глибокі подробиці з історії  архітектури для особливо зацікавлених. Ця ж розповідь про господарчі будівлі селянського двору на території нашого краю, їхні назви, призначення, традиції будівництва.

На думку науковців-етнографів, господарські споруди мали різні назви у різних регіонах нашої країни, але всі їх слід «поділяти на групи за їх функцією – будівлі для зберігання продуктів землеробства: клуня (стодола), комора (шпіхлір), коші (кошниці), льох (погріб, катрага, катрана); будівлі для худоби: хлів, хлівець, стайня, обора (гобора), саж (бурдей), курник; будівлі для схову сільськогосподарського інвентарю: повітка, шопа, возовня, піддашшя; інші будівлі двору: літні кухні, бані, сушні тощо; малі архітектурні форми: вулики, кролятники, криниці, огорожі…» 

Клуня

Ці, значних розмірів споруди, будували на Катеринославщині ще позаминулого століття і використовували для зберігання необмолоченого збіжжя, просушки снопів і їх обмолоту.

Відомий етнограф і археолог Василь Бабенко (1877–1955), який проводив етнографічні дослідження у нашому краї на початку ХХ ст., зоставив такий опис: «Клуня» слугувала для зберігання хліба у снопах, там же він молотився у негоду. Тому її робили місткою, а ворота робили такими, щоб можна було заїхати навантаженою гарбою або возом». 

Для обмолоту у клуні зачасто облаштовували тік. Уродженка села Бабайківка Дніпровського району Валентина Григорівна Коробка (92 роки) згадує: «Тік у клуні облаштовували заздалегідь. Вичищали від бур’яну, утрамбовували, вирівнювали землю, змащували глиною, як долівку у хаті. На середину цього майданчика клали снопики. Члени родини ставали по колу, четверо, шестеро, і починали молотити снопики ціпами.(Молотили не лише чоловіки, жінки і діти також – для них виготовлялись легші ціпи). Тут потрібно було мати особливу навичку: вправно володіти знаряддям, робити замах биткою (бичем) у повітрі так, щоб не вдарити себе по спині а сусіда по лобі, розраховувати силу удару, щоб не понівечити зерно, дотримуватись певного ритму, щоб не заважати один одному. Ударами ціпа зерно вибивалося від лусок колоса. Обмолочували снопики з обох сторін. Потім околот (солому) відкидали, а на підлозі зоставались зернятка. Їх змітали до купи і за допомогою рѐшета просіювали, провіювали, підсушували».

У клуні залишалася солома й полова після обмолоту, тут також зберігали ціпи, граблі, вила, лопатки й решета для віяння зерна та інше знаряддя. 

Традиційно клуні будували окремо від інших господарських споруд, щоб уникнути загоряння під час пожежі. Це було можливо за наявності великої ділянки землі під будівництво. 

Спосіб будування клунь у нашій місцевості мав свої особливості. Споруди зводили квадратними, продовгуватими, у вигляді прямокутника, але перевагу мали багатокутні, за формою наближені до овалу. Розмір споруди залежав від масштабів господарської діяльності і майнового стану селянина.

Для побудови клуні в землю вкопували стовпи-сохи, на яких кріпилась центральна частина даху. Такий спосіб мав в собі багато спільного з тим, який використовували при будуванні хат. «Вбивають в землю чотири сохи по кутах, чотири в тих місцях (по дві в кожному), де мають бути ворота, та ще дві дуже високі сохи, щоб підтримувати гребінь стріхи. На ці сохи (за винятком, ясна річ, двох високих) кладуть ощеп (бруси й колоди для зведення стін дерев’яних будівель), а потім між сохами, де мають бути стіни, вбивають відповідні заввишки кілки, що одним кінцем входять в землю, а другим в ощеп. Кілки обв’язують очеретом або обплітають хмизом, а іноді й обмазують зверху глиною. Від ощепу до продовжньої балки, що лежить на двох вищих сохах, кладуть крокви (два бруси, з’єднані в горішній частині під кутом і закріплені долішніми кінцями до стін будівлі, на яких тримається дах), зв’язані поперечними бантинами, та покривають все соломою».

Стіни клуні невисокі, «біля метра, або хіба якийсь аршин (71 см)», каркасні, плетені, для них використовували лозу або очерет, потім обмазували з обох боків глиною з соломою та кізяком, залишаючи отвори для вентиляції. Решту будови становила висока стріха з рогозу, або соломи, яка дуже нависала над стінами. Вхід до клуні затуляли двостулкові ворота, які виготовляли з дерев’яних дощок. 

Будівництво великих господарських споруд, як і хат, було не з легких, потребувало багато фізичних сил і часу, навантаження лише на господаря та його родину ставало непід’ємним. Тому звертались до сусідів і родичів про допомогу – скликали «толоку», або «могорич» (друга поширена назва у нашому краї) під час виготовлення замісу з глини та соломи, зведення стін, перекриття даху. Звичай трудової сусідської взаємодопомоги на довгі роки став однією з традицій народної культури українців.

Плин часу та зміни в системі господарювання на селі, поява нових матеріалів і технологій будівництва зумовили практично цілковите зникнення таких традиційних споруд як клуні. Та поодинокі приклади ще маємо: у селі Керносівка Перещепинської міської громади Самарівського району майже зберіглася унікальна «клуня», якій близько 130 років.

Комора

Важливою спорудою в господарстві селянина була комора. Її призначення – зберігання намолоченого зерна, борошна, продуктів харчування, домашнього інвентаря та речей вжитку. «За її (комори) вмістом оцінювали, наскільки заможною є родина».

У нашому краї майже всюди комора була при хаті, або облаштована окремим приміщенням у сараї й об’єднана з іншими одним дахом. Зрідка зустрічалось зведення окремої будівлі для комори, переважно заможними господарями, які мали значні запаси збіжжя, торгували ним, довготривало зберігали. За розміром вони були різні – просторі та не дуже, і зовсім невеликі, які називали «хижкою». Все залежало від виробничої діяльності селянської родини та її майнової спроможності.

Розміщення комори у житловому приміщенні мало декілька переваг – це було зручно для використання в холодну пору року, заощаджувало кошти на будівництво окремої споруди, давало більше захисту від злодіїв. Вхід до комори найчастіше був із сіней, приміщення яких не опалювалось, інколи не мало перекриття – стелі, тому тут було доволі прохолодно. Підлогу в коморі намагалися робити вищою від рівня землі, з метою захисту всього, що в ній зберігалося, від вологи та шкідників. Уздовж стін облаштовували ряд полиць, які виготовляли з твердих порід дерева як то сосна, дуб тощо. А що ж зберігали у коморі? Намолочене зерно у засіках; борошно у коробах; засолене сало у дерев’яних ящиках; домашні ковбаси у казанах або полив’яних судках, залиті витопленим смальцем; олію у бідонах чи скляних бутлях; мед у щільниках у діжечках чи макітрах; квасолю, горох, крупи, сушені фрукти (яблука, груші, вишні) у полотняних мішечках; домашні наливки і самогон, «коси» з цибулі та часнику, підвішені на гачках вздовж балок перекриття, та інші продукти, сушені цілющі трави. В’ялену рибу і копчене м’ясо зберігали на горищі теж у підвішеному стані. 

Тут складали об’ємне кухонне приладдя: велике сито для просіювання борошна, діжу для замісу тіста, ступу, ручні жорна для подрібнення зерна, тощо. Було місце для чана, ваганів, які використовували для прання білизни та купання. Влітку в коморі зберігали верхній одяг і взуття: кожухи, жупани, шапки, чоботи, черевики.

Василь Васильович Варяниця (79 років), мешканець села Бабайківка переповів фрагмент із родинних спогадів: «У родині мого діда Терентія Варяниці було 12 душ дітей. Утримували велике господарство, у якому були й коні, і різна худоба, птиця. Землі було не багато (бо наділи давали лише на чоловіків, а в сім’ї було три сини, а решта – все дівчата), то доводилось додатково орендувати. Працювали в сім’ї усі, і кожний знав свої обов’язки. Діда вважали не заможним, але кріпким хазяїном-середняком. На подвір’ї був великий сарай, 15 метрів у довжину, який поділявся на три частини: хлів, «майстерня» і комора. У коморі були облаштовані засіки, де зберігали зерно. Це була «конструкція» з дерев’яних паколів, які забивали у долівку і між собою щільно переплітали лозою шелюга, потім обмазували глиною і зовні, й усередині. Зверху засіки прикривали щитами, які теж були сплетені із шелюгу, але не щільно, що сприяло вентиляції збіжжя. Особливо цінним продуктом в коморі вважались «цукрові голови» (подрібненого цукру-піску в ті роки не було), які ховали до дерев’яного короба. Дід привозив їх з Полтавщини, куди їздив восени підроблятися перевізником («під фуру» так називали діяльність, коли своїм транспортом – кіньми з возом перевозили товари зі складів підприємців по селах). На зароблені гроші купував необхідне для родини, зокрема дефіцитний цукор, який давали коштувати лише на свята».

А ще у давнину засватаній доньці батьки дозволяли до весілля вечірні побачення з нареченим саме в коморі. Існувало вірування, що це приміщення було недосяжним для злих духів і мало «чудодійну силу», яка здатна очищати всіх, хто до неї заходить. Тут зберігали ритуальні короваї до початку весілля. 

Погріб

Погріб або льох були здавна у більшості українських селянських господарств. В них запасали і зберігали протягом тривалого часу продукти, овочі, фрукти, соління. 

Найпоширеніша конструкція погребу в нашому краї являла яму, викопану у землі на подвір’ї двору. Глибина ями сягала близько двох метрів, знизу у стінах робили заглиблення – «засіки», де потім зберігали картоплю, моркву і буряки. Стіни погребу в місцевостях, де були щільні ґрунти не укріплювали, а де було за потрібне, облицьовували дерев’яними брусами, чи камінням із глиняним розчином. Для вентиляції повітря робили отвори-«душники» з продовгуватих дерев’яних ящичків без днища, на кшталт сучасних труб. Зверху яму перекривали дерев’яними дошками, або міцними жердинами, накладали солому, робили «стяжку» з розчину рідкої глини або насипали землю, інколи вивершували кулі з соломи чи очерету у вигляді стіжка. Отвір обладнували лядою (дерев’яні дверцята, що прикривають вхід усередину). До низу господарі спускались по драбині або крутими сходами, щоб не забирати зайвого простору у приміщення. Згодом над погребами почали встановлювати невеликі надбудови – погрібники, які зачинялись дверима. В такому варіанті перекриття ями укріплювали, робили глиняну долівку. Ці споруди збереглися до наших часів 

У погребі постійно зберігалися певні умови: затемнення, свіже повітря, знижена температура. Це допомагало влітку утримувати продукти в прохолоді, а взимку давало змогу досить довго зберігати картоплю, буряки, капусту. 

У погребі тримали діжки з квашеними та солоними овочами (капустою, огірками) та грибами. Зберігали тут і молочні продукти, які селяни виготовляли самі у своєму господарстві – масло, сир. Щоб подовжити термін їхньої придатності, масло заливали підсоленою водою, а сир солили, щільно трамбували у глибокій мисці та заливали розтопленим маслом – так він міг зберігатись місяцями. Влітку молоко спускали донизу у відрах чи глечиках, щоб воно у прохолоді не так швидко прокисало. Розповідають, що з цією метою у молоко навіть кидали живу жабку, волога шкіра якої має бактерицидні властивості, саме тому молоко з нею майже не скисало. Його так і називали «молочко з холодушкою» (тобто з жабкою).

Деякі селяни зберігали продукти у криниці. Цеберку (відро) з продуктами спускали униз на мотузці, занурюючи її наполовину у холодну колодязну воду. 

Хто з господарів займався рибальством, то вмів морозити рибу за допомогою льодових брил, які нарізали взимку в річці чи озері. Уродженка селища Старі Кодаки Антоніна Спинка (83 роки) згадувала: «У дворі облаштовували окреме невелике заглиблення в землі – «лідник», дно якого устеляли тирсою, або соломою, куди укладали свіжу рибу, потім з усіх боків її обкладали льодом, зверху знову насипали шар соломи, придавлювали дошками. Так і зберігали, бо холодильників у ті часи не було».

До слова, за спогадами мешканців сіл, у колгоспах краю для господарських потреб використовували просторі та глибоко занурені в землю льодники-льохи, майже до початку 1960-х років. 

Хлів

Важко собі уявити сільське подвір’я без цієї споруди. Хлів призначався для утримання худоби, від чисельності якої і залежали розміри споруди. Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати: з лампачу (саману), якщо це приміщення було частиною сараю і об’єднане з іншими одним дахом, або плетені з лози та обмащені глиною з соломою. 

Приміщення хліву поділялось на сектори: більша частина – для корів і волів, менша відокремлювалась огорожею для овець і кіз. У хліву також могла бути облаштована й стайня для коней. Сіно для худоби зберігалось на горищі споруди або у скиртах просто неба неподалік від господарських будівель. Згодом почали облаштовувати сінники – просту конструкцію з чотирьох стовпів, над якими вивершували дашок з солом’яних куликів, або дерев’яних дошок.

Інколи у хліві утримували і курей. Для них встановлювали «другим ярусом» сідала (жердини), лагодили з хмизу драбинки, влаштовували гнізда з соломи чи сіна. Але частіше для утримування свійської птиці будували окремий курник – невелику будівлю із стінами, плетеними з лози та обмащеними глиною.

Зазвичай впритул до хліву споруджували відкритий загін, де худоба та коні вільно рухалися без прив’язі. Виготовляли його у вигляді легкої загорожі з плетеного хмизу або дерев’яних дощок. Такі ж огорожі-загони влітку виготовляли для кіз і овець, куди їх заганяли на ніч після пасовиська. 

Облаштування хліву з роками майже не зазнало змін. З’явились нові будівельні матеріали та технології, але господарські традиції та вподобання наших земляків зосталися традиційними. 

Саж

Свиней відгодовували у спеціальних спорудах, які на Придніпров’ї називали саж, або свининець. Це були невеликі невисокі приміщення, у яких підлога була земляною, стіни переважно каркасно-плетені, глиняні або з деревини (використовували природні будівельні матеріали, доступні у конкретній місцевості). Зимової пори для утеплення землю у приміщенні устеляли соломою. У стінах робили отвори-«душники» для вентиляції повітря. В деяких районах нашого краю сажі зовні обладнували коробом-коритом у вигляді ящика, куди засипали корм, не відкриваючи дверей.

Дах виводили переважно двосхилий, укривали його рогозом або соломою. Вхід прикривали дерев’яні двері. Впритул до свининця зачасто встановлювали загін (повітку) з дашком, де літньої пори перебували свині. Раїса Федорівна Нікєєнко (у дівоцтві Ігнатенко, 64 роки), уродженка села Ганно-Зачатівка  (нині с. Світлогірське Кам'янського району) розповіла таке: «Саж на нашому родинному подвір’ї існує до цієї пори і використовується за призначенням, але тільки теплої пори року (взимку свинок переводять до сараю). Його будував мій батько Федір Прокопович так, як будували раніше батьки і діди. Приміщення невисоке, продовгувате, з покатим дахом (раніше був вкритий соломою, зараз шифером). Стіни з дерева, з оригінальним пристосуванням – коробом з лядою, куди засипають корма, не заходячи до приміщення. Підлога укладена дерев’яними дошками, зі схилом, щоб нечистоти стікали до вигрібного жолоба. Біля сажу облаштована повітка з дашком для вигулу свиней на вулиці, теж з дерев’яних дошок».

Допоміжними полегшеними спорудами в кожному господарстві були повітки, або навіси, відкриті з одного боку. Прилаштовували їх частіше до стіни інших господарських будівель, таких як сарай чи клуня. Вільні сторони «заплітали» хмизом, або лозою, зашивали дошками. Там складали дрова, сільськогосподарське знаряддя, ставили вози і сани.

З плином часу змінювався провідний напрям праці українців, скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах. Це зробило непотрібними ряд традиційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання й обробки зернових, сховища для інвентаря тощо. Виникнення стандартних будівельних матеріалів, типових проєктів «загальмувало прояв ментальних особливостей української народної архітектурної творчості на селі, обмежило можливість вияву індивідуальності, неповторності української традиційної забудови».

Але ми можемо зберегти знання про особливість облаштування селянського двору, традиційні технології забудови житлових і господарських споруд наших предків і переконатись у їхній кмітливості, силі, працездатності.

Титульне фото: «Козачий двір», репродукція картини С. Васильківського
// https://ethnography.org.ua/content/cvasylkivskyy-kozackyy-dvir